— Гей, корово, а ну пострибай, може, ліфт униз піде.

— Заткнися, скелетино на батарейках! Він застряг через тебе, через твою негативну енергетику!

— У мене ще й таке водиться? Не знав, не знав… Треба триматися від тебе подалі. Раптом тебе НЛО викрало, а тепер повернули?

— Ідіот тупий! Ти сам у всьому винен! Поки не зустріла тебе, жила нормальним життям!

— …цундере? Анімешниця недороблена, перший клас, друга чверть, доросла дівчина, а мультики дивиться.

— Сам не кращий! Не коси під святого й невинного, сам тим же грішиш!

— В нормальних межах, пандо По, на відміну від тебе.

— Вб’ю!!!

Як думаєте, що це за дивний діалог? А це типова ситуація — в ліфті застрягли двоє людей, котрі на дух не виносять один одного. Я студентка третього курсу педагогічного університету Катаман Ольга. І це недорозуміння — фіг його знати хто, звідки і як його звуть.

Серйозно. Я не знаю про нього нічого, крім того, що він вчиться в моєму універі, тому що часто його бачу, що він дивиться аніме (не питайте, як дізналась) і що я ненавиджу його всіма фібрами душі. Ні, подруги якось пробували мене просвітити щодо нього, типу хто такий і звідки взявся, навіть ім’я, пам’ятаю, називали, та мені було до цього байдуже. Козел — він і в Африці козел, як його не назвеш.

На перших двох курсах ми якось не помічали один одного, а от на третьому все й почалося. Як тільки зустрінемося десь у коридорі, або у дворі, тут же починаються наші пікерування, на які збігається подивитися ціла купа роззяв. І кожен раз він якось так мене зачепить, що я потім плачу в туалеті. І начебто доросла дівчина, не повинна все так близько до серця приймати, тим паче слова такого бовдура, як цей, та чомусь сприймаю. Ех…

Гад він повзучий.

Подумаєш, я не худенька, як інші дівчата, але й не товста бочка, а, як кажуть, кров з молоком, всього в міру. Шатенка, стрижена під каре, обличчя миловидне, очі карамельні, невисока, але ладна, і потворою себе не вважаю. А цей недомірок постійно мене жирною коровою називає і схожими образливими прізвиськами! Гамадрил він китайський!

А сам який! Зірочка, блін, місцева! Високий, брюнет з шухером на голові, стрункий, але не як палиця — видно, що качається, одягається стрьомно, але прикольно (це так пищать ідіотки, які його фанатки), очі — нереально красивого блакитного кольору (це єдине, що мені в ньому подобається), а від посмішки дівчата мліють і складаються штабелями прямо йому під ноги. Тьху! Красень знайшовся писаний! І ці божевільні на додачу! Анімешник він бісів, от він хто! Тому що таких красивих хлопців, як він, просто не може бути в природі. І це я його ще так описала, простенько. А так… Наче він виліз з обкладинки модного глянцевого журналу для дівчат. Не вірю!

Коротше, собачилися ми так кожен день в універі, а подружки мені раз завернули: «Та у вас симпатія спільна! Ну, знаєш, вислів є «Від ненависті до кохання один крок». Вперше в житті я їх послала. Чесно. Не витримала. Сказала, хай самі йдуть цілуватися з тим козлом, а мене з ним спарювати не треба. Перечитали любовних романів, і тепер їм мозок перекосило. Ні, фентезі — форева.

Не розмовляли ми тиждень. За цей час хмир недороблений знущався наді мною як хотів. Я — як могла — давала йому здачі, але куди мені до його жала в роті, а поплакатися нікому. Отак…

Але все ж не витримали і помирилися. Ще би ні — разом від першого курсу, купа спільних захоплень, таємниць, знаємо один одну як ніхто… От.

Правда, помітила я один цікавий факт цього засранця: фанаток цієї мавпи облізлої було море, всі вони на нього вішалися і пускали слину, всі вони безсумнівно віддали б що завгодно, щоб переспати з ним, або — куди краще! — стати його дівчиною, типу офіційною. Але! Ні тимчасових, ні постійних пасій цей свин собі не заводив. Ну от взагалі ніяких. З усіма однаково фліртував, був люб’язним і веселим, але не далі цього. І ні з ким помічений не був. Це навіть я помітила. У нього принципи, він імпотент чи по хлопчиках? Хм, цікаво…

Як я в ліфті опинилася та ще й з цим самим дебілом, котрого завжди рада вбити? Та ще історія.

