Дракон. Частина 2
| Тієї ночі дівчина не могла заснути. У печері було затишно. Для неї знайшлися покривала. До того ж, поряд посопував Драгніл. В особливо прохолодні ночі вона вмощувалась поряд, і дракон обнімав її хвостом, пригортаючи до свого теплого тіла. Проте іноді, як-от сьогодні, вона сумувала за людьми, які залишилися в далекій Магнолії. Прислухаючись до дихання дракона, вона прокралася назовні й забралася на вершечок пагорба над печерою. Люсі вдихнула солодкувате лісове повітря і звела погляд до неба. Зорі завжди вабили її. У них була якась особлива, захоплива краса, що змушувала думки затихнути, а око — милуватись невідривно. Люсі замислилася про те, який неосяжний Всесвіт і водночас — який прекрасний. Адже ми здатні по-справжньому перейнятися розумінням подібних речей лише в ось такі безхмарні ночі, вдивляючись у далекі зірки. Люсі знайшла знайомі сузір’я: он Велику Ведмедицю лоскочуть верхівки ялин, он Пояс Оріона, Рак, Лев і Близнята. Власні хвилювання відступили. Спокій порушило гарчання. Драгніл поспіхом виповз із печери й оглядався навкруги. Люсі окликнула його. Почувши голос дівчини, дракон завмер посеред галявини, збентежено обернувся і якийсь час дивився на Люсі, не відводячи погляду, ніби не вірячи, що вона справді тут, поряд, не покинула його, мовчазне й самотнє чудовисько, а… — Зорі такі красиві! — продзвенів дівочий голос. А просто вийшла помилуватися зірками. І яка ж чарівна в неї усмішка! — Ну от, чого знову такі сумні очі?! Чи то мені здається в нічному світлі? Не хочеш приєднатися? Звісно, хоче. Він вмостився поряд із нею. — Знаєш, мене завжди чомусь надило до зірок. Може, через те, що мама їх так любила… Вона померла, коли я була маленька. В неї був ключ сузір’я Водолія, і мама дуже цінувала його. Тепер цей ключ ношу я, хоча не знаю, чи є в нього якась магічна сила, — Люсі видобула із-під одягу ланцюжок і підвелася. — Брама духа Водолія, відчинися!.. Бачиш — нічого. Дівчина, зітхнувши, знову сіла в траву. — Може, я щось роблю не так. Але мама сказала промовляти ці слова. А може, вона сама вигадала заклинання, і то була просто гра. Дракон завертів головою. — Думаєш, ні? — усміхнулася дівчина. Наступного дня Драгніл пішов на полювання. Люсі просила взяти її з собою, але той лише фиркнув, мовляв, заважатимеш. Тож вона залишилася в печері, де іноді ставало просто нестерпно нудно, й подумала, чом би не розгребти ту купу манаття в кутку, розкласти речі акуратніше. До того ж, там можна виявити щось корисне. Тож Люсі взялася до справи. Її увагу невдовзі привернула скринька, яка стояла трохи обабіч і не нагадувала недбало покинутий мотлох. Дівчина зрозуміла, що в ній імовірно зберігається щось особисте, але не встояла перед спокусою зазирнути досередини. «Сам винен, що залишив мене тут нудитися, ” — подумала Люсі. Та й які секрети можуть бути в дракона? Хіба там лежать якісь коштовності. Вони ж ласі до золота й діамантів. Люсі відкрила скриньку. Що це? Вона була вкрай спантеличена й трохи навіть розчарована. Адже знахідкою виявився… дбайливо складений шматок тканини? Ні, це старенький шарф. Колись він, певно, був білий. Розшита чорними нитками на квадратики, поверхня віддалено нагадувала луску. Принаймні так Люсі здалося. Знічев’я, вона вирішила його приміряти й обкрутила навколо шиї. — Десь тут було дзеркало,. адже дракони люблять блискуче, — пробурмотіла дівчина, невдовзі відшукала потрібний предмет й приставила до стіни. — Ну і вигляд у мене, — констатувала вона. Люсі так давно не бачила свого відображення! Їй, без сумніву, не завадило б частіше розчісуватися й підрізати посічене волосся. А ще добре вмитися. Але загалом виглядала вона не так і погано. Лісове повітря шкоди не завдасть. — Та й, якщо вже пощастило вирости гарячою, повногрудою блондинкою, то