Український Фанфікшн
Головна » Статті » Книги » Гаррі Поттер

Чарівники і пірати
Скорпіус Малфой не надто здібний чарівник. Над цим не кепкує лише лінивий. Щоправа, кепкує як правило, стишеним тоном і в колі лише хороших знайомих, а то і взагалі воліє змовчати. Бо, хоч і єдиний нащадок древнього аристократичного роду уже не перший тижень хапає лише тролів, і — оце біда! — так і не здав Макгонагл всі домашні з трансфігурації, та все ж малий крутій уміє зібрати навколо себе свиту із таких же бездарів і нероб які, зазираючи йому в рот, готові визубрити усі непрощені, тож до нього таки не варто лізти.

Альбуса Скорпіус не терпить. І це звісно взаємно. Ще під час першої їхньої зустрічі Ал зрозумів, що ніколи в житті не товаришуватиме із таким самозакоханим козлом.

***
А все почалося у крамниці Олівандера за тижень до вступу у Хогвардс. Альбус до того часу уже не перший рік марив про паличку, і от його здолав новий (навіяний Джеймсом звісно) страх, що його паличку — ту, що призначена саме йому — може купити хтось інший. І хоч мама запевняла його, що такого бути не може, та Ал вже не міг дочекатися. Тож вони домовились, що поки мама купуватиме підручники, Альбус зможе на декілька хвилин швише приступити до вибору палички.

Коли він зайшов до крамниці то одразу побачив світловолосого хлопця своїх літ. Альбус хотів був привітатися і може навіть познайомитися, але відразливий вираз, що застиг на блідому обличчі, поки хлопець безладно перебирав палички, справив відштовхуюче враження.

— Ця якась крива, — скаржився хлопець. — А ця надто коротка.

Старенький і згорблений продавець, що напевно був містером Олівандером, лише встигав подавати нові коробки, і все розпачливо зітхав, вислуховуючи нехороші відгуки про свої творіння.

— Юначе,— зрештою, не витримавши, сказав Олівандер, ввибачливо склавши руки на грудях — здається, у моєму скромному закладі для вас немає підходящої палички.

Альбус досі зі сміхом згадує яким обуреним стало обличчя Скорпіуса, і як кумено він тоді пирскнув “Та як ти смієш!”. Тоді він теж не посоромився показати своє ставлення до ситуації тихим, але доволі показним смішком. Скорпіус негайно звернув на нього увагу.

— Ану припини, — наказав він і презирливо скривився. — Для такого жалюгідного магла як ти, тут точно немає палички! — і він з розмахом скинув зі столу усі палички і футляри до них.

У Альбуса від такої нахабності аж подих перехопило. Хлопець скориставця цим і втік, зачепивши рій магічних дзвоників над дверима, які злякано задзеленьчали.
Старий Оліванер тутже почав підіймати палички з підлоги, дбайливо кладучи кожну у свій футляр, і Альбус кинувся йому допомагати.

— Ой лишенько, — розпачливо мовив Олівандер, коли вони не змогли знайти останню паличку. — Дитино, ану поглянь, може вона закотилася під прилавок.

Альбус встав на коліна і притиснувся щокою до підлоги, заглядаючи у пильну шпарину, але палички там не було.
— Це напевно той хлопець її украв! — висловий він здогад.

Та Олівандер заперечно похитав головою.

— О, ні, ні. Певно просто кудись закотилася. Палички часто губляться, але потім обов’язково знаходяться, — запевний старий, сумно поглянувши на пустий футляр. — Підберемо краще щось для тебе.

Через деякий час прийшла мама, і Альбус вийшов із крамниці міцно стискаючи в руках паличку. Каштан і волосина єдинорога, одинадцять дюймів. Олівандер запевнив, що вона ідеально йому підходить, але десь на закутках свідомості пробивалася думка, що це не так.

Альбус не стражав на провали в пам’яті. І точно не був боягузом. Тому, першого вересня, на платформі девять і три четверті, квапливо попрощавшись із батьками і заскочивши в найближчий вагон, він витягнув із сумки дбайливо загорнену мамою у рушник паличку, і пішов обшукувати поїзд.

Роза не надто розділяла його мстиві мотиви, і здається пішла з ним просто щоб подивитися як він по-дурному мовчки вічинятиме і зачинятиме двері кожного купе у пошуках якогось нахаби.

