Всеохопна місія. Розділ 14
Я стою перед моїм саморобним тренувальним опудалом. Кілька подихів – розум вільний. Звичні, летючі кроки вперед, і до цього спокійне Чі мовби вибухає. Шість нападів, два з яких я вже завдаю відламкам дерев’яного манекена, котрі розлітаються.
Трохи морщуся – знову не розрахував. Морщуся повторно – прийом занадто потужний, один із ударів пошкодив руку. Треба більше працювати із Чі, розподіляти рівномірно.
Відчуваю наближення матері. Так, уже світанок, надто захопився тренуванням. Можна вирушати в поле, їжа мені не так потрібна, хай краще батько з матір’ю їстимуть побільше, а я почну обробляти нашу ділянку. Чі – мов кров, сила й душа нашого світу, вона єсть усюди і в усьому. І поки я в злагоді зі світом, низинний харч мені не потрібен.
З дещицею суму дивлюся на поношене й давно знебарвлене ціпао, що на мені, і такі самі штани – все це перейшло до мене від батька, та розміри не збігаються, його стан у мої роки був подекуди крупнішим. Треба заробити… Вирушити у сусідні краї? Начебто там має відбутися щось. Мене це мало хвилює, але батьки дали мені багато, невже я не можу покращити їхнє життя? Можу. Зроблю.
Хоча мене влаштовує й те, що є, і навіть ця одежа, насичена любов’ю й турботою батька, що зберіг її для сина, і матері, що зашивала її після моїх невдалих тренувань, я не проміняю ні на що інше. Навіть усі скарби світу тмяніють перед цим ціпао не за розміром.
Але досить роздумів, піду допоможу матері й одразу в поле.

