House of Memories
| Пролог Безжалісно палило сонце. Всього восьме травня, а температура вже не нижче двадцяти. І, як на зло, на небі ні хмаринки. Рідкісна погода для Туманного Альбіону. Невідомо скільки ще протримається це пекло, але прекрасно відомо, що дорога маґловського цвинтаря така ж пекельна, як і погода. Це точно десяте коло по Данте, дарма що церква поряд. Дрібне каміння раз у раз забивається в лакові лофери заважаючи йти. — Чому його не могли поховати на магічному цвинтарі? — я не втримуюсь від голосіння. Ну похорон ще не почався, тож за язичницькими традиціями все вчасно.* — Ми вирішили, що поряд із матір'ю йому буде краще, - спокою Макґонеґел можно тільки позаздрити. —Треба ж, яка іронія, - вигукую я — Що за життя, що після смерті нічого не змінюється. Ви як вирішували, що для нього буде "краще" так і вирішуєте… — Припини, - тягне мене за рукав Драко. Він не виглядає так, ніби дійсно не згоден з моїми словами, скоріше не хоче сварок. З одного боку це навіть правильно, бо сваритися та влаштовувати сцени зараз як мінімум — не культурно, а як максимум - собі дорожче. Он як Мінерва міцно зчепила щелепи, а на її вилицях заходили жовни.А з іншого боку, як же вони всі мене дратують… — Побудь ґречним хоча б до кінця вечора, - майже благає Драко. Я закочую очі, але припиняю провокувати оточуючих. Їх, до речі, не так вже й багато. Взагалі дивно, що вони є. Не тією людиною був покійник, щоб біля його могили натовпом ревіли люди. Йде всього шість людей: Драко Мелфой - як хрещеник просто зобов'язаний; я - можна сказати за особистими причинами, у нормальних людей це називається "друг"; що не дивно — Гаррі Поттер, тут вже зайві пояснення; звичайно ж Ґрейнджер, куди без цієї нестерпної всезнайки. Ловлю себе на тому, що починаю використовувати формулювання Северуса. Завмираю. Його думки та слова ніби переслідують мене. Намагюсь продовжити міркування меньше думаючи про нього. Ґрейнджер точно хоче вибачитися, у неї по лицю видно; ну і Візлі - притягнутий за вуха. Виглядає до речі, гірше за покійника. Ні, серйозно, неживе обличчя Северуса радісніше буде. І знову думаю про нього, треба припиняти, бо як мінімум радісний Снейп це найщасливіші миті нашого життя, а не кисле лице Візлі на його похоронах. Нарешті прийшли. Могила Ейлін не виглядає занедбаною, хрест у них з Тобіасом один на двох, але прибрано лише з її боку. Яма поруч зовсім свіжа. Труна стоїть, ще відкрита, що доволі дивно, бо в маґлів ніби прийнято, що на кладовищі вона вже закрита, та й з покійником зазвичай прощаються вдома… Я не те щоб експерт у маґловських похованнях, тому поринаю у спогади про єдині, які бачив до цього. Холодна кімната, труна посеред неї, свічка біля вікна. Тихий шепіт Северуса: - Вона вже третій день тут стоїть. Священик сказав, що має пробути в хаті три ночі. Добре, що ти прийшов. Одному моторошно. “Снейпу лише шістнадцять.” - перше про що я думаю. “А він вже залишився без батьків. Для магії вже повнолітній, а от серед маґлів прийдеться або брехати, або не показуватись.” - перериваю роздуми, дивлячись на те, як Северус тремтить. - Ти як взагалі? - знаю, що майстер недоречних питань, але й поняття не маю, що у таких випадках треба казати. Нормально. Холодно просто. - він навіть трохи клацає зубами. Накидую Северусу на плечі власну мантію і пригортаю його до себе. Чари тепла тут не допоможуть, я на сто відсотків