Гра у виживання. Пролог
| — Та не засмучуйся ти, — Алінка поклала руку мені на плече та вимучено посміхнулася. — Ну звільнили і звільнили, іншу роботу знайдеш собі. — Я похмуро подивилася на неї та перевела погляд на тарілку із залишками салату, у яких колупалася останні хвилин десять. Не знаю жодної людини, яка б після слів «не засмучуйся» дійсно припинила це робити. — Я тебе пригощу, — подружка неправильно витлумачила мою увагу до їжі. Я тяжко видохнула. — І гроші дам, якщо треба, потім повернеш. — Дякую, Алінка, в мене є гроші, я все-таки не байдики била, — збираючись з силами, відповіла я, хоча пропозиція була досить непоганою. — І за салат дякую, але я в змозі його сплатити. — Технічно, в мене вистачить грошей на десь близько півроку існування, особливо не задумуючись про економію. Квартира своя, звички купляти нові айфони не маю, платили на попередній роботі непогано, тому піднакопити щось у мене вийшло. Просто було дуже тяжко почути одного дня: «Вас звільнюють, бо компанія не хоче працювати з українцями, а замість вас набирають індусів». І все, випхнули всіх. — Знаєш що, — рішуче сказала подружка, не маючи більше бажання дивитися на мою похмуру пику, — я візьму на роботі вихідні, і ми проведемо цей час разом. — Я скептично підняла брову. Час разом — це знову бухати тиждень, поки печень не відвалиться? Я вже застара для таких забавок. — Пішли-пішли, — подружаня поклала гроші на стіл за нас обох і, поки я не встигла почати заперечувати, витягнула мене з кафе. Ну і чорт з цим, потім їй на картку скину. Спочатку ми зайшли у магазин, де подружаня, щось собі буркочучи під ніс, набрала нам лікерчиків, купу хавчика, енергетики та ще якусь лабуду. По дорозі додому вона швиденько взяла собі вихідні, а потім почалося ЦЕ. Заходячи у квартиру і кидаючи куртку на стіл, я не могла уявити, що вона там пролежить цілий тиждень, поки ми будемо лежати, як тюлені, і безперервно дивитися все, що тільки попадалося під руку. Ми передивилися «Голодні ігри», «Гарі Поттера», перші два сезони «Щоденників Вампіра» (на моментах з Деймоном та Єленою Аліна постійно шморкалася у рукав моєї футболки, мабуть думаючи, що я п’яненька настільки, що не бачу цього) та «Сутінки» (на моментах із Едвардом та Белою ми ридали вже вдвох, жаліючись одна одній, що такого кохання у нашому житті все ще не трапилося). Ми майже не виходили з квартири, хіба що тільки за алкоголем, замовляючи доставку їжі на дім та постійно ридаючи від моментів, торкаючих наші серця. Таким чином пройшло три дні, протягом яких я жодного разу не помила голову, не нафарбувалася та не розчесалася. Я навіть не впевнена, що моїх моральних сил вистачало на чистку зубів. Ми просто мігрували з кухні до кімнати та з кімнати на кухню, майже не розмовляли і постійно жерли. Я з потаємним жахом задумувалася про те, скільки ж зайвих кіло мені продемонструють ваги по закінченню нашої попойки, але вирішила відкласти це на потім. Хай з цим майбутня я розбирається. Коли мелодрами, що подобалися нам обом, закінчилися, Аліна вирішила змінити курс. — А знаєш що. А тепер ми дивимося… дивимося… — у неї плуталися думки, та і в мене, чесно кажучи, ситуація була не кращою, — аніме. — Агов, — я збентежено подивилася на подружку, — я терпіти не можу ці мальовані мультики, давай краще «Інтерстеллар»? — Ні! — Аліна була в дупу п’яна і від того ще більш рішуча, ніж звичайно. У якийсь момент вона сказала, що так як за алкашку платить вона, то треба переходити з лікера на щось нормальне, і ми пішли за коньяком, — ми будемо дивитися на гарних мужиків. — Звучить непогано, — погодилася я, закидаючи руки за голову та примружуючи очі. — Шкода, що зараз не літко, а то зазвичай тут на майданчику хлопці у баскетбол грають без футболок… Гей, — обурилася я, почувши тичок у бік, — що не так? — Да кому потрібні твої баскетболісти, — судячи з тону, Алінка образилася, — я тобі про справжню красу кажу!.. — Ми будемо дивитися на Серкана Болта? — хмикнула я. — Болата! — фиркнула Аліна з таким виглядом обличчя, ніби я вбила когось з її родичів, — і ні, не сьогодні, — її очі набули того блиску, коли у неї з’являється якась припізжена ідея, — ми будемо дивитися «Атаку Титанів»… там стільки гарних мужиків… — О боже, — я закотила очі, — ти гониш. — Не гоню, — з гідністю заперечила подружаня, — проте вони майже всі помирають, — засмутилася вона. — І взагалі! Ми вже декілька днів бухаємо за мій рахунок, — нахохлилася Алінка, — зроби мені приємне, тобі що, шкода чи що. Я сумно кивнула. Так ще три дні ми пили коньяк та дивилися на гарних намальованих мужиків. Принаймні, кожного разу, коли Алінка бачила Леві, цього низького ворчливого страшного прискіпливого чистоплюя, вона починала пищати так, наче вона була не Middle Python Programmer, а дванадцятирічною дівчинкою, що закохалася у якусь поп-зірку. Загалом, Ервін, чувак