Дракон. Частина 3
| Зміст Дракон. Частина 1 Дракон. Частина 2 — Леві, ми нарешті виявили їхню локацію. Як справи тут? — долинув голос Ельзи. Синьоволоса вигулькнула з-під книжок, які вже утворили пагорб посеред бібліотеки Фейрі Тейлу. — Небагато. Практично невразливі до чарів. Їх можуть перемогти лише вбивці драконів. — Чорт. У нас в гільдії таких лише двоє. Й один з найсильніших ударів Гажила не зміг цього дракона збити, — розсудила Ельза. — Проте я знайшла ще дещо цікаве. — Хм? — Дивися. Прокляття, яке перетворює вбивцю драконів у дракона. — Хах… Думаєш, Драгніл — насправді людина? — Імовірно, адже взагалі вважається, що дракони давно вимерли. Ми справді інших ніколи не бачили. Навіть Гілдартс — окрім Акнології, який, кажуть, теж колись був людиною. До того ж, він викрадає дівчат не без причини. Мабуть, шукає ту, що здатна зняти прокляття. — Хм, що ж, схоже на те. А як тоді зняти це прокляття? — Тут є уривок іншої мовою, ніколи такої не бачила, — насупилася Леві. — А це що за замітки в самому низу, дрібним шрифтом? — Ой, не помітила… — Леві пробігла очима по тексту. *замітка 1: Після перетворення й раніше, ніж Земля зробить повний оберт навколо своєї осі, поцілунок щирого кохання остаточно розвіє пути прокляття. Інакше ж чари відновлять силу й знову перетворять проклятого на дракона. Цього разу навіки. *замітка 2: Якщо чарівниця не зможе перебороти прокляття, воно поглине її. — Схоже на якусь романтичну маячню з дитячих казочок. Але якщо це правда, то означає, що дракону може допомогти лише Люсі… Якщо взагалі розпізнає в ньому людину, — зробила висновок Леві. -…Ти думаєш, варто дати йому шанс? — Не знаю, ні. Потрібно рятувати Люсі. Досі нікому не вдавалося те, що вона має здійснити, аби врятувати і його, й себе… Все не так просто, як здається. І мене насторожує та частина, яку я не можу перекласти. Із верхнього поверху долинув крик, вереск та інші ознаки загрози для бюджету гільдії. — Ох, знову бедлам зчинили. Піду погляну, що там відбувається, доки будинок не рознесли. — Я з тобою. Зроблю перерву, — вирішила Леві й зняла окуляри для швидкісного читання. Однак картина, яку двоє чарівниць застали, суперечила всім очікуванням. На столі, у накидці Дроя сиділа трохи сонна на вигляд біловолоса дівчина з великими синіми очима й знаком гільдії на стегні. Весь Фейрі Тейл скупчився навколо, навперебій годував, поїв її і попутно ставив питання, на які вона розгублено відповідала або ж принаймні намагалася відповісти. Подумати тільки! Це Лісанна, десять років тому викрадена Драгнілом! І ось вона повернулася жива й здорова! Хіба трохи схудла й добряче виросла, настільки, що ледь чи вдалося її впізнати. Міра й Ельфман не могли відвести погляду від дівчини, ніби боялися, що інакше вона зникне. Хтось плакав, хтось приголомшено щось вигукував. Усі ніби збожеволіли, радіючи поверненню Лісанни. А ще — Ельза з Леві щасливо переглянулися — це означало одне: Люсі вдалося! *** Коли вона прокинулася серед росянистих трав, ліхтарі світлячків уже погасли: вставало вранішнє сонце. Свіже, прохолодне повітря приємно лоскотало ніс. Люсі похапцем підвелася й озирнулася навколо. Он він, віддалік, на траві, прим’ятій вагою колишнього тіла. Ще не опритомнів. Оголені груди здималися від глибоких подихів. — Нацу… — промовила дівчина, скуйовдивши його рожеве волосся. Довгі вії хлопця ледь здригнулися. Він прокинувся. Зненацька, ще