Прокидатися не хотілось. Було приємно ніжитися під теплою ковдрою, коли тебе ніхто не чіпає і нічого від тебе не вимагають. Вічно б так лежала.

Ага, вічно. В голову як навалило спогадів про вчорашній похід в кіно і що з того вийшло, особливо, коли на мене напали ті придурки у провулку, то хотілося накрити голову подушкою і завити вовком. Ні, терміново треба шукати спосіб здихатися цього книжкового дурдому! Я і так забагато терпіла.

– Довго ще будеш вовтузитися? – пролунав спокійний голос Ваданіеля. – Як самопочуття?

Я сіла і покосилась на нього.

– Та ніби норм. А що зі мною?

– Простуда із загостренням. Тебе ж облили водою, а потім ти мокра ходила на холодному повітрі і валялася на холодному асфальті. Ти тиждень перебувала у коконі зцілення.

– Тиждень?! – вивалила очі я на ельфа. – Як це тиждень? Якого ж сьогодні числа?

– Згідно твого календаря, тридцяте грудня.

Від такої відповіді я ошаліла.

– Як тридцяте? Завтра що, Новий Рік? – закліпала я, поки до мене повільно доходило скільки часу я продрихла в цьому самому коконі. – А я ж не готова! Продуктів немає! Ялинки немає! А що Мія? А мама? А…

– Заспокойся. – перехопив мене ельф за талію, бо я вже від паніки хотіла бігати по стінах і рвати на собі волосся з відчаю. Я ж бо завжди запасаюся всім завчасно, бо знаю, що на останні дні припадають кілометрові черги і не завжди вистачає всього того, що мені треба. А нормальну ялинку в такі дні вибрати – це легше мільйон у лото виграти. – Мія твоя обіцяла каструвати Орві, коли знайде, а твоїй мамі – після кількох сотень дзвінків – ми сказали, що ти береш участь в оргії.

Я аж гикнула від таких новин. Хоча, чого було сподіватися від цих типів? А тоді обережно так спитала:

– А де сам Лис?

– На роботі. – знизав плечима Ніель, наче це було й так очевидно.

– А я думала, що він, як завжди, збрехав.

– Та ні, не збрехав. У ці дні він просто нарозхват.

– А ким він працює?

– Не сказав. Тільки кинув, що скоро ми побачимо і здивуємося.

– Куди вже більше дивуватися… – пробурчала я. На Орві я не сердилася через той вчинок у провулку. Він правду казав – я надто розслабилася, повірила у його маску дурника і забула, яким він може бути насправді. Він тільки нагадав.

Та я швидко викинула ці думки з голови, вирішивши, що це навіть добре, що матиму якусь компенсацію за їхні вчинки. А зараз треба швидко рятувати Новий Рік, поки не пізно.

Зіскочивши з ліжка, я схопила Ніеля за руку і рішуче потягнула на кухню.

Дійти туди не встигла, бо у двері подзвонили. Я різко розчахнула їх і гаркнула:

– Що треба?

Красінський – а це був саме він – здивовано підняв брови, але швидко повернув їх у попереднє положення, і у своїй звичній зневажливій манері процідив:

– У мене для тебе погані новини, Рийко. Наші мами знову змовилися. На цей раз, щоб ми зустріли разом Новий Рік. А якщо я цього не зроблю, то моя пригрозила викинути мене з дому, так що хоч не хоч, а я прийду. Хоча б відсиджу тут.

– Сиди де хочеш! – гаркнула я, захряснувши перед ним двері. Зараз мені було рішуче не до мамів і не до Женьок з їхніми заскоками.