Зрештою, Альбус його таки знайшов у купе із двома іншими однолітками.

— Попався! — вигукнув Ал на зразок крутого героя із кіно.

Білявий хлопчина із блідим обличчям вигнув брову і поглянув собі за спину, наче ще хтось міг протиснутись між ним і сидінням.

— Перепрошую? — спитав він з виглядом людини, яка не впевнена, що говорять до нього.

Але Альбус був впевнений як ніколи.

— Це ти украв паличку у містера Оліванера! Я тебе впізав!

Хлопець вдав страшенне здивування. А його сусіди мовчки перезирнулися і знизили плечима.

— Тобто ти, — презирливо окинувши Альбуса поглядом, мовив той — хочеш сказати, що я украв у старого паличку за декілька сиклів?

У купе загиготіли, і Альбус почервонів від обурення.

— Це був ти! Я тебе запам’ятав!

Хлопець знизив плечима.

— Ти обізнався — відповів він спокійним і повільним тоном. Не залишилось сумнівів, що він повторював цю фразу не один раз.

— Ти брехло! — вигукнув Альбус. — Я викликаю тебе на дуель! — і націлив на нього паличку.

Хлопці в купе нарешті зрозуміли, що опинилися не в тому місці не в той час.

— Скорпіусе, що відбувається? — спитав один.

Крадій паличок, Скорпіус, на мить зблід, а тоді крикнув до них:

— Ану прокляніть його! Негайно!

Майбутні першокласники метушливо повитягали свої палички і націлилися на Альбуса.

Вони всі троє простояли так пів хвилини, поки Роза у коридорі не захихотіла, і до всіх не дійшло, що ніхто у купе не вміє ще чаклувати. Навіть Альбус.

Коли це дійшло до Скорпіуса, той глузливо посміхнувся.

— Ну і хто тут брехло? — спитав він. — Брауне, Маклагене, ану покажіть йому де раки зимують.
Хлопці націлилися йти в бій врукопашну.

Тут вже розійняла їх Роза. Яка чарувати трохи уміла. Але замість того, щоб заставити Скорпіуса плюватися слимаками, вона націлила паличку на Альбуса і штрикала його нею усю дорогу до купе.

***
З тих пір, Альбус і Скорпіус прославились на весь Хогвартс як закляті вороги. “Я бачу кровне прокляття! Один паде від руки іншого!”— натхненно напророкувала професорка Трелонні, випадково ставши свідком їхньої перебранки. “Несумісність характерів” — хитали головами інші викладачі. І навіть Рита Скітер згадала цей факт у своїй (доволі терпимій, на думку Рози) статті “Міжфакультетна ненависть”.

Всі вони добряче діють на нерви. Справа не в проклятті, і не в несумісності характерів. Альбусу не потрібні додаткові причини, щоби ненавидіти Скорпіуса. Йому їх і так вистачає. Самі погляньте:

1. Скорпіус крадій.

У цьому уже не залишилося сумнівів. Чарівна паличка його не слухається. “Вони мають свою душу” — любовно сказав тоді містер Олівандер, і Альбус одразу ж сприйняв це на віру. Витівка Скорпіуса дорого йому коштувала. Він прив’язав себе до палички, яка його не вибирала. А отже не належала йому. Що би він їй не наказував, вона не підкорюється. Наче він мертвий для неї.

2. Скорпіус хам.

Та щей який! На фоні його діянь протягом останнього часу, розкидані палички — просто дитяча примха. Він звик купатися у вседозволеності, і не відповідати за свої вчинки. Скорпіусу хватало нахабності прогулювати уроки, а ті, на які він все ж приходив — перетворювати в фарс.

"Ей, Поттере! Може покличемо на урок твого батька? Хто “за”, підніміть руки! Складаймо петицію! Сам Гаррі Поттер, народ! Хай прийде і навчить свого сина хоча б мітлу прикликати” — весело горланив той, хто на свою мітлу навіть не подивився.

3. Скорпіус бездарний.

За цей пункт його можна було би навіть пожаліти, якби не його самозакоханість, що своєю руйнівною силою змітає всі жалощі.

“Це надто складно! Ми першокласники, забули?”, “Хто видав вам ліцензію? Ви ж не компетентні!”, і “Мій дід дізнається про це!” — Скорпіус навіть не намагається навчатися. І найгірше, він і іншим не дає це зробити.