не розліпивши очей, Нацу голосно вдихнув і: — АААПЧ-Хуууу! — розійшлося ехом по долині, а з рота вирвався струмінь полум’я. — Аааа! — заверещала Люсі. — Ой, — констатував Нацу, нарешті розплющивши очі. — Ти присмалив моє прегарне золоте волосся! — забідкалася дівчина. — Так бахни кареху, Люсі, — запропонував Нацу, щиро не розуміючи, чого такий кіпіш. -…До речі, треба якось повернутися назад, — перейшла до серйознішої теми дівчина. — Так залазь мені на спи… Чорт, — усвідомив Нацу. — Так тут до озера недалеко. — Щось я його не бачила, коли ми сюди летіли. — Просто з іншого боку. Та не парся: я цей ліс, як свої п’ять пальців знаю, — самовпевнено усміхнувся Нацу. — Чекай, — зупинила його Люсі й використала росу, аби викликати Водолія. — Пфф, розчервонілась, як маленька, — позбиткувалася та, але проблему вирішила. За мить Нацу нервово общіпував свій зірковий наряд, скаржачись, що відвик від усіх цих незручностей. І вони пішли в хащі. Сонце було вже над верхівками дерев, коли виснажена Люсі висловила підозру: — То ми таки заблукали? Проте за гущею стовбурів щось замерехтіло. — Озеро! — дівчина кинулася вперед. — Я ж казав! — не менш радісно вигукнув промовив хлопець. Його честь була врятована. — Я за вудкою, голодний, як сто чортів. Вони сиділи на мисі. Нацу невідривно дивився на поплавок, а Люсі — на їхні відображення у воді. — І що далі? — нерішуче запитав хлопець. — Ти повернешся в Магнолію? — Ліс чудовий, тут тихо й спокійно, але я скучила за містом, так. — Ясно, — Нацу відвернувся, так що відображення не могло видати його виразу обличчя. — Але ми щось придумаємо, — Люсі змусила хлопця подивитись на неї, торкнувшись долонею його щоки. — Я тебе не залишу. Гаразд? — Вона лагідно усміхнулась. — Гаразд, — знічено відповів Нацу. Вона була така красива. Сиділа так близько, що їхні руки майже торкалися. Він нахилився до її вуст у якомусь пориві, проте не зважився поцілувати. Хіба він мав на це право? Адже силою викрав її і змусив стільки страждати. Вони сиділи, лоб до лоба, рука до руки, не відводячи одне від одного очей і чувючи ритмічне дихання. Позаду, з порталу, відкритого Метом, тихо вийшли члени Фейрі Тейлу, оцінюючи безпечність обстановки. — Цілуються голубки, — полегшено прошепотіла Леві. — Ось вони! Ура! — гукнув Дрой, який виштовхався з порталу останнім. Нацу здригнувся. Впізнавши голос члена гільдії, Люсі рвучко обернулася й кинулася назустріч друзям, пересвідчившись, що це не просто марення. Як давно вони не бачилися! Дівчину ледве не задушили в щасливих обіймах. Вони зчинили стільки шуму, що з найближчих дерев із обуреним цвіріньканням позлітали птахи. Нацу залишився на мисі, віддалік. Хлопець відчув, що не зможе ступити ні кроку. Чи знають її товариші, що перед ними той, хто викрадав дорогих їм людей, руйнував домівки, завдавав їм поранень? Хто й тепер забрав у них подругу на такий довгий час, а могло би статися, що й назавжди? Люсі добре з ними, як із сім'єю. Завжди було, доки не з’явився він. Звісно, дівчина хоче повернутися в місто, до свого звичного, бурхливого життя. А Нацу, хоч тепер і людина, але все так само жалюгідний і самотній, стримує її. Ні, не бувати цьому. Він усе розуміє. Нехай Люсі повертається до Магнолії. Хлопець не заважатиме й не нав’язуватиметься. Вона нікого не кидатиме. Він піде сам. Як чудово знову усіх побачити! Стільки новин! Люсі вже розповіла й про те, що навчилася