Всеохопна місія. Розділ 3
| Старий Теучі справді, відповідно до канону виявився власником невеличкої забігайлівки, у яку я біжу… Кумедний вийшов словослів, до речі. Щоправда, зараз того «назвати» старим тяжко, радше образ відповідає вислову «добрий дядько, трохи за сорок». Та й з’явилась у мене підозра, що «старим» його кликав винятково канонічний Наруто. Той узагалі був ладен на такі утямки, коли всяку ледве дорослу дівчину відразу кликав «сестричкою». Де ж він такого нахапався? А от Цунаде – бабусею… Ну з побудом самозбереження й у мене погано, кровний спадок, не інакше, але не настільки ж. В цілому, підобідав дійсно важкою локшиною, та ще дешевою і навдивовижу смачною. Не те, що заварна хрінь. Я зрозумів, що саме було звичкою одного білявчика: дещо дійсно непогане. Ну, а ще я стану завсідником цього закладу. Одна прикрість – я так і не побачив не то доньку, не то онуку господаря цього гостинного закладу. Тільки цей факт зажурив мене на путі. З іншого боку, я чудово розумію, що вона ненабагато доросліша за мене. А значить, раненько ще стояти їй за стійкою. Щонайбільше, допомагає на кухні. І вже точно не пізненько. Там, окрім мене, були-то ще двоє чоловік: один у личині, із сивим чи сірим волоссям. Здригнувся той, побачивши мене – і замовив іще дві пляшки саке. Хоча він там і так сидів, напивався. А другий – невідомий мені чюнін. Але з першим налагоджувати зв’язки немає сенсу. Хотів би Какаші – сам зі мною зв’язки налагодив би. І приховати це зміг би, адже добірний джьонін – це не тільки красне прізвисько. А якщо він не бажає, то нащо мені «світитися»? Особистість другого трохи цікавіша. Чому? Простіше простого, цього чюніна я бачив уже разів двадцять за день. А якщо пригадати, скільки разів на тиждень я мигцем помічав його… Ні, він діяв ненав’язливо. Створювалось почуття, що йому дійсно треба було в ті місця, де я його бачив. Наприклад, жалісний стогін його шлунку точно не викликав підозр. Але чогось надто багато швидкоплинних зустрічей у нас. Щоправда, мав я одна думка, що замість стеження ОПТУ до мене приставили простого чюніна. А що? Навіщо мною опікуватись настільки, що ставити до мене когось із ОПТУ? Що взагалі може мала дитина? Від зайвих зв’язків мене і ґенін уберіг би – просто пильнував би мене, непомітно відважуючи всякого занадто запопадливого. Але ґеніни все ж таки молоді. Таку незапорошену й одноманітну роботу їм не довіриш. Та якщо раптом хтось із цивільних вирішить-таки мені чогось зробити, та хоч у мій День народження, то ґенін радше скалічить цивільного, захищаючи мене. Звісно, якщо взагалі втрутиться. А от чюнін і проверне все правильно, і особисте змішувати з роботою не стане… Здебільшого. До того ж від дрібнички мене чудово вбереже чюнін, а якщо за мною як за джінчюрікі… Хоча кому я потрібен з нинішніми-то складниками?.. Якщо прийде хто крупніший, то миттєво усунути просто не вийде, ба навіть, короткий бій за спалахами чакри зможуть легко засікти. У селищі-то шінобі. Тоді ж сюди прийде хтось крутіший. Отож цілком льогічно. Та й мені добре, чюнін – це вам не ОПТУ. Від нього сильно шифруватись не треба – деякі дива він сам спише на щось. Йой, най буде! Адже миготить усі ці дні на межі свідомости гадка про те, що доведеться шифруватися. Та ні, чюнін не та постать, що буде допитливо вишукувати. [Складні льогічні побудови надали Вам +5 до Кмітливости!] Зараза ти, Системо. Ніби й сповіщення звичайне, але відчуваю в ньому якийсь глузливий натяк. Я був настільки ощасливлений фактом своєї ситости, що не помітив, коли п’яний Какаші схопив за рукав того чюніна і почав щось випитувати. Як уже описав, я йду додому на радощах. Та й усі ці думи на шляху теж непогано підбадьорили, планку переживань – опустили. Тому я не відразу помітив чимчикуючого назустріч пустою і вже