Всеохопна місія. Розділ 19
| — Юначе, Ви нічого не хочете мені розповісти? — суворо заговорила Юґао, коли я зайшов у кухню. Хітомі насилу вдає, що її тут нема, але погляду віє схваленням. До того ж не стосовно мене. — А… Доброго ранку, пані Юґао, пані Хітомі! — всміхнувся по-канонічному. — Доброго. А тепер вернімось до твоєї вчорашньої обіцянки нікуди не ходити, — похмуро каже та. Гм, міркую льогічно – навряд чи Хітомі розповіла цій особі, що я кудись ходив. І принесла мене опісля втрати свідомости радше за все теж Хітомі. Тоді… прості підозри? Спробую розвіяти. Не дарма я маю таке прокачане «Красномовство». — То я нікуди не виходив. Усеньку ніч отут провів. — Чесно і щиро кажу. — Всеньку ніч? — якось підозріло примружила очі Удзукі, яка ввійшла в улогу виховательки. І щось мені її тон не подобається, але почав же… — Так-так, усю! — так само впевнено й «чесно» відповідаю. — Ти на себе глянь, точніше на одежу. Тут-таки мені кепсько стало. Вся в підпалинах, з купою дірок, де-інде розідрана кунаєм і промочена кров’ю. Гм, цікаво, а підпалини – то Ітачі встиг кастанути чи чакра Дев’ятихвостого так діє? Дідько, не про те думаю! — У наші часи комарі просто звірі якісь. Ледве відбився. — Відповідаю, все ще вдаю дурня. Бо ж нічого більш розумного я не придумав. — Комарі, так? Ах, комарі, значить?! Комарі?! — процідила Юґао. — Ага, я ж кажу, звірі. — Скромно говорю. — То це після битви з комарами тебе Цуру пів ночі лікувала? А цього-от я не знав. Кидаю вдячний погляд на Хітомі. — Ага, — кажу, дивлячись убік. — Дурень! — дзвінко дали мені потиличника. Та так, що на секунду спантеличився і просів на сімдесят ОЗ. І відразу стиснули в сталевих обіймах. — Маленький, нахабний брехунцю. Ти хоч знаєш, як ми турбувались? Як я турбувалася? Більше так не роби… І нікому не кажи, що ти ходив кудись. Бреши так само, як мені зараз. Тільки-от самій мені брехати більше не смій! — мовить палко ще одна пробилувальниця на влогу старшої сестри. О, от і друге серце, а там іще 40% лишалося. Нічогенько крапнуло. — Гаразд, пані Удзукі… Спасибі. Та тепер мені слід приготувати нам сніданок. — Щиро і трошки втомлено всміхаюсь. Так, підлікували мене ладно, але певний незатишок є все ж таки. Сніданок минув у тиші. А при вході до школи мене збили два маленькі вогнельоти дії земля-земля під легесенькі посмішки Маї і Хітомі. — Спасибі-спасибі-спасибі! — повисла на мені Сая. — А що це тоді було? Це було так круто! Як ти це зробив? — засипає мене запитаннями й одночасно ділиться своїми думками Ая. — Все, дівчатка, тихше. Ви встигнете ще набалакатися зі своїм витязем в училищі. А доти вам пора, скоро почнуться заняття. — М’яко погамувала тих, нахилившись, Мая. — Наруту, будь ласкавий, проведи сьогодні моїх доньок. Я, як сестра очільника клану, маю багато новоявлених справ, як і всі дорослі Учіхи. Але ж пускати дівчаток на самоті не варто. — Гаразд. Я всміхнувся. І відразу ж серйозно кивнув. От і запросили до бесіди на теренах клану. Уроки якось хутко пролетіли мимо мене. А що, більшість дітей, та й учителів, просто обговорювали сьогонічну минувшину. Еге ж, нечуване діло – вирізати три чверті клану Учіхів, та так, щоби ніхто не почув. А в нас у куточку взірцеве болото: Шікамару звично спав, Кіба теж був, як завше, змучений і йому на все начхати – його матір збільшила навантаження. Тож і моя з ним розмова відклалася на тиждень. А то зараз він і не второпає, чого я від нього хочу… Боронь боже, погодиться і викриє всі кланові таємниці. Отак підставляти друга я не хочу. Ще мене здивував Саске. Сьогодні просто перед заняттями підійшов, глянув мені в очі і сказав «дякую». От і що це було? А, ну, іншим часом він сидить похмурий та ігнорує шанувальниць, котрі лізуть його втішати. Між іншим, не тільки він. Сая і Ая взагалі були готові побити «утішителів». Так, хлопці, майже три серця – це вам не жарти, тут вам нічого не світить. Словом – сьогодні Іно теж якась завантажена. Чого вона – незрозуміло. Після уроків я проводив близнючок додому. І мені вручили сумку з сувоями. Із запрошенням доведеться зайти тижні через два. Я телепень! Авжеж, якби після нападу в клані Учіхів надовго затримався ні з того, ні з сього джінчюрікі, то хтось міг би надумати зайвого. Так, навряд чи хтось угадав би справжню причину, але й домислів вистачило б аж до взяття мене