навіть серед хащ виглядатимеш красунею, — самовдоволено зауважила Люсі. Раптом у відображенні вона помітила, що на кутику шарфа були якісь закарлючки. Вона взяла кінчик до рук і прочитала: — На… на… Як криво вишито. Нацу… Як на тій табличці. Мабуть, він залишив собі шарф друга на згадку про нього. Їй раптом стало соромно, що вона ось так без дозволу взяла дорогу Драгнілу річ. Вона зняла шарф і почала обережно складати його, коли у дзеркалі майнула червона луска й дівчина почула дихання дракона за спиною. Люсі здригнулася й рвучко обернулась. Драгніл сидів спостерігаючи навпроти неї й виглядав доволі суворо. — Вибач! Я не хотіла! Точніше, не подумала! Я зараз покладу назад! Дівчина заметушилась, і невдовзі шарф знову лежав у скриньці, дбайливо згорнутий. — Вибач, я потім зрозуміла, що це шарф твого друга… Дракон мотнув головою. — Ти не вибачиш мене? Дракон знову заперечив. — Ні?! Драгніл закотив очі й тепер кивнув. — Що?.. Зрозумівши, що нічого не пояснити, дракон роздратовано гаркнув і ліг. Люсі почувалася винною решту дня. *** Вже стемніло. Унизу шурхотіла листям, пугукала, сичала, завивала, дзюрчала струмочками й тріскала гілками матерія лісу. Знову політ, і Люсі не мала гадки куди. Попереду, ще прикриті кронами, спалахнули вогні. Їй здалося, що це міські ліхтарі, проте ще кілька змахів могутніх крил — і вона усвідомила, що помилилась: попереду хвилею пагорбів простяглися поля. Шовковисті трави сяяли безліччю зірок-світлячків, ніби віддзеркалюючи нічне небо. Дівчина зістрибнула з драконячої спини, до поясу занурюючись у дике плетиво рослин. Чи не марить вона? — Я немов уві сні, — прошепотіла Люсі, боячись порушити спокій полів. Вітер стих. Було чути лише цвіркунів. Блимали безліч жовтих світлячків. Дівчина й дракон влаштувалися серед трав і милуватися найчарівнішим — красою світу, плинного й неосяжного, незбагненного світу, який дозволив їм зустрітися. Час ніби застиг. — Тут казково. Дякую. Люсі обняла дракона за шию, а він прихилив до неї голову. Чомусь дихання його було неспокійне. Дівчина зазирнула в смарагдові очі — ті також переливалися прикрістю. — Звідки така прикрість? — наважилася запитати Люсі. Вона відчувала: щось має статися. Дракон ніби хотів сказати: «Пробач. Пробач мені.» Драгніл на мить застиг, смуток востаннє мигнув у його очах. Білі ікла блиснули в золотистому сяйві. Не встигнувши скрикнути, дівчина опинилася в цілковитій темряві. Люсі очікувала страхітливого болю, а опісля — вічної порожнечі. Однак за кілька хвилин могла бути певна: вона неушкоджена, відчуває ґрунт під ногами, а отже, жива. Посвітліло. Неочікувано й дивно, ніби хтось увімкнув лампу. Проте світло було денне, джерело його невідоме, і все навколо, здавалось, занурилося в ранковий туман. Люсі непевно зробила кілька кроків. Ні предметів, ні людей, лише біліє нескінченний простір. Дощова прохолода змушувала тіло тремтіти. Де вона? Як вибратися звідси? Люсі було лячно. Вона побрела вперед. Краєвид довго не змінювався, хоча хтозна, скільки насправді минуло часу. Аж ось, туман порідів і навпроти виросла висока кам’яна стіна. Це вже щось. Люсі пішла вздовж, сподіваючись знайти якийсь вхід. Що б не крилося за цим муром, дівчина сподівалася, що воно наблизить її до порятунку з цього лячного місця. Вхід з’явився так само несподівано. Навіть не ворота, а лише арка в стіні, і за нею — така ж безлика далечінь. Вгамовуючи тремтіння, Люсі ступила досередини. Із туману долинув голос, спершу приглушений, потім чіткіший: — Ти мій молодший брат, і ти залишишся тут! Люсі обернулася, і силуети двох хлопців матеріалізувалися перед нею. Їх також проковтнув дракон? Нарешті вона знайшла когось! Але яка дивна розмова… — Але я хочу бачити інших людей, мандрувати, а не провести все життя обіч тебе у цій глушині! — кричав рожевоволосий хлопець. — Вибачте! — але до Люсі не прислухалися й навіть не помітили її присутності.