Він стояв посеред парку, обіч дороги. Стрункий, весь у чорному. З висоти свого світлого погляду розглядав обличчя людей, що проходили повз. Він був великий, та кожен, хто самотній- замалий для цього безмежного всесвіту. Кожного разу, як щось траплялося, як же він хотів допомогти! Але його роль- стояти тут, посеред парку, обіч дороги, і розглядати обличчя людей, що проходять повз. Багато часу він витратив на роздуми:"Хто він? Ким був створений? І навіщо?" Бачив таких самісіньких, як він, по обидва боки від себе і навпроти. Усі вони, освічуючи вулички парку, втуплювалися кудись зі знудженим виглядом, не вважали за потрібне щось обдумувати. Їм було все одно. Але він не такий. Він знав, що мав призначення, що давав світло, але хотів більшого, хотів бути важливішим, а не дожидатися кінця свого довгого віку тут, у парку.
Людей, що проходили повз, поменшало. Тепер були лише п'яниці, які відпочивали на лавах або вряди-годи проходив хтось один, можливо, так само самотній. І от через декілька довгих митей, настав той нічний час, коли не було вже достойних світла. Усі ліхтарі заснули. Заснув і він. Та коли прокинувся, не увімкнулося світло, як зазвичай, бо він більше не мав лампи- він мав очі і, коли відкрив їх, побачив, що вже не має стояти посеред парку, обіч дороги, і розглядати обличчя людей, що проходять повз.