Втрачаючи
| Він лежав у коробці на балконі кілька днів, обліплений травневими мухами, перш ніж покинув мене. Просто в один день ми помітили, що він геть не їв. Мама готувала ріденькі кашки, носила його до лотка і гуляла з ним на руках біля під’їзду. А я робив вигляд, що мені байдуже і готувався до сесії. В день першого заліку я стояв на балконі і довго дивився на нього. Він не дихав. Його хоронила мама. Він прожив у нашій сім’ї майже дванадцять років. Я й досі пам’ятаю той день, коли мама роздратовано вичищала свою сумку від котячої рвоти, а Марта в голос перебирала всі відомі їй клички, обіймаючи маленький сірий клубочок шерсті. А тепер у нас на балконі стоїть коробка з вимитим лотком, мискою і зачовганою плюшевою мишею на нитці. Я так і не попрощався. Робити вигляд, що тобі байдуже, простіше. Не думати – теж. Коли не думаєш, легше пережити. – Тобі зовсім не шкода, чи що? – мама дивиться втомлено. – Ти ж його так любив колись. А я знизав плечима і сказав, що мушу готуватись до заліків. Мама робить цілу подію з нічого. Подумаєш, смерть тваринки. Смерть маленького друга. Подумаєш. Пора уже забути, годі ходити в траурі, казав я сестрі, ковтаючи клубок в горлі. Її смуток заважав мені не думати, тому я буквально давився формулами та теоремами, готуючись до екзамену. Не думаючи я зміг пережити це. Я не думаю, аби уникнути болю. Ігнорую проблеми, комплекси, ховаю їх у дальній закуток свого мозку, ніби змітаю віником сміття під диван, ніби скидаю своє барахло в тумбочку біля ліжка. Колись я це приберу. Колись я розберусь зі своїми проблемами, але не зараз. Але існує ліміт отого «не зараз». Коли весь відкладений негатив виривається і заполоняє тебе всього. Коли про хороше не думається, а думається: «Як воно, коли все гаразд?», бо вже встигло забутись. Коли нічого не хочеться, окрім як вернуте той час, коли на душі було добре. Словом, хандра. Я вперше зіштовхнувся з нею дощовою осінню. – Органічна хімія – повна срака. А дебіл, який її викладає, як-там-його-бляха-звати – срака в абсолюті. На стілець навпроти падає Олексій. Звідкілясь з’являється біла пір’їнка і, плавно ковзаючи по повітрю, приземляється на мій конспект. Довгі замурзані пастою пальці підчепили її і забрали з мого поля зору. – Клята паскуда знову залазила до мого рюкзака. Ми не спілкуємось. Увічливе здоров-бувай та у-тебе-часом-немає-запасної-ручки, на цьому й усе. Я бездумно раз за разом перечитую одне і те ж речення з конспекту. – Хто? – перепитую, і чекаю, коли він нарешті піде. – Ніцше. Я згадую наш перший семінар з філософії. Хто там вважав, що державою повинні правити філософи? – Що мертвий понад століття німецький філософ забув у твоєму рюкзаку? Думаю про Платона і про те, що мені подобається сміх мого одногрупника. Ще не зустрічав нікого з таким привабливим сміхом. І я пориваюсь про це сказати в голос, проте вчасно себе спиняю. Ідіотом виставитись ще встигну. – Залітає за печивом і посрати, – довгі пальці тарабанять по столу, і це мене жахливо нервує. – Дурнуватий папуга. Він замовчав. Я встигаю вивчити два терміни з конспекту, коли він дістає цигарки і закурює. Старанно ігнорую гіркий дим. Цікаво, він встигне докурити, перш ніж його виженуть? Вигнали нас обох. Він таки докурив і навіть погасив недопалок об стіл. Мама завела кошеня. Чорне з синіми озерами очей. Хоча Марта сказала, що це небеса. Над кличкою ми думали довго, проте