Серед однокласників він, наче щур, що розносить чуму, просуває ідеї неробства і безладдя. І цим згуртовує навколо себе лінивців і двієшників. Якщо Скорпіус щось відмовляється робити — не роблять і вони. І тоді у класі починається хаос.

Оборону тримає лише Макгонагл. Спершу Скорпіус намагався дебоширити і на її уроках теж, та коли побачив, що вивести її з себе не вийде, просто перестав до неї приходити. Та директорка Макгонагл не була би собою, якби всеж не виловила його і не заставила ходити на свої уроки. Альбус її обожнює. І боїться. Втім, Скорпіус боїться її більше. На уроках Трансфігурації, він щоразу тихо мимрить, що скоро обов’язково здасть всі практичні, і сідає на останню парту, жалюгідно скрючившись, щоб не потрапляти у її поле зору.

Ходять слухи, що Макгонагл уже намагалася вірахувати Скорпіуса, але відмовилась від цієї ідеї, коли його родичі пригрозили підірвати Хогвардс. Але Альбус впевнений що це просто плітки. Хогвардс своїх не кидає. Навіть якщо ці “свої” і заслуговують на це.

4. Скорпіус щось задумав.

Хоч як би Альбус не заперечував очевидне, він знав, що Скорпіус далеко не дурень. І справа не в тому, що той вживає такі слова як “петиція” і “компетентність” у буденній розмові без затинок, чи що, якогось дива, за ним бігає півкласу, мов за королем. Просто інколи Альбус ловив Скорпіуса на брехні, що була абсурдною.

Наприклад, якось Малфой зі злим всезнайством бовкнув, що Півза варто було виштовхати з Хогвартсу ще у дев’ятсот дев’яностому. А через декілька днів, на запитання професора Бінса, у якому році заснували Хогвардс, лише байдуже знизив плечима.

Або, одного разу, на уроці Макгонагл, Малфой так і не зміг трансфігурувати воду у лід. І того ж таки дня, Альбус у коридорі послизнувся на замерзлій калюжі на сміх слизеренцям, найгучніше з яких сміявся саме Скорпіус.

Навіть Сортувальний капелюх довго не міг визначити, куди його направити. Він протримав Скорпіуса довгих сім хвилин, перш ніж озвучити і так усім зрозумілий “Слизерин!”. Альбус впевнений, що весь цей час Капелюх копався в мізках Малфоя, щоб вивідати якийсь його таємний план.

Бо хто при здоровому глузді буде притворятися дурнем? Тільки той, хто щось задумав.

5. Скорпіус ненавидів Альбуса.

Це, звісно, було взаємно. Проте, за льодову калюжу він ніяк не помстився. Не тому, що не хотів. Просто Роза уже замучила його із своїм “будь мудрішим!”. Тож Ал проходив повз усміхненого Скорпіуса у гордій мовчанці. Але той, схоже, цього не цінував, і для Альбуса кожен закуток Хогвардсу перетворився на мінне поле.

Дитячі витівки типу підніжки у найнесподіваніший момент, чи жаби у сумці ще можна достойно витерпіти. Зілля опіку у горняті замість соку було жорстоким і болючим. А учора Альбуса всеж довели до сліз — на нього напала зачаклована ворона.

Розказувати комусь про це не хочеться. Розлючена ворона — не той супротивник, якого не соромно злякатися. Але це створіння наче було із самого пекла, налетіло як ураган із гострих пазурів і клюва, вчепилося в обличчя, тріпотіло темними крилами, б’ючи і не даючи дихати. Але найгірше у цій історії не переляк, і навіть не пекучі подряпини. Найгірше — у боротьбі Ал зламав свою паличку.

Як це сталося він і сам не пам’ятає. Відбивався Ал наче ошалілий, поки Роза не гримнула приблуду здоровенним посібником з Історії магії, врізавши при цьому і Альбусу, від чого той упав. Тоді птиця всеж відчепилася і зі закривавленими пазурами полетіла в сторону Рейвенкловської вежі, а він залишився на підлозі із переломаною навпіл паличкою.

Роза тоді сіла поруч, розділяючи із ним його горе. І Альбус укотре подякував небесам за такого хорошого друга, сприймаючи її мовчання за співчуття.

Але, наступного дня, вона ошелешує його своєю безтактністю.

— Я все розказала Макгонагл, — випалює вона за сніданком поки Албус чекає коли зачарований горщик із цукерками підлетить ближче.

