Всеохопна місія. Розділ 10
Рано-вранці, ще до того, коли мене виписали, я робив дивні плавні рухи. Чимось це нагадує хюґівський шиб, проте ним не є. І якоїсь миті я піймав дивне почуття злагоди в русі, і як це не згучало б, у дусі, що витав у кімнаті.

[Навичку «Грань Опуки» розблоковано.]

— Так! — зразу ж відреагував я та збив зосередження. Дідько. Нічого, тепер я просто застосувавши цю навичку зможу її користати, а не нагнітати потрібний стан. Зараз би ще другу навичку, здобуту від Лі Шу Веня розблокувати. Хоча мені й опис цієї сподобався.

[Грань Опуки
Медитативне хисло, що дозволяє відчувати точні умови навколишнього середовища та, пристосувавшись до них, унайменшити вплив власного існування. Майстри цього хисла можуть робити себе цілковито невидимими. Це вміння є виключно навичкою, що досягається тренуваннями тіла і не може бути виявлено тими, хто спроможний розсіювати виключно магічну невидимість. Також, як і здібність «Скритність», навичка втрачає дієвість при нападі, одначе прояв невидимости зберігається. Супротивники, не знайомі з хислом, досі здатні лише до ухиляння, забезпеченого необхідним для нього навичками, хистом і досвідом. Проте ті, хто не має ніякої підготовки, не здатні відчути рухи, навіть за тілесного дотику.
Збільшення шкоди: ×1,5
Непомітність: 98% *підсумовується з показниками «Скритности»; можете бути помічені тільки предосвідченими бійцями або носіями очної хизни (умови для бякуґану: активація; умови для шярінґану: наявність не менше трьох томое)
Витрати чакри: 40 од./с]