до згоди так і не дійшли. Я не хотів поступатись і називати кота іменем якогось супергероя з коміксів. «Як би ти назвав кошеня?» Колись давно ми з Олексієм обмінялись номерами. Не пригадаю, для чого, хоч убий. «шредінгер» «я б йому постелив у коробці» «Сподіваюсь, без радіоактивного ядра та отруйного газу» Ми розговорились. Я дізнався, що Олексій живе з братом, а решта сім’ї знаходиться в іншому місті. І що у нього є пес Мартін Лютер і морська свинка Грінка. «А чому Ніцше?» «а чому б і ні крутий чувак» «хоча я прихильник раціоналізму» Пізнаємо світ через розум? Можливо. Над методами пізнання світу я задумувався лише перед заліком з філософії, після якого збирався викинути їх з голови. Отже, не все викинув. «Мислю, отже існую?» «радше незнання не доказ, невігластво не аргумент» «Прихильник Спінози?» «щось на кшталт» «Тоді чому Ніцше, а не Спіноза?» «все що нас не вбиває, робить нас сильнішими» «ну і тому що нігіліст» Не дарма кажуть, що осінь найдепресивніша пора року. Воно якось саме думається про сумне, коли все довкола вмирає. Природа втрачає барви і плаче затяжними дощами. Нагнітає. – Чому ти такий роздратований останнім часом? – вона дивиться на мене з турботою, а я фиркаю. – Все гаразд? Я киваю і втуплююсь в конспект по органічній хімії. – Я не маю часу на балачки, у нас самостійна на третій парі. Вибач. Ніякої самостійної немає. Ліна зітхає і йде з їдальні, а я залпом допиваю енергетик і жбурляю банку у смітник. Закоханість живе три місяці? Моя вивітрилась з початком нового семестру. Біля Ліни мене тримає бажання бути потрібним комусь і страх розбити їй серце. З кожним днем моя втома росте, хоча почався лише другий місяць навчання. Ніжні почуття, які вона у мене все ще викликає, розчиняються у нескінченній роздратованості. Я став багато брехати, аби від мене відчепились. «любиш нічні клуби?» Ми сидимо через одну людину, але він написав смс. «Ні» «ніколи не бував я так розумію?» Не знаю чому, але я погодився з ним піти в клуб цієї ночі. Написав батькам, що ночую у Ліни, і пішов гуляти з Олексієм по місту до відкриття клубу. – По ідеї в такі заклади ідуть заядлі тусовщики, – сказав він, ведучи мене по незнайомій вулиці. – Ти не схожий на того, хто любить трясти дупою під гівняне музло і трахатися в брудному сральнику. Як часто ти напивався в хлам? Я пересмикую плечима, намагаючись запам’ятати дорогу від метро. – Жодного. Рідко п’ю. Олексій сміється, і по моїй спині пробігли мурашки. – Невинне дитя. – Люблю дивитись на світ тверезо, – брешу я. Одного разу ми з Ліною випили. Не так, щоб трішки, а добрий літр мартіні. Всі тупі думки, які сочились з мого закутка «не зараз», розтанули в алкогольному мареві, і я нарешті розслабився. На ранок все вернулось, і мені захотілось знову напитись, аби стало легше. Думки душили з більшою силою. З тих пір я не п’ю, аби не спокушати себе зайвий раз. – А я – навпаки. Ми почали з пива. А потім були шоти. Мене, здається, знудило, коли я пішов до вбиральні, а наступний спогад був уже на лавці біля входу в клуб, де ми пили з горла мінералку. – Ти зжер півпачки вугілля, скоро попустить, – поплескав мене по плечу Олексій. Від нього пахло останнім нашим шотом. Від мене певне блювотою. В клуб ми не повернулись. Світ у мене розмивався, зв’язок з реальністю регулярно втрачався. Я йшов, повиснувши на плечі Олексія, а він мене вів невідомо куди. Я не думав. Не