Сьогодні тридцяте жовтня, тож Хогвардс звідусіль прикрашений гарбузами всіх можливих розмірів і виглядів, над головами безупинно літають сови, приносячи привітання із дому, а і без того святковий обід доповнений солодощами із “Солодкого королівства”.

Від слів Рози увесь святковий настрій враз згасає, але, на всяк випадок, Албус перепитується:

— Про що?

— Про Скорпіуса. І його витівки, — Роза зітхає. — Ти був правий. Скорпіус дійсно щось приховує. Я не сприймала це серйозно раніше, але він набирає оборотів — і в зовсім не хорошому сенсі, — вона дивиться на його подряпини. — Макгонагл перевірить його паличку. Якщо закляття збіжуться, вона підніме питання про його відрахування.

Альбус декілька секунд дивиться на неї, серйозно обдумуючи правильність її рішення, а тоді встає з-за столу.

— Зараз ми йдемо до Макгонагл, і ти скажеш їй, що поспішила з висновками, — твердо говорить він і, взявши Розу за руку, тягне її із їдальні.

Роза нахабно впирається усю дорогу, тож Альбус заледве не несе її на собі.

— Ніхто не вважатиме тебе ябідою, — випереджує вона його думки. — Зло має бути покаратим, сам казав, — давить на почуття справедливості.

— Та не боюсь я... цих слизеренців, — захекавшись каже він, тягнучи її сходами вверх. — Ящо батько дізнається... мені кінець... припреться, і буде повчати.

Вони вже дійшли до головного коридору, коли угледіли світлу маківку Скорпіуса, який заходить до кабінету, і високу постать Макгонагл, що закриває за ними двері.

Спізнився!

Роза нарешті кидає свою дурнувату гру у впертість і разом з Альбусом підбігає до зачинених дверей. Вони притискують вуха до шпарини, намагаючись щось почути.

— Кхм.. молоді люди — незадоволено відгукуються двері і діти злякано відскакують.

— Ой, вибачте — перепрошує Роза.

Двері було піджали губи, але враз розслабились.

— Та це нічого, я сам, буває люблю підслухати чужі розмови — зізнаються вони. — Але мені можна, бо я просто двері, на відміну від вас.

Альбус з Розою пристижено опускають голову і відступають.

Ал похнюплено спирається на стіну.

— Чому ти ображаєшся? — стогне Роза, присідаючи біля нього. — Якщо Скорпіуса відрахують, тобі від цього буде ліпше.

— А якщо це не він? — враз питає Альбус.

Роза знизує плечима.

— Якщо він не винен, його паличка це підтверить.

Альбус не знає чим їй заперечити. У відкрите вікно залітає запізніла сова, і ледь не зачіпляє його величезним пакунком, тож він, задля безпеки, вирішує посидіти біля Рози.

Через деякий час двері відчиняються, і з кабінету виходить блідий і похмурий Скорпіус. Він не помічає Альбуса і Рози, що сидять на підлозі біля стіни, а просто стоїть і дивиться на свою паличку.

Альбусу бува причувається всхлип, але тут Скорпіус замахується і зі всієї сили жбурляє свою паличку у відкрите вікно.

— Що ти робиш? — підхоплюється на ноги Ал.

Скорпіус повертається до нього і скривлюється.

— Що, тепер я не такий страшний і небезпечний? — питає він і з розгону штовхає Альбуса на стінку. Поки Ал падає, Скорпіус поспішно відступає на декілька кроків, але напорюється на ельфа у шапці з понпонами, що несе золотий пилок.

— Гііі! — розпачливо видає ельф, притуливши руки до щік. У результаті зіткнення увесь блискучий золотистий пилок опиняється на Скорпіусі і на підлозі навколо. Той злісно обтрушується і йде геть швидким кроком.

Альбус підбігає до вікна і висуває голову назовні. До землі щонайменше два десятка метрів.

— Роза, ти це бачила,— невірячи вигукує Альбус — він позбувся доказів!

Ця здогадка здається йому неймовірно розумною і вірною, але Роза лише хитає головою.

— Макгонагл би не віддала йому паличку, якби виявила злі закляття — задумливо говорить вона. — Дивний він.

— Ох, дивний — погоджується ельф з понпонами і прикликає усі золотисті пилинки піднятися у повітря. Він зручніше перехоплює відро і маленькою зморшкуватою рукою загортає їх до середини.

