В твоїх очах
Розділ 1
Одного ранку Елена відкрила очі і зрозуміла, що сьогодні день, який змінить її життя. Вона ще не знала, як? І не знала в кращу чи гіршу сторону, але знала, що обов’язково щось станеться. Кілька хвилин вона ще лежала на ліжку і думала про своє дивне відчуття.
Деймон бродив по вулицях ранкового міста і згадував миті минулої ночі, все було неначе в тумані, але одне, що чудово вирізнялося з поміж усієї картини – це її чорні, немов смола, очі, погляд за який він був готовий вбити, але при тому він бачив, що ці очі його не пам’ятають і це єдине, що він хотів би забути. Він не розумів чому вона пам’ятала всіх, але забула його і все що між ними було і навіть не хотіла бачити чи чути про нього.
Коли Елена спустилася на кухню там вже панував запах, щойно спечених млинців, грала спокійна музика і легенько пританцьовувала мама, яка звично поцілувала її в щічку і збиралася на роботу, Елена поснідала і вибігла з дому, тому що вона знову запізнювалася в школу.
І тут вона побачила його і насупилася, адже вона не розуміла чого цей хлопець від неї хоче. Перед собою вона побачила високого, чорнявого молодика з яскравими зеленими очима, блідою шкірою і з чітко вираженими скулами. Про себе вона подумала, що він міг би їй сподобатися, але вона сама того не розуміла чому відчуває до нього таку відразу.
Деймон стояв навпроти її будинку і чекав поки вона вийде з дому, щоб побачити її ще хоча б один раз, йому це було необхідно і ось перед ним з’явилася висока, струнка шатенка з чорними очима і великими губами.
- Привіт, як справи? – пробурмотів Деймон.
- Привіт, чудово. – відрізала Елена.
- Прямуєш до школи? Чи...
- Так до школи і не потрібно йти за мною – перебила його Елена і так траплялося щоразу коли він намагався завести розмову.
Деймон не намагався наполягати, бо на успіх не варто було розраховувати він просто спостерігав, як в далині зникає її силует.
Елена прямувала до школи і її досі не покидало передчуття чогось нового. Біля воріт школи на неї вже чекала Боні і Керолайн.
Боні – це середнього зросту, смуглява, чорноволоса дівчина з глибокими карими очима, гачкуватим носом і пухкими губами – найкращий порадник Елени, здавалося що Боні за неї переживала більше ніж за себе.
Керолайн – ноги, якої йшли здавалося від самих вух, голубі очі одночасно і заворожували і лякали, стрункості її фігури можна було б позаздрити, біле, пряме волосся розвівалося від легенького вітерцю, вона була королевою кожної вечірки і звичайно королевою школи. Але при тому кращої підтримки і порад Елена не отримувала ні від кого іншого. Керолайн не зважала ні на кого і ні на що і за друзів готова порвати любого.
Коли Елена, підійшла дівчата її обняли і почали розпитувати про ранкового гостя.
- Він знову чекав? – урвала Кер.
- Чекав. – відповіла Елена.
- Але невже ти не пам’ятаєш зовсім нічого, що між вами було? – спитала Боні.
- Зовсім нічого, якби не ви я б і не знала його імені, але я не розумію чому я відчуваю до нього відразу?
- Це досі не розгадана загадка, ще 5 місяців тому ти і години не могла прожити без його голосу, як і він без твого. Про вашу любов можна було писати книжки і знімати фільми...
- Але тепер Боні цього немає, потрібно дякувати Богу, що після тієї аварії Елена залишилася жива і здорова. – урвала її Керолайн.
- Але чому я була тоді на тому мості? Що я могла там робити? Хто мене збив? Хто подзвонив в швидку? І де 3 місяці вештався цей ваш Деймон? – перебила дівчат Елена.
- Це цікаво всім і жодного доказу, жодної зачіпки, немає нічого. Тато казав мені не одноразово, що вся надія на те, що ти хоч щось згадаєш. – сказала Керолайн її тато працював шерифом.
Дівчата зайшли до школи. До уроку ще залишався час і Елена пішла в туалет, вийшовши з туалету вона наткнулася на високого, зеленоокого, русявого хлопця, з гострим носом і пухкими губами. Хлопець вражав своєю красою, його вона бачила вперше, але десь в глибині душі вона розуміла, що далеко не в останнє. Хлопець просто усміхнувся і пішов. Елена стояла і дивилася йому в слід і схаменулася лише після дзвінка на урок.
Елена зайшла в клас і сіла на звичне місце заді Боні і Керолайн. Зайшов містер Зальцман, викладач історії, і здавалося мав би почати звичний урок, але тут пролунав стукіт і до класу зайшов саме той хлопець на якого вона наткнулася в коридорі. І містер Зальцман представив молодика:
- Це ваш новий однокласник, Стефан Сельватор. Він приїхав до нас з Канади і з цього моменту буде навчатися з вами. Прошу Стефан сідай на вільне місце. – сказав містер Зальцман і показав на пусте місце поруч з Еленою.
Хлопець пройшов по класі і всі дівчата одарували його поглядами.
- Привіт, я Стефан, а як звати тебе? – мовив хлопець до Елени.
- Привіт, я Елена Гілберт.
- Оооо невже це ти? Ти красивіша ніж на фотографіях...
- Ти бачив мої фотографії? – здивовано запитала Елена.
- Звичайно ти ж дівчина мого брата, Деймона. Але чомусь він давно вже про тебе нічого не згадував.
- Я колишня дівчина Деймона і я зовсім нічого не пам’ятаю про нього чи про нас. А як так сталося, що твій брат жив тут сам без тебе і батьків?
- О він після закінчення коледжу поїхав доглядати хвору бабусю, а тепер приїхали і ми з мамою, але він вже кілька місяці не з’являвся вдома, тож мабуть і не знає що ми в місті.
- Хмм, а де він був? Невже ви нічого не знаєте?
- Ні! Зовсім не знаю. Але це не суттєво, адже таке трапляється не вперше.
- Та невже? Але давай закриємо цю тему. Я не хочу про нього говорити. То ти знаєш наше місто, адже тут живе бабуся?
- Та не дуже, я був тут кілька раз в дитинстві і все. А ти не хочеш мені його показати?
- Ну я можу, мені не важко.
- Тоді давай сьогодні вечерком зустрінемося? Звідки тебе забрати?
- Давай зустрінемося біля гриль-бару?
- Домовилися, тоді в 8 вечора біля гриль-бару.
- Гаразд – пролунав дзвінок і учні поспішили на перерву – Тоді до зустрічі. – Елена поглянула в зелені очі Стефана і вийшла з класу.
Цілий день Елена відчувала на собі той останній погляд Стефана і можна сказати рахувала миті до їхнього побачення. Такий погляд вона бачила лише в очах Деймона, але їй було все рівно. Вона знала тільки те, що хоче знати про Стефана все.