Живі опудала
| То була компанія із шестикласників, яких у селі знали усі: від старих і до малих. Там, де з’являлись ті троє хлопці та дві дівчинки, наче ураган страшний проходився. Найчастіше вони шукали магічні артефакти, ловили злісних шпигунів, спостерігали за ворогами, які от-от могли піти в атаку, а також тренувались, бо вважали, що у кожного є суперсила. Дімка найвправнішимйта найпрудкіший Міг перегнати навіть місцевого чемпіона з бігу, а то був чоловік швидкий та моторний. Словом, якщо треба накивати п’ятами професіонально, то ліпшої кандидатури не існувало. Тільки Дімка. Небезпеку він відчував шкірою, тому і був ватажком компанії. Його і відправляли іноді цупити жуйки та цукерки з-під носа продавчині. Ромчик — то справжній силач. Ніхто не зумів підійняти отой шматок металобрухту, а він — раз! — і взяв до рук, наче перо якесь та перекинув через паркан. Їв Ромчик в тричі більше інших однокласників, вище їх на дві голови та ширше в півтори рази. За свої вміння заслужив звання Котигорошка. Леська — Язиката Хвеська. І справді у мистецтві травити байки та забивати боки усім від мала до велика у неї не було рівних. У балачках Леська проводила добру частину свого життя, причому ніколи не забороняла собі бесіди по душам прямо на заняттях. А як вона вправно брехала! Хоч вірили їй не завжди — спрацьовувало чисте везіння — але які казки могла вигадати! Та й як впевнено розповідала їх, просто заслухаєшся! Васька — то винахідник. У кожній банді, як казав Дімка, повинен бути свій мозок. Васька хоч міг і трійку принести у щоденнику, в цілому, постійно допомагав всім з домашнім завданням, а ще постійно вичитував у книжках про невідомі скарби. І що ж думаєте? Саме по його вказівкам ті скарби і шукали. Востаннє знайшли почорнілий від часу набір срібних приборів, але ж знайшли! Словом, Васька був мозком. Трохи неповоротким та постійно сонним, але мозком! Танька перша красуня на селі, звичайно, у своїй віковій категорії. Але вже вміла так причарувати, так відволікти увагу, так умаслити, що потім отримувати від неї на горіхи було якось неприємніше вдвічі. Удар у Таньки був трохи слабкішим, ніж у Ромчика, її двоюрідного брата. І хоч прикидатись ніжною квіткою Танька любила ще й як — мріяла стати акторкою — але толокти членів «ворожих» банд ще більше. Одного разу всі шестеро зібрались на леваді. Сидячи на колоді, мовчки лущили зернята соняшника та щось іноді зітхали. Вже три дні жили без пригод. Ганятись за бандою з сусіднього села набридло, а вчора вони взагалі таке вигадали — прийшли з білим простирадлом. Васька сказав, що то вони так здаються. От вже час обрали, коли і без того зайнятись нічим. — Слухайте… — почав було Дімка. Всі вмить зацікавились, аж зернята перестали гризти. — Ну?! — не витримала Леська. — Та ні, то таке, — він відмахнувся та знову до рота зернята потягнув. — А що якщо… — то вже говорив Ромчик, але також швидко здався. — Щось нічого на думку не спадає. — Отак і зістаримось. І онукам нічого буде розказати! — вигукнула Танька, аж розсипавши зернята. Вона, звісно, трохи перегравала, але ніхто про це їх не сказав — кулаком в обличчя? Не сьогодні. — А чи чули ви про опудало, яке оживає вночі? — раптово запитав Васька та таким тоном, наче сповіщав якийсь прадавній секрет, боячись накликати на себе біду. Зрозуміло як білий день, що то він тільки-но нафантазував. Але послухати що придумав — цікаво. Тим більш, що одразу за їхніми плечима, а також прямо перед очима то там, то тут, виринали із зелені кумедні голови різноманітних опудал. — Так як вони тоді ходять, розумнику? У них же ніг немає, — Дімка підозріливо примружив очі. — А вони стрибають, а деякі навіть літають. Чув, як вночі влітку щось наче