Прокидаюся ривком. Не зважаю на Системні сповіщення про сон у ліжку й відновлення всього. Який дивний сон. Цікаво, що це було? Це точно не мої спогади. Зокрема, зважаючи на ту стареньку хатину із солом’яним стогом. Такі в Україні навіть у селах не трапляться. Цього світу дані спогади також не стосуються – я це відчував. Тоді що це була за хрінь?
Гаразд, про це я подумаю пізніше, а поки що слід потренуватися. Встаю і починаю робити вправи. Легко й невимушено поринаю в те сприйняття світу, що дарує мені цей шиб. Навіть занадто легко. І рухи якісь надто плавні… Як у тім сні, коли незнайомець зближався з дерев’яною лялькою для відпрацьовування ударів.
Відчуваю, як хтось порушив злагоду, дивиться на мене.Через те плутаюся в ногах і падаю, випадаю з трансу остаточно. З подивом дивлюся на три підряд сповіщення про підвищення Спритности на одиницю. Заразом відчуваю, як поступово відходять м’язи. Боляче. Здається, моє тіло до такого чистого шибу не готове, але як же швидко він підняв мені Спритність. Пів годинки отак протанцювати – диви, десятку здобуду… І весь день оклигувати буду.
Так, а тепер малу сценку в шибі «Я тільки-но зараз помітив спостерігача».
— Гоп-оп-оп. — Починаю вставати й мимохідь оглядаюсь, «помічаючи» Удзукі. — Пані Юґао, Ви чогось хотіли? — ввічливо питаю.
— Покликати на тренування. Та вже бачу – зайве. Де ти взнав такі рухи? — ледь помітно вона подалась уперед. Ні, не буду поки що робити багатоохопні висновки на тему «Чим викликано таку зацікавленість». Цілком може бути, що це фахове бажання – не частина завдання когось із пануючих стариганів.
— Ви не повірите, пані Юґао, вони мені сняться.
Не збрехав же. Конкретно сьогодні саме наснилося щось більш довершене, ніж те, що тут намагаюся відтворити я. Словом, падіння непогано впишеться в неповний шиб одного дивака. А там самі здогадуйтеся, прибідняюсь я й роблю все з нуля чи мені дійсно щось сниться… з таким-то сусідом. Боятись-то нічого, в петлю завше стрибнути встигну.
— Кхем, он воно як, — каже. — Добре, тоді біжи вмиватись. Поки що я приготую сніданок, — от сумніви у другім реченні я відчув виразно. Боюсь, умиватися доведеться хутко, і потім мчати готувати. Схоже, вона щось складніше від заварного рамену справді давно не робила. І це опетеушниця! Ґвалт!
Все вийшло, як я гадав. Прийшов на кухню, тут витає запах горілого. Юґао стоїть перед холодильником, розмірковуючи, що б туди додати. Судячи з того, що його зміст не надто зменшився, многе вона попсувати не встигла.
Відтіснив зніяковілу дівчину, сам узявся за діло. Еге ж, як образливо, коли дитина готує краще за тебе. Побіжно спілкуюсь із цією вбивцею харчів. Якби ж я так переводив харчі, здох би від голоду першого ж тижня.
І якось непомітно вона випитала в мене все за моєю методикою. У яких випадках застосовується, чому такі рухи, на що розраховано тощо. Н-так, зважаючи на те що я на все відповів, це вже в рамки сну не втулиш. Але осягнув я ще при здобутті нагородного статусу, а сьогодні різко поглибилось. Отож було дійсно схоже на те, що саме я розробляю даний шиб. А кілька запитань, з відповідями на котрі я повагався, можна списати на недоробки. Н-так, тепер у версію сну ніхто не повірить, якщо Юґао відобразить оце у звіті. Тим паче вона дійсно спец. Отак-от витягнула з мене відомості!
— Зажди. — Коли я вже майже почав їсти, спинила мене Хітомі, яка з’явилася у дверному отворі. Ну, чого вам од мене треба? — Треба їсти від чотирьох до п’яти разів на день для правильного росту організму, — м’яко заявили мені, відкладаючи з мого блюда їжу в коробку для бента, куди я складаю те, що їстиму в обід. Опісля вона витягла ще коробку зі столівки, розділила їжу на дві порції. — Легкий сніданок. Два прийоми їжі в училищі, іще добавка після них удома, — пояснила та.
— А як же пані Юґао? Ох, так, доброго ранку, пані Хітомі! — і усмішка канонного Нарута.
— Вона сама може про себе попіклуватись, — одповіла Хітомі спокійно й холодно, змирившись із іменем.
Стривайте!
— Училище? — дивуюсь я. Мені ж іще не принесли нічого. Навіть не знаю чи зарахований!
— Ми ж учора і прийшли з відомостями. Пригадай, Наруту. Я тобі казала, що ти зарахований до класу А, — зітхнула зі свого місця Юґао. Дідько. Зі всіма враженнями якось згубив цей момент. Ну зате в образ дурня впишусь бездоганно.
— Точно! Ви ж тому й тут! Хіба заняття починаються не пізніше? — пригадав я щось таке.
— Пізніше. А сьогодні буде промова Хокаґе, знайомство з учителями й однокласниками, і декілька ознайомлювальних відчитів. На промову Хокаґе всі повинні явитися з батьками або опікунами, тож якщо ти не проти, то з тобою підемо м… — пояснює Удзукі, та її перебила Хітомі:
— То з тобою піду я. — Наче м’яко сказано, але щось мені ніяково.
— Я думаю…
— … — Цуру навіть не стала перебивати цього разу Юґао, але погляду, що вона кинула на ту, ненадовго переставши дивитися на мене, вистачило, аби Удзукі поперхнулася. Страшне!
— Я не проти! Тобто ми йдемо зараз, пані Хітомі? — питаю, вдаючи дурника. Пробач, Юґао, та ліпше я наслідуватиму щурів і збігу з потопаючого корабля. Мій побуд самозбереження натякає на це.
Е, стривайте!!! Дайте змінити рішення! З якого переляку в цієї Цуру-Хітомі відсотки підскочили аж до вісімдесят п’яти? По суті це вже зона завершення Події. Цебто лишилися тільки її дії у відповідь. Убийте мене!
— Ні, трохи пізніше. Спочатку урок чистописання. — Якось мстиво мовить Юґао. Здається, вона вже знає, що в цьому я повнісінький нуль. Чи помста призначена не для мене?

[Отримано нове завдання!
Пройдіть за рік увесь курс чистописання, показавши вчительці Удзукі свої старанність і завзяття. Здобудьте її прихильність.
Винагорода: прихильність представника ОПТУ і просто милої дівчини. Хіба цього замало?
Штраф за відмову/провал: імовірність не встигнути захопити ціль за час навчання в Училищі | Погіршення стосунків на 10% | Поліпшення стосунків із Цуру/Хітомі на 15%.
Взяти?
Так/Ні]

Щось мене останній пункт лякає! Звісно, так. А то боюсь, інакше мене одна схибленниця розтерзає. А Юґао і не почухається… Еге ж, а так бодай її короста замучила!



Джерело: https://dijanicz.blogspot.com/2020/05/hlobalna-misija-rozdil-14.html
Категорія: Naruto | Додав: Дайджанич (23.05.2020)
Переглядів: 22 | Теги: влогограйне слово, гумор, дружба, оповідь від першої особи, Всеохопна місія, Стьоб, переклад | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]