тому, що хотів уникнути болю, а тому що просто не міг. Мене довго вели і привели. Щось віддалено схоже на думки клубочились в голові і вислизало з язика каламутними обривками. Я дивився в його темні очі, і мене затягувало. Неможливо було відвести погляд. – То чому ти її не кинеш? – питає він, опираючись ліктями на стіл, і його очі наблизились до моїх. Ми, здається, сиділи на кухні. Пили м’ятний чай. І говорили про Ліну. – Я… не знаю. Боюсь? Не хочу, ох, образити, – белькотів я, тонучи в мороці погляду. – Олек… Лексе… Його посмішка холодна і ніжна. Він різко встав і повів мене кудись. Я зашпортався і влетів у обійми. А потім мене жбурнули на ліжко і стягли толстовку. – Які фільми любиш? – питає він, сідаючи з ноутбуком поруч. Я щось мугикаю і тичусь лобом в стіну. – Окей, ясно. Глянемо «Багно». Там Мак-Евой і багато людського бруду. Я п’яно дивився на якусь вродливу жінку, намагаючись зрозуміти, хто вона, а потім відчув гаряче дихання в щоку. Ми смоктались мов ненормальні, стукались зубами и кусали губи один одного. Він вгризався в мою шию і гладив по спині під футболкою, а я не знав, куди діти руки, і чіплявся за його плечі. Свідомість вислизала, мов пісок крізь пальці, а горло дерло від несказаних слів, які його язик заштовхав назад у глотку. – Шикарно стогнеш, чувак. Всі слова протесту розвалювались на окремі звуки, які я не міг контролювати. Вони зривались з моїх уст безперестанку. Він навмисне не цілував мене. Слухав, кусаючи шию та плечі, вилизуючи ключиці. Лекс трахав мене коліном. Його руки ковзали по моєму торсу під футболкою і поверх неї, а коліно терло пах. Я кусав його губи і вуха, протестуючи. Випадково я зірвав кілька ґудзиків з його сорочки. Блиск нічника та екрану ноутбука змішались в його очах. Темних, всепоглинаючих. Зіниці затулили радужку, і я тонув у них. Вони мов чорні діри засмоктували в себе мене, мою свідомість. Не пригадаю, як з мене стягли штани та футболку. Пам’ять зберегла лише момент з польотом його сірої сорочки на підлогу, а далі п’яне марево. Каламутну реальність пронизав біль, а потім через нескінченну кількість моментів я відчув блаженство. Було солодко і гаряче. Від його погляду стигла кров, а від його дій вона гарячіла. З виру почуттів я виринув на світанку. Споглядав рожеве з позолотою на краях небо, а потім вирубився. Якщо ти п’яний, це ще не означає, що ти будеш кидатись на всіх підряд. Якщо і тягне переспати, то тільки з тим, хто тебе хоч трохи приваблює. Я з Ліною пив, проте далі поцілунків не заходив. Вона мила, але не приваблює мене як дівчина. Це я зрозумів, коли ми напилися. З тих пір я вирішив розійтися з нею і тягну уже більше місяця. Ми не обговорювали з Лексом те, що творилось вночі. Він посміявся з засосів на моїй шиї і заварив нам кави. Я завше пив тільки лате, проте сьогодні перехилив дві філіжанки американо. Зад нещадно болів, проте я намагався не звертати на це уваги. Я зрадив, проте сорому за це не відчуваю. Лекс це бачить. – У мене є тоналка, – каже він, коли вечоріє. – Не питай, звідки. У мене було чотири пропущені. Один він мами і три від Ліни. Уже відомо, що я не в неї. Я написав Марті, що з другом і у мене похмілля. Вона розрулить, знаю. – Хоча, – він придивився до моєї шиї, – тут це не поможе. В його очах скачуть бісики. Йому також не соромно. Я гмикаю і йду до дзеркала. Само собою, я нічого не добився, бо вперше взяв до рук косметику. Лекс