Невидимі нитки, що нас з'єднують
| Розділ 1. Людина, що призначена долею. "Мій суджений любить битися. Та настільки, що мене буває годинами болять місця, куди його вдарили. Мій суджений має за звичку записувати не каліграфічним почерком у себе на руках шпаргалки та інші нагадування, які мені складно розшифрувати. Мій суджений доволі часто обпікається і навіть не звертає на це уваги, як і я. Мій суджений, я впевнена, відчуває глибокі порізи на зап'ястях, ногах, плечах. Мій суджений моментами міг помітити залишки фарби на руках і синці на тілі. Мій суджений цілує мої рани так само як і я його? Навряд чи я про це взнаю... Адже я не знаю хто він..., чи вона. Та і навряд чи я до живу до цього." Вона лежала на ліжку, не рухаючись просто завмерла, без сну. Вона так лежала вже декілька годин. Навіть не дивилася на годинник, будильник не дзвонив, а це означає що ще не шоста тридцять ранку. Дівчина дивилася пустим поглядом у білу стелю, без жодної думки в голові і слухала тишу кімнати та вулиці за вікном, яке заховане за грубими та довгими шторами кольору бордо. Рука, що звисала з ліжка, мала білі вертикальні смужки, та проводила кінчиками пальців по пошарпаному збірнику оповідань Едгара Алана По, якого вона полюбила з перших слів славнозвісної поеми "Ворон". Вона часто перечитувала його оповідання та вірші. Книжка рідко коли стояла у книжковій шафі. Як завжди, зранку до неї приходила прислуга для того щоб нагадати про сніданок з батьком, у якого, як і неї безсоння. Тільки у Джуда проблеми зі сном через роботу, в яку він вгризся, як у рятівне коло, і так намагається не думати про НЕЇ. А Люсі? Люсі також намагалася знайти як батько - своє рятівне коло та натомість прив'язалася до важкого каменя, намертво, і з кожним днем, годиною, хвилиною, секундою вона все ближче і ближче до Маріанського жолоба, якщо не глибше і їй на це однаково. Іноді від задухи і панічних атак їй допомагало навчання, і чим важчий предмет тим легше дихається. Потім можна прочитати пана По з його розповідями або перечитати "Буремний перевал" та це все було тимчасовим і не тим. Це не так, як у батька - коли розписана у планері кожна секунда, коли нема часу на відпочинок чи на безглузді і обтяжливі роздуми. Їй взагалі здається, що він вже відходить від тої трагедії, а вона так і залишилася в залі театру і спостерігає за тим, як розбирають декорації а актори змивають грим і стають простими людьми. Неначе вони щойно не показали їй найстрашніший жахастик за всю історію сценічного мистецтва. Надоїдлива мелодія будильника змусила дівчину лише скривити обличчя, та не спонукнула злізти ту з ліжка і вимкнути монотонну мелодію. Та треба. Чи їй взагалі нікуди не виходити? Тато, в-принципі, не помітить. Але він побачив. Він він зауважив, що його донька більше тижня пропускає не тільки сніданок, а ще і приватні уроки, навіть той самий, елементарний душ, чи, хоча б, почистити зуби. Хоча б раз на день. Він усвідомив, що тікаючи від власного горя, забув про неї, яка так само журиться, не згірше і не менше за нього самого. Він зрозумів це занадто пізно, що варто було схопити її – свою єдину і найріднішу доньку за руку, щоб вона могла вчепитися в нього, як в рятівне коло і не вторнула. Та було вже надто пізно. Чи ні? Лікар сказала йому, що він відреагував вчасно, оскільки б ще трішки і її донечку мали б відправити у кімнату з білими та м’якими стінами. Виявилося, що дитина страждала на депресію з панічними атаками на додачу ще йшов розлад харчової поведінки. Та психолог був майтром своїх справ. Постійні зустрічі – розмови – купа пігулок, що вона приймала