Can you hear my heart?
It's so much harder to fall out of love Than to fall in love You make me live and die again Після гарячих стосунків відбувається не менш гаряча розлука. І що ж тоді, коли палко кохаючі один одного люди розлучаються з принципів, недомовок чи без свідомої причини? Ігнорування. Ні, скоріше нехтування. Собою, іншим, почуттями. Пристрасть не може просто зникнути. Вона є вічним вогнем у душах коханців, що горить у залежності від кількості і якості горючого, що піділлє у твій вогонь твій коханець. Замість того, щоб розпалювати полум'я в душах один одного якомога об'ємніше, щоб воно торкнулось кожного закутка їхніх душ, вони гордують. Нехтують тим, що вже є у них обох і продовжують вдавати сильних, бо підкинути дрів у вогонь першим — зробити сильнішим іншого, довіритись, на що піде лише той, хто щиро кохає. А що є їхнє кохання..? Ось вона стоїть прямо перед ним як десяток років тому, коли вони ще були близькими. Найближчими у світі один для одного. А зараз стоять, споглядаючи один одного як чужинці, що вперше бачаться. Здається, ніби їм обом байдуже один до одного, але драконоборець виразно чує її яскраве серцебиття. Пришвидшене, ніби вона досі небайдужа до нього, йому... Тьохкає об її грудну клітку, доки вона прикладає заломлені зап'ястя до грудей під його пронизливим поглядом. Він згадує як тримав ці зап'ястя однією долонею, доки вона пручалась аби не дозволити йому поцілувати себе вперше. Відмічає про себе, як пришвидшилось його серцебиття. Як вона досі не може підняти на нього погляд, не може зустрітись із суворими блакитними очима, бо знає, що здасться перед ним щойно в них промайне лихий вогонь, як у ті давні часи. Відвертається від нього, не в силах вистояти під тяжким чоловічим поглядом. Відпустить? Відпустить, бо не переступить через себе, щоб зупинити її обіймами до хрусту кісток у своїх міцних руках. А вона й не допустить думки, щоб припинити це заради них обох, бо ж їм обом немає до цього діла. Вона робить крок у його сторону. Її хода повільна, плавна, ніжна, як і тоді. Вона така ж як тоді, її тіло, обличчя ті ж самі, але вона сама не така як десять років тому. Інша, чужа... Зупиняється поруч із ним, дивлячись прямо, але не на нього. — Рада тебе бачити, Лаксусе, — вітер розвиває її волоссям легкими колиханнями. — Радий, що ти жива, Хлоє, — йде далі, доки він опускає погляд у землю. Трава пробивається крізь протоптану дорогу, зелена як її очі. Трава пробивається, хоч її топчуть щодень десятки ніг, а їхнє кохання не змогло пробити лід їхніх двох душ, тонкий як скло, тому що навіть крізь нього можуть бачити як їх обох убиває цей холод. Вона йде і через хвилини зникне з його життя знову на роки, як минулого разу. Але зараз йде війна (не лише в їх душах) і тут немає місця коханню чи з'ясуванню стосунків. Лаксус йде вперед у протилежну Хлої сторону, зникаючи з поля зору своїх товаришів. — Виходь, — Хлоя викликає свій меч, що так звично лягає у її долоню. Із темноти дерев поважно, і як зазвичай, гордо ступає Лаксус. — Чого тобі? — зброя зникає, а Хлоя повертає голову в інший бік, слідкуючи за колиханнями дерев. — Я скучив за тобою, Хлоє. Якби не заперечував, якби не ігнорував цього, воно не покидає мене, Хлоє. Моє кохання до тебе мене не покидає, — знищує найближче дерево блискавкою, на що Хлоя лиш закриває очі, доки не вщухне піднятий ним пил, — я відчуваю тебе. Де б ти не була, усюди залишається твій запах, Хлоє. І він змушує мене щоразу повертатись у ті дні, де ми були вдвох. Розумієш? — переходить на крик, не в силах або навіть не в бажанні стримувати свій гнів, збережений стількома роками. — Я кохаю іншого чоловіка, Лаксусе. У мене є дитина від нього. Прощавай, — не кидаючи на нього погляду, йде геть. Гнів, що раніше засліпив чоловічий розум ніби густим туманом, щойно розвіявся. Серце пропустило удар, доки він спостерігав як віддаляється чужий силует. Темні свинцеві хмари починають сповзатись на небі, закриваючи останні промені сонячного світла, ніби не у світі, а у його душі, яку затягує пітьма розчарування і злості. На землю падають перші небесні сльози. Небо розрізало золоте сяйво і громовиця покотилася островом. Його злість і печаль відчує кожен. З прядок волосся стікали краплини дощу, ніби змиваючи і очищаючи його душу від розчарованих очікувань та надій, що він плекав довгий десяток років, які кохана ним літами жінка зуміла знищити одним реченням. Він надіявся побачити у них хоч щось, що нагадало б йому про них, але її лице не відображало жодного жалю до Лаксуса. У пустих скляних очах він не зустрів нічого, окрім холоду, в якому залишив її сам десять років тому. Буря як у душі чоловіка, так і зовні його тіла не вщухала. Блискавиця раз за разом вдаряла у дерева, серед яких вона ходила, яких торкалась, щоб знищити все, що могло хоча б нагадати про неї. Гуркотів грім, закладаючи йому вуха, щоб він більше ніколи не зумів почути її ніжного голосу. В очах плескалась вода, він і сам не розумів: дощ чи сльози, застилаючи йому зір, аби він не зміг більше ні разу у житті побачити її. Повітря все більше наповнювалось озоном, аби вивітрити її запах зі світу. Підсвідомо Лаксус хотів знищити будь-яку згадку про неї у своєму житті, але він не забуде її вишневий запах, його долоні ніколи не забудуть ніжності її шкіри, губи — солодкості поцілунків, очі — ласкавої усмішки. Навіть вставивши ніж у зіниці, він не зможе розбачити її. Вона назавжди осіла в його серці, в окремій кімнаті його душі і витурити її звідти він не зможе, бо сам її там полонив. Гроза продовжує царювати над головою громовержця, доки він дозволяє собі намокати під зливою, непролитих ним сліз, бо чоловіки не плачуть за жінками. Вона опираючись об стовбури нарешті зникає з його поля зору і піднімає очі до небес, де сірі маси збираються в одну, блискає та гуркотить. Перші краплі не достигають її серця, і вона не може почути відчаю чоловіка, котрого кохала довгі роки. Вона проходить у будинок, скидаючи шкіряне пальто десь на крісло у вітальні. Зі сходів лунає протяжне «мама» — її зустрічає блакитноока радість, дев’ятирічний хлопчина із сонячним волоссям та щирою посмішкою. Кидається у її обійми, в які вона ласкаво його приймає. Він уже ніколи не дізнається, що кохає вона лише його. Вона більше не зможе покохати когось, бо, щоб дозволити полум’ю свого кохання горіти далі, віддала все, що у неї було — своє серце. І тоді загасити його не змогла навіть власними слізьми, тому більше не може ні плакати, ні любити. Не може більше нічого, окрім палати у вогні свого розділеного, але одинокого, кохання. | |
|
| |
| : 145 | : 2 | |
| : 2 | ||
| ||
-1
Гарно написано, дякую!