певен у тому, що тремтить Северус не від холоду. Ну його, того священика. Давай її сьогодні поховаємо. Ага, сам труну понесеш? Це треба йти, домовлятись… - він протестує словами, а тілом все більше притискається до мене обіймаючи. Ну так давай попросимо, скажеш, що в тебе невідкладні справи завтра, треба їхати. Нумо, Север. Ага, які такі справи, канікули завершуються лише через тиждень. Я забираю тебе в менор, от які справи, - залишити його на самоті з горем дуже погана ідея, я вже засвоїв цей урок. А батько що скаже? - насупився Северус, але по очах було добре видно, що ідея йому сподобалась. А батько не дізнається. Він зараз у Франції, аж на місяць. Добре. Вмовив. Але труну будеш заколочувати сам. Тоді ти йдеш по священика, закінчимо це до вечора, - я беру молоток й верчу його у руці. На кладовищі труна вже закрита. Виринаю зі спогадів та дивлюсь на камінний хрест. Двадцять три роки пройшло. Двадцять.Три.Роки. Шістнадцять тепер Поттеру. Він підходить до труни першим, вдивляється в бліде Снейпове обличчя і важко зітхає. Це так пафосно, що майже гидко. — Він був дуже світлою людиною, — тихо каже Поттер, і я з Візлі одночасно пирхаю. — Хочете посперечатися? — з викликом дивиться своїми величезними зеленими очима. — Швидше з’ясувати, - починаю оманливо ґречно , - Чи знаємо ми з вами одного Северуса Снейпа, - продовжую після театральної паузи. А подумки сміюсь з власних слів: «Все одно таким, яким його знав я - не знав ніхто». — Батьку. — Драко знову намагається припинити конфлікт. Здається, сьогодні ми помінялися місцями. — У нас кажуть: "Про мертвих або хороше, або нічого." — вставляє свої, одвічно важливі, п'ять копійок Ґрейнджер. — Або нічого, крім правди. Для початку дізнались би повний вислів, а потім використовували, бруднокр… - фізично прикушую язик. Домовити “бруднокровко” під час поховання Снейпа, тобто при його непрямій присутності, язик не повернеться. — Люціусе, якщо ти не можеш сказати нічого хорошого, то просто стули пельку- не витримує Макґонеґел. Це все-таки змушує мене замовкнути. Сказати хороше я можу, але не хочу. Хороше завжди занадто інтимне. Одразу за Поттером підходить Ґрейнджер. Напускний спокій дається їй важко, але вона ніби справляється. Каже пару абсолютно банальних слів і зникає десь за спиною Візлі. Мінерва йде наступною, мружиться намагаючись змахнути непрохані сльози й стискає краєчок труни. Зовсім кепсько. Вибачення, соте згадування про Лілі, банальне “якби я тільки знала”. Цікаво про що? Про Лілі? Так ти знала. Чи може про те, що він на вашій стороні? Так ти і це знала! Вам Дамблдор казав йому вірити попри все… Один я дізнався про це після закінчення битви. Спогади наполегливо спливають у голові, попри всі мої намагання зосередитись на тому, що відбувається тут і зараз. Драко живий, Нарциса теж. Це все нарешті скінчилось, і останне що мене зараз хвилює, це те що я на стороні, яка програла. Всі смертежери кинулись у розсипну боячись орденців та аврорів, але мені вже боятись нема чого. Азкабан вже бачив, і це не так страшно, як останні місяці з Волдемортом. На цей раз в мене, можливо, навіть буде непогана компанія зі Северуса. Тож може піти у Велику залу? Ніхто не буде нам там радий, але куди ще? Тікати звідси нікуди. Вератитись у менор, який перестав бути домом ще давно? Воно того не варте. Аврори все одне схоплять і ще накинуть років за намагання втечі. Аби