згідно з рецептом. Здавалося, вона одужує, Хартфілій вже навіть роздумував над тим, щоб донька пішла у школу – до однолітків, і не навчалася, як раніше, вдома з приватними репетиторами. Та проміння яскравого сонечка закрила грозова хмара: Передозування препаратами, які прописав лікар. Вона б померла, якби не забудька покоївка, яка повернулася в кімнату до юної пані, щоб забрати брудну білизну. Паніка. Швидка. І реабілітація. Люсі було п’ятнадцять. Джуд посивів у свої тридцять сім. Зараз Люсі знає, що батько на постійній основі відвідує перукаря в центрі міста. Вона знає, що від неї ховають не тільки ліки а ще й гострі речі. Не важливо, що пройшло більше року, що на місцях порізів залишилися білі, ледь помітні, шрами. Шрами помітили при очищенні шлунку. Завдяки своїм зв’язкам та грошам йому вдалося врегулювати цю не приємність, та не дозволити кинути свою доньку в психлікарню. Коли вони повернулися з клініки, в маєток, він покликав її у бібліотеку, що була з’єднана з його кабінетом завдяки сходам. Вони розташувалися саме в бібліотеці де дівчині було комфортніше і приємніше знаходитися. В цьому вони були подібні. Саме він подарував її першу книгу з казками, де принцеса шукала частини від великого годинника. Це була все ще її улюблена історія. Але тоді ні їй, ні батьку було не до книг. Тоді він розпалив камін і налив дороге віскі, що стояло на журнальному столику в склянки, де вже лежав лід у формі кульки. Донці налив менше, ніж собі. - Це віскі я пив тільки з твоєю матір'ю, - саме так він почав тоді свою розмову з єдиною дочкою, яка схожа на Лейлу як близнюк. Карі очі втомлено дивилися на бурштинову рідину, не наважуючись зробити перший ковток. - Вона так само, як і ти рано поховала свою матір. Тоді я був біля неї, тоді ми ще не були одружені. - З кожним словом батька вона дивувалася все більше і більше. — На жаль, мене не було з тобою як я був біля твоєї мами, хоч ти і моя дочка. – Склянку він поставив назад на стіл, так і не попробувавши напій на смак. Він вважає що краще пити дорогий алкоголь тільки на щастя, але ніяк не горе. – Вона була моєю червоною ниткою, а я її, і тому вона набагато легше за тебе пережила смерть матері тому що я був поруч. - Він говорив важко, видавлюючи слова, ковтаючи сльози, намагаючись не плакати, принаймні, доки він не домовить. Люсі ж мовчки плакала, розуміючи, що все ж таки у них одне горе на двох. – І я щиро вибачаюсь, що не підтримав тебе так само як і її. Я поганий батько. ПРОСТИ! Після цього вони довго і багато розмовляли і ще більше плакали. А після вона таки спробувала те віскі на смак, та перейшла на чай, а батько ж випив добряче. Тому зранку дівчині довелося глядіти батька і заодно переносити усі його зустрічі. Та ніч і день був її відправним пунктом з Маріанського жолоба, і вона стала повільно випливати на свіже повітря. Зараз Люсі вісімнадцять років, у неї немає атестату та приватних вчителів. Вона не залишає свій маєток, спілкується тільки з батьком. Вона прочитала всю бібліотеку і все ніяк не наважується продовжити навчання, ні тут, ні у школі. Вона цілує свої руки, уявляючи руки своєї людини, і листується в чаті з невідомими їй людьми. Сталося це дуже несподівано, на той час вона спілкувалася з батьком і психологом, ігнорувала весь персонал, і намагалася робити абсолютно все самостійно. Вона багато читала, і почала шукати новинки літератури в мережі, і не помітила, як потрапила на цікавий форум і стала обговорювати в коментарях нещодавно прочитану книгу з незнайомкою. Яка потім знайшла її пошту, і продовжила з нею спілкування, потім вона додала Люсі до чату, де вона познайомилася із новими людьми. І ось зараз, прочитавши новий роман, вона відкрила свій дорогий лептоп, подарований батьком, і швидко відчинила вікно чату з подругою. Повідомлення від: Хартфілія Люсі 00:32. Леві, ти ще не спиш? Ніч – час коли студенти і старшокласники беруться за свої завдання, розуміючи що відкласти на завтра їх не вийшло, і ця ніч не була винятком для інтернет подруги. В неї вже кипіли мізги від завдань з алгебри, тому повідомлення від Люсі надійшло саме вчасно. 