Вона була моїм янголом. Я тоді ще не знав, але відчував зовсім поряд, на відстані кількох летких подихів, у напівдійсності-напівсні чиюсь присутність. Щось незриме огортало теплими обіймами, коли серце полонив холод, щось розділяло моє щасливе піднесення в ті сповнені сяйва дні, коли тіло втрачало вагу і жадало злитися з вітром, закружляти пустотливим вихором листя, зметнутися в заквітчану хмарками височину і засміятися в обличчя бетонним нетрям.

Навесні, коли ліс ставав квітучою гаванню шелесткого смарагду, я любив зануритися подалі в хащі, прокладати собі шлях між дерев, туди, де, можливо, не ступала ще людська нога. Іноді здавалося, десь у верхів’ях, падаючи з небес, дзвенів сміх. Її сміх. Однак тоді я думав лише: «це вітер шелестить у кронах», «це щебечуть птахи». Хай навіть так, не знаючи, не відаючи, я любив цей сміх. За те, що окриляв, за те, що напоєна пахощами фіалок, конвалій, перелісок просторінь підхоплювала переливи смішинок, бриніла, тихенько шепотіла мені про радість існування.

Вона була зі мною всюди, завжди. Із того самого особливого ранку, коли крізь калейдоскоп соборних вітражів я дивився на світ: на барвисті клаптики, що сшивав дідусь-час в осінню, затишну, надушену дощами й багаттями матерію дійсності. Вранішнє сонце, маючи по-літньому пустотливий запал, пускало у вітряжі промені, немов школяр – паперові літачки. Воно нанизувало блискучі скельця на ниточки свого сяйва. Запорошене, ладаново-миртового присмаку повітря оприявнювало ці промінці, так що кожен, хоч трохи мрійник, мусив спробувати: «Ану ж чи не можна до них доторкнутися?» Я сягнув долонею ниточки світла зі срібними порошинками в ній. Ниточка, здалося на мить, лоскотнула подушечки пальців, вітаючись. Я, трепещучи зі свого відкриття, торкнув ще раз, але вона більше не озвалася. Тоді, підвівши благоговійно очі, прослідувавши за золотавим струмком до вишини, з якої він спадав додолу, мені до рук, я побачив пурпурове скельце – оперене рукою майстра крило янгола – джерело промінця. Моє волосся лагідно скуйовдив вітерець – хтозна, звідки він взявся у соборі. Вдерся в божу обитель по слідах запізнілого прихожанина, чи прудким котом зістрибнув на підвіконня крізь відчинену шибку на кліросі? Хай там що, а він ніс на крилах аромат вишневого цвіту, ніби не хлюпітлива осінь ніяка була, а лагідно-тепла весна.

Відтоді ледь чуткий у повітрі, ягідно-п’янкий дух квітня не відступав. Він ховався у запахах вулиць, притлумлювався ароматом татової кави чи змішувався з яблуками маминого пирога, але ніколи не зникав назовсім. Потрібно було лише знати, що він є десь тут, поблизу, зробити кілька глибоких, уважних подихів, і переконатися: мій квітень зі мною.

Зі мною у вирі золотистих осінніх крон і темних каштанів, які раз-по-раз стукотіли долівкою, у білосніжній, мерехтливій, мов найкоштовніше каміння, зимовій метелиці, у радощах п’янкої весни і в пекучому сонці літа! Ми завжди поділяли щастя одне з одним.

А бувало й так, що супив чоло неба Перун і обтяжені рідким кришталем хмари вивергали свою ношу додолу. Бувало, що низько застелене сірістю небо здавалося мені свободою порівняно з похмурістю стін моєї невеликої обителі. Колишуючись на дощі, вікно цілували гілочки берези, а я, достатньо зажурений, щоб поринути у возвишені думи, нерухомим калачиком скручувався в кріслі, щокою до спинки, й втоплював погляд у стрімкому краплепаді по той бік підвіконня. Я відчиняв шибку, визирав назовні, випростував руки, ловлячи холодні сльози неба, і в ніс мені вдаряло свіже дощове повітря зі знайомою примарною душинкою пахощів весни.

