Казка про бойову Бушлю
| Летіла якось високо в небі одна бушля: - Пу-гу! Пу-гу… Та ні, постривайте – це ж пугач отак кричить… Так от, летить бушля: - Ку-ку-рі-ку! Та ні – це ж півник отак співає. Зараз іще раз спробую… Летить бушля: - Карр, карр! Тю… Це ж ворона якась виходить, а не бушля. А ви, до речі, знаєте, що це за пташина така – бушля? Як не знаєте, то я вам скажу: це така чапля. Ноги в неї довгі-предовгі та дуже сильні. А дзьоб теж довгий – вона ним рибку в річці ловить. А от як вона кричить – не знаю, бо справжню живу бушлю ніколи не бачила. Стара вже, а бушлі не бачила – уявляєте? Сміх, та й годі… Тож доведеться вам самим фантазувати, як вона кричить. А я вже якось далі казочку буду розповідати. Отож, летить бойова Бушля… Стривайте, а я вам не казала, що наша Бушля служить у ЗСУ? Ні? Ото вже я забудькувата… Ну, зараз уже точно казочка як слід піде. Летіла високо в небі бойова Бушля. Аж раптом поряд щось як загуркотить! Закрутила Бушля головою: що ж воно таке? А це страховидло якесь: величезне, сіре, та ще й з крилами та хвостом – як у птаха. А гуде так, що всіх птахів навколо розлякало. Але ж наша Бушля – не проста пташина, а бойова. І не просто так у небі летить, а завдання самого Президента виконує. - Ти що таке? – сміливо прокричала Бушля. - Я – російський літак! – прогуркотіло страховисько. - А чого тобі в Україні треба? - Бомби кидати буду! - Ану, розвертайся й лети назад у свою Росію! – наказала Бушля. - Не буду! – прогудів літак. - Розвертайся й лети, я тобі кажу! А то гірше буде! – попередила пташина. - Ні! – вперлося дурне страховидло. - Кій-й-й-я! – вереснула Бушля. Ні, це вона не завжди так кричить – тільки коли бойові прийоми показує. А вони в неї добре виходять: один раз «кій-й-я!» – і літак узяв та й розвалився. Попадали уламки горе-літака у поле. А пілот гепнувся просто у величезну купу гною. І думає: вилазити чи ні? Наче м’яко тут. І тепло… То нехай він собі поки сидить у смердючому гної та думає. А казочці далі йти треба. Отож, прилетіла Бушля до Президента нашого – до Зеленського. А він саме у своєму кабінеті сидів – обідати лагодився. Принесли йому тарілку зі смаженою рибкою – оце діло. Попрацював добре – то й поїсти треба як слід. Та не встиг він і руки перед обідом помити – аж тут у віконце Бушля величезним дзьобом обережненько стукає. Відчинив Зеленський вікно. Бушля до кабінету залетіла, стала рівно, мов стрýнка, та як гарикне: - Пане Президенте, завдання виконано! Літак розбився, уламки в поле попадали, постраждалих нема! А пілота нехай уже твої… ой, ваші люди самі в полон беруть. Тільки ці… як їх… про-ти-гази хай не забудуть. Зрадів дуже-дуже наш Зеленський. І повісив бойовій Бушлі на шию медаль. І сказав, що ввечері у своєму щоденному зверненні до українців неодмінно її згадає. А потім спитав: - Ти, може, голодна? Ось, рибкою пригощайся… А Бушля обережненько так каже: - Дякую. Але спочатку… погладь мене, га? Зеленський здивувався: - А птахам же наче не подобається, коли їх гладять? - Правильно, – відповіла Бушля. – Не подобається, коли по пір’ячку. Але дзьоб – то інша справа. Зеленський дуже обережно погладив Бушлі дзьоба. І стало їй так приємно, так тепло, що вона аж захрокала. - Ти ба… – ще більше здивувався Президент. – Невже бушлі хрокають? - Взагалі-то ні, – пояснила бойова Бушля. – Але в особливих-особливих випадках – так. Аж тут у Зеленського в кишені задзвенів телефон. - О! – зрадів він. – Може, то моя Олена щось сказати хоче! Але це виявився американський президент. Зеленський засмутився, та не дуже: американський президент, певно, допомогу Україні обговорити хоче. Отож, наш Президент заходився балакати з американським. А розумна бойова Бушля швиденько склювала з тарілки одну рибину, відчинила дзьобом віконце та й полетіла додому – рада-радісінька. А ввечері Бушля у себе в гнізді зручненько влаштувалася й телевізор увімкнула. А там Зеленський якраз перелічує, кого сьогодні орденами та медалями нагородив. І каже: - Нагороджується старший лейтенант Бушля медаллю… За що медаль – Президент сказати не встиг: світло в селі, біля якого пташина жила, вимкнули. Та вона не засмутилася: медаль – ось тут, у неї на шиї. Стала Бушля на одну ногу, голову під крило поклала та й засинати почала. А поки не заснула – мріяла, як буде завтра нове бойове завдання виконувати. Може, Зеленський знову її погладить? А то ж вона сама аж до сьогодні не знала, що хрокати вміє… | |
|
| |
| : 95 | : 6 | |
| : 6 | |||||||||||
| |||||||||||
Думала, їх узагалі не буде... Тільки правильно не "Бушлів", а "Бушель"