00:33. Доброї ночі, Люська. Як бачиш, ні. А що таке? 00:34. Я тільки що такий роман прочитала!!!! Просто щось із чимось. 00:34. Момент, дай пересісти. Зазвичай подібні переписки тривали довго, та борги по навчанню не тиснули на відмінницю, тому вони могли переписуватися про книги вічність. Леві, як і сказала, пересіла з робочого місця на ліжко і як тільки вмостилася зручніше, приготувалася до обговорення. Повідомлення від: Леві МакГардер 00:37. То що ти там прочитала кажеш? Виявилося, що дівчина не читала той роман і навіть не чула про нього, хоча видали його вже як рік тому. Однак, коли вона дізналася про що він, вирішила відмовитися від рекомендації, аргументуючи це тим, що під час навчання їй не варто читати готичні романи – і так життя не солодке. Та й взагалі, чому Люсі так часто читає щось таке, над чим постійно плачеш? Повідомлення для: МакГарден Леві 00:49. Розумієш, читаючи історії, де головний герой страждає, змушує мене відчути себе не так самотньою. 00:50. Ти ще питаєш? Я тоді захищала "Грозовий перевал" Бронте на літрі. І все ще вважаю, що роман чудовий. Та все ж… він вельми... депресивний. Ти так не вважаєш? Як ти взагалі можеш читати такі книги? - Тому що в житті у мене депресія, Леві-чан. – Важко зітхувши, дівчина вирішила змінити тему розмови. 00:52. Не знаю, просто подобається і все тут. 00:53. А ти що робила о такій пізній годині? Повідомлення від: МакГарден Леві 00:54. Що що? Домашку писала. У нас на додачу ще й фестиваль буде. Аж не віриться, що вже перший рік навчання в старшій школі закінчується. Блін, ще й тести скро будуть =_= Люсі, благаю, вбий мене! 00:55. *заряджаю барабан Astra680* Ти мені була неначе сестра. *стираю зі щоки сльозу, і з закритими очима стріляю просто в серце* 00:56. Ах! *я падаю на землю* Ей, це не працює! Що за фігня, Люсі?! Люсі подумала, що якби вона мала цей револьвер насправді, то він би точно допоміг їй померти на зустрітися з мамою. Та після передозування збільшився контроль від батька, психолога і прислуги. Це змусило її перестати будувати плани про самогубство та навіть селфхарму. Натомість, дівчина почала цікавитися зброєю і шкодувала, що в Японії, де вона живе, дістати будь яку вогнепальну зброю було не можливо. Не те що в штатах де це було простіше простого. Їй також подобалася холодна зброя, як ось ножі-метелики. Однак, поки вона тут, у маєтку, вона ніколи не отримає подібну небезпечну красу, тому лишається лише розглядати картинки з характеристиками в інтернеті. Зараз ж Леві описувала їй своє шкільне життя з проблемами як проходить підготовка з класом до фестиваля і що тільки один учень відмовляється їй допомагати та брати у цьому участь. І та не знає що їй робити з ним. Це видавалося Люсі таким далеким від її реальності – неначе їй описували зовсім інший світ. Як в фентезійних книжках. Повідомлення від: МакГарден Леві 00:57. А ти як вирішуєш подібні проблеми в себе в школі?