Хмарка із золотистого пилку переливається під сонячним промінням і святково виблискує. Альбус і Роза допомагають ельфові, збираючи пилок у жмені.

Необережно вдихнувши декілька пилинок, Альбус чхає, і раптом бачить, що від хмарки тягнеться мерехтлива смужка просто до повороту, за яким зник Скорпіус. Пилинки виблискують і кружляють у повітрі у лівому коридорі, над сходами на шостий поверх та навколо ручки дверей, які ведуть до Астрономічної вежі.

У самій вежі пилинок майже не видно, а на пів дорозі до даху їх уже зовсім немає. Альбус віддихується, а тоді вилазить через люк на широку кам’янисту верхівку. Він якось був тут уночі з Джеймсом, але, випрямившись у весь ріст і озирнувшись, Альбус признає, що у безвітряну погоду і при світлі дня це місце справляє набагато краще враження. А ще, на противагу шумним коридорам, на Астрономічній вежі доволі тихо і спокійно.

Скорпіус стоїть схилившись на перила, і похнюплено опустивши голову. Його вигляд настільки нещасний, що Альбусу вже навіть трохи перекортіло дати йому здачі.

— Ти нащо паличку викинув? Зовсім здурів, чи як? — питає він незлобивим тоном, підходячи до перил і спираючись. З вежі видно більшу частину Забороненого лісу, дерева якого уже набули кольору усіх відтінків жовтого.

Скорпіус спершу злякано сіпається від його голосу, але потім складає руки на грудях і гордовито-недбалим тоном заявляє:

— А я кидаю Хогвардс. Набридло мені тут.

Альбус хитає головою.

— Точно здурів. — виносить він вердикт. Це ж треба, “Кидаю Хогвартс!” — І що ти робити будеш?

Очі у Скорпіуса червоні і блискучі. Коли він говорить то постійно наче недбало струшує плечима.

— Та втечу, що ж іще? Приєднаюся до зграї вовкулак, що на півночі від Уельсу. Трохи з ними побуду, а тоді, — ну не знаю, — проберуся на якийсь корабель і стану піратом.

Нескладно здогадатися, що Скорпіус просто фантазує. Але, знавши Скорпіуса, Альбус міг припустити, що той достатньо відчайдушний щоб спробувати утнути таке. Тож вирішує обережно його осадити.

— А твої рідні? Вони не будуть хвилюватися?

— Та нє, — бурмочить Скорпіус все тихіше і тихіше. — Вони знають, що я за себе можу постояти. В мене старі понятливі — на останньому слові він затинається. А тоді тихо видихає щось на кшталт “скоро всі дізнаються”.

— Що ти там кажеш? — перепитує Албус.

— Кажу: це не я. — кривиться Скорпіус.

— Га?

— Чув, що тебе дістають. — пояснює він. — Це не я.

Альбус дивиться на нього з явною недовірою.

— Справді? Але ворону на мене наслав ти. — каже він впевнено.

— Ні, не я, — мотає той головою.

— Зате зілля ти мені підсуваєш.

— Ні.

— А лід під моїми ногами теж не твоїх рук справа?

— Ні, ні і ні. Я так не вмію. — врешті видихає Скорпіус і стомлено сідає на дах. Він виглядає таким засмученим, що Ал йому вірить. Заклавши руки в кишеню, він теж присідає, щоб не стовбичити.

— Не вмієш, — зітхає він і тужливо дивиться на металеву стрілу флюгеля, яка безпереривно крутиться. — Тоді коли і ти цьому навчишся, мені вже зовсім життя не буде.

Деякий час вони мовчать. Альбус все обдумує слова Скорпіуса, і доходить до висновку, що дійсно несправедливо звинуватив його. Неприязнь, що виникла між ними у першу зустріч надто вплинула на нього, і засліпила.

Враз Скорпіус тихо озивається:

— Не навчусь. — бурмоче він. — І піратом я не стану.

Альбус нерозуміючи дивиться на нього, коли він прикриває лице руками.

— Я не кидаю Хогвардс. — ледве чує Ал. — Мене виключають. Точніше, скоро виключать.

— Що? — шоковано перепитує Альбус. — Ти ж казав, що ти не винен!

— Так, — киває хлопець.

— Тоді чому тебе виключать?

