Дракон. Частина 1
| — Привіт, Міра, — по той бік барної стійки вигулькнула доволі понура на противагу своїй звичній життєрадісності Люсі. — Коктейльчик? Люсі кивнула. — Як справи з пошуками? — Ніякого прогресу, — дівчина розпласталася на барній стійці,— місто чарів Магнолія, і ось безталанна я не можу дотумкати, в чому ж полягають мої магічні здібності. Я перебробувала вже все, пов’язане з книжками, словами, оживленням персонажів… Міра кивнула, зосереджено протираючи коктейльні келихи. — Думаю, потрібен час. До кінця пізнати й зрозуміти самих себе нелегко, — прорекла вона. — Але я точно знаю, що хочу навчитися магії й приєднатися до гільдії, — Люсі зовсім поникла й не підіймала погляду зі склянки коктейлю. — І я вірю, що тобі вдасться. Та може, поки візьми перерву, освіжися, — Міра відкинула рушник і присіла навпроти блондинки. — Мабуть, ти маєш рацію, — зітхнула Люсі. — Здається, ніби, що відчайдушніше я тягнуся до мети, то сильніше загрузаю на місці й тільки виснажуюся. Мов білка, яка не бачить далі свого колеса. Міра похитала головою. — Ти надто вимоглива до себе. Не всього можна досягти ось так одразу, хай навіть дуже стараючись. Іноді потрібно чекати, доки побачиш правильне рішення, а не кидатися до дії. Люсі, замислившись, водила пальцем по бортику склянки. — Знаю, але коли чогось бажаєш, сидіти й чекати так важко. — Ну, принаймні без магічних сил тобі не загрожує викрадення, — жартома зауважила Міра. Люсі відповіла сумним усміхом: — Дракон вже не з’являвся так давно. — Справді, навіть не віриться, що гільдію колись створили заради захисту від нього. Але тепер нас об'єднує набагато більше. — Угу, тому я й хочу приєднатися. Запала коротка мовчанка. Потім Міра ствердила лагідно: — Ти вже стала частиною Фейрі Тейлу, Люсі, навіть без магії. — Думаєш? — очі блондинки оживилися. Грюкіт дверей, відчинених явно ногою, змусив обох здригнутися. — Драгніііл! Драгніііл! — заволав щосили Фулбастер. Всі сполошилися. Навіть клубок тіл посеред залу розпався на окремих осіб, і кулаки забіяк опустилися. Фейрі Тейл миттю висипав на вулицю. Люсі послідувала за ними. Подумати тільки, вперше за десятиріччя з’явився дракон! Проти сонця чорнів могутній силует. Крилата тінь пливла фасадами будинків. Маги розділилися. Частина попрямувала назустріч дракону. Будь що, потрібно було завадити чудовиську забрати ще одну невинну дівчину. — Люсі, краще заховайся! — застеріг хтось, проте та залишилася на подвір'ї гільдії. Адже ж не вона потрібна дракону. Дівчина зачудовано розглядала гігантського звіра, що звивався в повітрі, ухиляючись від атак, і дихав полум’ям. Джувія стримувала вогняну стихію своєї магією, намагаючись зменшити збитки для містян. Змія було не втримати. Він відбивав атаку за атакою. Червона луска виблискувала на сонці, а крила здіймали ураганний вітер. Раптом Драгніл припинив напад і полетів у напрямку гільдії. Дівчина усе не рушала з місця. За хвилю він наблизився настільки, що повітря завібрувало від жару. Тіло роз’яреного дракона пашіло. — Люсі! — окликнув хтось знову. Але очі, очі дракона, що мали б світитися хижим блиском, були серйозні й ніби сумні, завважила Люсі… Жорстокість звіра хвилювала лиш смарагдову поверхню, а десь в глибині зачаїлася думка. Непомітна, її можна було радше відчути в них, ніж усвідомити, але Люсі знала, що не помилилася. Дівчина застигла зачудовано перед смертельною небезпекою, що її втілював цей прекрасний, блискучий, як коштовне каміння, дракон. Коли отямилася, було вже пізно. Ледь чи встигла відсахнутися, як міцні пазурі схопили її, і земля під ногами почала невблаганно танути, віддаляючись. Люсі щось панічно кричала, волала, відчайдушно виривалася, шарпала. Вона не володіє магією! Навіщо?! Чому?! Йому з неї ніякої користі! Проте чудовисько не слухало. Вони злітали все вище й проминули з десяток будинків, коли хтось із гільдії ще поцілив у дракона. Нездатне до швидких маневрів із жертвою в лапах, чудовисько тихо заскімлило й почало втрачати висоту. Люсі злякано зажмурилася: вона ледь не вдарилася об гребінь даху. Здалеку долинули знайомі голоси: — Не стріляй, телепне! Там Люсі! — Якщо не стріляти