Мене тиждень не було в універі — хворіла. І домовилася з Ксюхою, що вона дасть мені свої конспекти переписати. Заучкою я не була, так, середнячок. І оскільки Ксю зі мною в одному домі не жила, довелося пертися на інший кінець міста. Добре, що погода нормальна. Ну, приїхала я до її будинку, і з якоїсь радості пішла в ліфт, замість сходів.

Хоча чому з якоїсь? Задумалася. Сильно буде мене катувати стара гримза чи ні? Я ж пропустила її пару, а це, в її розумінні, страшне і нечуване нахабство з мого боку. І якщо б вела вона щось цікаве, а то такий маразм несе, що від нудьги хочеться іноді лізти на стінку. І завалювати теж страшно любить. Садистка. Її ніхто не любить.

До реальності мене повернув набридливо-знайомий єхидний голос, що запитав, чи не боїться така корова, як я, їздити ліфтами. Раптом провалюся?

Правильно, в ліфті опинилося ЦЕ. Котре теж жило в цьому будинку, як з’ясувалося потім.

Ми завели свою звичну шарманку, як раптом ліфт різко смикнувся, аж ми ледь не впали, і завмер. Добре, що хоч світло не вибило.

Анімешник зразу ж почав натискати кнопки і кликати диспетчера, а я роздратовано прихилилася до стінки і почала шукати телефон. Супер! Застрягла в одному ліфті з придуркуватим чмошником, котрий типу зірка всього універу. Де сокира?

Телефон, виявляється, образився на мене за те, що я вчасно не погодувала його, і працювати категорично відмовлявся. От же ж! Там Ксюха чекає, а тут цей скалиться. Життя несправедливе.

Він притулився до протилежної стінки і теж поліз за телефоном. Ну, правильно. Судячи зі звуків «Хррр…», «Сссссс…» і «Пшшш…», котрі видавав замучений динамік, диспетчера ми сьогодні не почуємо. Клас. Супер. Прямо слів немає.

От і стоїмо тут і чекаємо дива. Особисто я його чекаю. А цей… А, ну його.

— А в гороскопі написано, що сьогодні — мій щасливий день. — відізвався хмир, втупившись у мене. — Бачу, яке мені щастя привалило. Не буду більше вірити в гороскопи.

Проігнорувала. Не буду з ним розмовляти, і все. І руки склала на грудях — а то вони так і тягнуться його придушити. Не думала, що така кровожерлива.

— Гей, ведмідь-недоросток, я до тебе звертаюся!

Я тебе не чую, я тебе не чую, ля-ля-ля…

— Хоча ні, в чомусь гороскоп мав рацію — ти, на моє щастя, втратила дар мови.

— Неправда! — не витримала я, а тоді побачила його самовдоволену либу, і зрозуміла, що він тільки цього й чекав.

— О, я, виявляється, великий чародій — повернув тобі дар мови. Негайно падай ниць і бий мені поклони! — а голос такий пафосний, що блювати хочеться.

— Переб’єшся. — пробурчала незадоволено, відвернувшись від його бридкої задоволеної пики. — Нехай тобі твої кури поклони б’ють. Вони будуть просто щасливі.

Здається, і в нього щось не те з телефоном, а то би нас уже витягнули звідси. Видно, мережі немає. Ех, хоч би хтось нас знайшов, поки я тут не озвіріла зовсім.

— Та й узагалі, як це така зірка, як ти, може розмовляти з такою простолюдинкою, як я? Це просто дивовижно, великий Як-там-тебе-звуть! — і куди мене понесло?

Лампа над нами декілька разів блимнула, я напружилася, а анімешник ошелешено запитав, недовірливо втупившись на мене:

— Чекай… Ти що, не знаєш як мене звати?

Хі-хі, вперше бачу такий шок на його пиці. Приємно…

— Прикинь, є і такі дівчата, котрі за тобою не бігають і не збирають про тебе всю можливу і неможливу інфу. — відкрила я йому страшну таємницю, і ледь стрималася, щоб не засміятися.