виклику зоряних духів, а отже, могла приєднатися до гільдії. До того ж, виявилося, товариші вже знали про прокляття, яке зробило Нацу драконом, а Лісанна повернулася, щойно чари втратили силу! — До речі, а де сам дракон?! Ну, тобто, той, хто ним був, — поцікавився Грей. — Так, де він?! Познайом нас! — почали допитуватися найпалкіше за усіх Канна й Венді. — Ага, клич його сюди. Треба дати по мордяці за кілька опіків! — погодилася Ельза. Люсі озирнулася навкруги. Під впливом емоцій вона зовсім забула про Нацу. Хлопця не виявилося ні поряд, ні на мисі. Її кольнуло усвідомлення: він, мабуть, почувався зайвим, а вона й не подумала його підтримати. Люсі постукала й ступила до заплетеного павутинням будиночка. Двері скрипнули, і з них осипалося кілька трісочок фарби. Але Нацу всередині не було. У вікні навпроти щось замерехтіло: вогнище, розведене за будинком, а поряд — постать. — О, це ти, Люсі, — Нацу впізнав її по кроках, не обертаючись. — А я вже рибку печу. Поїмо разом перед прощанням? Може, будеш іноді мене навідувати? — він намагався звучати бадьоро. Вона присіла поруч. На його профілі застигла посмішка. Нацу не відводив погляду від полум’я, все вовтузився над паличками з рибою. Нехай здається, ніби він сумлінно стежить за приготуванням. Якщо він погляне на неї, на це обличчя, яким хочеться милуватися щомиті, на ці лагідні очі, які розуміють, зазвичай, (тільки, на щастя, не тепер, бо це було би зовсім недоречно) справді розуміють його, якщо погляне на неї, більше не зможе тримати на обличчі усмішки. — Нацу, ходімо зі мною, — запропонувала Люсі, і від ніжності в її голосі серце ще більше защеміло. — Куди? До міста? — Так, чому б тобі не спробувати? Ти стільки часу провів на самоті. Вступімо зі мною до гільдії. Народ там дуже веселий. І ми зможемо бути поряд. — До гільдії, магів якої я ще вчора замість дружити, проковтнув би? Хіба я можу так запросто з’явитися в місті, яке не так давно руйнував на право й на ліво? — Ти тоді був драконом, а зараз — людина. — Це не позбавляє мене вини. — Ми зможемо тобі вибачити. Лісанна повернулася. — Що?! Справді? — важко було повірити. Але якщо це правда, то він неймовірно щасливий. Нацу відчув, як йому стає трохи легше, ніби частина тягот зникає. Проте це лише невелика частка всіх його гріхів… — Нацу, збитки для міста не були такі вже великі. Наші з Фейрі Тейлу іноді зчиняють більший бедлам, проводячи спонтанні тренувальні бої. А про те, що було десятиріччя тому багато хто вже й забув. — Але я бачив, як завдавав людям болю, як піддавав їхні життя небезпеці. Це не можна просто стерти з пам’яті. — Я не тримаю на тебе зла, Нацу. Так, спершу мені було страшно з тобою. Я думала, що ти якесь страховисько, що керується здебільшого інстинктами, — вона розповідала посміюючись, легко, але він у цих словах почув болючу правду. — Та я ж скоро усвідомила, що це не так. Навіть у подобі дракона ти жорстоким ніколи не був. Ніколи не робив мені нічого поганого. Мені й весело тут часто бувало, хоча й глушина. І інші маги тебе вибачать, Ельза, правда, може виписати прочуханки, але ж не вмреш. Вибачать, вони все розуміють. — Знаєш, не всі такі, як ти. — Що? Чому? — спантеличилась Люсі. Юнак ніби ще щось хотів додати, але спинився. Врешті наважився продовжити: — Я досі не зустрічав нікого, хто зумів би так розуміти, як ти. Більшість просто не хочуть, вони зосереджені на собі. А