— Пробачте! Ви теж тут застрягли?! — Ти знаєш, що я не можу знаходитися між людьми, — ствердив із люттю чорноволосий. Він був вищий, трохи старший, й очі дивно пустіли прохолодою. — А я тут причому?! — Ти замалий, щоб самому подорожувати. — Ти завжди це кажеш! Замалий для того, замалий для цього! Але я не твоя власність, щоб ти знав! — рожевоволосий повернувся спиною й зібрався йти. — Але ти єдиний, кого не вбиває моє прокляття, — кинув старший навздогін. Крізь лють у голосі проступила гіркота. Але йому не відповіли. Хлопець лише подивися зло й ображено й пішов геть. Люсі раптом усвідомила, що шарф на його шиї — той самий, затерто-білий шарф друга, із кривенько вишитим «Нацу» на куті. У ту ж мить, чорноволосий закричав відчайдушно: — Нацу! Нацу! Зажди-и-и.! — але голос розчинився в тумані разом із його постаттю. Молодший брат усе ще був там. Він уперто крокував у далечінь. Поруч виник інший силует, що пригорнув його, а потім відштовхнув на землю. Але обидва станули, ніби звіяні крилами дракона, що з’явився натомість. Повітря задрижало. Мигнула червоним знайома луска. Звір наближався. — Драгніл! — зрадівши, гукнула Люсі. Проте зустрівши його погляд, дівчина відсахнулася. Вона не впізнала його. І, схоже, він її — також. Цей погляд шумував хижістю, ніби нічого більшого не крилося за звірячими інстинктами дракона. У ньому не було ні думки, ні почуття. Лише жорстокість, жага крові, усе те, що Люсі так боялася побачити в очах Драгніла, якого знала. Дівчина кинулася геть, до арки, за мури стіни, а від них іще далі в білизну простору. Зрештою, не чуючи гарчання чудовиська, що мало б переслідувати її, вона зупинилася. Чи все це було видінням? Вона обернулася. Стіна, яку вона, здавалося, залишила далеко позаду, яка повинна була вже зникнути з поля зору, височіла за кілька кроків. А дракон не покидав її границь. Люсі знову побрела вздовж, віддаляючись від арки, торкаючи долонею холодне каміння. Рука сповзала муром все нижче, коліна підгиналися. Дівчина не могла більше йти. Та й навіщо? Із цього лячного місця, певно, немає виходу. Вона сіла на землю, і простір змішався в сіро-біло гаму крізь призму сліз, що підступали до очей. Гіркота лягла вагою на серце, розпекла, стисла груди й вирвалася тихим плачем. Чому Драгніл це зробив? Люсі думала, він не такий. Вчинки, очі дракона змусили довіритися йому. І не тільки, не лише розбитою довірою боліла душа… Кілька солоних краплин скотилося щокою і впало на поверхню зоряного ключа. Блиснуло золотисте сяйво. Перед заплаканою, наляканою, вкрай розгубленою Люсі виникла русалка з глеком у руках. — Тільки не кажи, що викликала мене зі своїх соплей, — насуплено й гидливо зиркнула вона на дівчину. — Чого ти, Хартфілія, нюні розпустила?! Люсі все схлипувала. Певно, це лише чергове марення, яке врешті обернеться небезпекою. — Ти глуха чи дурна? Сама ж мене викликала! — роздратувалася Водолій. — Я? — здивувалася дівчина. Їй полегшало від цих слів, хоча вона нічого не розуміла. Зусиллям волі Люсі вдалося приборкати сльози, що постійно застилали погляд. — Ти. Заклинателька. А ще, нюхом чую, що та іще слабачка, тож швидше кажи, кому дати прочухана, доки в тебе не закінчилися сили і я не зникла. — Але як я.? «Із соплей»?.. — дівчину осяяло. — Тобі по башці разок гепнути, щоб очуняла? — тим часом зовсім розлютилася русалка. — Тут дракон один є, за стіною. Йому не завадило б надрати зад, якщо можна, — Люсі усміхнулася. Очі й ніс були ще зовсім червоні. Вона усвідомила, чому всі ці роки їй не вдавалось скористатися ключем. — То чого ми чекаємо?! Веди! Проте дракона за аркою вже не було. — Ну і де? — діловито озирнулася навкруги Водолій. — Не знаю. Мабуть, він також