свистить? То вони так повітря розсікають! В-ж-ж-ж! — Якщо їм попадеться хтось на шляху, то що буде? — Леська зиркнула на опудало, що безтурботно стояло через якихось двадцять кроків. В голові його блукав горобець, що видзьобував щось зі старого капелюха. — В жодному випадку не дозволяй їм надягнути на себе капелюх чи відро, словом, те, що в них за голову. Бо станеш… — пауза для залякувального ефекту, — станеш опудалом теж! — Тьху! — аж сплюнув Ромчик, хоча зернята вже не їв. — Маячня яка. — Пропоную ввечері зібратись і дочекатись! — хвацько вигукнув Васька. Мовчання було надто підкресленим та яскравим. Кожен наче й знав, з Васька станеться щось таке вигадати, аби їм не так сумно жилось, але тепер треба ж терміново перевірити. Це як не думати про слона: мимоволі починаєш думати про нього. А потім вже ніяких думок в голові немає, крім того слона. — О десятій тут. Не запізнюватись, — тоном бувалого командира проголосив Дімка і чкурнув в кущі малини. Тільки його і бачили. — Ух. Це буде весело, — всміхнулась Олеська. — Василій, чуєш? Буде ве-се-ло! — Буде-буде. Казково буде, я б навіть отак сказав. — До зустрічі тоді! Дівчата та хлопці розійшлись. Вдома усі вели себе аж занадто добре, слухняно. Майже викликали підозри у своїх батьків, але коли полягали спати ще коли навіть десятої не було, батьки про них забули. Певно, думали, що діти втомились і тому спати полягали. А діточки втомились — так! — ледве не заснули у теплих ліжках. Та ж цікаво - подивитись що там на городі. Намолотив Васька — дай Боже. Навіть сама Леська-Хвеська позаздрила. Але і словом не обмовилась, бо на носі все виднілась нова пригода. Пригода, друзі і чарівна сільська містика, ну, що ще може бути краще за це? — Гух-гух! — десь в деревах загубився пугач. Його характерний голос змушував серця провалюватись у шлунки, а нутрощі завертатись у клубок ниток. — Що, боїшся? — Дімка налетів на Таньку, що саме повільно підкралась до місця збору. За це справедливо отримав ліктем в бік. Танька не злякалась, то вона вже потім так сказала. Але ті, хто чув її красномовний зойк, могли сміливо посперечатись. — А ну тихо! — достатньо голосно прошепотіла Леська і направила промінь кишенькового ліхтарика в бік друзів. — Зараз всіх опудал розлякаєте! — Та вже тихо, — пробурчав Дімка, тримаючись за бік. Трохи пізніше підійшов Ромчик, якому довелось вдавати перед мамою, що встав до туалету. Сестра, яка вирішила героїчно йти вперед, пожалкувала про це. Ромчик навіть трохи розважився, коли Дімка побідкався йому. — Я б краще налякав, — гордо промовив Ромчик, але коли навіть у темряві відчув на собі пронизливо-гнівний погляд Таньки, трохи здувся та присів на колоду. — А де ж наш геній? — зацікавилась відсутністю Василя Леська, направляючи промінь ліхтаря кудись у темряву. — Та тут я, тут… — захекався Васька, у білосніжній піжамі він сам виглядав наче привид. — Чекаємо, — помотавши головою, наче не дуже добре оцінивши зовнішній вигляд друга, сказав Дімка та причаївся за кущами малини. Цього разу він не торкався гілок, бо вже мав кілька подряпин. Минуло півгодини. У суцільній тиші, бо кожен надто вже прислухався до усіх звуків та на найменше шурхотіння готовий реагувати гостро. Або бігти прямо до опудал, щоб провірити слова Васька. Або накивати п’ятами від гріха подалі та сховатись під теплою ковдрою. Терпіння швидко закінчувалось. Хотілось спати страшно, а ще хотілось до туалету. Ромчик вирішив, поки немає ніяких ознак оживаючих опудал, все ж таки відійти до вбиральні. Тихенько собі зник, а ніхто і не помітив. Опудала височіли над грядками, наче величезні та химерні тіні. Їхні голови то тут, то там підіймались над кукурудзою, і здавалось що хтось загубився