А він і далі продовжував лупитися на мене, бурмочучи:

— Офігіти… Ні, я реально в шоці… Всі в універі знають Стаса Костіцина, — яка самооцінка! — а ти навіть не знала з ким цапаєшся?

— Ой, типу ти знаєш моє ім’я! — скривилась я. Хоча ім’я класне, одне з моїх улюблених. А дісталося такому баранові.

— Про своїх ворогів волію знати все. — хмикнув… Стас. Хоча для мене він усе одно залишиться чокнутим анімешником.

— Боже, яка честь на мене звалилася! Прямо слів немає! Наша зірочка зволила зійти до моєї скромної персони і особисто назвати своє ім’я! Дякувати не буду, перетопчешся.

— У-у-у, яка злюка! Якщо б не була такою злою і вредною, може, й зацікавився б тобою хоч хтось. — і скалиться, голобля така. І взагалі, звідки він знає, що в мене немає хлопця?!

Так, тихо, спокійно. Я типу дуже крута.

— А що, себе пропонуєш?

— Тьху! Згинь, маро!

— От і я кажу, що ти надто анімешний для мене.

— Від цундере чую.

— Гад!

— Коза.

— Неандерталець!

— Вівця.

— Сексуально-стурбований!

— Тобою, чи що? Пожалій бідного. І не мрій — шкідливо.

— Ах ти ж… Козел!!

— Гей, ви, зоопарк ненормальний! Ви що в ліфті забули? — а це чийсь незнайомий голос. Нас знайшли? Урааа!!!

— А чому він не працює? — крикнув Стас, дивлячись у стелю, бо голос лунав звідкись зверху. Я теж туди дивилася, але з надією. Ну, давайте, звільняйте нас…

— А ви сліпі чи читати розучилися? В холі оголошення висить, щоб сьогодні всі сходами користувалися, тому що електрики напругу перевіряють. Зараз відпустять. — видавши нам таку цінну інформацію, голос затих.

Офігіти… Я навіть сіла на підлогу. Зараз — поняття розтяжне. Це може статися й негайно, а може й хвилин за двадцять. Відчужено поглянула на цього типа і тільки зараз помітила, що одітий він у спортивний костюм, а на підлозі лежить модний рюкзак. З тренування повертався, чи що? А я… А я б краще Ксюху попросила ці тупі конспекти у двір винести. І не вляпалася б так.

Цей гад, котрий Стас, знову хотів щось неприємне сказати, судячи з обличчя, але тут несподівано лампа над нами блимнула і світло зникло. Ліфт занурився в пітьму. А я занурилася в паніку, підібгавши під себе ноги і обхопивши руками коліна. Цього я й боялася. Весь час, навіть коли цапалася з цим пеньком. Хоча треба віддати йому належне — сварки з ним трохи покращили ситуацію.

Ні-ні, все добре, зараз світло ввімкнеться, ліфт поїде, я попрошу в Ксюхи чашку гарячого чаю і більше ніколи не буду їздити на цих жахливих штуках. Краще сходи. Навіть на 9 поверх, навіть вище. Кажуть, корисно.

— Гей, ти чого?

О, ти глянь, побачив. Ні-ні, стіни не давлять, темряви немає, це просто моя уява. Все добре, це все не зі мною, це все ігри моєї уяви… А-а-а!!! Все погано й жахливо!!!

Я заскімлила, обхопила голову руками і міцно заплющила очі. Мого плеча хтось торкнувся і я ледь не зарепетувала з переляку.

— Оль… Щось сталося? — здається, наче він нахмурився через те, що не може зрозуміти що зі мною. Примариться ж таке…

— Так… У мене що типу клаустрофобії, але я боюся саме темних закритих приміщень… І якого дідька я попхалася в цей ліфт? — на очах у мене виступили сльози. Хоча й намагалася переконати себе, що от зараз я вийду звідси і більше ніколи не повернуся. Страх, паніка, темрява — все це навалювалося з усіх боків, давило неймовірно… Здавалося, що я от-от збожеволію.

— І що тепер робити? Як мені тобі допомогти? — в голосі його схвильовані нотки. Допомогти? Не вірю.