ти, ти добра, така неегоїстична, ну, просто матір Тереза, аж іноді хочеться тобі сказати, щоб про себе нарешті подумала. Дуринда. — У Фейрі Тейлі всі такі добрі, — щиро розсміялася Люсі. — Ну, майже, — додала, ніби щось згадавши. — І це одна з причин, чому ти чудово впишешся! І він погодився покинути ліс. Така упевненість була в її словах, така віра й лагідність — він подумав, що знайде навіть відвагу подивитися в очі тому, кого кривдив, захлинаючись від почуття вини, яке, ніби розпечена лава, шумує всередині, але тримаючись, бо поряд — вона, й усе заради неї, заради того, щоб бути разом. Невідь-як, їм вдалося перенести його будинок на окраїну Магнолії. Навіть табличку-дороговказ не забули. Набита, як і обіцяно, Ельзою щока трохи нагадувала про себе, але загалом нічого, терпимо. Важливіше, що знайомство з більшістю магів минуло без висловлених йому кимось обурення, ненависті, гніву, яких він цілком закономірно очікував. Це був не просто властивий Люсі оптимізм. Вони справді вибачили й навіть постаралися, аби не почувався серед них зайвим. А найбільше, звичайно, турбувалася Люсі — і це дарувало таку полегкість. Кожного разу, як вона кидала на нього усміхнений погляд або тихенько клала руку на плече, або коли їхні пальці торкалися — ніби ненароком, а ніби й навмисне, тепло розливалося його тілом і ледь-ледь пробігали приємні мурашки. Проте зараз Люсі поряд не було: у гільдії, яка рясніла людьми, її виявилося легко загубити. Він намагався веселитися разом із усіма. «Повернення дівчат — привід для святкування!» — заявив Макаров, і аж столи ходором ходили, так натхненно цей задум втілювався. Схоже, до ранку ніхто й не ляже спати. Зустріч з Лісанною далася нелегко. Вона сказала, що вибачає, і голос у неї був такий ніжний, як у Люсі, але очі волого заблистіли, губи затремтіли ледь помітно. Ще гірше було з Міражанною й Ельфманом. Ті сказали похмуро й сухо, що поважають слова сестри й лише тому спробують вибачити, а їхні обличчя й напружені постаті виказували одне: гнів на кривдника, який відняв у їхньої сестру цілих десять років, згасити вдасться не скоро. Хтозна, чи колись настане день, коли вони повністю відпустять ці почуття. Усі раз за разом галасливо піднімали келихи за Фейрі Тейл, а на плечі в Нацу вже червонів знак гільдії. Грей будь-що хотів помірятися силою і «забив стрілку». А що чорноволосий сам наривався, Нацу не роздумуючи погодився. Однак хоча, як для того, хто стільки часу був заручником прокляття, все ніби й складалося чудово, хлопець відчував якусь тривогу, що не припиняла кублитися в животі. Можливо, він просто відвик бачити стількох людей. Хоча випив Нацу небагато, зала іноді починала пливти перед очима, і здавалося, що голоси долинають віддалік, а він лише сторонній спостерігач і почуття радості, дух якого проник тут у кожну шпарину, йому зовсім чуже, не властиве. Світло — він так відвик від нього — було незвично яскравим, пронизувало зіниці. Нацу вирішив вийти кудись провітритися. Нічна свіжість допоможе заспокоїтися й протверезіти. Ліхтарі майже нагадували світлячків з лісової долини, де Люсі востаннє бачила його драконом, якби тільки не були такі великі, а їхнє штучне, начароване сяйво — не менш сліпучим, ніж у будинку Фейрі Тейлу. Нацу побрів безлюдними вулицями. Віконниці зачинені, жителі міста вже сплять — навкруги спокій. Люсі тримали на ногах тільки емоції. Уже давно настало «завтра» і до світанку залишилося, може, з півтори години, а маги й досі не розійшлися спати. — До речі, — піднялася, хитаючись, Леві, — хочу привітати всіх — ік — і Люську з тим, що сьогодні до Фейрі Тейлу не просто приєдналося два учасника, а в нас з’явилася нова солоденька парочка! — і маги радісно відмітили новий тост. — Ну, взагалі-то ми ще ніяка не парочка, — запевнила Люсі. — Та ну, що ти шарієшся, я бачила, як ви, голубки, цілувалися, — добродушно, але захмеліло засміялася Леві. Люсі заперечливо замахала руками. — Ми ще не цілувалися! — повідомила вона, і Леві раптом зовсім змінилася в обличчі. — Як ні? — закам’янівши, запитала чарівниця. — Ні!.. Що ти, не хвилюйся так, усі помиляються. Чого робиш таке злякане обличчя? Знаєш, ми вже всі тут, певно, перевтомилися. Краще піти відпочити і… — Чорт, яка ж я ідіотка! — вигукнула раптом Леві, ляснувши себе в лоб долонею. — Ну, нічого так себе корити за невеличку помилку… — Та ти не зрозуміла, — знову перервала Леві, язик заплітався, але вона спромоглася пояснити: — Прокляття ще не розвіяне, якщо не було поцілунку! Коли ви з Нацу опритомніли після зняття чарів? — Десь на світанку, — схопилася на рівні ноги Люсі. — Потрібно негайно знайти Нацу! Якщо до світанку не поспіє поцілунок, він знову і тепер НАЗАВЖДИ стане драконом! Останні слова долинули до Люсі вже здалеку, бо вона, охоплена тремтінням, чимдуж вишпорталася з-за лави й побігла довкола столів, начинених захмелілими чарівниками. Проте ніде в приміщенні гільдії Нацу не виявилося, а Кана збентежено повідомила, що він вирішив провітритися. Інші (хто ще міг), здається, теж сполошилися на пошуки, та Люсі не знала напевно, бо швидко залишила будинок Фейрі Тейлу позаду, пересвідчившись, що й на подвір'ї юнака немає. Що більше охолоджувало легені й голову нічне повітря, допомагаючи протверезіти, то глибше закрадався страх і запаморочливе хвилювання. Байдуже, що місто спочивало, що на голову сипались обурені прокльони, Люсі гукала його на ім’я, скільки ставало захриплого подиху. Ось він знову десь у далечині, а вона, знемаючи від утоми й переживання, намагається знайти шлях, що привів би до нього. Тільки чи вдасться їй це вдруге? Цього разу часу обмаль. А світ — він реальний, це вже не той чарівний вимір Нацу, в якому жар його серця підказував правильний шлях. Люсі сподівалася, що знає його звички достатньо добре. Хлопець міг бути на березі ріки. Там світло ліхтарів приглушували дерева, і заспокійливо шумувала течія. Але ні… Тихий плюскіт води, шурхотіння вітру і ні душі! Люсі розпачливо гукнула його ім’я, але тільки пересвідчилась: він не тут. Почувши такий змучений її голос, Нацу не міг не озватися. Тож вона помилилася. І, можливо, це було фатально. Якщо бігти вздовж ріки, вона виведе на окраїну Магнолії — до лісу, який також міг привабити Нацу. Як вона не подумала про це раніше! Адже в якомусь сенсі ліс був йому домом! Але це було тільки чергове припущення. Пекуче усвідомлення, що вона може помилитися і вдруге, а невмолиме небо ось-ось загасить зірки, й прокинеться ранок, позбавляло останніх сил. Нацу сидів у росянистій траві, зануривши в неї босі стопи. Він був далеко від незвичного галасу й люду, та дивне відчуття все одно не покидало його. Цей внутрішній неспокій змушував утекти, заховатися від людського ока. Чому? Через почуття вини? Нацу здавалося, це щось більше, свавільне, непідконтрольне. Це