під контроль шярінґаном. Тут і так вони ризикували, віддаючи мені подарунок Ітачі. А бесіду відкладено на два тижні. То й добре, хоч із думками зберусь, що мені там казати, а що – ні… На крайній випадок, накину собі при розмові трохи Кмітливости. Вдома на мене ждав розвантажувальний день. Обидві «старші сестри» змовилися й улаштували мені вихідний. Щоправда, видертися кудись нам не судилося через дощ. Тому зараз Хітомі сидить у своїй кімнаті і зашиває мій наряд. А то їх я маю всього три, мені жаль стало викидати вбитий, тож довелося Хітомі взяти нитку з голкою, з якими вона неочікувано впевнено справляється. Слід узяти кілька вроків. Юґао сидить там же, зарилась у папери. Чи то доповіді пише, можливо навіть за мене, чи то робить плян подальших тренувань. Загалом, я не дивився, та захопилась вона славно. Я ж вирішив завчасу зробити нам щось до вечері. І зараз, поки все, що треба, вже тушкується, вариться і смажиться, дивлюсь у вікно. І на мене спускається чорна меланхолія. Дуже вже показним є приклад Ітачі з усією цією хрінню. Цікаво, скільки тут іще бродить людей із «прошивкою» на вірність. Утім, судячи зі стану Ітачі до зняття цієї гидоти, його просто витратили, про його розум не турбувалися… Ну, або про суперечність програм. Тож навряд чи багато віднайдеться тут отаких самих бовванчиків, окрім «Кореня»… Еге ж, одна з них сидить зараз у сусідній кімнаті. Її спосіб мислення мені досі не зрозумілий. До того ж Юґао: вона ж теж «песик», тільки більш законний – Хокажий, а не Дандзів. І зараз вони обидві грають зі мною в сім’ю… після того як усі ці інтриги забрали в мене справжню сім’ю і навіть спадок. Так, досить. Чогось я дійсно далеко зарився в негатив. Хех, може, поки все готується, зайнятися прокачуванням безпечних навичок? Наприклад, того, якого я досі ніяк не доб’ю до сотого, про існування якого не підозрюють співмешканці. Еге ж, я про «Піяння». Тільки-от не маю я настрою співати рок. Реп не люблю і не вмію ним говорити. Попсу люто ненавиджу. А нові пісні радше попса. Тоді що-небудь зі старого, перевіреного, вічного й доброго… Хех, через мій настрій проситься тільки одна пісня. Вплив дитячого тіла? У когось напад самокпину? А, неважливо. Начхати, якщо ці дві мене почують. Нехай думають що хочуть, навіть ображаються. Може, потім я про це пожалкую, та зараз побуду чесним сам із собою. По синьому морі на хвилі морській Пливу я далеко, пливу до землі. Далеко пливу до землі, Далеко пливу до землі, Далеко пливу до землі, Далеко пливу до землі. Скоріш до землі я добратись хочу, «Я тут! Я приїхав», я їй закричу – Я мамі своїй закричу, Я мамі своїй закричу! Хай мама почує. Хай мама прийде. Хай мама мене неодмінно знайде. Бо так – не буває на світі, Щоб були покинуті діти! Покинуті діти! Покинуті діти! Діти! Діти! По синьому морі на хвилі морській Пливу я далеко, пливу до землі. Далеко пливу до землі, Далеко пливу до землі. Мене не злякають ні хвилі, ні вітер, Пливу до єдиної мами на світі. Пливу я крізь хвилі та вітер До єдиної мами на світі. Пливу я крізь хвилі та вітер До єдиної мами на світі. Хай мама почує. Хай мама прийде. Хай мама мене неодмінно знайде! Бо так – не буває на світі, Щоб були покинуті діти! Бо так – не буває на світі, Щоб були покинуті діти! Бо так – не буває на світі, Щоб були покинуті діти! Ух, щось очі сльозяться. То все крушба й дитяче тіло винні… Ну, і моральна втома після всього, що відбулося. І слід горлянку змочити, а то чогось захрипнув. Але встати і сходити за склянкою води я не встиг. Мене ще раніше притиснуло до себе чиєсь тіло. Судячи з відчуття чакри – Хітомі. Так, після вчорашнього я немов почав чути запах чакри, як дивно те не звучало б. З іншого боку, чого тут дивного? Це явно надійшло мені від Дев’ятихвостого. Чому запахом? Та тому що він Лис – звір, інакше кажучи. От і вийшов фінт із нюхом. А чакра: хоч він звір, але з чакри. Інший охват сприйняття. Звичайні тварини чують запахи, а я – чакру. Ну, точніше Лис – чакру. І тепер уже через нього і я. Не знаю, скільки ми так простояли з Хітомі, але поступово маркота припинилась. Н-так, усе частіше й частіше кажу їй «дякую». Іронічно якось, зважаючи хто вона і навіщо тут. Гра в сім’ю – палиця у двох кінцях, чи не так? : https://dijanicz.blogspot.com/2020/05/hlobalna-misija-rozdil-19.html | |
|
| |
| : 200 | | |
| : 0 | |