тіки Драко виправдали. Нарцису не мають чіпати, а за себе вже не страшно. Ми все ж йдем у Велику залу. Спочатку ніхто не звертає на нас уваги, всі занадто зайняті пошуком друзів серед поранених та загиблих, а коли звертають, то вже занадто пізно. Ми вже стоїмо посеред зали готові й до аврорів, й до словесного бруду з усіх сторін. - Нарциса збрехала Волдеморту про мою смерть, - ніби про погоду каже Поттер. І всі мовчать. Тиша тягнеться кілька секунд, а потім вони повертаються до поранених та загиблих. Северуса немає ні серед перших, ні серед других. Я полегшено видихаю. Скоріш за все побіг з іншими смертежерами ховатись по лісах. Це… доволі необачно з його боку. Поглинений власними роздумами не одразу чую крик, та розбираю вже завершення фрази: - Дамблдор наказав Снейпу його вбити, Снейп завжди був на нашій стороні, завжди. Він не просто так заборонив навчання маґлонародженних у цьому році, а ви всі! Ви ж такі дорослі, такі розумні, не те що ми, підлітки. Так же ви казали на зібраннях Ордену? Такі розумні й такі недалекоглядні! - вичитую Орденців Поттер. - Гаррі, послухай, це значить лише те, що він був гарним шпіоном, - намагається пояснити йому Артур Візлі. Далі я не слухаю, все що треба вже почув. Дамблдор наказав вбити. Снейп зробив це не через обітницю, яку дав Нарцисі, а через наказ того, на чиїй стороні дійсно був. Був і нічого про це не казав. Мені здавалося, що ми довіряємо один одному. Здавалось, що Северус підтримував мої марення… А воно он як. “Зрадник” - набатом б’ється у голові. Хочеться напитись та висказати Снейпу все, що про нього думаю зараз. Але зробити ні перше ні друге зараз немає можливості тож… Аврор трясе мене за плече і я нарешті звертаю на нього увагу. - Руку давайте, містер Мелфой. З вас магічна обітниця, на те що ви не покинете Англію, поки над вами йде слідцтвом. Давайте, швидше, і можете піти до дому, не затримуйте…. Подаю руку, неохоче промовляю слова й навіть згадую адресу власного будинку, коли аврор пропонує скористатись камінною мережею, через відсутність чарівної палички. А в голові лише одне: “Зрадник” - Нас відпустили сюди до суду. Насолоджуйся. - в її голосі я чітко чую незадоволення, але мені не до цього. Тепер в мене є можливість хоча б напитись. Декілька келихів вина дійсно позбавляють зайвих думок. І залишається лише одна, яку я кричу у порожнечу: “Я ДО ТЕБЕ ДОБЕРУСЬ СЕВЕРУС, І МИ ЩЕ ПРО ЦЕ ПОГОВОРИМО, ТИ МЕНІ ЩЕ ВСЕ ПОЯСНИШ” Хто ж знав, що тіло занесли до Великої зали одразу після того, як я пішов. Хто ж знав, що до Северуса я доберусь тільки зараз, коли він уже буде лежати у труні. З живого зрадника ще можно щось спитати, а от з мертвого… Я остаточно виринаю зі споминів й дивлюсь на сина, котрий вже підійшов до труни. Його спокою та холоднокров’ю я можу тільки позаздрити. — Дякую, що ти завжди був зі мною. — коротко й по справі. Северус би схвалив. Ці слова взагалі були б єдиним, що він би схвалив на всій церемонії поховання. Мені здається, ніби він не лежить у труні, а стоїть зовсім поруч й все коментує моїми думками. Проклятий легилимент, навіть після смерті не залишить мене у спокої. Драко риється по кишенях і дістає трохи пом'ятого паперового журавлика. Колись давно, років десять тому, Северус навчав його складати подібних. Цей момент міцно закарбувався у пам'яті Драко. Він кладе фігурку біля долоні Северуса й глибоко вдихає гаряче