серед городу. Якийсь вершник, але це був не без голови, а без тіла. Словом, то було страшно, напружено, але треба додати, що діти тішились з того, що знайшли пригоду. Вони всі разом. В оточенні опудал хоча, але то хіба має значення? Добро завжди перемагало зло, то ж, і вони переможуть. Або дадуть драпака. — Ви чули це? — пропищала Леська, почувши різкі рухи десь недалеко. — Так, — кивнув Дімка, — почалось. — Але ще немає півночі! — запротестував Васька. Наче опудала повинні були слухатись його і оживати за розкладом. Наче вони взагалі повинні були оживати! — Боже… — ляснула себе по лобі Танька та витягнула шию, намагаючись роздивитись бодай щось у темряві. Ромчик підійшов якраз вчасно. Ніхто би не помітив навіть, що його не було, якби не одне «але». Коли він повертався назад, то випадково сполохав курку. Їй чомусь захотілось ночувати надворі, під рясним листям буряків. Скільки було шуму! Наче то не курка, а ціле курище. Як вона обурювалась, як галасувала! Махала крилами, бігала туди-сюди, аж поки не чкурнула попід тином — і в подвір’я. Що то шуміла курка друзі зрозуміли не одразу. Коли чогось чекаєш, надто чогось страшного та неочікуваного, заздалегідь готуєш себе до найгіршого. Леська зойкнула першою. За нею вже Танька. Хлопці якось тримались, але потім, обійнявшись невільно, також загаласували. Ромчик стояв на місці та не розумів, що коїться. Зрештою, він також заволав, але так і не рушив з місця. Собаки, підхопивши той крик, голосно загавкали. В деяких хатах засвітились вікна, хтось навіть вийшов на подвір’я. На щастя, нікому не захотілось піти в город та перевірити, хто це там так репетував. Собаки ще гавкали, а от світло потихеньку вимикалось. Ромчик повернувся до колоди та пр исів, вдаючи, нібито от тут і сидів. Леська та Танька повернулись першими, штовхаючи одна одну та пошепки називаючи боягузками. Васька з Дімкою повернулись мовчки, демонструючи справжню чоловічу витримку. Ромчик демонстративно потягнувся, розім’явши м’язи. — То що, Вася, хтось тут планує оживати? Бо якось нудно стає. Васька стримано промовчав. Всі ж здогадувались, що він просто пожартував. Та разом з тим чекали на щось містичне, щоб потім було що обговорювати до наступної схожої пригоди. Щось містичне, втім, до них не дуже поспішало. Опудала мирно стояли серед городу, м’яко гуляв вітерець у траві та кукурудзі. Десь далеко брехали собаки, а на пагорбі, що здіймався понад яром, виднілись ріденькі вогники сусіднього села. Не всі ще повкладались спати там. Хоча позаду, у всіх домівках рідних Нестерварок, вже всі давно поснули. — Щось видно? — приставивши до очей долоні, наче бінокль, вглядалась в темряву Танька. — Нічого. Все спокійно, — відзвітував їй Дімка, хоча звичайно всі звітували йому. Він навіть сам здивувався, але змовчав. Ромка лежав на спині, розглядаючи зоряне небо. Місяця не було видно з-за хмар, тому і ніч стояла така темна, що в око дай. Поряд сидів Васька та нервово вертівся, заважаючи Ромчику насолоджуватись красою. Леська лежала на животі серед рідкого кропу, який постійно лоскотав їй носа. Вона іноді вмикала ліхтарик, але нічого, крім завмерлих на городі фігур та темних кукурудзяних морів, промінь не вихоплював. Танька продовжувала прислухатись та приглядатись до усього, постійно випадково штовхаючи Дімку ногою. А він сидів мовчки, очікуючи хоча б чогось. Так нудно, так порожньо і так погано давно вже себе не почував. Аж тріснув рукою по коліну, але ніхто цього, на щастя, не помітив. Стрілка годинника повільно доповзала до дванадцятої. Минуло всього лише півтори години, але здавалось, що все життя залишилось позаду. І що нічого вже не буде веселого та хорошого, тільки ось цей сутінковий город, опудала, які