Дикі танці під сходами. Частина 3
| ▪Розділ 13▪ Я прибирала в домі ще з восьмої ранку. Звісно, клопотатися про подібне я дуже і дуже не люблю, але ж дитина не має дихати пилом і купою застояних бактерій! Отож, я видраяла усі кімнати, наготувала їства на декілька днів вперед (відбивних, пюрешки, бульйону на курячій гомілці, собі салату нарізала, і хотіла наготувати ще й печива, але зрозуміла, що задовбалася...), протерла пил і законспектувала все те, що мені перекинули поштою друзі-однокурсники. Хвала пророку Аврааму, що за три дні не так багато й назбиралося, тому визубрила я лекції одним махом. Поки я гасала всією хатою, періодично питаючи у Дзвінки, що саме щось читала на дивані коло мене, чи все гаразд, і підгодовуючи її порізаними яблуками, запищав телефон. -Матері твоїй ковінька! - я все ж наважилася спекти трохи печива, і тепер мала всі руки в тісті. - Та кому там не терпиться, бл... - Я принесу, тільки не лайся! - і моя пресвята дитина гайнула в коридор, де лежала мобілка. За мить звідти почувся її щебет: - Тату, таточку! Святі корови, мій кумир дзвонить!!! - Так, так, у нас все добре! Леся дуже хороша і добра, і так смачно готує! - о боги, Лесько, я тебе просю, тільки не заридай від зворушення над тим злощасним місивом! - Що, тату? Дати їй телефон? Добре! Лесююююю!!!! - загорлала Дзвінця на всю хату. - Киця бабина, зараз я руки помию і візьму слухавку! - і я пхнула руки під кран, аби їх помити. Отже, ситуація така: ▪ Мел подзвонив!!! ▪ І, схоже, хоче зі мною поговорити!!! ▪ І я дуже, дуже цього боюся!!! ▪ З іншого боку, я навпаки, рада цьому! Адже така честь випадає не кожному меловінатору! ▪ Фіг з тими печивками! ▪ Ну, погнали! І я взяла слухавку. -Алло? П...пане Бочаров? ▪▪▪▪ Тим часом Мел на іншому кінці телефону від здивування ледь слиною не похлинувся. Та його паном називали востаннє... нє, ніколи не було такого! - Та ну, Лесю, давайте без цього офіціозу, просто Костя! - Звісно ж, перепрошую! - агов, перестань вибачатися! - То, як у вас справи? Не дуже складно, ви справляєтеся? - О, дякую, все прекрасно! Ваша доня надзвичайно мила дитина... я, чесно кажучи, ще не зустрічала таких чемних і тихеньких дівчат, як вона. Костя голосно сковтнув слину. Оце дівчина - щоб таку замкнуту і тиху дитину, як Дзвінка, зацікавила - такого ще не було... - Як там ваш концерт в Полтаві? Я бачила фотки з виступу - оце ви запалили! Заздрю тим фанатам, що там були! - Т-так... Дійсно, гарна була забава... - альо, де той впевнений у собі Меловін, де той брутальний Дракула, що спалив дотла Європу і пару роялів? Звідки взявся оцей невпевнений у собі пацан, що мнеться перед слухавкою, немов перед першим побаченням? - Еммм... і ще одне, Костю... -Що таке, Лесю? - Я хотіла подякувати! За те що ви є, і за те, що творите, пишете свої пісні і повертаєте надію людям, якщо вони її втратили! Дякую за те, що ви завжди витягали мене з щонайгіршої прірви смутку і болю своїм співом і своєю хоробрістю та незламністю! Саме заради вас я і живу, Мел! Саме заради вас я тоді не перерізала собі ве... - і тут на іншому кінці слухавки почулися схлипування. Ну, бля... -Пробачте... - і телефон загув короткими гудками. А Мел зостався стояти зі слухавкою в руці, розгублений, збентежений і знеможений. ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ ТУПА ВІВЦЯ! ІДІОТКА! ЛОХИНЯ! ХОДЯЧА ПОМИЛКА! ПРИКРЕ НЕПОРОЗУМІННЯ! НЕВДАХА! ПЛАКСІЙКА! Саме цими словами я себе зараз і проклинаю, стоячи у ванні над раковиною. Ось так я, скориставшись нагодою, наговорила своєму кумирові дурниць... що він тепер про мене подумає? Стопудово мене звільнять. Бо я неадекватний меловінатор, що пробрався на його територію і забагато довідався. Мені кінець... -Лесю... -Вибач мені!