Правда, я встигла почути, як він крикнув мені наостанок, що нарешті я вбралася, як людина. Це він про що? Глянула на себе в дзеркало і спалахнула від сорому. Твою ж наліво! Це ж треба було в такому вигляді показатися перед цим паразитом! Яка зараза одягла мені сорочку поверх нижньої білизни, та ще й не защепила всі ґудзики?! Взнаю – приб’ю! Я то думаю, чого Красінський дивився не мені в очі, а кудись нижче. Уявляю, що він собі надумав, особливо бачачи незворушну пику Ніеля, по якій можна прочитати все, що завгодно. Добре, пофіг, зараз не до того. Поб’ю цих двох вухатих негідників потім.

Я попхала ельфа на кухню, гукаючи по дорозі Лоді. Домовик вискочив, мов нізвідки, і я заговорила:

– Слухай, Лоді, у нас на носі Новий Рік, і до нього треба добряче підготуватися. Розділимо обов’язки – ми готуємо, решта прибирають. Рецепти я тобі дам потім – зараз немає всіх продуктів. Допомагають усі, інакше повикидаю всіх нахлібників нафіг з хати. Ніелю, йдеш по ялинку. Так, де ноут? Зараз я покажу тобі, яку треба. Гіршу не бери, інакше поверну її разом з тобою. Надін, суши ноги і йдемо за продуктами! Ні, лишитися вдома не можна. Терріно, подбай про те, щоб решту звіринцю не заважало – я про хом’яків, дракончика і Алору. А, Ніелю, ще зв’яжешся з Орві і стрясеш з нього гроші – нам знадобляться. Як ти це будеш робити – мене не цікавить. Ми просто зобов’язані все встигнути до завтра! Інакше вам же буде гірше. – з цими словами я, знімаючи на ходу сорочку, погнала у свою кімнату одягатися. Правду Мійка каже, що в такі миті вона мене не впізнає, і я стаю небезпечною.

Тоді я думала тільки про те, щоб устигнути все заплановане, і не бачила, яким поглядом проводжав мене Ніель.

Тридцять перше грудня.

Цей день особливий.

В цей день витрачається втричі більше нервів, ніж за весь рік. В цей день ти можеш зустріти тих людей, яких і бачити ніколи не хотів. В цей день ти піднімаєш істерику, бо на столі немає шампанського і салату «Олів’є». В цей день до магазинів підійти страшно, а вийти – травмонебезпечно, а продавці ялинок просто купаються у грошах. В цей день, за двадцять чотири години, ти повинен встигнути зробити все те, що не встиг зробити за рік. В цей день особи жіночої статі стають особливо небезпечними і до них страшно підійти.

Такий цей день. Зате потім, якщо ти валишся з ніг через утому, ти можеш сповна насолодитися атмосферою свята, і під куранти – наживо, або по телевізору – загадати бажання та провести в минуле старий рік і зустріти новий.

Цей день для кожного особливий по-своєму.

Для мене теж. Тому я відразу ж попередила свій дурдом, що якщо хоч одна зараза посміє зіпсувати мені свято, то негайно ж вилетить з вікна, і більше я її не побачу. У всіх сенсах цього слова.

Народ, по ходу, вразився моєю полум’яною промовою, бо навіть не заперечував і покірно поплівся виконувати нав’язані їм обов’язки. Підозрюю, вони просто вперше бачили мене в такому стані. Або ж їм цікаво було поглянути на це загадкове свято, через яке я впадаю у такий шал.

Ялинка куплена і вже прикрашена стоїть у вітальні. Ніелю вдалося дістати справжню пухнасту красуню. Пригрозила, що залишиться без кінцівок той, хто посміє щось звідти поцупити. Так, я, за старою традицією, почепила на новорічну красуню цукерки, на які тепер дехто косився голодним поглядом, але під моїм хижим не ліз.

З продуктів уже повним ходом готуються смачні страви. Лоді ошалілий, я теж. Надін та Ніель допомагають, як найменш криворукі. Орві досі не з’явився. Ну і фіг з ним, так навіть краще, менше руйнацій та моїх витрачених нервів.

