Всеохопна місія. Розділ 8
Попервах я побачив білу, чисту стелю. Хех, навіює спогади. Знову пологовий?
Сперегодом я побачив занепокоєне обличчя Кіби. Облом. Я живий. А вже налаштувався на рестарт.
— Наруту, ти отямився! — радісно труснув мене він. Гм, не так і боляче.
— Брате! — відразу ж пролунало звідкілясь трохи неподалік. Перевертаю погляд, насилу повертаю шиєю. Гм, а ось Кібова старша сестра – Хана. Гарна дівчинка, заледве старша за нас із її братом. Але риси клану в неї майже не проявились, навіть очі звичайні. Тільки зуби трошки загострені, та не до щабля бодай більш молодого Кіби, в якого порода просипатися певно не почала.
— А! Ой! Вибач, із тобою все добре? Ми тут щойно прийшли тебе навістити… О, точно, також ми гостинці принесли!
Сама безпосередність. І знову, розгубившись, він хлопнув мене по плечу.
— Брате! — ледь тихше, проте докору набагато більше. Кумедно. Цілковиті протилежності, хоча рідні брат і сестра.
— Начебто цілий. І, за самопочуттям, навіть здоровий. До речі, друже, я твій подвиг повторив, ба навіть, примножив! Урятував аж двох дівчат! — я усміхнувся.
— Хе-хе, оце точно мій друг! Скажу тільки цього разу – тобі вдалося навіть мене переплюнути! — гордовито промовив Інудзука, шкірячись. Хлопнув мене по плечу знов.
— Братику! — щось мені раптово захотілося вдати мертвого. Має все ж таки Хана певний стрижень… У цьому страхітливому тоні.
— А, е... це… Гадаю, я піду. Одужуй! — і мій перший друг кулею шмигнув із приміщення.
— Наруту, пробач моєму братові. Просто він барзо непокоївся, та інакше висловити це не може. Сподіваюсь, тобі не дуже боляче?
Дідько, яка ж вона турботлива. Так і розтанути можна.
— Ні, все добре. Руку вже зростили, тож лише трошки неприємно, але не боляче. Ти його вкрай не гань. Я ж-то теж усе розумію, він висловити свої почуття інакше не може. — чесно відповів я, прохально спозираючи. За щиру турботу свого друга годі підставити ж. Отож спробуємо пом’якшити покарання.
— І все ж ти надто добрий. Ми ще зайдемо пізніше, а поки відпочивай, звитяжцю. — весело мовить вона, але все рівно із дещицею скромности. Немає в неї задерикуватости її клану.
Отак услід за братом пішла сестра. Згодом розчинились двері і мене мовчки став оглядати лікар. Певно, Хана переказала йому, що я отямився. Два питання щодо стану, просвітлення зіниць, прослуховування легень і пара лікувальних хисел – і лікар почав вставати. Гей, а де діягноз?
— Ем, що зі мною? — не знаю, як до нього звернутися, не страждаю особливою ввічливістю. Вдавши, що трішки завагався, спитав я прямо.
— Усе гаразд. Залишились тільки легкі синці та виснаження, що й не дивно після Ваших пошкоджень, парубче. Просто відпочивайте. І вже завтра ми випишемо Вас. — спокійно відповів лікар.
І де упереджене ставлення до малого гаспида? На «лапу» дали ті, хто приніс мене сюди? Чи йому попросту начхати? Чи в Селищі є ще декілька некланових людей, котрі не вбачають у мені скалку в дупі Листви?
— Просто приголомшлива регенерація. — Вже з того боку дверей почувся голос лікаря, що відходив. Узагалі-то я чую тебе!
А от увечері відбувся мозковиніс. Я навіть був готовий повторити розбір із теми шінобі. До речі, мені так ніхто й не спромігся пояснити, за що я взагалі постраждав! А то й до обіду мене навіть Хокаґе навістив. Все ще не знаю, як до нього ставитись.
