Ночі належать їм. Вдень – поважний граф, пес на королівському ланцюгу, галантний джентльмен. Його тіло скуте невидимими путами правил, обов’язків, домовленостей. Він належить по документах тій, що ніколи не стане йому коханою. І вона належить йому. День – своєрідна клітка, яку відчиняють лише поночі. Коли довкола пітьма, дверцята тюрми беззвучно відчиняються. І на деякий час він вільний. А ключ від клітки у того, кому належить душа. Чиста, солодка і сяюча – вона єдине джерело світла у мороці. Лагідні, чуттєві доторки, що поступово стають шаленими, сповненими пристрасті. Мова тіла. Слова, що злітають з уст вдень – необхідна формальність. Вони сухі, нещирі. Справжні почуття заховані глибоко в серці, тому що вони – хиба. Нездорова прив’язаність, хворобливе кохання, якого не має бути. Але воно є. І його сила лише зростає. Полум’я, що розтоплює кригу в двох серцях, які б’ються в унісон. Назад дороги немає. Кінець невпинно наближається. Обоє це знають. В спину дихає контракт з Пеклом. Те, до чого він зобов’язує, неминуче. Дні все швидше минають, наближують момент розплати за послуги Лукавого. Ночі стають все солодшими, пристраснішими. Пітьма стала необхідною, хоча раніше жахала. Ночі стало мало. Пристрасні, гарячі, сповнені жаги поцілунки рвали на шматки формальність, варто було зникнути зайвим очам та вухам. Тримати себе в руках ставало дедалі важче. Маска сухості та безпристрасності тріснула і розсипалась тисячами дрібних скалок. Вони знали, що кінець близько. Вони знали, що нічого не змінити. Їм нічого не лишалось, окрім як горіти у полум’ї власних сердець.