Терріна воює з пилососом, але обіцяла перемогти. Алора мерзне на балконі, бо відмовилась допомогти. Мія дзвонила, що затримується і посилає своє начальство в пекло до своїх пацієнтів. Красінського не видно й не чути. Орві – так само.

Здоровий глузд говорить мені, щоб я не тряслася так через то дурне свято, нічого страшного не станеться, якщо я щось не встигну чи не зроблю. Проте паніка, з перекошеним від страху обличчям, забиває його до смерті. Я знаю, що поводжуся, як остання ідіотка, але нічого не можу з собою вдіяти – це сильніше за мене. В такі миті до мене страшно підходити, як каже Мія. І в такі миті вона мене особливо поважає, бо я можу забити за найменшу дурницю й не почухатися. Навіть мама мені не дзвонить раніше першого січня, бо знає, що донька може її запросто послати в особливо грубій формі. 

Я саме солила салат, коли нізвідки виник Орві і загорлав на всю кухню:

– Народ, усіх з прийдешнім! А я – найкращий! Глянь, Рійко! Красунчик, чи не так? На мене всі дівулі слину пускали і будуть пускати, бо я – сексі!

Від несподіванки я здригнулась, і солі посипалося більше, ніж треба. А майбутній труп стоїть біля мене і тицяє мені в обличчя якийсь журнал, у котрого на обкладинці зображений сам лис. Та я відмічаю це всього краєм ока, бо мене затоплює безмежна лють.

Я повільно повертаюся до кіцуне і шиплю, мов та кобра:

– Ти… Через тебе я зіпсувала салат. Тупий лисяра… Помри!!! – і кидаюся на нього, щоб задушити. Офігілий від несподіванки Орві дозволяє себе повалити, і я вже майже простягла руки до його шиї, коли він раптом отямлюється і зникає з-під мене.

Чую його голос з вітальні.

– Вухатий, а що це з нею? Озвірину напилася чи ці дні?

– Майже вгадав. У ці дні її краще не чіпати від слова взагалі і виконувати все, що скаже. Ціліший будеш. Не бачиш, як вона всіх припахала?

– У-у-у, інтригуюче і майже страшно. – морда нахабного лисяри обережно висовується з-за рогу. – Гей, мала, тебе точно скажений собака не покусав? А то симптоми схожі…

А мені саме цього й треба – у Орві летить ніж. На жаль, не влучає і застрягає у стіні, бо підлий кіцуне встиг заховатися. А я так надіялась.

– Стули писок і ставай до роботи! Ніель скаже, що тобі робити! Козляра… – я повертаюся до салату і бідкаюся, думаючи, що ж мені з ним робити і як виправити, бо зробити новий немає ні часу, ні бажання, ні продуктів.

– Непоганий кидок. Якщо трохи потренуватися, то щось із неї вийде. До речі, як вам я? Щойно з типографії, свіженький… Красава, правда?

Лисячі вихваляння перервав гуркіт дверей, що означало, що нарешті з’явилася Мія. Алилуя! А то я тут без неї скоро сказ дістану.

– Рійко, попроси когось зі свого чарівного зоопарку, щоб прокляли моє дороге начальство, котре змушує чесних людей працювати до самого Нового Року! А ні, то я стану шаманом вуду або жерцем якогось культу смерті, і тоді знатно позловтішаюся. Неподобство! – моя блондиниста подруга поскидала з себе верхній одяг, роззулася і ураганом помчала до мене, продовжуючи торохкотіти, мов з кулемета. – До речі, я по дорозі одного пісномордого пасажира здибала – стверджує, що теж сюди в гості. Знаєш, такий противний, на язик і на характер. Його ще твоя мама тобі сватає, тож прийми мої щирі співчуття. Це правда?

– На жаль. – пробурчала я, краєм ока косуючи в бік прихожої, де саме роззувався вищезгаданий противний тип.

– У-у-у, свято можна вважати зіпсованим. О, давай його на балконі закриємо? Йому там саме місце.