з бровами, яким я люто заздрила, та Ерен, поїхавший месник, з пізніх сезонів викликав у неї таку саму реакцію. Мабуть, якщо я б не була така п’яна, я б слідкувала за сюжетом уважніше, а тут якісь титани, вбивства, смерті… наче «Гру Престолів» намальовану дивимося. Тільки драконів немає. — А потім Ерен стане первісним та змусить титанів йти рівняти Марлію з землею, — проспойлерила мені Алінка, мрійливо закатуючи очі. — Ех, от би він їх ще на росію послав, — погодилася я, починаючи пронизатися симпатією до головного героя. Правда, для мене всі вони все ще були тупо на одне обличчя, я б краще «Наруто» подивилася, там хоч на прес Саске позаліпати можна; але Алінка сказала, що ніякого «Наруто», треба дивитися класику. За серіалом пішли фанарти. Я з жахом дізналася, що у Аліни є ціла папка з усіма цими мужиками, яких вона мені гордо продемонструвала, змушуючи дивитися на кожного. За фанартами пішли фанатські відео на ютубі (під час перегляду деяких подружка просто плакала), а потім з’явилася остання стадія. — Пішли купимо гру! — Яку гру? — з жахом запитала я, думаючи про те, що, скоріше за все, Аліна тупо шукала привід, щоб показати мені своє нове захоплення, і моє звільнення і алкоголь якнайкраще дозволили їй це зробити. А я повелася як остання дурепа… — Як яку? — на очі у Аліни навернулися сльози, — звісно по «Атаці Титанів». — Нахуя воно тобі треба, — я досить скептично відносилася до ігор взагалі. Мій знайомий на ставках на кіберспорт програв більше двох тисяч євро, потім взяв кредит і залишився винен вже чотири тисячі. — Ну пішли-и-и-и-и, — коли Аліна починала плакати, це — все. Край. Фініш. Я ладна була купити будь-що, зробити що вона хоче, аби тільки це зупинилося. — Пішли, — сумно погодилася я. Так ми, дві п’яні пізди, спочатку шукали у гуглі магазин із іграми для PS4, потім замовляли таксі по якимось нев’їбенним цінам. Я навіть не хочу знати, про що думав таксист, коли відвозив двох дівок, одна з яких натурально плакала від радості, а інша тільки підвивала. У магазині я навіть змогла прийняти більш-менш вертикальне положення, поки Алінка, глупо посміхаючись, сповзала на підлогу. — Чим можу допомогти? — консультант скептично оглянув наші тіла. Мабуть, нечасто до нього заходять у такому стані. Аліна помахала йому ручкою і почала падати, я ледве встигла її підхопити під лікоть. — Нам би гру з Леві, — заржала Аліна, — шкода, що його не існує, — її обличчя тут же стало дуже-дуже сумним, а очі — повними сліз. — «Атака титанів», — розшифрувала я, бо, судячи з ахуївшого виразу обличчя хлопця, він нічого не поняв. — Так! — гордо підтвердила подружаня. — І щоб там сюжет як справжній був! П’ять де! Ні! Сім де! Повне занурення у гру! Щоб як справді було! І щоб мужикі гарні! І… і… — я штирхнула її у бік. — Сімнадцять Де блять. Це продавець, а не виконувач твоїх бажань, — просипіла я їй на вухо, — не борзій. Вибачте, — додала я вже хлопцю, у якого на обличчі було написано все, що він думає про бухих дівчат. — Складний період? — із розумінням запитав він, підходячи до стенда з іграми. — Її звільнили, — тихо, ніби по великому секрету, сказала Аліна. — І ми… ну це… відмічаємо. — Якщо Ви так будете відмічати, то і Вас звільнять, — з посмішкою сказав хлопець. — Тоді зможемо бухати ще довше! — не розгубилася подружка. — Тримайте, — продавець нарешті знайшов коробку з грою і поніс на касу. — Тут вам і мужики, і все як справжнє, і повне занурення… — як мені здалося, говорив він це з такою злою усмішкою, що щось точно з цим диском було не те. Хоча, у найгіршому випадку просто поверну за чеком протягом чотирнадцяти днів, вирішила я, оплачуючи покупку. Я моргнула, і зла усмішка зникла. — Дякую, — насторожено відповіла я, все ще не можучи зрозуміти, чи я вже допилася до чортиків, чи то до окуліста треба. Хлопець як хлопець собі. — Грайте на здоров’я, — додав він вслід. Плойку мені колись подарував колишній на день народження. Хоча подарок він цей зробив скоріше собі, ніж мені: грав тільки він зі своїми друзями. Але при розставанні я не дала забрати «свій» подарунок, вислухавши, яка я шльондра і тому подібне. Ех, це все коштувало його виразу обличчя. — Ну що, ти вмикай тоді, — сказала Аліна, коли ми прийшли додому, — а я поки піду помиюся, бо я вже не можу. Я пожала плечима і почала розбиратися. Так, під’єднати до телевізору, вставити диск… «Бажаєте зіграти?» — з’явилося запитання на екрані. Просто чорний екран і запитання. Я збентежено повернулася у сторону Аліни, але та милася собі у ванні та горланила пісеньки, ну тобто найближчу годину я маю справлятися сама. — Ну, бажаю, — буркнула я собі під ніс і натиснула на кнопочку на пульті. На екрані пішов зворотній відлік. Так, стоп, а там створення персонажів, а зовнішність?! 3…2…1… «Приємної гри». | |
|
| |
| : 132 | : 4 | | |
| : 4 | |||||||||
| |||||||||
0