зник… — Це ще як? — Перед драконом я бачила двох хлопців, які розмовляли між собою, спробувала заговорити, але ніби не чули мене, а потім розчинилися в повітрі. — Хмм, діло пахне керосином. Я відчуваю сильне прокляття. Ми ж у якомусь магічному вимірі, так? — Прокляття?! Взагалі, мене ковтнув дракон, — призналася Люсі. — Мм, це чудово. А тепер давай усе попорядку. І дівчина почала свою історію з викрадення. Деколи їй вартувало чималих зусиль не заплакати знову. А іноді, навпаки, кортіло всміхнутись. Оповідаючи про знахідку шарфу, Люсі затнулася… Потім зірвалася й побігла, гукнувши на ходу: «Дякую!» — Ну що за людина! Щоб ти знала, мені твоя мама більше подобалася! — кинула дражливо Водолій і, нишком усміхнувшись, повернулася в зоряний вимір. Люсі бігла щосили. Він мав бути десь там, той, хто дивився на неї крізь очі дракона всі ці дні, а вона й не усвідомлювала. Закутий у луску юнак, знайомство з яким вийшло не надто вдалим, але думка про нього змінювалася все більше з кожною миттю разом. Вона ж бо чула його сміх крізь драконяче гарчання, бачила його посмішку крізь оскал чудовиська, його доброту крізь загрозливість постаті, його смуток крізь непорушність титанової луски… Люсі знала, що його вогонь може обпікати, але для тих, хто дорогий йому, це затишне тепло, що зігріває душу, або полум’я, яке напоготові стати їм на захист. Такий він… Драгніл. Ставало дедалі гарячіше. Земля парувала й розпеклася так, що вже не рятувало від жару взуття. Але це означало одне: Люсі на правильному шляху. Тож вона тільки пришвидшилася. — Нацу! Нацу! — з кожним разом голосніше загукала дівчина. Від пару в повітрі важко було дихати. Біг час від часу зривався на ходу. Люсі відсапувалася, чуючи стукіт серця у висках. Врешті, віддалік, серед клубочків пари вона побачила його спину, ширшу за спину марення-хлопчика, але вона не сумнівалася: це був саме він. Залишилося якихось кілька ривків! Люсі притислася щокою до його лопаток, її долоні опинилися в нього на грудях. Ті рвучко піднімалися від кожного подиху, людського, дуже схвильованого подиху. Було вже зовсім не так гаряче. Якусь мить вони просто стояли ось так, разом, порунувши в обійми, намагаючись повірити в реальність цих доторків. Потім Люсі прошепотіла: — Я знайшла тебе. Тут так самотньо. Ходімо зі мною, Нацу. Покиньмо разом це лячне місце. Її голос ще хрипів від довгого бігу, але він упізнав би його з тисячі. Так само, як упізнав руки Люсі, доторк її шовковистого волосся до його спини. Нацу мріяв про цю мить, але й гадки не мав, що колись вона стане реальністю. Що Люсі побачить його попри пута прокляття, єдина з усіх продовжить вірити в нього навіть тоді, коли потрапить до цього хижого, похмурого місця. Нарешті він зважився обернутися, не відпускаючи її рукѝ… Але… — Не плач Люсі, не плач, — збентежено промовив хлопець. — Усе вже скінчилося. Проте дівчина лише посміхнулася крізь сльози: — Я вперше почула твій голос. У тебе дуже приємний голос, Нацу. Він поклав голову їй на плече. Її посмішка чарівна. Але нестерпно бачити, як вона плаче. Нарешті Люсі пояснила, схлипуючи: — Адже ти провів тут стільки часу. Завжди на самоті, ти стояв і чекав, не знаючи, чи знайдеться та, хто колись зможе ось так почути твій голос. Коли думаю про це,. сльози самі підступають. — Але ти змогла. Тому не плач, — він усміхнувся їй у плече. Потім, піднявши голову, додав із прикрістю: — І вибач, за те, що тобі довелося пережити. — Я не жалкую ні про що! — Люсі зазирнула йому в очі. Вони також були зелені, тільки темніші, і щось від дракона тихим, приборканим полум’ям мерехтіло в них. Дівчина вперше бачила це людське обличчя, але воно вже було їй знайоме й близьке, бо це було обличчя Нацу. Нацу Драгніла. Зміст Дракон. Частина 1 Дракон. Частина 3 | |
|
| |
| : 231 | |
| : 0 | |