[/c] «- От блін! І що мені їй відповісти?» пальці повисли над клавіатурою – у білявки ступор. Вона ж ніколи не ходила до школи, а останні роки не вчилася від слова зовсім. Хоча, завдяки батьку, розбирається трішки у бізнесі а завдяки літературі знає декілька іноземних мов. Останнім часом, через переписки з Леві та її однокласницями дівчині захотілося попасти до школи, відчути щось більше ніж вона відчуває зараз. Наробити підліткових помилок. Взяти участь у тому ж фестивалі врешті-решт. Але їй все ще страшно. Люсі загалом останнім часом лізли дивні думки в голову, їх діапазон був найрізноманітнішим, від розгляду зброї до навчальних закладів, від розгляду нових романів до переглядання,чисто з цікавості, підписок інтернет подруг. Вона спеціально створила для них профіль у відомій соціальній мережі, і в неї не було жодної фотографії, вона просто переглядала сториз Леві з її подругами, коли ті гуляють, і подумки заздрила дівчатам, але водночас боялася вийти за межі дому. Лікар сказала, що з її емоційним станом це цілком очікувано – мати соціофобію, але з цим треба щось робити. Нав'язлива муха дзижчала, що варто ризикнути і вступити хоч кудись, а переляканий черв'як зони комфорту запевняв її залишитися вдома, і, можливо, відновити домашнє навчання. [c]Повідомлення для: МакГарден Леві 00:58. У мене нема подібних проблем у школі.Щось уже пізно і я стомилася, і тобі, як мінімум завтра на навчання. Тому добраніч Не очікуючи на відповідь Люсі закрила свій ноутбук та огорнулася у морок кімнати. Погляд кинувся на стіну над робочим столом, де висіла пробкова дошка, раніше там були роздруковані фотографії, які позначали, про що вона мріяла, зараз же там висіло кілька брошур та якісь роздруківки, знайдені в інтернеті, а ще дуже багато списків. Зазвичай не виконаних через відсутність сил та лінь. Погляд чомусь зачепився за брошуру, яку вона взяла зі столу батька в його кабінеті, тоді до нього приходив маленький дідусь, з дивною шапкою на голові, яка чимось нагадувала дівчині дитячі колготки. Підійшовши ближче до столу, вона зняла різнобарвний лист і почала розглядати, що це таке. На головній сторінці ознайомлювального документа, в самому центрі, була дивна позначка червоного кольору, а над нею назва з феями по обидва боки: «Fairy Tail» «Помилка чи що? Казка ж інакше пишеться» Та виявилося що це не помилка – відразу під назвою було написано наступне: «Чи є у фей хвости? Та чи існують вони взагалі? Вічна загадка вічні пригоди.» - Отже хвіст феї, так? – Розгорнувши буклет вона сіла за робочий стіл та увімкнула настільну лампу, та почала читати всю інформацію про, як виявилося, школу та університет. Тут була старша школа, так би мовити підготовча до університету ну і сам заклад вищої освіти. Високий прохідний бал, є навіть гуртожитки та допомога сиротам є, ще й пристойна стипендія як для відмінників, так і для спортсменів, музикантів, художників та інших талантів. Все це складалося з щонайменше чотирьох будівель, кількох гуртожитків, які разом складали студентське містечко. Казка, а не навчальний заклад. – А хто тут директор? – Після прочитання основної інформації вона почала розглядати останню сторінку, де, як правило, розміщувалася пошта, номери телефонів та інша контактна інформація. – О! - Побачивши знайоме обличчя старичка, з колготками на голові, блондинка дуже здивувалася, інформація під фотографією говорила, що він є директором цього навчального закладу. Ось це поворот, як кажуть. Згоряючи від цікавості, вона знову відкрила лептоп і швидко ввела кричущі назви в пошуковий рядок. - У тене бланші під очима, ти знову читала цілу ніч? - Можна і так сказати. З того часу, як у Люсі виявили депресію та селфхарм, а психолог вела окремі бесіди не тільки з нею а і з батьком. З тих пір вони стали трохи