зараз, ми її вже не побачимо! Проте скоро Драгніл знову піднявся високо в небо, де жодна магія не могла його зачепити. Час від часу він тихо стогнав: мабуть, останній удар йому сильно зашкодив. Якби ж Люсі знала якусь путню магію! Дівчина з гіркотою визнала, що не здатна вирватися з цих пазурів. Чому Драгніл схопив її, яка не володіє жодним видом чарів?! Вона не знала. Й не уявляла, що робити. Люсі перехоплювало подих від польоту: холодного вітру, запаморочливої швидкості й висоти. Десь далеко внизу пропливала мінлива, ніби зібрана з кольорових клаптиків земля. Страшно. Неймовірно. Небезпечно. Але так чарівно! Потім вони летіли над лісом. В далечині замайоріла галявина і дракон почав знижуватися. Із протяжним стогоном він приземлився-впав на траву, обережно випускаючи з лап свою здобич. Він лежав, і пар ішов із рота й вух, чулося тихе засапане гарчання. Драгніл не звертав уваги на Люсі, ніби й не за нею навідався до Магнолії. Адже їй, зрештою, було нікуди тікати. Так він, певно, думав. Проте дівчина мала спробувати. Це краще, ніж сподіватися на помилування. Інші викрадені дівчата зникли назавжди, тож Люсі й не думала просто довіритися проблиску думки десь глибоко в хижих очах. Можливо, дракони й кмітливіші створіння, ніж про них кажуть, але вони небезпечні, дужі й страшні, і краще заблукати десь у дрімучому лісі, ніж стати одному з них поживою. Чи чим там… Люсі кинула обережний погляд на дракона, аби переконатись, що той нині переймався лише своєю раною. Йому таки дуже боліло. Дівчина кинулася тікати. Він помітив — і то швидше, ніж очікувалося. Намагався досягти її на своїх лапах, гарчачи якісь розлючено й водночас благально. Летіти у густих заростях він не міг. Чудовисько гналося за нею досить довго. Думка про те, що станеться, якщо наздожене, не давала Люсі зупинитися навіть, коли сил вже не було і кожен подих роздирав-обпікав горло. Зрештою, якимось дивом їй вдалося втекти від пораненого дракона. Якби тепер тільки знайти струмок. Невеличкий струмочок чи бодай би калюжку води. Як пече в горлі! Губи зовсім сухі. Але ліс невблаганний. Нічого не трапляється на шляху. Вона втекла. Вона жива. А чи надовго? Що тепер? Небо сіріло — опускалися сутінки. Потім сірий перейшов у чорний — нічний. У повітрі свіжість. Однак зовсім скоро почало холоднішати, губи й нігті посиніли. До того ж, тіло засвербіло від укусів комах. Комарів, хотілося сподіватися. Йти в такій темряві не було сенсу. Люсі збивала коліна, перечіпляючись через невидимі камінці й коріння. Вона сіла в холодну траву, до крові розчісуючи покусану шкіру й знемагаючи від утоми, голоду й холоду, а ще — страху. О, як вона жалкувала про ті кілька секунд зачудованого погляду на ґанку гільдії, що тепер коштуватимуть їй життя! Треба знайти укриття. Якусь печеру, нору. Спробувати розвести вогнище палицями. З останніх сил Люсі підвелася й побрела далі в гущавину, практично навпомацки. Під ногами щось затріщало, горизонт погойднувся, і ґрунт під ногами раптом зник. Тіло ковзнуло повз якусь поверхню, почувся стукіт каміння, що скочувалося крутим схилом, і все закружляло. Люсі на хвилю здалося, ніби вона падає в саме небо, прямісінько в розсип срібних зірок. Проте вони почали віддалятися, і дівчина, волаючи від страху, каменем полетіла в темну безодню. Два зелені штрихи черкнули полотнище ночі. Дві смарагдові крапочки, що залишали сяйвистий слід — очі, що палали в темряві. Ще кілька секунд життя було б у неї, якби не підхопили пазурі. Під пальцями вже знайома на дотик луска. Не привиділося! Якийсь час її не полишало відчуття настрашеного заніміння. Мало-помалу прийшло усвідомлення: вона врятована. Принаймні поки що. Мить тому Люсі тремтіла — тепер її зігрівав жар дракона. Вони повернулися на галявину. Поряд виявилася печера, у якій вже палахкотіло багаття. Дівчина була вдячна Драгнілу за порятунок, але водночас почуття страху не покидало її. Страху перед невідомістю. Що тепер? Скільки ще хвилин життя їй подаровано? Драгніл хвостом підштовхнув її до вогнища, так що Люсі спершу здалося, ніби він хоче її підсмажити. Однак перед нею лежала туша дикої качки. Дракон вихопив щось із