– А непогана ідея… – протягнула я, задумливо оглядаючи Красінського. – Там саме Алора казиться – буде йому чудове товариство.

– Не говоріть так, наче мене тут немає. – нахмурився Женька.

– Ти хто такий?! Як сюди пробрався?! – витріщилась на нього Мія, і всі ми захіхікали. – Добре, жарти жартами, але давай розказуй з чим тобі допомогти.

От саме за це я й люблю подружку – завжди допоможе у будь-якій ситуації, навіть якщо та абсолютно безглузда.

– Порадь, що робити з салатом! – тут же застогнала я, поки Мія в’язала на себе фартух. – Через Орві я його пересолила, а викидати жаль. І продуктів мало що залишилося.

– Не парся – прорвемось. – підморгнула мені подруженція. – Красінський, йди до вухатої парочки, хай тобі скажуть чим їм допомогти!

– Що? Яке ще допомогти? – обурився той. – Я тут гість! Не збираюсь я нічого допомагати!

І в голову йому полетіла тачалка від розлюченої мене. Брюнет ледь устиг пригнутись. З вітальні залунали оплески і крики «Браво! Біс!» 

– Точно! – ляснула себе по чолі Мія. – Я ж забула йому сказати, що Рійка в цей день звіріє, коли щось іде не по її, і стає небезпечною. Яка ж я забудькувата!

Я усміхалася, спостерігаючи за театральними бідканнями подруги.

– Так що, солоденький мій, чеши до вухатої парочки і хай вони тобі розказують де махати шваброю, а де – дупою.

З вітальні відверто заржали. В кухню прискакав Орві, кинув Мійці в руки журнал, сказавши його зацінити, схопив за комірець офігілого Женьку і кудись поволік.

Моя блондиниста подруга зацікавлено вивчала журнал. Звичайний глянц, яких є безліч, але чого це в неї так розширюються очі? Підійшла і собі глянути. І в самої очі вивалилися з орбіт. Бо з обкладинки на мене дивився Орві, але… в сучасному аранжуванні!

Лис був одітий в чорні джинси, що низько сиділи на поясі, і звичайну білу сорочку. Правда, сорочка була не защеплена на ґудзики, тому відкривала вигляд на шикарний торс білобрисого засранця. Торс не качаний-перекачаний, але кубики виднілися і давали зрозуміти, що своє тіло кіцуне підтримує у формі. Реально хотілось облизнутися, дивлячись на цю спокусу. На шиї недбало накинутий тонкий чорний шарф, один кінець якого звисає спереду, спускаючись до пупка, і викликаючи в мене нездорове бажання обвести той пупок пальцем, а то й губами. Ледь випхала то неподобство з голови. Добре, що Мійка не побачила мою червону мармизу. На голові, з її звичним шухером з волосся, накинутий чорний капелюх в тонку білу смужку, що спускається аж на очі. Однією рукою лис підтримує той капелюх, ну, типу, щоб не спав, тоді як пальці другої руки засунуті за пояс штанів. Обличчя наче серйозне, та в кутиках вуст зачаїлася ледь помітна посмішка, а погляд… Погляд пронизує до кісток, і викликає такі бажання, в яких соромно зізнатися самій собі. І серед них «зацілую» – найпристойніше. А далі моя фантазія полетіла в краї рейтингу 18… ні, навіть 21+, тож довелося мені швидко опускати завісу з написом «Заборонено цензурою!» і повертатися в реальний світ.

– Орві, ну не можна бути настільки привабливим! – гукнула Мійка в глибину квартири. – З мене вже три літри слини натекло! Можна, я тебе пооблизую?

– За комплімент дякую, але на домагання не піддамся! Я ще жити хочу!

– Ну і добре, я твоє зображення пооблизую, якщо ти такий скупий.

– Сховайся з цим у туалеті, збоченко, і облизуй там все, що захочеш, але не переді мною! – а це вже озвався Красінський. – Моя дитяча психіка цього не переживе.