Скорпіус глибоко вдихає і видихає. А тоді тихо каже:

— Мені тут не місце, розумієш?

Альбус не розуміє. Він уважно дивиться на Скорпіуса, шукаючи ознаки того, що той просто жартує, незрозуміло і затягнуто. Бо як комусь може не бути місця у Хогвартсі?

Скорпіус зітхає.

— Навіть лист не прийшов. А дід так чекав. Що я мав йому сказати? Сказав, що загубив.

Альбус все ще не розуміє.

— Тато у Парижі все літо. Мамі без нього гіршає, тому лікар просив його залишатися у Франції. Обіцяв приїхати першого вересня, але...

Ал, який все літо мріяв нарешті позбутися батьківського нагляду, відчув укол провини.

— А дід? — нарешті тихо питає він.

— Дід нізащо би не зрозумів, — мотає головою Скорпіус. — Все казав, що у Хогвартсі моя магія нарешті прокинеться, і я стану могутнім чарівником. А ти поглянь на мене, який з мене чарівник? Я крадій. Оліванер казав, що я відчую — моя паличка чи ні. Але я нічого не відчував. А тоді ви стали сміятися наді мною. І я просто взяв одну.

— Ти не виглядав розгубленим, — згадує Альбус. — Ти просто вів себе некультурно.

— Я надіслав Олівандеру гроші совою, — каже Скорпіус. — Ну, після того як ти мене викрив.

Альбус задумливо киває, а тоді запитує, уважно спостерігаючи за його виразом обличчя.

— То що... — починає він, — ти додому повертаєшся?

Скорпіус налякано мотає головою.

— Я не повернусь у менор. Дідусь буде розчарований.

Альбус дивиться на нього і згадує всі пакості, які Скорпіус йому влаштував, і всі в яких він його звинуватив помилково, і врешті випалює:

— Тоді залишайся, — план визріває раптово. — Я нишком допомагатиму тобі на Трансфігурації. А Історію магії ти і так знаєш, правда?

— Так, — Скорпіус спантеличено киває, — Якщо бути двієшником, то по всіх предметах, щоб не запідозрили.

— А зілля? Там магії майже не треба.

Скорпіус зітхає.

— А у зіллях я справді невдаха.

— То я тебе підтягну, — усміхається Ал. — Але хай спершу Роза підтягне мене.

Скорпіус невірячи дивиться на Альбуса.

— То ти... допоможеш мені?

Альбус, для якого найбільшим жахом було вилетіти з Хогвартсу, згодженно закивав.

— Звісно! — усміхається він. — Ти найбільший слизеренець із усіх слизеренців. Нечесно буде, якщо тебе виженуть.

Скорпіус теж усміхається.

— Капелюх так і сказав.

Альбус здивовано підійняв брови.

— Ти розмовляв з Капелюхом?

— Ага, — киває Скорпіус і зізнається. — І благав, і погрожував. Зараз розумію, що це була дурість. І як він тільки до мене дослухався?

— Ти погрожував Капелюхові? — перепитує Альбус, і тихенько сміється.

Скорпіус засоромлено усміхаєтьсяся і теж починає реготати.

***

— Окей, давай повторимо: я зараз йду до Макгонагл і домовляюся про здачу практичних, бо у тебе є якийсь суперплан як обвести її круг пальця, і вдати, що я чаклую. Так?

— Ага, — відповідає Альбус. Вони якраз спускаються по сходах, такі впевнені, якими тільки можуть бути одинадцятилітні хлопчаки, які вперто налаштовані на грандіозну витівку, — але нам доведеться дещо викрасти у мого брата, — додає він.

Скорпіус з легкою недовірою, і з великим переляком дивиться на нього, але все ж киває.

— І що я тобі буду винен? — діловито питає він.

Ал обдумує це питання, і висуває три вимоги:

— Перше: ти допоможеш мені знайти того, через кого я зламав свою паличку

Скорпіус задумується і знову киває.

— Я маю щонайменше три ідеї як йому помститися.

— Так, і це теж, — погоджується Альбус. — Друге: ти вибачишся перед Розою за те, що обізвав її рудою всезнайкою.

— Та це навіть не образа! — щиро дивується Скорпіус, але всеж погоджується. — Подарую їй французькі цукерки.

— І третє: ти перестанеш вести себе як козел, — вимагає Альбус. — Більше ніяких бійок, крадіжок і обзивань, ніяких зірваних уроків і згадок про мого батька.