чималої купи мотлоху в кутку печери, і перед Люсі дзенькнув на долівку старенький ніж. — Це мені… на вечерю? — уточнила дівчина. Дракон повільно кліпнув підтверджуючи. — Мм, дякую. І за те, що врятував раніше також, — боязко пробурмотіла. Драгніл тихо ображено фиркнув і відвернувся до стіни. Наступного ранку він приніс їй гілку якихось фруктів на сніданок. Через ікла й міцну луску, а найбільше — через очі, колючі, відсторонені, Люсі не зважувалася мовити зайвого слова. Тихе «дякую» й непевна, збентежена для обох мовчанка. *** Люсі вийшла з печери вслід за драконом. Драгніл пригнувся одним крилом до землі, ніби запрошуючи до себе на спину. — Ну, гаразд, — невпевнено погодилася дівчина. І вони полетіли. Знову далеко внизу замиготіли лісові хащі. Вітер засвистів у вухах, швидкий і свавільний, як буває тільки тут, на п’янкій висоті, біля підніжжя невагомих хмар. Долинало неголосне сопіння дракона, і Люсі відчувала, як здіймається від подихів його закована в луску гаряча спина. Сьогодні вона не пашіла, як у день викрадення. Потім у малахітовій палітрі виник оазис блакитної барви. То було перекинуте небо озера. Крила схвилювали дзеркальну поверхню. Блимнули пронизані променями бризки. Дракон закружляв і зрештою опустився на берег. — Нічого собі! — вихопилося в Люсі. Вона зістрибнула на долівку і зметнулася скелястим мисом, що задирав гострого носа над поверхнею озера. Дракон поспішно поплазував до води, занурюючись щоглибше із задоволеним гарчанням. Від його луски здіймалися хмарки пари, й чулося тихе шипіння киплячої рідини. Щось у цьому нагадувало заливання розпеченої пательні струменем холодної води. Люсі сиділа на вигрітому сонцем мисі, погойдуючи ногами над водою й розглядаючи своє відображення. Від дракона вже не чулося навіть сопіння. Він умиротворено насолоджувався прохолодою озера, і Люсі відчула, як навколо блаженно тихо. На міських вулицях така тиша буває лише глибокої ночі, коли гаснуть ліхтарі і всі мешканці поринають у сон. Але навіть і тоді це не така лагідна, блаженна тиша, а лише німота підкореного людиною й каменем простору. Дракон виткнув морду з води й, щурячись, зиркнув на Люсі. Та насторожилася. Адже хтозна навіщо вони прилетіли сюди. Раптом, спричинивши маленьке цунамі, Драгніл підштовхнув Люсі своїм мокрим і слизьким хвостом. Дівчина незчулася, як з вереском полетіла у воду. «Мене намагаються втопити?!» — подумала вона, але дракон не завадив їй виплисти на поверхню. Він лише якось уривчасто посопував, що віддалено нагадувало людський сміх. А потім він показав їй, як пускає з носа великі, як і його ніздрі, бульки. Іноді Драгніл оскалювався, чи то пак — усміхався, як слушно підозрювала Люсі, і можна було роздивитися всі його велетенські, білосніжні ікла. При цьому він виглядав досить хижо, але дівчина розуміла, що то не навмисно. Сонце вже проминуло зеніт і було на шляху до горизонту. Драгніл виповз із води, обтрусився, ніби пес, і побрів кудись у хащі обіч озера. Люсі нічого не залишалося, як послідувати за ним. Зовсім неподалік, на пагорку, виднівся невеликий кам’яний будинок із червонястим дахом. Він виглядав непривітно — обплетений рослинністю, з брудними шибами, мовчазний і безлюдний. Драгніл відчинив навстіж двері хвостом, заразом видираючи кілька витких ліан. — Ти пропонуєш мені зайти? — запитала Люсі і, впевнившись, ступила за поріг. Одразу нестерпно засвербіло в носі від пилюки й запаху цвілі. Люсі оглянула кімнату. Поріг цього дому, безсумнівно, не переступали давно. Навкруги жахливий безлад, все догори дригом, підлога встелена речами, так що ні прогалинки, але ніби й не схоже на крадіїїв. Дівчину охопило дивне відчуття. Ось так розкиданий домашній мотлох створював враження, ніби не хвацький до прибирання власник ненадовго пішов, не знаючи, що вже ніколи не повернеться. Люсі обернулася до Драгніла, який ліг, поклавши голову на поріг. Вона не розуміла, навіщо він її сюди привів. — Я маю тут щось знайти? Але дракон не подав ніякого знаку. — Тобі потрібні ліки для рани? Знову нічого. — Ти такий загадковий. Іноді аж занадто, — зітхнула Люсі й продовжила досліджувати будинок. Люсі зненацька майнула