Іноді сльози текли і моїми щоками. Я не раз зашпортувався, падав, злякано відступав назад на дорозі життя. Проте хай так, я любив його завжди і цілком. Воно запаморочувало мене собою, захоплювало, підносило, опоювало. Я був його палким прихильником, його безнадійним, доведеним до безглуздя коханцем. Моя душа ніколи, ні на мить не припиняла любити земне існування.



Ні, я зовсім не янгол. І народилася я не на небі. Не знаю дороги до раю, не знаю навіть, чи рай – не вигадка мандрівних менестрелів, що довгі роки життя стирають підошви об каміння земних шляхів, оспівуюючи казку і мрію.

Пам’ятаю морок навколо, пам’ятаю, що доти була частиною чогось більшого, болісного, огидного, колючого. Воно пропалювало мене наскрізь полум’ям сорому, топило у гіркоті діянь, і я, немов жертва сипучих пісків, намагалася вирватися, та не могла, бо ми були одним цілим.

Потім моя пекуча, як сонце пустелі, і похмура, як земні недра, темниця розсипалася тисячею отруєних осколків. Одним із них була я – маленьким, наполоханим, мов юний капустяник з крильцями-пелюстками, тремким шматочком душі, який нарешті відчув себе вільним від прогнилої, смородом здушеної трясовини жалюгідного існування.

Мій земний шлях був коротким. Стражденні миті ув’язнення в людському тілі залишилися позаду, і я пурхнула у височину. Решта осколків, затремтівши перед спокутою, обернувшись порохом, звіялась у небуття. Їх не стало зовсім. Я була єдиним незаплямованим клаптиком цієї тлінної душі. Ніхто не прибув вказати їй, пропащій, шлях до неба. Я мусила повернутися до землі людей. О, наскільки інакшою постала вона переді мною!

Овіяна свіжим вітром вільна просторінь! Я шугонула вниз, промчала над усміхненими дахами будинків, що ловили сонячних зайчиків, шелестнула кронами тополь, застрибала пружними, як виноградна лоза, дротами і побачила зненацька... тебе. У барвах вітражів, мов у казковому дзеркалі, я вловила погляд юнака, закоханого в життя, зовсім, як я.

Собор був величним, стрімким, граціозним. А в його вікні видніла маленька, тендітна постать і зеленими смарагдами очей намагалася осушити чашу дійсності до останньої краплинки, всотати в себе всі її чари.

Мені здалося, ці очі здатні побачити навіть мене. Сонце запускало у вітраж промінці, й одним із них, золотистим струмочком, зісковзнула досередини я. Так затишно було впасти прямісінько тобі до витягнутих долонь!

Твої очі на мить заіскрилися, але я зрозуміла, що ти все-таки не міг мене бачити. «Байдуже», – подумала, крутонулась радісним вихорем навколо нового знайомого й вирішила бути його вірною супутницею.

Тепер кожним днем ми насолоджувалися разом. У зелених переливах твоїх очей відображалася чистота самої душі. Переживши хвилини суму, ти не втрачав цього сяйва. Ранки вітав так натхненно, ніби кожного разу – уперше. Завмерши бувало посеред шляху, забувши про все довкола, милувався заходом сонця, як справжнісіньким дивом. Навіть мені, що сиділа на худорлявому плечі чи кружляла поряд, було чому навчитися у твоєї щирої любові – любові до життя.



Напевно... не можна кохати так одержимо. Найдорожче наровить покинути нас найскоріше, утікає, залишаючи невагомий поцілунок на прощання, і зникає без вороття.

Мій дух слабшав. Я думав тоді, що зникне і мій янгол – лише часточка екстазу життя. Думав, що, тліючи останніми поривами жаги, щодалі більше згасаючи, каганець мого серця втратить усе до останньої усмішки, до останнього змаху крилець метелика. Я боявся, що весь мій світ – світ малахітових крон, легковажних вечірніх вогнів, літніх світлячків і сонячно-кавових світанків – цілком замінять мені янголи з крилами білих халатів. Я боявся, що безжальні лампи з променями-голками ультрафіолету, і спирт, і хлор, і йод, що пекучими їжаками лоскотали ніс, задушать любий спогад вишневого квітня.