назвав мене лохом і сам замастив синяки. Укуси мало не суцільно вкривали мою шию. Тоналка не допомогла. Найсиніші місця я заклеїв пластиром. Вони викликають у мене дивні почуття. Укуси. Своєрідне мічення території. Ти чиясь власність, коли на тобі зумисне лишають засос. Відчуття належності комусь баламутить кров. Хоча навряд в даній ситуації ці укуси щось означають, окрім пристрасті. Та й чи треба мені, щоб означало? Те, що сталось, не має значення. Як і все наступне. Сестра прикривала, дивлячись в спину стурбованим поглядом. А я відростив волосся і забороняю ставити засоси в будні чи неділю. Ліна каже, що мені пасує мій куций хвостик, а я намагаюсь не дивитись в її заплакані очі. Вона не знає, проте підозрює. Я охолов до неї, проте все ще не наважуюсь розірвати стосунки. Вона сама не зможе, але і мені не вистачає духу. Ми з нею майже не цілуємось. Лекс мене трахає під вічуху. Така музика додає трагізму, якого в ситуації і так достатньо. Він уже потроху переливається за край. Але я не прошу вимкнути відьмин дім, а вслухаюсь. Підлаштовуюсь під ритм. Моторошні мелодії леденять душу, пітьма сочиться в кожну тріщинку в ній і заполоняє все моє нутро. Я почав курити. Переважно цигарки з капсулами. А інколи підарські ментолові. І матюкатися. Марта каже, що я звернув не туди. А мені згадується дурнуватий жахастик, і я знизую плечима. Я не колюся і вчуся нормально, стипендія є, отже, не все так погано, кажу їй я. Не знаю, кого намагався втішити. Її чи себе. Однаково не вийшло. – Вночі помер Ніцше, – він видихнув ментоловий дим мені в обличчя і невесело посміхнувся. Люблю травневі грози, проте поки що довкола суцільне березневе багно і недогнивше листя з осені. – Я закопав його, поки брат не прокинувся, – він дивиться в захмарене небо і чиркає запальничкою. – Я бачив, як він помер. От-от задощить. Лекс показав мені місце, де закопав Ніцше. Крихітний горбик під тополею недалеко від під’їзду. Мама з немовлям на руках зацікавлено дивилась на нас. Її погляд запнувся на моїх синяк на шиї, і вона відвернулась. Я їх навіть не намагаюсь сховати. Одного разу тоналка скінчилась і я, наплювавши на все, прийшов до Ліни. Вибачився і попрощався. А потім я напився, і Марта відкачувала мене. Мама вся в роботі, на щастя. Їй не доводиться бачити, в кого я перетворився. – Не бачу сенсу влаштовувати пишні проводи для того, хто помер, – він веде мене геть від свого дому. – Їм це до сраки. – Близьким необхідно. Так легше усвідомити, що втратив, і відпустити. – От ніхріна, чувак, – він дивиться серйозно, і чорні діри в його очах звично засмоктують мене. – Зайва метушня довкола померлого заважає абстрагуватися. Не думати. Тільки не думаючи я можу пережити те лайно, яке мені підсуває сучка доля. Я зітхаю. Мене нудить, а він викидає цигарку і цілує мене. На нас дивляться всі, хто мимо проходять. А може, мені просто здалося. За півгодини він притримує моє волосся, поки я блюю в смітник за кіоском. В животі крутить до ночі. Марта годує мене вуглем і каже, щоб я менше травився і їв нормально. Я вечеряю супом і мене знову рве. Лікар діагностує перевтому і радить кілька днів полежати вдома. Тоді до мене вперше прийшов у гості Лекс. – Вип’ємо за твої додаткові вихідні? Він заходиться кашлем і відвертається. Я відмовився, і він випив усе сам. І не сп’янів. А потім довго курив. Я спитав, навіщо. Він сказав, що це його