думка, особливо моторошна після всіх днів, проведених разом, і сьогоднішнього сонячного польоту до озера. Куди зник власник? Просто пішов? Тікав від чогось? Загинув?! Чи… можна було припускати, що це Драгніл завдав йому шкоди?! Але вона не повірила цій думці. Просто не могла. Дівчина зиркнула на дракона, який не виглядав ані підступним, ані кровожерливим. Він так і лежав, похиливши голову на поріг — був надто великим, аби заповзти досередини. Дихав тихо й трохи уривчасто. Повіки напів опущені. Погляд завмер на якійсь тріщинці в підлозі й потьмянів. Люсі присіла біля нього на підлогу, колір якої ледь вгадувався за шаром пилюки. Їй раптом стало прикро, що вона не може зрозуміти, що на душі в Драгніла й чому зараз він виглядає таким нещасним. По правді кажучи, Люсі вже не уявляла собі, що цей дракон здатен комусь зашкодити. Щоправда, це була лише інтуїція, враження, як тоді, перед викраденням, коли перехопила трохи замислений погляд Драгніла. Але ж він врятував її тоді, першого дня, й досі поводився з нею зовсім не як зі здобиччю. Радше як із кимось рівним собі. Другом? Непомітно для себе Люсі почала сприймати їхні стосунки саме так. Вона заговорила. Тихо, трохи невпевнено. Чи ж личить розмовляти з драконами про почуття? Люсі, проте, знала напевно, що про почуття розмовляють із друзями. — Я не знаю чому ти сумуєш, але справді хотіла б знати. Мені складно розуміти тебе, можу лише здогадуватись, про що думаєш — адже ж ти завжди мовчиш, на те й дракон. Все було б настільки простіше, якби я спитала, а ти розповів би. Тоді я могла б тебе якось розрадити… Хоча мені не відомо те, куди зникли дівчата, яких ти викрадав досі. І навіщо ти це зробив. Але… здається, я починаю тобі вірити, більше, ніж тому, що про тебе кажуть. Очі Драгніла розплющилися ширше. У них з’явився блиск. Ніхто не казав йому таких слів ще відтоді, як він сам, колись багато років тому, здатен був говорити. Про що вона (так прикро) досі не здогадується… Дівчина продовжила говорити. Їй хотілося тепер висловити все, що мала на думці, ще відтоді, як потрапила сюди. — Адже за той час, що ми провели разом, ти не вчинив мені нічого поганого. Навпаки. Знаєш, я дрижала від холоду в тому лісі, і від страху, і мені так жахливо хотілося пити, і, здавалося, що світанку вже не побачу. А тоді я підсковзнулася й подумала: «Все. Кінець.» Але з’явився ти. Підхопив і дав зрозуміти: «Я врятована.» Мені стало так тепло. А ще ти показав мені землю із запаморочливої висоти. Від вітру перехоплює подих, але так чарівно! І це озеро, прозоре, блискуче, як кришталь! Я ніколи б не побачила цієї краси, якби не ти! Тому… дякую, — хмаркою тепла видихнула вона останнє слово. Дракон підняв вражений погляд на дівчину. Люсі щиро усміхалася йому. Але очі тремтіли, ніби перейнявши його смуток. Вже дуже віддавна його почуття не схвильовували нікого. Через маску луски, звірячий прищур, пащу, яка замість слів видихала вогонь, вони, почуття, не сягали назовні — так здавалося Драгнілу. Кожен лише сахався, вбачаючи в ньому не більше, ніж небезпечне чудовисько. Він дозволив собі покласти голову їй на коліна, а вона — погладити його поміж вухами. Їй було важко тримати таку вагу на ногах, але дівчина не видавала цього. Якби дракони вміли плакати, Драгніл не зміг би стримати сліз, хай зібравши всю свою мужність. Йому завжди так бракувало тепла, яке дарувала Люсі. Коли почало сутеніти, вони підвелися і в тиші вийшли, причинивши двері. Перед тим як знятися в небо, Драгніл забарився, ніби щось згадавши. Він трохи понишпорив у заростях, невдовзі видобув звідти якусь жердину й увіткнув у землю обабіч будинку. У сутінках Люсі нарешті розгледіла, що то була табличка. «Нацу» — повідомляв надпис на ній. Вони полетіли. Люсі сяйнула здогадка. Вона спробувала перекричати вітер: — То був дім твого друга?! Ти привів мене туди, бо хотів сказати, що почуваєшся самотнім?! Ти дуже сумуєш за ним! Думаю, це був чудовий друг! Може, то вітер був надто голосним, подумала Люсі, але жодним рухом Драгніл не підтвердив її слів, які так і залишилися тільки здогадом. Зміст Дракон. Частина 2 Дракон. Частина 3 | |
|
| |
| : 333 | |
| : 0 | |