більше проводити часу, і в дещо іншій обстановці. Люсі могла приходити до нього в кабінет, коли їй цього хотілося брати участь у його роботі; так само вони продовжували разом снідати, тільки не у великій їдальні, а в меншому приміщенні, за невеликим столиком, часом Люсі сама готувала сніданок на них двох, особливо у свята. Говорячи про свята, тут вони так само знайшли компроміс - батько працював половину дня, а з обіду вони відпускали всю прислугу і разом готували вечерю, прикрашали кілька кімнат, якщо це були різдвяні свята, і мило розмовляли про всіляке за вечерею. Батько пив келих вина або склянку віскі, Люсі - чай або гарячий шоколад - через медикаменти вона їй не можна було пити алкоголь. Зараз Люсі не знала, як сказати батькові про свою цікавість до школи. - І що читала? Якщо не секрет? – Карі очі переключилися з тарілки, де була яєчня з беконом на доньку, яка сиділа напроти нього. Як не крути, але цей здавалося, маленький стіл, був ідеальний. Не на відстані п’яти метрів, як раніше. – Хоча б цікаве щось? - Ну, якби, це не книга була. – Сьорбнувши м’ятний чай, щоб промочити пересохше горло, вона відсунула не закінчений сніданок. – Пам’ятаєш до тебе якось приходив старий? З дивним чепчиком на голові, Макаров наче? - Пам’ятаю, директор «Хвоста феї» Макаров Дреяр, - Голос батька став жвавішим, йому було дуже цікаво до чого веде донька. І він навіть почав здогадуватися чого вона жадає. - Саме так. Я тоді взяла брошуру його старшої школи, і цілу ніч переглядала їх сайт… І… І далі вона не змогла підібрати потрібні слова. Сформулювати речення. Неначе весь її багатий словниковий запас моментально вичерпався і перетворився у звуки з бекання і мекання. І як їй попросити тата про допомогу з поступленням в ту школу? Вона ж навіть не перевіряла себе у тестах. Вона взагалі зможе перейти поріг? - І ти хочеш там вчитися? - Вже не приховуючи за чашкою кави усмішку, озвучив свою здогадку чоловік. Він вирішив не говорити, що він спеціально поклав букет Макарова на видне місце, щоб донька сама зацікавилася в навчанні в настільки престижній школі, адже тиснути на неї не хотілося, нехай видужує. Та все ж таки гордість батька хотіла її впхнути туди - в ідеальну школу свою ідеальну доньку. Цей навчальний заклад був просто чудовим місцем для нащадків сімей, подібних до сім'ї Хартфілій – найкращі вчителі, технології та знання для дітей. На додачу, тут є навіть класи, призначені для навчання майбутніх бізнесменів та бізнесвумен, а оскільки Люсі була єдиною спадкоємицею, то вона має бути профі в цьому. І ще, що було величезним плюсом, для таких дітей як Люсі, які через деякі обставини - покинули школу, можна відновити навчання до двадцяти років у старшій школі, а Джудо чудово знав, що до п'ятнадцяти років вона вже мала знання на рівні з випускниками. старшої школи. - Якщо можна. - Чудово, я сьогодні зв'яжуся з паном Дреяром. - Щаслива усмішка батька підняла настрій дівчині, і тепер її не так вже й лякав вступ. - Я радий, що ти зважилася вчитися разом з однолітками. Це дуже хвилююче та круто – піти вчиться. Вона ще не здала вступні, але вже уявляє, що навчається разом із іншими людьми. Уявляє як знайде нових друзів і, якщо пощастить, свою половинку. Адже, як вона знає, її людина дуже частина б'ється, мабуть, він ще той розбишака або бунтар. До звичайних ударів під ребра, які спочатку лякали, і дуже сильно боліли, вона вже звикла. Ще б пак, з чотирнадцяти років люди починають відчувати фізичний біль своєї другої половинки, а з шістнадцяти поранення чи написи на тілі, з кожним роком, після двадцяти одного року молодшої