Скорпіус обурено пирхає. Дійшовши до кабінету директора він за звичкою гримає:

— Відкривайся, дерев’яшко.

— Кхм-кхим, — нагадує Альбус.

—Ем... будь ласка, — докінчує він.

Двері чемно прочиняються.

Скорпіус зайшов був у кабінет, але раптом завмер на порозі. Його очі розширюються від жаху, а рука вчеплюється у дверну раму.

— Тато? — невірячи говорить він.

Альбус обережно заглядає через його плече, і бачить поруч з Макгонагл високого чоловіка із білим, зализаними назад, волоссям. На його обличчі застиг був тривожний вираз, але дивлячись на Скорпіуса він зм’якшився.

— Скорпіус, — він робить один незграбний крок в їхню сторону. — Ей, малий, усе добре.

Альбус відчуває як від цих слів Скорпіус весь тремтить і зіщулюється.

Видихнувши, Драко Малфой ступає ще один крок і одним рухом пригортає до себе сина.

— Усе добре, Скорп, — каже він. — Я люблю тебе.

У Альбуса до горла підступає гіркий ком. Тепер він розуміє що мантія-невидимка йому не знадобиться, Макгонагл не буде обманута, а три ідеї помсти залишаться нереалізованими. Але плечі Скорпіуса здригаються, а його лице ховається у батьковій сорочці, і Ал думає, що може це на краще.

***
— Знаєш, я колись любив читати книги про піратів. Вони постійно закопували награбовані скарби, — усміхається Альбус, розгортаючи болото руками.

Роза, вимащена грязюкою з ніг до голови, втомлено зітхає.

— Якби не ті божественні цукерки, я б в житті нічим подібним не займалася б.

Вона піднімає свої блакитні очі до неба, але її погляд натикається на вікно на третьому поверсі з якого Скорпіус викинув свою паличку. Роза знову зітхає і повертається до пошуків.

— А ти впевнений, що вона тобі підійде? — питає вона.

Альбус знизує плечима. Він якраз витяг із багнюки палку, але вона виявляється звичайним трухнявим патиком.

— Та в мене не те щоби був вибір. Ледве вмомив Макгонагл не розповідати моїм батькам про паличку і все інше. Хочу сам із цим розібратися.

Роза встає і обтрушується, змінивши стратегію пошуку, і дивиться на поле повністю, з висоти свого росту.

— Ти, до речі, вже дізнався, чиїх це рук справа?

Альбус киває.

— Перед тим як поїхати, Скорпіус трохи розпитав слизеринців і склав список, — говорить він, — Наймовірніші варіанти — це Дерек Стоун із рейвенкло, та Мері Колінз зі слизерену.

— Як він там? — цікавиться Роза. Скорпіус покинув Хогвартс учора, а всю історію вона дізналася лише сьогодні вранці. Але тільки зараз нарешті спитала про головне.

— Та начебто добре, — зітхає Альбус. — Він страшенно зрадів коли батько сказав, що забирає його до Франції, хоч ясно що йому там прийдеться несолодко. У нього ж там мама лікується, і їй гіршає. А ще вони таки мають заїхати в менор, щоб все розказати його дідусеві, — Ал сумно хитає головою, щоб якось виразити усю безстрашність цього їхнього рішення. — Обіцяв написати, як все пройде.

Він наполегливо шарить руками по мокрій землі, і раптом на щось натикається.

— Розо, глянь!

Альбус з торжеством дивиться на чарівну паличку у своїх руках. Вона чорна і гладенька, і вимащена грязюкою. Він не знає з якого вона дерева, і яка у неї серцевина, але Скорпіус довірив йому її в знак дружби, тому байдуже з чого вона зроблена і як виглядає — для Альбуса вона цінна.

Паличка, наче прочитавши його думки, приємно тепліє в долоні і сяє як справжнісінький скарб.
Категорія: Гаррі Поттер | Додав: Malavita (21.12.2018) | Автор: Malavita
Переглядів: 36 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 2
1
1  
О, мій улюблений Шпроттер, та ще й так гарно написаний. Молодця, авторе! Продовжуйте в тому ж дусі! Натхнення вам побільше та творчої наснаги...)))))

2  
Дякую за відгук) Рада, що вийшло щось путнє.А то в голові все так гарно, а на папір лягати не хоче. Приємно коли є з ким поділитися.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]