все ніяк не хотіли оживати та млява компанія, з якою краще куняти десь на горищі, аніж пригод шукати. Залишалось п’ять хвилин. Чотири. Три. Дві. Всі відлежали боки, тричі сходили в кущі, помріяли про ліжко та про смачні рогалики з чаєм. А потім, коли вже залишилось менше хвилини, щось як гупнуло. Наче впало на землю м’яке, але велике, так глухо та повільно. Діти завмерли. Леська аж в колоду вчепилась, чудом не загнавши скалку під шкіру. Хлопці повставали на ноги та огляділись, швидко прийняли рішення розділитись. Ромчик йшов на захід, Дімка на північ, а Васька на схід. На півдні знаходилось село, там не водились опудала. Дівчата взялись за руки та також пішли вперед. За Дімкою. У темряві здавалось, що опудала дійсно рухались. Вони якось неприродньо кивали головами. Звук, який лунав через це, вселяв страх у душі дітей. Здавалось, що чиїсь довгі кігті дряпали стіни чи вікна, що хтось важко хрипів. Зі всіх, зі всіх боків оживали опудала. Васька мав рацію! І хоча повірити в це ніхто спочатку не бажав, але тепер, побачивши все на власні очі… Словом, жахіття. Але одне з тих жахіть, котрі поки не побачиш до кінця, не заспокоїшся. — А ну стояти! Я не дозволю тобі, дурнувате опудало, топтати чужу городину! — пригрозив опудалові, яке якраз почало дивно рухатись, виписуючи кола тазом. Сказати, що Ромчику не було страшно, то дуже, дуже, дуже нахабно збрехати. Він лише вдавав, що не боявся. Хотів бути героєм. — Чуєш?! Стій! — Ну зараз я тебе голими руками! — то кричав Дімка, замахуючись на опудало, яке наче пританцьовувало перед ним, глузувало, ти бач! — Не забувайте, що вони… Вони захочуть надягти вам на голови свої капелюхи! — волав Васька. Опудало бігало за ним, точніше, стрибало за ним. Кукурудза шелестіла від їхньої біганини, гострі листочки дряпали руки. Хоч ніг у опудала не було, воно вже надто швидким здавалось. І все тягнуло свої довгі руки-палиці, все хотіло схипити бідного Ваську, аби натягнути на нього свого картуза. — Ото дурні хлопці, — сміялась Танька, а Леська і собі знай підхопила. Ще півхвильки тому дівчатам було так лячно, що аж жижки тремтіли. А тепер, тепер вони реготали. Ось так стояли в оточенні небезпечних ворогів та сміялись. Хлопці, зачувши таку зневажливу поведінку аж лаятись почали. Причому лаялись не на страшних опудал. — Хай йому грець, дівчата! — верещав Васька. — Що таке, генію? Боїшся? От перелякані хлопці у нас, — хитала головою Танька. — Так-так, — і собі повторювала Леська. Розуміння того, що ніякі то не оживаючі опудала прийшло до дівчат не одразу. У них також серце в п’ятки впало, коли кремезні фігури почали повільно рухатись, згодом набираючи темп. Спочатку вони же залишались схожими на опудал, а потім стали надто походити на людей. На особливо моторних та хитрих людей. — Ну, зараз я тобі вріжу! — Дімка взявся за одного з страховиськ. Навіть побіг на нього, як справжній герой. Але опудало вмить чкурнуло в бік, зняло брудну бейсболку та як кинуло її до Дімки! Та він аж присів. Головний убір зі свистом пролетів в кількох сантиметрах над його маківкою. Дівчата аж попадали. Аж тоді, коли опудало, що хотіло нажахати Ромчика пробіло поряд, Танька виставила ногу вперед. Опудало зачепилось та впало обличчям в землю. Так-так, у цього страхолюдиська було обличчя. І воно точно належало Юрку Тютюннику. То був ще той ґедзь із сусіднього села. Підслухав, значить, їхню розмову зранку та й побіг собі друзякам розповідати. От таке затишшя перед бурею. Але вийшло не дуже добре. Бо обличчя Сашка зараз виглядало так у кожного поважаючого себе поросяти. Не вистачало лише рохкатіння, а хоча… — Бовдури! — плювався він землею, спотикаючись об ногу-палицю обвислого опудала. — Всю операцію