половинки, зв'язок або посилюється чи слабшає. Також вона знає, який його почерк, тому що він частину щось записує на долонях або зап'ястях. Останнім часом він почав записувати маленькі шпори, мабуть, у нього зараз тести. Увечері батько сказав, що післязавтра у неї вступні випробування у школі, куди її завезе водій. Тепер вона хвилюється, і не може заснути, не знайшовши кращого рішення ніж підготовка, вона швидко відкрила перший сайт, де були всілякі тести, для школярів, почала готується. На календарі писало, що на вулиці березень. *** Цей його блядський день не пішов із самого бладського ранку. Телефон, через те, що шнур якогось хера відійшов, нічорта не зарядився, і, ясна річ як наслідок, не задзвенів будильник. Коли батько прийшов поквапити сина, щоб підвести того до школи, він почув гучну іноземну мову з домішкою обурення – як так його, чорти ви такі, коли блядь йому треба, ніхто не розбудив, а у вихідні всім від нього, блядь, щось треба, та й взагалі, з дороги, батько, мені ніколи, мені за п'ять хвилин треба вмитися, поснідати, одягнутися і сумку скласти, і взагалі я зараз, без кави та на сонну голову нічого не розумію. Для Нацу, учня другого класу старшої школи, це було гаразд – просипати школу, але сьогодні ось взагалі не в тему подібний казус, от просто нікуди не годиться. Ще блін і перевіряв, чи точно він увімкнув будильник, і чи точно він поставив цю тупу техніку заряджатися. Але ні, сука, на тобі, Нацу, лайно з бантиком, насолоджуйся. Адже він, биту годину вчора-сьогодні просидів над цим їбучим і нереально сука складним, вірніше мізговиносним, проєктом, що б, проїбати перший урок. Ні. Не-а, не в цьому, сука, житті. Драгніли не здаються, зрозуміла сука-доля, або хто це там підкинув йому цю підлість з самого ранку, якщо не на тебе доля я розізлився тоді вибач, тоді передай додаткові «привітні» побажання тому, через кого він зараз в'їбався чолом у дверцята ванної. Почистити зуби, обличчя в крижану воду, щоб очі відкрити і більше не цілуватися з предметами у квартирі, і абияк розчесати гніздо на голові під назвою волосся. Знову вбіг у кімнату, і поки батько чекав його в передпокої, відшукав на сміттєзвалищі, під яким знаходиться стілець, більш-менш свіжу сорочку зі шкільними штанами, покривши себе триповерховим матом за те, що не прибирається в кімнаті, і при цьому він чудово розумів, що він сука такий неохайний сам в цьому винний, і взагалі свиня, тому що не прибере це все, коли прийде після школи, а лише розведе ще більший срач. Ну і похуй, ну і нахуй, йому зараз не до цього. Йому зараз рівно о восьмій тридцять потрібно стояти як штик в класі. Вкотре влетівши лобом в кут дверей він вдарив ті у відповідь, коли вибігав в під’їзд. Шипів від болі на лобі та руці. Дивом помітив, як куртка заціпилася рукавом о ручку – інакше б все пішло по швам – хоч якась приємність цього ранку. Ні сорочку ні піджак не защіпає – не зараза, зробить це в машині. Перевіривши, чи двері зачинилися, він вибігає у двір, де на нього вже очікує батько. - Тільки попробуй щось сказати. Просто їдь. – Він знає характер свого батька, тому Нацу відразу попередив того, щоб він не посмів насміхатися над ним. Поправивши себе та одяг у більш-менш старанний вигляд, Нацу зміг спокійно видихнути, добре що до школи на машині всього п'ять хвилин їхати. Але ж у нього не задався не тільки ранок, адже так? Як на зло, на вулиці утворилася непогана така пробка, яка і так діяла на нерви, що ще говорити про недорозвинених водіїв, які якогось дідька сигналять. Він їм зараз посигналить! Ух курва, дратують! Гаразд, спокійно, спокійно, ти все