Проте моя весна залишалися зі мною. Вона навіювала затишні, залиті коштовним сонцем мрії-сни, дмухала теплом своєї душі на мої замерзлі крижинки рук. Пірнаючи у вікно пестливим променем-пальчиком, вона розгладжувала зморшки на моєму віднедавна ненавмисне насупленому лобі. Вона не відступала навіть тоді, коли бридке потойбічне кошеня запустило кігті мені до горла, даючи видобути голосу не більше за зболене, тихе хрипіння. Запахи вбивчих для бактерій і моєї душі дезинфекторів вже майже здобули перемогу над подихом вишнецвіту, та однаково я не сумнівався, що вона поряд.



Одного дня я відчула, що рідне мені серце почало стомлюватися, зашпортуватися, уповільнювати звичний веселий ритм. Твоє тіло слабшало, мов квітка, що відцвітала, подарувавши світові всю свою красу. Я горювала, побивалася і гірко плакала б, якби мала очі, які можуть плакати.

Я бачила зів’ядання моєї любої душі й шаленіла від безсилля. У відчаї я металася поміж штукатурених стін твоєї напівдобровільної в’язниці, порожнечу якої не могли заповнити ні люди, ні меблі, – ця в’язниця замінила тепер моєму хлопчику цілий світ.

Знову настала осінь. Відбували у вирій перелітні птахи. А в тебе крил не було. «Це наша пора, – шепотіла я, примостившись поряд, на краєчку ліжка. – Пам’ятаєш? Наш великий, могутній калейдоскоп осені? Може, це в ньому тоді загубилося крихітне скельце, якого так бракує твоєму серцю».

Навколо снували білі халати, а ти лежав, звертаючи очі до неба за вікном. Сяйво у цих очах одну за одною розгублювало іскорки, твій голос дедалі слабшав, ставав чимраз тремкішим із кожним днем.

І ось настала ця ніч. Тюль відкидав мереживну витинанку тіней вглиб нашої з тобою невільницької обителі. Мерехтіло хвилями вогнів місто. Ледь долинав, немов шум прибою, гамір людей та машин і джазовий маніфест роялю з кафе навпроти.

Це був суботній шторм асфальтного океану. Як і будь-який інший, він скоро почав стихати, заспокоювати високі хвилі електричних вогнів, доки не занурився у нерухому темряву. Її появи ти завжди так боявся, але однаково сьогодні раніше заснути не зміг.

Зненацька у мороці щось блиснуло. Одна за одною почали виринати зірки. Вони ковзали банею неба й витинали хвостами іскри. А була ж бо осінь. Хіба не диво для осені? Та я відвернулася від вікна й розітнула поглядом темряву кімнати. Моїм дивом завжди був ти.

І справді, я знову побачила у твоїх очах іскри. Звичайно, це було лише відображення зірок, на які ти заворожено дивився, але байдуже, мене сповнила радість. Слабкою рукою відкинувши ковдру, ти підступив до вікна. Кучері безнадійно сплуталися, із-під піжами визирало білосніжне плече. Не відриваючи очей від видива, ти сперся руками на підвіконня, не маючи досить сили, щоб твердо стояти на ногах.

У тобі знову зажевріло життя. Зірки шугали в просторінь, а кутики твоїх губ тремтіли в щасливій усмішці.

І я подумала: якщо заради тебе навіть вони, далекі небесні світила, обирають горіти в небі коротку хвилю, спалюючи самих себе, невже я, настілки ближча, не здатна зробити нічого?

Зорепад скоро згас, а ти, відчувши раптом слабкість власних м’язів, повернувся до ліжка. Тепер тебе не мучатимуть кошмари, тепер, мій любий, ти спатимеш безтурботно.

Адже я нарешті знаю, як замінити загублене скельце. Пробач, що змусила так довго чекати. Ні про що не тривожся. Можливо, бувай?
Ні, я не прощатимусь, бо ж знатиму все, що знаєш ти, і надалі навідуватиму тебе уві сні.

На останок скажу: я щаслива. Бо коли ти прокинешся назустріч молочному світанку із карамельним півколом сонця, твоє серце знову стане вільним, як птах. І в ньому житиму я.