завалили! — Це ще хто завалив! — лунало звідусіль. То кричали інші опудала, які, втім ще тримались на ногах та в темряві виглядали страхітливо. — Коли ж це ви встигнули нас обманути? — Леська стала, руки в боки поставила, як поважна господиня. — Чули вашого Ваську. Допомогти йому захотіли! — сміялись хлопці, та трохи зверхньо. — А ви вже в штани наклали, та-а-ак? Ой, що трапилось далі. Летіли в різні боки одежини-лахи опудал, капелюхи, відра, летіли самі хлопці, падали в землю, заривались носами, лупцювали одне одного, ковтали бруд та траву, лаялись та обіцяли одне одному ще щось показати. Танька та Леська звикли не втручатись, коли бачили, що хлопці можуть зупинитись самі. То ж чекали, збираючи по городі лахміття та палиці, щоб комусь не стрільнуло в голову битися ще й ними. У Ромчика палицю довелось забирати погрозами наскаржитися мамі. — Все, набридло чубитись? — повчально запитала Танька, хоча сама добре вміла в пику давати. — Так, — роздратовано відповіли деякі хлопці, інші ж плювались землею та кидали на супротивників погрозливі погляди. — Ну, тепер у нас будуть спільні проблеми. Городу гаплик. — Це точно. — Що будемо робити? — А ми тут яким боком? Це все вони! Вигадали тих опудал та напали на нас! — Ти що давно не отримував на горіхи?! Зараз я тебе розмалюю! Дівчата як засвистіли, мабуть, перебудили усіх собак. Ті знову загавкали, але цього разу не так довго. Ніхто навіть не прокинувся. — Сидимо тут. Як тільки сонце зійде, то спробуємо щось зробити з цим. — Та що тут зробиш. Дід Левко там ноги повидирає, — відвернувся Васька, жалкуючи, що таке придумав взагалі. Весело, так, але ходити без ніг якось не хотілось. — Якісь ви правильні, тьху! — Іноді можемо дозволити собі таку розкіш! — недобре всміхнулась Танька та враз стала схожою на бандитку. Світанку довго чекати не довелось. Хтось дрімав, хтось зализував рани, хтось приніс води, щоб вмитися, Танька примудрилась дістати йод і нікого не розбудити. Загалом, всі на купі сиділи та грілись, повернувшись спинами один до одного. Говорили рідко, але більше не сердились так, як раніше. Дід Левко в мільйон разів лякав більше, ніж оживаючі опудала. На відміну від них, він міг виривати ноги не тільки опівночі. Прибирання вдалось, вдалось також розрихлити землю. Граблі та сапи позносили з власних повіток. А далі — усі потоптанні рослини, особливо квасолю та кілька кабачків, їх же не повернеш! Дівчата думали як зробити якнайкраще, поки хлопці намагались розгладити кукурудзяні листя. — Ти ба! Це що за вечорниці тут у мене? — дід стояв коло тину, споглядаючи на несподівану картину перед ним з величезним, таким глибоким спокоєм. Це було ще страшніше за лайку. — Пробачте, ми тут просто посиділи трохи! — слово взяв Дімка, відчуваючи себе відповідальним за безлад. — Добре посиділи, нічого не скажеш, — філософськи підкреслив дід, погладивши бороду, а потом рушив прямо на компанію. — Ну, що, молодці. Хвалити вас не буду, але сваритись також. Батькам розповім, а ви залишитесь тут. Допоможете мені. Полегшено зітхнули діти. Хтось, втім, був не проти дезертирства, але стримався. Потім же не відмиєшся, як от ось цього бруду. Дід, втім, відправив всіх відсипатись та зауважив, що чекає усіх ввечері. — Я всіх запам’ятав. Чекайте звістку, — всміхнувся він. Схоже, незважаючи на шкоду, він був радий: жили вдвох з бабою, дітей-онуків не було, а тут ціла гора малих хуліганів — виховуй хоч до відпаду. — То перемир’я? — запитав Дімка, проводжаючи поглядом компанію з сусіднього села. — Перемир’я! Але до тих пір, поки не допоможемо діду, — відповів поважно Юрчик. — Навіть і не думав надовше, — відсахнувся від нього Дімка. | |
|
| |
| : 233 | : 5 | |
| : 5 | ||||||||||
| ||||||||||
0