повітря цвинтаря. Вигляд в нього такий, ніби він майже на межі, але Драко справляється, повертаючись у тінь дерева. Я маю підійти наступним. Стоїть ще Візлі, але я чомусь певен у тому, що маю бути наступним. Це поховання не схоже на всі, котрі були до цього. Інші давались мені набагато легше. Чи в погоді справа, чи в особистості покійника? Вдивляюсь у змарніле обличчя Северуса. У голові відразу спливають спогади: Ось ми, ще зовсім зелені, сидимо після спільного рейду, та й загалом першого рейду Северуса. І розмовляємо. Про все у світі. Прямо так, просто, сидячи на захарканому підвіконні дешевого номера “Кабанячої голови.” — Я помру раніше за тебе. — раптом каже Северус, та так серйозно, що тремтіння бере. — Не неси нісенітниці. - легковажно відмахуюсь я. Забираю з рук Снейпа недопалену цигарку, затягуюсь. Пускаю дим у ледве відкриту кватирку. Говорити про смерть не хочеться. Особливо зараз, коли руки тільки нещодавно були у маґлівській крові, а серце все ще шалено б'ється через адреналін. — А що тоді? Помремо в один день як у солоденьких казочках про любов? - гірко посміхається. Я тоді «жарт» не оцінив. — а загалом я серйозно. — продовжує гнути своє Северус, не зважаючи на мій настрій, хоча я відкрито показую, що ця розмова мене дратує. — Так і я, - не витримую, - Ти у нас провидець чи слово даєш? - усміхаюсь, намагаючись звести спалах агресії у жарт. А тему перевести не завадило б… Бо посваратись через таку дурню, це навіть не цікаво. — Ага, чесне слизеринське. - уїдливо каже Северус. І тільки зараз, згадуючи це, я розумію, як ретельно він приховував своє передчуття. А воно його ніколи не підводили. А тоді все забулося. І розмова ця безглузда, і імена маґлів, і погашена об карниз сигарета. А час летить нещадно. А тепер я стою тут. Дивлюсь на, мабуть, першу людину, яка стримала обіцянку “чесне слизеринське” — Якось не склалось в тебе в житті з пророцтвами. Треба було не нумерологію вивчати, а до Трелоні йти. Може.. по іншому все б склалось - говорю й розумію, що не в пророцтвах справа. Не у нумерології чи Трелоні. Та й не хотів Северус, щоб ВСЕ було по іншому, так, по дрібниці, щоб Лілі не померла, у школі не працювати.. Цікаво, чи хотів він не померти? Мабуть ні. Зіллєвар, котрий помер від отрутїти ще та іронія. Можливо хотів не стати смертежером… Але вони ніколи про це говорили, тож це лише здогадки. Намагаюсь стриматись, щоб емоції не проявились на обличчі. Й ніби все виходить, поки я не помічаю, як сильно стискає холодну руку Северуса. Різко прибираю її й відхожу, наче нічого не було. Відвертаюсь. Пояснювати нічого й нікому не я не збираюсь. Хочеться піти і якнайшвидше, тому дуже радію тому, що Візлі прощатись не підходить. Значить все це скінчиться на кілька хвилин раніше. Труну закривають, забивають і опускають у землю. І ось тепер я остаточно розумію, що Северуса я більше ніколи не побачу. Ні-ко-ли. І це “ні-ко-ли” б’є обухом по голові, а руки починають тремтіти. Та що там руки, мене всього трусить, а в голові пустота й одне єдине “ні-ко-ли” Стримати спокійне лице не виходить, але ніхто нічого не говорить, ба більше ніхто на мене навіть і не дивиться. Бали, прийоми, життя аристократа все це навчило мене стримувати емоції, виглядати безтурботним у майже будь-якій ситуації. Але ця виявилась тією самою “майже”. І я все ніяк не можу зрозуміти чому. Нестерпно жарко, хочеться зняти цей