Побалакав той про Волю Вогню, поцікавився моїм здоров’ям, привітав із подвигом. Також потішив підвищенням грошових виплат і відзнакою зразкового громадянина цього місяця. Звісно, за той самий подвиг. Покволився на купу справ – сховався від людського ока, полишивши мене обмірковувати цю розмову. Дідько, взагалі не тямлю як до нього ставитись. Авжеж, ото точно вислів «цілковито хороших і поганих людей не буває».
Словом – вечір. Спочатку я почув тупіт ніг, а згодом той різко обірвався. І через деякий час до мене в палату парадували, саме так, три панночки, що гордовито одна одну не помічали: Іно і дві чорноволосі дівчинки, страх як схожі на ту, котру я бачив учора.
Зайшли вони величаво, одна одну геть-чисто «не помічаючи» і звернулись тільки до мене. Та ще й Іно намагалась виставити цю пару винними в моїм становищі. Ну, в цілому, по суті я сам винний. Не метнув би я кунай, по мені просто мимохідь промчались би. Але я повівся на Завдання.
Уже через хвилину все це споглядали і їх батьки. Якщо точніше, то матір дівчинок – вишукана чорноока жінка, подібна до доньок, з об’ємними грудьми… Сподіваюсь, у цієї пари виросте така ж, кахи, точно… чорнява.
А з боку Іно – її батько. Постать, яку я трохи страхаюся. Тяжко було не подати виду. На строки сповіщень я навіть не дивився. Боявся, аби не спобігли, бо ж досвідчені шінобі за рухом очей «щось читаючих» можуть запідозрити чогось.
Як трохи згодом стало відомо, три жінки… дівчини… ем, особи жіночої статі належать до Учіхів. Утім, це можна зрозуміти й так, згадавши завдання. Еге ж, трішки прогальмував. Жінка є сестрою голови, а дівчата, відповідно, двоюрідними сестрами Ітачі і Саске. Оце я втрапив.
Ну, дорослі, як насправді з'ясувалося, до мене особливої справи не мають. Жінка на ім’я Мая гаряче подякувала за порятунок своїх доньок. Сказала, що від імені всього клану тепер у їхньому кварталі я бажаний гість. Трохи не хочеться підбурювати інші клани на що-небудь, приходячи погостити до цього. Ота перемкнулась на Іноїчі.
Той мені теж подякував за порятунок Іно. Покволився, мовляв, був зайнятий, і трохи м’якішим чином запросив до них «на чашку чаю». Очевидно, грає на тому, що сироти вічно голодні, цебто я не маю бути винятком. От просто читаю поміж рядків. І я навіть не проти разочок так об’їстись.
Ну, а далі, як я вже казав, дорослі дали набазікатися дітям. Самі ж розмовляли одні з одним, із дещицею заохочення поглядали на дії своїх доньок… котрі, як на мене, просто гамали мій мозок!
І тільки після їх уходу я зрозумів, яким був увесь цей час напружений і як духовно виснажився. Навіть спілкування з Хокаґе легшим було. Той мене сприймав просто за дитину, у той час як ця пара дорослих відверто вивчала мої віддії, погляди… Та взагалі все! Та й неможна було тим показати, що дитячі балачки мене не дуже цікавлять, а особливо дівочі. Хоча по завершенню розмови Іноїчі все ж таки, підсміхуючись, «урятував звитяжця від спілкування». Покволився щоправда, що я ще не додужав, «час і честь знати». Але схиба нашіптувала – дорослі все ж таки змогли вгледіли, що від тріскотіння цієї трійці з їхніми вічними шпильками одна одній я попросту втомився! Та я навіть не втямив до пуття, що ці три дівчинки хотіли до мене донести, ввічливо підтакуючи, киваючи або відмовчуючись, а потім знову одна одну кололи словами.
Згодом настав час розібрати сповіщення, а заразом поглянути на перевстановлену Систему.



Джерело: https://dijanicz.blogspot.com/2020/03/hlobalna-misija-rozdil-8.html
Категорія: Naruto | Додав: Дайджанич (23.05.2020)
Переглядів: 27 | Теги: переклад, влогограйне слово, оповідь від першої особи, гумор, Стьоб, дружба, Всеохопна місія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]