не Нацу, це воно чуже цьому світу, цьому середовищу, але змушує і його почуватися так. Це «щось» колись давно засіло глибоко всередині і тепер, сполохане, намагається повернути своє місце, свою владу над ним. Нацу здивувався: навколо кружляв світлячок — один самотній малесенький світлячок, загублений у темряві, на межі царств природи й людини. Хлопець спробував вхопити комашку в долоню, але та виявилася спритніша й, виконавши на прощання глузливе сальто в повітрі, полетіла геть, заблимавши поміж дерев віддалік. Проте вона не зникала з поля зору. Нацу раптом вирішив послідувати за нею. Сяйво світлячка було теплим і манливим, змушувало забути про турботи. Хлопець побіг за крапочкою світла. Щойно опинявся ближче, вона все стрімкіше віддалялася. Люсі перейшла на крок. Дівчина ледве стояла на ногах, у голові паморочилося. Вона не здатна його відшукати. Не здатна, а значить, ніколи більше не почує його голос, його сміх, не відчує його сильні плечі в обіймах, лише тверду луску. Але найгірше, що він сам знову буде страждати. Усі ці роки Нацу мріяв знову стати людиною, і через одне дурнувате непорозуміння його бажанню не збудитися, хоча він заслуговує цього як ніхто інший. Люсі уявила невільно, як його вуха видовжуюються, кінцівки перетворюються в крила й лапи з пазурами, хребет обростає червоним панцирем — і він вже не її Нацу, він її Драгніл. Не менш дорогий їй, але завжди такий смутний, безслівний, підкорений інстинктами тварини, якою не є і бути не хоче, заручник своєї моторошної подоби, яка вселяє страх у людей і прирікає на самотність. Безсилий відчай розлився по жилах, видушив кілька сльозинок і застиг, обпікаючи серце думками. Думками, що все втрачено. Назавжди. Крізь білу пелену знесилення і сліз, Люсі вловила рух трьох жаринок у темряві. Одна була жовтава й прудка, жваво петляла в повітрі. Дві інші жаринки рухалися синхронно й видалися дівчині очима хижака, що виблискують у темряві. Нацу біг понад річкою. Хлопець відчував, що в ньому залишилося дещо від дракона. І це дещо тепер загострилося. Він добре бачив у темряві й розрізняв запахи. І той, який відчув згодом, слідуюючи за світлячком, упізнав одразу — це була Люсі. До її звичного духу примішувався запах поту, ніби вона чимало пробігла, і це насторожило Нацу. Дві жаринки зі звуженими, як у кота, зіницями наближалися. У тьмяному світлі алеї постать окреслилася чіткіше, й Люсі поспішила їй назустріч. У кого ще можуть бути такі очі, як не в того, кого шукала? Силует опинився зовсім близько, злякано вигукнув її ім’я, підхопивши знесилену, і жаринки очей схвильовано блимнули. Не відводячи від них полегшеного погляду, Люсі дотягнулася до його палаючих, вже майже драконячих вуст, потім ноги її підігнулися, і Нацу перехопив дівчину на руки. Вже за мить вона, вкрай виснажена, посопувала йому в плече. Хлопець не до кінця ще усвідомив, що відбулося, але здогадувався про це, відчуваючи, як згасає те стороннє й хиже, і владне, що досі вирувало в ньому — його прокляття дракона. Пригортаючи Люсі — поки, хоча, певно, назавжди найдорожче, що він мав, Нацу побрів берегом. Стопи в прохолоді піску, і над річкою вже сходить трохи хмарний, але від того не менш чудовий світанок. Світлячок зник. Він розчинився в променях без сліду, бо його, зрештою, ніколи й не було. Лише над водою, віддалік, невагомо золотіла тендітна постать Мавіс. | |
|
| |
| : 223 | |
| : 0 | |