одно встигаєш, на годиннику лише восьма година ранку, навіть є час повторити проект. Повертається на задні сидіння, щоб дістати з сумки завдання, він не знаходить там зовсім нічого: ні сумки, ні причини його недосипання. - Тату, - прошепотів матюк, через здогад, крізь зуби, щоб старший не почув, покликав батька, почувши реакцію на звернення, продовжив, - я сідав із сумкою чи без? Почувши: "- Ні, яка ще сумка", він лише стискає кулаки до посиніння, і весь трясеться від злості. Хлопець готовий зараз усіх і загризти, розірвати, зламати, спалити! Ну, сука, ну, йобвашумать, та за що йому все це? За які такі блять гріхи. Думати не було часу, у нього знову СУКА не було часу. Ігніл, лише в німому шоці спостерігав за тим, як його син, з криком: «Ну давай бог, або яка там садистська сука всім заправляє, подивимося, хто кого виїбе» вистрибнув із машини і побіг у бік будинку. Він би хотів спитати, що таке, але краще не зараз, і мовчки став просуватися у заторі. Нацу ж у цей час біг щодуху додому, щоб, сука, взяти сумку, зарядний пристрій, краватку і годинник і назад добігти до школи. Зазвичай він добирався двадцять хвилин в один бік, а тут на тобі в запасі двадцять п'ять і це треба туди-сюди бігати. Його око почало нервово смикатися, дратуючи ще більше і так нервового юнака. Нацу бігав дуже швидко, навіть занадто, і ця його фізична підготовка не вперше рятує. Недаремно відвідує декілька спортивні гуртки, ой не дарма. Черевики щоразу боляче рипіли, варто йому різко гальмувати, щоб не влетіти в стіну повертаючи за чергову будівлю. Добре, що цей поворот був останній. Подумки він вкотре заматюкався, що йому ще на п'ятий поверх бігти, адже поки ліфт прийде, він просто здохне, і невідомо від чого: від передишки, або того, що його виїбав у всі дірки ранок. А це ж тільки ранок. Відчиняючи двері, він уже ледве дихав – холодна березнева погода дається взнаки, головне не захворіти, адже зараз іспити. Відпочивши, поки збирав речі і зачинивши двері, він перевірив годинник - в запасі в нього ще п'ятнадцять хвилин. «Ото я торпеда» По дорозі до школи в нього відкрилося нове дихання, згадавши, що сьогодні чергова в класі Ерза, він так взагалі біг як якийсь гончий пес на змаганнях. Уф блядь проблема на проблемі. Ерза – ця сатана у спідниці – його однокласниця, яка дуже сильно билася, до чортиків пунктуальна староста класу та віце-президент школи. Якщо він і зуміє уникнути наганяйла від вчителя, то вже Скарлетт подбає про подвійне покарання - від неї і вчителя, який забив хер на такого дурня, як Драгніл. Йому залишалася хвилина, і він би вбіг на територію «Хвоста феї», але ці ебучі чергові, щоб вони були прокляті, зачинили ворота перед його носом, одразу після того, як туди увійшла якась блондинка. Уф, сука. уууу, сука. Подивившись на паркан, він лише тяжко зітхнув. Сьогодні на гуртки він не йде. Норма виконана. - Головне не забризкатися. Перше через майже двохметровий паркан перелетіла сумка. Потім хлопець моментально застрибнув на перепону, і навіть не дивлячись під ноги приземлився просто перед незнайомкою, яку він уперше бачить, і яка точно тут не навчалася. Він її налякав своїм несподіваним приземленням. - Пробач! – Йому було не до вибачень та знайомства, тому він побіг далі під школу. Паралельно діставши телефон і швидко написавши лишень одне: 08:29. Вікно. ВЖЕ! Пройшла секунда, і на другому поверсі, просто біля сакури прочинилося вікно, куди за старою але перевіреною стратегією, спершу полетів наплічник, а вже потім, завдяки дереву, застрибнув хлопець рівно із дзвінком на урок. | |
|
| |
| : 156 | : 2 | |
| : 2 | ||
| ||
0