Але відповіла:

— Мені треба чимось відволіктися… Не дурними розмовами, а чимось серйознішим, щоб я повністю сконцентрувала увагу на цьому… Та чим тут відволіктися?! — останні слова прокричала. Так, супер, уже істерика. А за нею й сльози пішли потоком. Вся компанія в зборі.

Якусь мить було тихо. Я сиділа і розхитувалася. А тоді пролунав спокійний голос Стаса:

— Думаю, це тебе точно відволіче. Але вб’єш мене потім, ок?

Поки я намагалася не збожеволіти і зрозуміти що він таке меле, мене обняли і поцілували. І я миттю відповіла, вчепившись в анімешника, наче в рятівне коло. Подумки проклинала і поминала його останніми словами, а наяву зарилася руками в його шевелюру і продовжувала цілувати як ненормальна.

І, знаєте, допомогло. Істерика, паніка, страх і темрява відступили, тому що я зосередилася тільки на його губах, котрі — що вже там! — доставляли мені неймовірне задоволення. Підозрюю, що й він — як і я — вже й забув про наш статус ворогів. Ми просто тупо цілувалися. І нам обом це подобалося.

Ми були настільки зайняті один одним, що не помітили, як ввімкнули світло, ліфт загудів і поповз угору. Відкрився на восьмому поверсі, якусь мить було тихо, а тоді пролунав крик Ксю, від котрого ми зі Стасом шарахнулись один від одного, як зачумілі:

— АГА!!!! Я так і знала!!!

Думаю, простими «Ти все не так зрозуміла» і «Це не те, про що ти подумала» не обійдешся.

***

Два тижні ми не бачилися. Ну, тобто два тижні я його уникала, хоча дівчата насідали на мене з усіх боків, благаючи розповісти як це я примудрилася стати дівчиною найпопулярнішого хлопця в універі. Почувши таке вперше, в мене очі на лоба полізли. Вмерти й не встати! Та вони вже геть здуріли! Мене ж його скажені фанатки загризуть! А потім стало якось байдуже.

В той день я зразу ж, як угоріла, помчала сходами додому, начхавши і на Ксюху, і на конспекти, хай мене стара гримза завалить, але там я не залишуся. Ксюха ще гірше гримзи буде. Та й… Що б я сказала? Дякую? В такій ситуації? Жартуєте, так? Ні, я дівчинка вихована, я йому подякувала. Подумки. І досить.

Поки одного разу він сам — сам Стас Костіцин, прикиньте! — не спіймав мене після занять у коридорі і потягнув у порожню аудиторію.

Закрив двері і втупився у мене.

Я склала руки на грудях і теж втупилася. Підозріло.

— Ну? І чого тобі?

— Як це чого? Щоб ти стала моєю дівчиною, звісно ж! — радісно вишкірився цей тип.

Бачили придурка?

— У тебе поїхав дах через сесію чи прокинулося від зимової сплячки тупе благородство і ти вирішив піти на зустріч пліткаркам?

— Нє-а. — і чого такий задоволений? Гидко навіть. — Я вирішив, що нарешті настав час завести дівчину. І батьки зрадіють. — так? А досі ти беріг себе для тієї єдиної, чи що?

Хотіла реально заржати, але витріщила очі, коли дійшли його слова.

— Завести? Звучить, наче я собака. І хто сказав, що я погоджуся? — миттю набичилась. — Один поцілунок — причому, несподіваний — ще нічого не означає. І я тебе ненавиджу. Тому навіть не мрій. Крім того, я ж жирна корова, котру ти не переварюєш. Забув? — нагадала. А то в нього поведінка якась дивна і сумнівна.

— Часи міняються, люди теж… Навіть я. — знизав плечима і почав перти на мене. Е, е, ти що це надумав?!

Притиснули до стінки. Усмішка анімешника мені не подобається. Зараз щось станеться…

Вгадала. Мене почали цілувати. Що?! Ти здурів чи на сонці перегрівся?! Я, чувак, у твої ігри не граю.

Хотіла відштовхнути. Не дозволив. Замість цього прорвав оборону, ввірвався в мій рот і почав там хазяйнувати. Бити гада!!

Замість бити чомусь відповіла. В шоці від самої себе. Пробую вирватися… та він сам припинив поцілунок і запитує:

— Ну? Будеш моєю дівчиною?