розслабляє. Розслабленості в ньому не відчувалось, тільки безмежна втома. Ми обоє втомились. – Може, час щось змінити? Мені остогидло, – кажу я. Він сміється і пристрасно цілує мене, а потім сідає на мене і бере за руки. – Ти втрачав коли-небудь когось? – він гіпнотизує мене поглядом, затягує у свою пітьму і гладить пальці. – Людину. Близьку людину. Я хитаю головою і заплющую очі. Він цілує ніжно. Марта питає, чи я люблю Лекса. Не знаю. Що означає «любити»? Кохати. Я не знаю. Кажуть, у кожного індивідуально. Тоді як, бляха, зрозуміти чи ти любиш когось? Мені важко ідентифікувати, що я відчуваю до нього. Я про це просто не думаю. Я взагалі намагаюсь поменше над усім задумуватись, аби моя пожмакана душа менше нила. В свої двадцять я відчуваю себе старцем. Сестра називає мене бовдуром і що мені час подорослішати. Гадаю, вона права. Я заплутався. Під час грози ми не вмикаємо вічуху, і я підлаштовуюсь під звук дощу та грому. Вслухаюсь в природу, просочуюсь мелодією сліз неба. – В тобі вмирає сраний поет, – видихає він мені у вухо, вдовбуючись в мене. – Небо не плаче. Це рідкі опади зі змішаних хмар, – він кусає мої губи і проводить язиком по моїх зубах. Я стогну і стогну, а він перехоплює мої стогони ротом, ґвалтує мене язиком і тягне за волосся. Боляче смикає, розпалюючи в мені пристрасть. У відповідь я дряпаю його спину, і ми терзаємо один одного під грім і спалахи блискавки. Мама мене ігнорує. Дізналась, що я сплю з мужиком, і назвала хворим збоченцем. А потім замовчала. З Марти дипломат хріновий, тож ми більше двох тижнів не розмовляли. Після сесії я мало не спробував наркоту, проте Лекс вчасно спинив мене. Врізав зі словами, що краще я візьму його член за щоку, аніж довбоблядський «фен». А потім ми ніжно цілувались під «Володаря перснів» і зустрічали світанок, курячи одну цигарку на двох. – Ти мене кохаєш? – питає він, витягуючи чергову підарську на двох. – Ні. – Кохаєш. Від диму дерло горло, і я зробив глибоку затяжку. Я не знаю, що означає кохати. До сраки книжки та фільми, там все надто просто. А де не просто, ще більше заплутує. До почуттів інструкцій не існує. А вони б не завадили. Кашляємо ми синхронно. Я кажу, що півпачки з нас досить, а потім бачу на його долоні кров. Я мовчу і дивлюсь на небокрай. Не хочу нічого знати. Я намагався не думати, проте бачив. Став помічати те, що ігнорував тривалий час. Що ховав у свій залахмічений куток «не зараз». Лекс схуд і зблід. І здебільшого кашляє кров’ю. Я нічого не питаю, він і не каже. Але якось мені увірвався терпець, і я вирвав у нього з рук пачку цигарок і жбурнув у вікно. – Знай, що я тебе не люблю, – він дивиться на мене уважно, гіпнотизує поглядом, причаровує. – Не умію. – Мені байдуже. – Та ну? – він неймовірно звабливо посміхається і торкається кінчиком свого носа мого. – Рак легень. Я згадав свого кота. Мій маленький вусатий друг. І його тіло, напівмертве і обліплене мухами. Мене душили спазми. На Лекса дивитись я не міг, а він не відривав від мене погляду. Я кусаю свої завше покусані губи і тону в пітьмі його очей. Мені не потрібно дивитись, щоб тонути. Він цілує мене в щоку і каже, що час лягати спати. Я не ночував удома кілька днів. Марта регулярно пише смс-ки, розпитує. Переживає. Мама нарешті признала моє існування, проте ми все ще мало розмовляємо і без колишнього тепла. Вона не може змиритись. А я просто не думаю. Тепер він кашляє в