Палає грізно захід сонця,
Повивсь туманом сивим він.
Край обрію уже минає,
А темрява іде у слід.

Великославна тиха ніч
Затрималася пліч-о-пліч
Разом із матір'ю мистецтва й слави,
Разом із музою, жаги багатою.

Зійшла із ковдри ночі муза,
Славетна тиха і незла.
Природі лагідно всміхнулась
І руки вітру простягла.

Глядить вона у те віконце,
Куди не заглядає сонце,
Де серед мороку знайшла
Вона поета і митця.

Сидить митець цей білолиций,
Тримаючи в руках папір.
Рядки він чорно-білі пише:
На кольорові нема сил.

Життя загнало його в муку,
Забув він радість і розлуку*
Сидить і тихо нарікає
На, ним же писані рядки.

Аж враз в вікно влетіла муза
На крилах ночі й божества.
Присіла край віконця стиха,
На лірі пісню завела.

Вслухавсь й вслухавсь митець в чарівну,
Магічну силу звуків пісні.
В душі льоди почали тануть,
Натомість квіти зацвіли.

Усюди образи барвисті
Стрибали навколо стола.
Відчув поет натхнення силу
І швидко щось почав писать.

Нам достеменно невідомо
Що ж той поет все ж написав,
Але слова ці були й будуть
Будить в Людині почуття.