нічною вулицею чюніна. Ні, вже не спостерігача, а іншого, п’яного чюніна… що шкандибає просто до мене. — О, маленький гаспид! Усе через тебе! Ти хоч знаєш, як мені тяжко? Дідько, я ж з надією-таки сподівався, що всі пияки вже розійшлися щонайменше два дні тому. Я поглянув на його стати – мені поганенько стало. Деякі трохи нижчі від двохсот одиниць, деякі навпаки – вищі. Далебі, я реаліст. Чудово розумію, що навіть пересилюванням, якого я, до речі, не маю, його навіть не подряпаю! Тож бігти теж не вдасться – робимо серйозне і ледь скорботне обличчя, спокійний, негучний і м’який голос… Нумо! — Приблизно розумію, але лишень трохи. Бо ж я сирота, і ніколи не знав своїх рідних. То звідки мені знати біль утрати їх? Як і те, як барзо Ви змучуєтесь на благо Селища. А судячи за лейбирем, Ви вже чюнін щонайменше. Значить, либонь, Вам доводилось і не геть чисту роботу виконувати… Звісно, на благо Селища. І поготів я не можу уявити, як Вам після цього хочеться впитися. Та й узагалі тепла і турботи. Як хочете, щоби Ваші заслуги відзначили… — і ще купу всього я віщав, згортаючи в один торон. На моє полегшення, шінобі був п’яний, тому він не ставив питань стосовно того, чого в мене така поведінка і такий погляд на світ. Бо потім якщо треба буде, я й перед Хокаґе відбрешусь, бо ж начитаний я. А яким іще бути тихесенькому хлопчикові, що не полюбляє рухливих ігор? Словом – усе це взнав із книжок і, благо, додумався відслідкувати, що саме те, що я читав у дитячому будинку вже недійсне. Та й перевірив би хто-небудь, що я читаю. Я точно не виявив би і не прочитав би одну з Джірайєвих книг. Благо хоч це було до появи Системи, інакше я таких би статусів од неї нахапався! Але зараз я намагаюся пригадати найчастіші клопоти шінобі, сплітаю все це до купи, кажучи м’яким і чуйним тоном, буцімто справді співпереживаю співбесідникові. Травив душу – так ніби це можна прозвати. Деякий час по тому я не помітив, коли ми вже сиділи на стозі найближчої до вулиці споруди. Напевно шінобі, що сидить зараз поряд, мене доставив туди. І славно, хотів би відгамселити – радше в провулок потягнув би, ніж на освітлений Місяцем стіг. Мені це надало сил і впевнености! І я став уважно відслідковувати віддію свого співбесідника, забивши на системні сповіщення і взагалі на все довкола. Жвавіше став розвивати ті теми, на які він ясує відгук, сяк-так жваво йому співпереживаючи. Якоїсь миті мій монольог перетворився в діяльог, де чюнін щосили жалівся на свою долю, зовсім забувши, що поряд із ним сидить «маленький гаспид». І тільки через дві години «пекла», язик-бо заледве не відсох через незвичку, моє дитяче тіло почало дієво «залипати». Не рятували ефекти ні від «Удзумакі», ні від Лиса. А Витривалість явно вказувала, що вирублюсь я доволі скоро. Це помітив і трохи протверезівший, але вочевидь не до кінця, чюнін. І найстрашніше й дивне при такому становищі – він буцім невинно запропонував проводити додому мене сонливого. Того, хто для нього всього дві години тому був ледве не винуватцем усіх бід. Нічого не поробиш, довелося погодитись. Сам я ледь не відринув у сни. Отож, цей шінобі доніс мене додому. Дивовижно, що моє тіло взагалі протрималось так довго після такого насиченого дня, враховуючи, що й фізичні вправи для нього є чимось новим. І морально видався не найкращий день для мене. Тож запершись додому й зачинивши двері, я так і розполонився підлогою. Відрубаючись, останнє, що я все ж таки вчепив відпливаючою свідомістю, був системний напис: вітаємо, Ви створили навичку «Нарутотерапія»! — Отак у мене скоріше лишиться два шляхи: або в світлі паладини, або в психіятри. — Пробурмотів я наостанок. Джерело: https://dijanicz.blogspot.com/2020/03/hlobalna-misija-rozdil-3.html | |
|
| |
| Переглядів: 49 | | |
| Всього коментарів: 0 | |