хустинку. Щоразу я намагаюсь не дивитись. Від того, як він стискає старий пожовклий носовичок і, жмурячись, припадає до нього устами, у мене щемить серце. – Я не хочу… – Незамінних немає. Будь-кого можна замінити. Особливо мене. Я не плачу, проте горло душить клубок страждань. Поцілунки з присмаком крові і його кістляве тіло в моїх обіймах. Я намагаюсь не думати про його хворобу, про те, скільки йому лишилось. Тільки важче. Все те, що я ховав, ігнорував, зараз лізе на мене. Символічно, що знову восени. Я вперше задумався про свою орієнтацію. І про те, що добряче підісрав собі здоров’я. А заодно і стосунки з сім’єю. А все тому, що бовдур і, здається, закохався. Від таких думок заснути не вдавалось, тому я клав на обличчя подушку і забирав, коли від нестачі кисню паморочилось в голові, і всі думки перетворювались в кашу з образів. – Ти ж прекрасно знаєш, що ні лікуватись, ні доживати в немочі я не збираюсь. Я киваю. Я знаю це. Але одна справа знати, а друга – почути. Слова мають силу. Особливо коли їх промовляє хтось, хто заполонив твоє серце, твою душу. А може, я перебільшую і романтизую. Я настільки заплутався, що вже нічого з упевненістю не скажу. Мені час подорослішати. Але як? Мама в сльозах просила мене стати нормальним. Покинути стосунки з хлопцем, задуматись про майбутнє, знайти дівчину і зажити нормально. Мене скрутило. Я згадав Ліну і вилаявся. Маму мої слова неприємно вразили, і вона знову перестала зі мною розмовляти. – Я хочу, щоб усе було як раніше, – зітхала Марта. А я кивав, роблячи вигляд, що не бачу її сліз. – Назад вороття немає. Що було, того ніколи вже не буде. Його хустинка в засохлих плямах крові. Мені боляче, і я глушу душевний біль фізичним. Доволі рідко, проте шрамів уже маю на обох руках. Раніше я вважав це огидним. Та і зараз теж. Я сам собі огидний, але не знаю, як виправити все, що зробити, аби було знову добре. З чого почати? Лекс любить цілувати мої шрами, особливо коли свіжі. У ніч перед Геловіном ми запалили свічки на воскових гарбузиках і передивлялись фільм «Багно». Ми переплели руки та ноги і лежали так тісно, ніби зрослися. – Знаєш, ти хоробрий, – шепоче він мені у вухо, – Максе. – Чому? – Ти любиш, – він лагідно кусає мене за мочку. – Я б не наважився. Любов – звучить як щось страшне, болюче і казкове. Я безліч разів дивився «Багно», і щоразу після нього відчуття, ніби мою душу переїхав трактор. Особливо від кінцівки. Я влігся на коліна до Лекса, і від його почісувань мене розморило. Спалось так добре, як не спалось уже давно. А на ранок я прокинувся один. Лекса ніде не було. Я не думав. За будь-яку думку про Лекса різав руки і картав себе за те, що роблю це. Топив душевний біль у снодійному та безсонні. Мене душили примари минулого. В душі ніби щось згнило. Ззовні живий, а в середині клубочаться опариші. З душі вирвали щось дуже цінне, а тепер там зяє пустка. Незамінних немає. Є. Або я фіговий шукач. Мені не вистачає його. Інколи боляче так, що хочеться відчинити вікно і загорлати в небо: «Лексе, вернись!». Ні раю, ні пекла не існує. А небо – це всього лише частина атмосфери. І воно не плаче. Плачу я, ковтаючи морозне повітря. Лекс не повернеться, і я повинен іти далі без нього. Повинен відпустити його і наше минуле. Всього лише треба перестати думати, так легше пережити. Що було, того вже ніколи не буде. | |
|
| |
| : 578 | : 5 | |
| : 5 | ||||
| ||||
0