Ціна кусається, та на пізніх щаблях я її ледь не годинами зможу підтримувати, враховуючи реактор у шлунку і власні запаси. А поки що хвилина – і я вичавлений. Бо до повного виснаження лучче не доводити, зважаючи на те що в цьому світі життєва сила і чакра дуже тісно пов’язані.
— Тож продовжимо. — поляскав я себе по щокам. А що? Маю час. До обходу ще є година, а до вступу в Училище – всі три. Навіть додому збігати встигну.
І я наново став уганяти себе в стан. Вельми він сподобався мені, та й це тренування шибу, а не того вміння. І невдовзі через якийсь час я знову прочув те дивне почуття правильности в оточенні… Яке через невеличкий проміжок часу було порушено. З’явилася певна неправильність у приміщенні. Що за чортівня?
Оглядаюсь одним оком, та не припиняю заняття. Чого стидатися? Це лише перші кроки. Питатимуть – скажу, що сам вигадав. Благо, за учнями Училища на їхніх тренуваннях я частенько підглядав. А після зустрічі з ворожим шінобі «первнів для розмислів і використовування додалося». Адже й не збрешу. Опосередковано в цьому винні ті шінобі. Нічого, що мої ногосіпання надовго залишаться таємницею, навіть спробував би я тренуватися скритно – не вірю.
І майже відразу помічаю трошки привідчинені двері і дві мармизки. А ось і первні веремії.
— Сає, Ає, ви чогось хотіли? — цікавлюсь я, спинившись і зазначивши підвищення Спритности на одиницю.
— Так, сказати спасибі! — кажуть. Трохи поніяковіли, зайшли до палати вдвох.
— Сказали – ще щось? До речі, ви теж цього року вступаєте? Нехай щастить на іспитах! — трохи всміхаючись, стараюся відтворити канонічну Нарутову усмішку, проте не так сильно розтягую губи. Начебто вдалося, якщо відзначити пискнуте поліпшення стосунків із кожною на пів відсотка. Дідько, я до цієї системи сердець ніколи не звикну.
— Спасибі! І тобі! А, ми дещо хотіли. — йой, в один голос щебетливі близнючки – заряд каваю. Навіть жаль, що доволі скоро їх не стане. Гм, а чи можна якось завадити Учіхівській різанині? Ну, а як? Чи треба? Ох, доведеться поламати голову.
У той же час обидві зайшли з двох боків… І я став щасливим володільником іще двох осіб із повним серцем. Одночасний поцілунок у щоки зараховано. Сміливі особи… Були б, якби опісля з вереском не вилетіли з приміщення.
— Ох, тепер доведеться хоч щось зробити, інакше мене совість замучить. Та як цього домогтись?
Над цією миселлю я зависнув надовго. Настільки, що самовільно вирушив додому. Коли був виписаний, перекусив де-інде. І навіть дійшов до Училища. Отямився тільки тоді, коли переді мною ляснули стосик паперів. Мозок від вигляду цього стоса помахав білим прапорцем.
На щастя, перші аркуші – просто ім’я, прізвище і невеличка психольогічна проба. Хух, жиєм. Та й подано доволі м’яко – те що треба для дітей. Опісля вже складніші питання. Я здобув прохідний бал. А от згодом я поплив, почались-бо профільні питання. Тільки-от на відміну від кланових і навіть некланових я взагалі ніякої освіти не здобував. Хоча бачив, що навіть інших сирот тягають на курси два рази на місяць. Не бозна-що, та мені й цього не надали.
Отож, напруживши пам’ять, поволі з канонних книг відповідаю на проби. Зараз-от я маю чітку підозру – якщо я не завалюсь і потраплю до просунутого класу, то теорія Хірудзена-мерзотника щонайменше відкидається. Адже без протекції мені дійсно нікуди полізти, якщо оцінювати профільні знання одного курдупеля шінобі.
Атож, навіть соромно якось. Доведеться налягти на свою освіту. Особливо яскравою ця думка стала на кінцевій пробі писемної частини: чистописання. У нім я повнісінький нуль. Ну немає в мене належної спадковости. У моїй крови печатей не виявлено!
Надалі простіше – один із чюнінів за столом, яких було аж десятеро у приймальній комісії, окрім знайомих з канону Мідзукі та Іруки, покликав тих, що склали писемну пробу і змусив прикласти руку до скляної кулі. І та з прозорої ставала тьмяною з певним забарвленням. На багряний колір була найбільша віддія в присутніх. Я так зрозумів – це дуже хороший результат. У мене, звісно ж, видало багряний… І сотку ОЧ як корова язиком злизала.
Словом – навіть не всі чюніни цієї комісії від мого вигляду покривили писки. Терпимі, однак, у нас учителі.
Опісля мене відпустили додому, мовляв, протягом кількох днів принесуть результат. Нічогенько. Але зважаючи на ненайліпший район проживання, легше виловлювати послану людину при хаті. А то не заставши мене там, полишить при порозі – і плакали мої результати: зіпруть. І не тому, що я начебто «демоня», а тому, що околиці неблагополучні – там і тут тягнуть усе, що погано лежить.
Праві, я й сам кілька разів справлявся в цьому. Але без фанатизму. Просто хотів відповідну навичку: в житті може знадобитися.
Ех, було б набагато спокійніше, якби я знав час, коли нападуть на Учіх. А то весь день, як на голках. Маю підозру, що в глибині свідомости це противне почуття очікування висітиме до самої трагедії. Дідько, та знав би я точні зроки, хоч би намислив плян дій.
Принаймні, поки що цей плян достобіса короткий – сидіти і не сіпатись. Не мого щабля сутичка. Жаль близнючок. І їхньої матері теж жаль.



Джерело: https://dijanicz.blogspot.com/2020/03/hlobalna-misija-rozdil-10.html
Категорія: Naruto | Додав: Дайджанич (23.05.2020)
Переглядів: 22 | Теги: дружба, Стьоб, оповідь від першої особи, гумор, переклад, Всеохопна місія, влогограйне слово | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]