– Дивно, а я думала, що ти вже вийшов з дитсадкового віку.

– Так, а ну притихли і марш усі до роботи! Часу майже немає! Потім будете глузи один на одному тренувати! Мійко, то що там з салатом?

На диво, ми встигли закінчити все за годину до півночі. Я ще походила, перевірила, як там зоопарк з Красінським прибрали, а то знаю я цих пройдисвітів, а за Женьку, мабуть, мама все робить. Тоді настав час переодягання у парадний одяг, а тоді накладання на стіл. Навіть Алору запустили до хати, хоча настрою їй це, звісна річ, не покращило.

Майже північ. Шукаємо штопор. Виявилося, його кудись заникали хом’яки. Від злості я їх ледь в унітаз не змила. Мене заспокоїли, штопор знайшли, Орві вручили пляшку і Мія багатозначно помругала очима до нього, мовляв, відкривай давай.

Нарешті північ. Бій курантів, під який Орві відкриває шампанське, і ми всі з радісними криками підставляємо келихи під струмінь, що б’є з пляшки. Все, нарешті я можу розслабитися і заспокоїтися.

Ага, наївна.

Не встигаю я відставити келих, як до мене підходить Орві, підтягує до себе і цілує. По-справжньому, глибоко й уміло. А не як тоді, як перед бабульками. А про той поцілунок у провулку взагалі мовчу. 

Блін, про що я думаю?! Треба гнати нахабного лиса подалі!.. Але думки чомусь розбігаються в різні боки, а ноги стають ватяними, і я, щоб не впасти, хапаюся за кіцуне, дозволяючи його вмілому язикові творити з моїм усе, що той побажає. Вже й не жалію, що створила його саме таким – цілується він просто неймовірно!

Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж мене відпустили, але світ мені крутився і я не розуміла, де знаходжуся. Десь хтось свистів та улюлюкав, Мійка когось питала чи не завидно йому, що він сам не вміє так цілуватись, а мені шепнули на вушко, що це мій новорічний подарунок.

Я не знала, як на це реагувати. Хіба краєм ока помітила, що розлючений Красінський наступає на підло хіхікаючу Мійку, зоопарк мій хитро на мене позирає, а переді мною з’явився Ніель, і, зі словами: – Депресія каже, що вухатий знахабнів, і треба взяти реванш. Зрештою, у нас любов на трьох, тож нехай посунеться. – теж поцілував мене.

На відміну від лисячого, цей поцілунок був ніжнішим, не підкорював, а підтримував. Лис напирав, давав зрозуміти, хто тут головний, а ельф показував свою підтримку й допомогу, рівність зі мною. Мені здавалося, наче я пливла на невагомих пухнастих хмарках, де ніжилася й ніжилася, і так мені було добре, як ніколи досі.

Отямилася я від слів одного противного типа:

– У неї що, справді двоє хлопців? Ні фіга собі…

Від почутого я тут же спробувала вирватися з обіймів, що мене утримували, палаючи червоними щоками, та мене нікуди не пустили, а Мія тут же вискочила наперед зі своїми глузами:

– А тебе завидки беруть? Комплекс неповноцінності? Приходь до мене в морг, я це швидко виправлю.

Жарт розрядив обстановку, всі засміялися, а мене нарешті випустили з обіймів.

– Так, народ, всі до столу!

Сідаючи на своє місце, я роздумувала над учинком Ніеля, тому що такого від нього не сподівалася. Що це? Просто гра на публіку? Щоб Красінський повірив і матуськи відчепились? Але навіщо аж так? Можна ж було якось легше, чи що… А так я згадую і червонію і не знаю, як це все сприймати. В ельфа пика незворушна, а мені червоній тут! Ай, ну їх всіх! Не буду зараз про це думати. Сьогодні свято! Подумаю про це завтра. Так, де там моє улюблене «Олів’є»?