- і я гупнулася на коліна перед Дзвінкою. - Я напевно, геть тобі психіку травмувала, еге ж? Боже... - Така велика, а таку дурницю ляпнула! - похитала вона своєю русявою голівкою. - Тато щойно дзвонив, сказав, щоб ти не хвилювалася так... що все нормально. Я лиш тихенько обійняла її. Отак ми й сиділи на підлозі у ванній, аж поки я остаточно не заспокоїлася... ▪Розділ 14▪ У підлітковому віці я завжди мріяла бути ілюстратором, або редактором у якомусь поважному, популярному видавництві. Мене тішив сам процес малювання чи письма, а творчий процес супроводжувало таке відчуття, наче я приймаю такі собі "мистецькі пологи", і зараз витягну на світ божий майбутній шедевр! Однак, батьки не ставилися до моїх хоббі з таким ентузіазмом. Спершу і мама, і тато, сприймали ці інтереси поблажливо, але коли я заявила їм, що хочу займатися цим всерйоз... о Ісусе, я думала, що оглухну від їх крику! Їх місією було відправити мене вчитися на юриста або нотаріуса, аби потім я змогла пристойно заробляти, і, дай боже, підкинути їм копійчину на старість (ті ж плани вони мали й на моїх розбещених сестриць)... однак я, звісно ж, не збиралася цього робити! Краще вже сконати десь в бідноті, однак із артбуком в руці, аніж у теплій адвокатській конторі... Через це протистояння весь мій десятий клас минув у сутичках із батьками... навіть влітку, мої бабці, до яких я їздила в села, зачіпали тему моєї майбутньої роботи. Їх також не хвилювали мої бажання і прагнення. ▪▪▪▪▪▪▪▪ На початку одинадцятого класу, випускного року, одного теплого дня, коли моя сімейка кудись поїхала, зоставивши мене саму, я замкнулася у ванній, взяла щонайгостріше лезо і з усієї сили проїхалася ним по лівій руці. Кров, попри всю свою червоність і силу, з якою вона хлюпнула до умивальника, мене не злякала. Засунувши зап'ястя у крижану воду, я уже приготувалася зробити те саме з правою рукою, коли... У сусідів, що постійно вибішували нас своїм безперестанним радіо, заграла знайома музика. Перед очима раптом постав той милий білявий хлопець, з "Х-Фактору"... він, здається, вже пофарбувався, і тепер має червоно-чорне волосся... такого ж кольору, як мої руки і душа... - Лапи витягни, дурко, - почула я позаду себе. Обернувшись, я ледь не заверещала перелякано - за мною стояв той самий пацан, Меловін! - А ти тут що забув??? - Слухай сюди, мала, - проігнорувавши моє питання, він узяв мене за захололе зап'ястя, і висмикнув його з води. - Я звісно, знаю, зараз усе не так гарно, як тобі хотілося б... але не час опускати носа. Ти робитимеш те, що хочеш, виглядатимеш, як захочеш, житимеш так, як захочеш! Бо ти - непроста людина, і в душі твоїй є чималий потенціал. Не здавайся, якщо не хочеш його загубити, - з цими словами він закінчив перев'язувати мені руку лікарським бинтом, який звідкись узявся. - Як ти... - я вражено витріщилася на свою перев'язану лівицю. - Не переймайся цим! Невдовзі заживе, увечері обробиш перекиснем, коли ніхто не буде бачити, окі? - посміхнувся Мел до мене. А тоді раптом спохмурнів. - Лесю... пообіцяй мені, що в майбутньому ти станеш відомим ілюстратором або письменницею, що ти не здасишся! Пообіцяй! - Гаразд, Мел, так і буде! І раптом його не стало, а я розплющила очі, виявивши, що лежу на холодних кахлях у вбиральні. Із туго забинтованою рукою... ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ Із того часу я й стала меловінатором. Нарешті я знайшла людину, заради якої прагнула жити, працювати і творити! З того часу я й зрозуміла, що захищатиму чесне ім'я Меловіна перед хейтерами аж до самої смерті... Адже Мел уже врятував мене один раз, і я перед ним у великім боргу. ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ (Тим часом у Полтаві) - Мел... Усе гаразд? Таким Козуб свого друга ще не бачив - очі Кості спорожніли, брови насупилися, співак ніби перенісся в інший світ... - Ми їдемо до Києва, - обернувся він до Артема. - І це не обговорюється! ▪Розділ 15▪ Ближче до вечора я вивела Дзвінку з Плуто гуляти на вулицю. Смеркало, сонце повільно і тихо топилося у малинових хмарах на заході, а у світлі щойно запалених ліхтарів гасали дітлахи. Ми з малою тинялися алеями, а я розповідала їй про все на світі - про навчання, про те, як ми з подругами бісилися в таборі у середній школі, про мандри Європою з моєю сім'єю, про мистецтво і те, що її чекає в школі, а Дзвінка собі йшла поруч і зачаровано слухала мою балаканину. - Ти точно не хочеш погратися з іншими дітками? - уже в надцяте запитала її я. Дитина заперечливо похитала головою. "Вона така замкнута... - вкотре думала я, дивлячись на щокасте, тихеньке створіння, що розміреними кроченятами пливло коло мене. - Цікаво, а Мел часто буває вдома? Бо, судячи з її неговіркості, тато рідко виводить її спілкуватися з однолітками... він же постійно на роботі..." І я теж колись такою стану. Пектимуся у своїй адвокатській конторі, знайду собі нуднющого чоловіка до пари, буду виховувати наших з ним дітей, заведу кота, який постійно линятиме... і постійно згадуватиму про оці дні, які я провела у просторій Меловій квартирі, на жаль, далеко від її господаря... - Лесю, ти тут? - Ага... так, так, Дзвінко... що сталося, кицю? - Плутон, він... І тут до мене дійшло, що в мене немає повідка в руці. ▪▪▪▪▪▪▪▪▪▪ І ШО ТЕПЕР МЕНІ РОБИТИ? Я загубила пса свого роботодавця, налякала дитину, на вулиці темно, шанси знайти Плутона різко впали, і до всього, в парку можуть бути меловінатори, які одразу складуть два і два докупи, щойно я почну розпитувати народ про чорного лабрадора на ім'я Плуто. Всьо, Леся. Допрацювалася... Триндець твоїй самостійності та спокійним денькам Меловіна. Альо! Ні, так не піде! Я маю зберігати холоднокровність та стійкість! Не можна ганьбитися перед своєю вихованкою. - Ну, Дзвінко, ходімо! Настав час знайти нашого песика! - Ага! - оптимістично писскнула мала. - Так... не пригадуєш, куди він побіг? - Ні, але Плуто не дурний, під машини не кинеться... мені здається, що він десь у парку. - Ну, це значно звужує коло пошуків. І ми побігли, чи то пак, потупцювали попід деревами, дивлячись на всі чотири ока у темряву між деревами. - Плуто дуже любить клумби, особливо в них копирсатися... коли ми їздили в Одесу, тато насилу відтягував його від квітників, - зауважила раптово Дзвінка. Двічі повторювати мені не довелося, і я з бойовим кличем пірнула у найближчі трояндові кущі. - ТВІЙ ЖЕ Ж....., ТА ЩОБ ТЕБЕ ВОСЬМИНОГИ ПОЖЕРЛИ, ЩОБ ВАС ФАНАТИ МЕЛКА ЗАТОПТАЛИ, ЩОБ ТОБІ "ВОВЧИЦЮ" ЗАСПІВАЛИ!!!! Боляче!! Йой, мої патлоньки!! Хай йому трясця!! Бляха, даттебайо!! - тільки й випурхували гострі слівця з мого рота. Через хвилин вісім я вилізла з колючого квіття. - - Нема... - І в цій теж нема... - сказала я після огляду наступної клумби. - Ходімо, Дзвінцю, там ще в кутку парку мала бути одна... - О, глянь, там Плутон! - вигукнула Дзвінка раптом і тицьнула пальчиком в кінець алеї. - І його хтось гладить... - Бігом! І