піджак, а бажано ще шкіру з себе зняти, аби тіки тут не стояти. Зазвичай під час похорону йде дощ. І тоді близькі покійника пафосно говорять про те, що навіть природа по ньому плаче. Про Северуса природа, вочевидь, не сумує. Та ще й радіє, мабуть, з її спробами влаштувати пекло для всіх, хто прийшов з ним прощатися. Інакше як ще пояснити ТАКУ спеку? Знову чекаю свою чергу. Мало б бути вже легше, просто кинути квітку на кришку труни, але мене досі трусить. Чарівної палички досі немає й я шкодую, що не взяв хоча б звичайну тростину. Поттер кидає помаранчеву лілію. Я душу в собі бажання істерично розсміятись. Не найкращий вибір. Обрав би хоча б білу… Ця, помаранчева - вже занадто цинічно. Особливо як для цього Поттера. Тепер треба кинути свою квітку, але не може зробити й кроку. Ні, якщо я знову підійду, то стримати емоції вже не вийде, станеться щось абсолютно катастрофічне.Тому я виймаю одну квітку з букету й віддаю її Драко. Той мовчки, все розуміючи, опускає жовтий нарцис. Все майже завершено. От землею вже засипають труну, Поттер кладе весь букет лілій. Драко, наш букет нарцисів. Поряд вони навіть смішно виглядають. Ці помаранчеві лілії… цинізм. Нарциси поряд з ними виглядають скупо й не правильно. Але таке вже в Северуса життя - й неправильне й цинічне. Похорон завершено. Я хапаюсь за Драко, як за рятувальне коло та чекаю, поки він нас перенесе. Холод та магія маєтку заспокоюють, змушують перестати тремтіти й перестати спиратися на сина. Роблю глибокий вдих і прямую до свого кабінету. Мені терміново слід випити. — Батьку, я розумію, зараз не найвдаліший момент, але я навряд чи знайду час пізніше… — Драко судорожно підбирає слова. — Припини мямлити. — я хотів би почути повноцінне речення, а не оце незв’язне незрозуміло що. — Я хотів би поговорити про весілля. - нарешті вирішується Драко. — З ким? - уточнюю. — З Асторією Грінграс, — зрозумівши, що краще відповідати чітко і швидко, перестає мямлити Драко. Я подумки згадую рід Грінграсс: чистокровні, привабливі, трохи дивні, а головне — не заплямовані війною. — Згода вам та кохання, - відповідаю роздумуючи всього декілька секунд . — Батьку! - обуренню Драко немає меж.Воно й зрозуміло: йому все життя товкмачили про те, що добрий і успішний шлюб — головна життєва мета. А зараз не виділяють навіть кілька хвилин на обговорення партії. Ну вибач, синку, для обговорення міг й здивувати. Поттера запропонувати там… — Не можна так, - вигукує Драко. — Ну, чого ти від мене хочеш? — сам дивуюсь тому, наскільки втомлено звучить мій голос. — Не знаю, деталі обговорити. — ми вже дійшли до кабінету і тепер я намагаюсь дістати коньяк із найдальшої полиці, адже відчуваю, вино мене вже не врятує. — То не знаєш чи обговорити? — уїдливо уточнюю, вже наливаючи коньяк у келих. Гарний такий коньяк, французький… Ми зі Северусом його разом вибирали, років п'ять тому. Так, ні, не думати. Тим більше, Драко знову там щось промямлив. — Якщо хочеш обговорити кількість гостей, колір плаття нареченої та квіти для бутоньєрки то йди безпосередньо до нареченої чи матері. А від мене відчепись, - виношу вердикт цій розмові. Я навіть не впевнений, що ляпнув у попад. Але Драко розчаровано зітхає і йде, а отже, основної мети досягнуто. Нарешті можна напитися на самоті, так би мовити, затопити горе у чарці. Знати б ще яке саме горе… | |
|
| |
| : 159 | : 1 | |
| : 1 | |
|
| |
0
