Багряний кафтан
| Вечоріло й останні промені дня проникали крізь тюль в кімнату Нурбану. Там за столом, накритим по велінню султани, сидів падишах. Серед гаптованих золотом подушок він простягнув свої ноги. Одна була зігнута і на неї він обпер руку, в якій тримав дорогоцінну чашу з вином. В голову рудоволосого чоловіка вже забрався хміль, очі стали трохи мутними, але він досі розумів усе, що коїлось. Його фаворитка сиділа навпроти, вбрана в червоні шати, у вухах блищали сережки із зеленими смарагдами, а на голові була діадема, виготовлена наймайстернішими ювелірами. Вона любязно розпитувала його про державні справи, про того португальця-єврея, який так щедро подарував йому вино, котре він зараз пив, підтримувала його слова й запевняла, що його рішення наймудріші й те, як він скаже, так і має бути. Ця вистава тільки для нього.. Смішно, але випиваючи вино, він все чіткіше розумів усю суть коханої дружини. Він знав, що цей вечір, як і безліч попередніх таких ж, лиш для перевірки того, що він досі належить їй, спроможний прощати все і догоджати у різних задумах. Ось вона замовкла. Трохи помовчить і щось попросить, це точно. А поки є час побути наодинці зі своїми думками. Ковток червоного напою. «Навіщо я п’ю ?! – Щоб забути гріхи й біль. Але це не допоможе, так? – Вже ні». - Селіме, послухай, твоя сестра, Міхрімах, вона.. Знову ця розмова. Заглянув їй у вічі, котрі зараз намагались донести йому своїм поглядом усі бажання їх володарки. Нурбану потирала на пальці каблучку зі зеленим каменем. Її вона поки носила лише у своїх покоях, бо річ була крадена. Посмішка. На обличчі султани промайнуло здивування, вона не розуміла, чому він посміхався. - Селіме.. «Вона хотіла бути такою ж могутньою, як Хюррем, як моя мати. Перстень, влада над падишахом, син-престолонаслідник.. Вона вважає, що, маючи це, буде як матір. Смішна дурепа. Їй ніколи не бути моєю матірю. Хоча б тому, що для неї султан був дорогим чоловіком, і втрата його означала для неї смерть». Селім краще за всіх знав, його валіде носила з собою отруту, не стало б батька – і вона простилась б із життям. Ще один погляд на кохану. « Як швидко ти забудеш про сльози після моєї смерті ?» «..твоя сестра..» - він згадав ці слова. Справді, Міхрімах не просто володарка гарему й найбагатша в Османській імперії жінка, вона його сестра. - Мій батько залишив Міхрімах наглядати за гаремом, і вона, як вдовіла сестра падишаха, має право бути на чолі усього. - Відійшли її. Вона ж відкрито ненавидить тебе. - При підданих вона ніколи не осоромить повелителя і не похитне владу нашого роду. Цього достатньо. - Але.. - Я не хочу це слухати.. Це був сон. Коли він впав у сон ? Та це не важливо.. Трон. Його трон, але він не пустує. Селім повільно йшов уперед, та звуків кроків не було чутно. Це ж марення. На престолі в шатах і тюрбані, до якого було прикріплено коштовний егрет з пір’ям павича, сидів його старший брат – Мехмед. Як же давно Селім не бачив його, брат помер, коли той був зовсім юним. Помер. Мехмед кинув рукою жест, запрошуючи його сісти на подушку в його ногах. Він, володар всього світу, сів на подушку в ногах у брата. Владним наступним жестом Мехмед покликав слуг. Безликі охоронці занесли дзеркало, вкрите чорним оксамитом. По кивку старшого брата заслін зняли й дзеркало постало перед Селімом, як тільки повелитель заглянув у нього, з глибин скла визирнула його точна копія. Весь кафтан, руки його відображення були в крові. Він стояв і дивився на справжнього Селіма презирливим поглядом. Шепіт відображення: « Заздрісник..». Від якогось дивного болю і незрозумілого страху падишах проснувся. Його покої були пусті. Нікого. Поглядом рудоволосий обвів стіни й меблі, що оточували його. Пройшов час, багато що змінили, а він досі почуває себе тут наче в гостях у батька, наче це не його місце. Він піднявся з ліжка. Повільними кроками повелитель дійшов до балкону. Свіже повітря ранку хлинуло в легені. Десь здалека було чутно лемент чайок. Та це не допомогло Селіму позбутись похмілля. Він стомлено, наче після довгого дня в дорозі, звалився на м’яку тахту на балконі. Думки знову заповнили роздуми й переживання. Він згадав себе у сні. «Аллах карає мене за гріхи.. Це так почувалась моя мати? Чи вона не мучилась? На її руках ще більше смертей.. ще більше, але чому ж вона могла так сонячно усміхатись мені, Баязиду, Джихангіру.. Чому ця отрута не поглинала її ?» - Сповістіть султана, що Міхрімах-султан чекає за дверима, - чув віддаля Селім. - Нехай ввійде, - наказав чоловік євнуху, що тільки зайшов у його покої. Жінка ввірвалась у кімнату. - Що значить надішлене тобою золото ? – Селім спокійно відреагував на різке запитання сестри й дав знак рукою слугам покинути приміщення. - Прошу присядь, - сказав він, вказавши на накритий для двох стіл. Султані сонця та місяця нічого не залишилось, як заспокоїти себе. Вона наново віднайшла свою розважливість і запізніло вклонилась брату. Вони присіли на шовкові подушки. Міхрімах недовірливо оглянула блюда та тарілі. - Не бійся, я не збираюсь труїти тебе у власних покоях, - він гірко всміхнувся. Вона кивнула, вичавивши з себе посмішку, і скуштувала якусь страву. Він лиш надпив з чаші шербет. Селім оглянув сестру. Час не пошкодував і доньку султана світу, та неймовірна краса, якою всі так раніше захоплювались, поблякла. Золото волосся наче посіріло, блиск шкіри й погляду зник. - Щодо 50000 золотих, дарованих тобі, вважай, що це гроші для непередбачуваних витрат моїх племінників. Я знаю, що після смерті Рюстема в тебе достатньо статків, але це моє бажання. - Я не можу прийняти це.. - Годі. Ми вже говорили про це. Досі виниш мене у смерті Баязида ? - Ти вбив його,- викрикнула Міхрімах, від горя й жалю зжавши рукою складки подолу сукні. - Він сам привів себе до смерті. І.. і думаєш мені не шкода? Чому ти завжди хочеш повчати мене ? Поводишся так, щоб покарати мене за скоїне, от тільки це все марно, я й так кожний день наче в пеклі. - … - вона не знала, що казати далі, останніми роками вони не говорили, та й раніше не були близькі. - А ти, Міхрімах, твої гріхи дають тобі спати вночі ? – між бровами утворились дві складки, на обличчі була змішана гамма емоцій, від смутку до обурення. Далі запала тиша. Міхрімах дивилась кудись вниз, а Селім на те, як похитується тюль від подуву вітерця біля дверей, що вели на балкон. - Як добре, що наша валіде не побачила нас такими.. – лиш змогла видушити з себе Міхрімах, встаючи. | |
|
| |
| : 290 | : 6 | |
| : 6 | |||||||||||
| |||||||||||
0