ми з нею побігли щодуху... точніше, Дзвінка побігла, а я потрюхикала за нею, тому що мала подряпану ногу, а ще замурзаний светр і джинси, і купу трави на голові. - Треба б кудись зайти потім, почиститися... - пробурмотіла я до себе, і готувалася уже наздогнати вихованку, коли це раптом... - Тато, тато, тато приїхав!! - пронеслося спорожнілим парком... ▪Розділ 16▪ Чорне волосся, що недбало спадає на широкий, без жодної зморщинки, лоб... посмішка, як ріжок м'якого, холодного і солодкого морозива у спекотній літній день... щічки, наче ватрушки до борщу, щойно з печі... очі, кольору води у Синевірі... Меловін повернувся додому. Він миттю підхопив на руки радісну Дзвінку і міцно притиснув її до себе, зарившись носом у її каштанові косички. Вона засміялася просто йому в светр, і повітря вмить просякло щастям. Отим медовим, трав'яним щастям, коли ти приїзджаєш в село до бабусі, і валяєшся на траві в полі коло хати після ситного обіду... А я стояла і витріщалася на цю радісну, божевільну пару, вся в колючках троянд і з розкошланим волоссям. Тієї миті я по-білому заздрила Дзвінці, адже мене в дитинстві так ніхто й ні разу не обіймав, хіба що бабця з дідом... - Малесенька моя, квіточко, рибко... - ну, як ти тут без нас з Артемом, справляєшся? - Ага! Ми оце з Лесею щойно Плуто загубили, але ти його вчасно знайшов, таточку! -Загубили? Було доволі темно, лишень ліхтарі тьмяно світилися, однак я відчула на собі пронизливий погляд Мелових незатьмарених лінзою очей. - Доброго вечора, Лесю... На мене враз війнуло теплим вітерцем, хоч на вулиці вже помітно схолодніло. - Доброго вечора, пане Меловін. - Я миттю зібрала в кулак усю свою поважність. Зараз ти не його фанатка, мала. Ти працюєш на нього, так що будь люб'язна, засунь далеко всю свою емоційність. - Мені дуже шкода за те, що я так безвідповідально поставилася до вигулу вашої собаки. Обіцяю, більше такого не повториться. Холодна і неприступна. Прекрасно, Лесько, просто прекрасно. - Я радий, що ви це засвоїли, - його голос пропахнув здивуванням. Що, не чекав такого від своєї фанки? То знайте, мій пане, що Олеся Паперник ніколи в житті не змішуватиме роботу з сенсом життя і пристрастями. Як би їй цього не хотілося. - Доволі неочікувано бачити вас тут, Костю... Ви ж ніби не збиралися повертатися додому в найближчі три тижні? - Дякую за слушне питання, Лесю. Річ в тім, що це доволі незручно, ось так три тижні плентатися всією країною, тому ми з командою вирішили повернутися до Києва, а вже звідти їздити на концерти. - Дійсно, так значно зручніше... Але тоді... - Що ж, отже, мої послуги няні вже не знадобляться? - А щодо цього, - він відпустив Дзвінку, що весь цей час сиділа так тихо, як мишеня, і зробив декілька кроків до мене. - Ні, оскільки на студії накопичилося дуже багато роботи між концертами, ми з Артемом майже не буватимемо вдома. І, звісно ж, Дзвінка до вас уже звикла, і, наскільки я бачу, ви з нею здружилися. Тому будьте певні, ще місяць ми з вами співпрацюватимемо. - Ураааа, Леся залишається!! - Застрибала на радощах мала. А я щиро і широко посміхнулася. Я теж раділа, адже я дійсно встигла полюбити цю малу... ( Pow Мел) Тепер ти уже не втечеш, Лесенько... Самому страшно про таке думати, але, схоже, я в тебе закохався... і геть не так, як це було з іншими дівчатами... Боже, і коли ж ти припинеш так ідеально посміхатися, моя слухняна дівчинко? Так і до божевілля мого недалеко... панночко. | |
|
| |
| : 317 | : 1 | |
| : 1 | ||||||
| ||||||
0
Але це добре, бо фф не обтяжує, і його приємно читати.