Ні, я фігію з цього типа. Відкрила рот, щоб обуритися, але мене заткнули новою порцією поцілунків. Та таких, що дах їде. А руки почали гуляти по моєму тілу де треба і не треба. Зараз полечу в космос, щоб його…

— То що?

Мовчу, бо не можу все це перетравити. Екзекуція продовжується.

Його губи вже на моїй шиї, а руки залізли під блузку і ліфчик їм явно не заважає. Ох-хо… Твою ж… Розум плюнув і пішов на переговори з тілом, котре явно ловило кайф від того, що відбувається, тоді як його господиня — типу я — була зовсім дезорієнтована, хоча навіть зізнатися самій собі не хотілося, що їй це подобалося.

— Ну? То що, Оль? Ти будеш моєю дівчиною? — і одна рука полізла під спідницю. І навіщо я її тільки сьогодні одягла… Ох, матір рідна! А голос! Голос який! Низький, хрипкий, ледь чи не оксамитовий, такий, що йому можна не те, що біля стінки в порожній аудиторії віддатися, а навіть і в прірву стрибнути.

Зваблювач, матері його ковінька!

А «зваблювач» чекає відповіді. А замість відповіді чує хіба що мій стогін, тому що я вже зовсім не розумію на якому світі знаходжусь, і задоволено усміхається, не припиняючи свою чорну справу.

— Мені вважати це згодою?

Гад повзучий! Анімешник тупий! Ну що ж ти робиш?! І що робити мені? Жахливо хотілося погодитися, але не можу йому повірити. Не можуть бути такі різкі зміни.

І, наче у відповідь, він промуркотів, усе так само не припиняючи своє заняття:

— На твій превеликий жаль, тобі вдалося мене зацікавити. — чим?! Істерикою в ліфті? — І тепер я тебе не відпущу, поки не погодишся. — і його пальці почали витворяти таке, що я ледь з глузду не з’їхала. — Ну ж бо… Скажи мені.

— Я… Я… О, Боже… Я не вірю тобі… Ох! Не може бути… Твою! …все так просто і швидко… О, Господи!!

— Не вір. Мене це не цікавить. — від цих слів я розізлилася, туман в голові дещо розсіявся, якраз щоб я запустила руку йому в штани. Ну тримайся, козел. Сам напросився.

Він поглянув на мене здивовано, а тоді важко задихав. Ну-ну… А тоді криво усміхнувся і… почалося таке… таке… Про що мені потім точно буде соромно згадувати. Дуже соромно. Крім того, в будь-яку мить сюди міг заглянути хто завгодно, а тут такі пристрасті киплять. Та мені різко стало не до того. Так же різко, як і наше заняття перейшло в горизонтальну площину.

(Це вже потім я дізналася, що цей хитрий лис поставив хлопців на шухері, щоб нам ніхто не завадив. Кажу ж, гад повзучий!)

***

А далі… А далі не цікаво. Так, я все-таки стала його дівчиною і ми почали зустрічатися. Ага, я би на вас поглянула після таких «умовлянь». Так, всі випали в ступор та шок, а фанатки цього анімешника почали мені мстити, поки їх не заспокоїли. Так, ми продовжували зустрічатися навіть по закінченню універу, я навіть познайомилася з його батьками, а він з моїми. І так, ми все-таки одружилися, причому через цього козла тупого.

Подумаєш, прибігла якось додому в мокрій напівпрозорій білій майці, тому що під дощ потрапила. Ви б бачили як у цього хмиря очі загорілися! Я навіть ледь не злякалася. А потім він яааак накинеться на мене! Я й пискнути нічого не встигла. А через місяць обрадувала його новиною про поповнення в сім’ї. Думала, втече і кине мене. А він узяв і зробив пропозицію. Офігіла тоді не тільки я.

А зараз у нас росте чудовий син Антон, і я ніскільки не жалію про те, що застрягла тоді в ліфті разом зі своїм майбутнім чоловіком. Бачите, що він мені приніс?

 Цундере – один з типових варіантів характеру персонажу аніме (манги та відеоігор), коли персонаж спочатку поводить себе грубо, неприязно, але зрештою нам відкривається його мила та ніжна сторона.

Шухер - те ж саме, що й кури греблися на голові, гребінець за ним плаче гіркими сльозами, вибух на макаронній фабриці, у корови з-під язика і т. д.