Вночі я прокинулася від того, що хтось загарбав мене в обійми і засопів на вухо.

Орві! Твою ж…

Почала мовчки вириватися з його хватки, та хто ж дозволить? Він точно ні.

– Чого ти сіпаєшся? – запитали мене сонно. – Спи давай. Я втомився, між іншим.

– Від чого це? – не витримавши, єхидно запитала я. – Вагони розвантажував чи облаштовував черговий бордель у когось без дозволу?

– Досі дуєшся? Я ж вибачився.

– Бачила я твої вибачення в…

– Давай без конкретики. О! Знаю! Я тебе поцілую в знак вибачень! Що скажеш?

Я засіпалася з подвоєною енергією і зашипіла на нього, мов розлючена кішка.

– Ні? Ну то давай зроблю приємно. – запропонував альтернативу вухатий і його рука полізла не туди, куди треба.

Що? Ні, не хочу! Я почала звиватися, мов вугор, намагаючись уникнути його вибачень і скинути з себе його нахабну кінцівку, котра вже майже залізла мені в трусики.

– Чого ти так смикаєшся? Наче тебе ще ніхто ніколи не… – Лис примовк. Його рука припинила рухатися. Я зачаїлася в передчутті найгіршого. – Ти що, незайманка?

Добре, що надворі ніч і Орві не бачить моїх бурячкових щік. Боже, це ж треба так спозоритися! Та ще й перед ним!

– Я в шоці. – протягнув цей негідник, поглядом, відчуваю, оглядаючи мене з ніг до голови. – І як це ти примудрилася так зберегтися? Незайманки в наш час велика рідкість. Ну і супер. Мені ж першому дістанеться цей соковитий плід. – просто шкірою відчуваю його самовдоволену посмішку. – Не хвилюйся, я тебе всього навчу. Не зараз, правда, ти ще не готова, а потім. І той гад мені не завадить. – додав він ледь чутно, та я почула і ще встигла подумати якого такого гада має на увазі Орві і як це він має йому заважати. А тоді геть спеклася від ганьби і почала лаяти тупого лиса на всі заставки.

Ну блін, що мені робити, якщо так сталося? Ну не було в мене нормального хлопця. Такого, якого можна підпустити до тіла. Всі якісь не такі траплялися. Про цей мій секрет знала тільки Мія, яка пообіцяла нікому про нього не розповідати, інакше опиниться у власному морзі в якості клієнта, а не лікаря.

– Цить, інакше зацілую! – пригрозили мені, і я притихла невдоволено. – Все, будемо спати. – мене спеленали надійно, і за мить лис відключився.

А ще за якийсь час відійшла у царство Морфея і я, думаючи, чи правду говорив Орві про плід і науку. І все-таки, якого такого гада він мав на увазі?..

Я сиділа на кухні, пила чай з пляцком, гортала стрічку новин у Фейсбуці і нудьгувала.

Не було що робити. От реально.

Прибирати у квартирі нема сенсу, бо мій особистий звіринець усе одно все загадить. Ні, вони підтримують чистоту. Іноді. Коли руки доходять. Або коли є відповідний настрій. Або коли я не витримаю і добре на них нагавкаю.

Писати нема натхнення, а силувати себе я не збираюся, бо тоді така каламуть виходить, що хоч за голову хапайся. Так, я прекрасно знаю, що терміни здачі горять, але Музу не накажеш, а він у мене буває примхливий.

У Мійки чергове любовне захоплення, і вона зникла з радарів на тиждень мінімум.

Про маман навіть не згадую. І хрещуся, щоб вона про мене часом не згадала.

Ех…

Мій погляд, що ліниво блукав екраном, раптом завмер, наткнувшись на рекламу виходу нового фільму в кінотеатрі.

Ідея! А що, як сходити в кіно?

Я аж пожвавилась і погнала на сайт нашого кінотеатру дізнаватися коли до них можна припертися. Виходило, що навіть і сьогодні. Клас!

Радісно щось наспівуючи собі під носа, я поскакала одягатися.

– Милий ліфчик. Куди намилилась? – пролунало раптом з боку мого ліжка, коли я порпалася в шафі у пошуках необхідної мені кофти.

Від несподіванки я зойкнула і прикрилася першим-ліпшим, різко повертаючись на джерело звуку.

На моєму ліжку, геть як той імператор у себе в покоях, вальяжно розвалився Орві. Підперши голову рукою, він ковзав по мені зацікавленим поглядом.

– Ти що тут забув? – гаркнула я, розсердившись. – Киш, не заважай одягатися!

– То куди, ти сказала, йдеш? – не припиняючи свого заняття, запитав підлий лисяра, дратуючи мене цим ще більше.

– В кіно. Відвернись, хоча б, і дай одягтися! – попросила роздратовано.

– Одягайся, дозволяю. – царським голосом промовив лис і влаштувався ще зручніше.

Довелося, скрегочучи зубами, швиденько начепити першу-ліпшу путню кофту, аби нова була. Головне, що груди прикриті, а на фігуру я ніколи не жалілася.

Типовий нахабний і безцеремонний Орві! Сама винна – не треба було його таким створювати. Тепер терпи.

– Ок, а тепер розкажи мені що таке те кіно, куди ти хочеш піти. – а тепер він всівся посеред ліжка по-турецьки і бурує мене зацікавленим поглядом.

Стараючись не звертати на нього уваги, я носилася по кімнаті, причепурювалася для виходу в люди і пояснювала своєму хвостатому кошмару що таке кіно і кінотеатр.

Кіцуне слухав мене зацікавлено, тоді чомусь покивав сам до себе, після чого зіскочив з ліжка і помчав кудись углиб квартири з криками:

– Народ, ми йдемо в кіно!!! Одягайтеся і вирушаймо!!!

Я завмерла посеред кімнати з роззявленим ротом. Що він меле? Він що, зібрався повести всю цю араву зі мною в кіно? Він геть здурів?

Я рішуче полетіла все заперечити і нікуди нікого не пускати.

Коротше, закінчилося все тим, що набурмосена і з червоними щоками я йшла до маршрутки, а за мною сунув мій хатній дурдом. В мистецтві переконань Орві не було рівних. І до чого тут червоні щоки? Та до того, що як тільки я відкрила рот, щоб сказати, що ніхто нікуди не йде, мені того рота одразу й закрили. Іншим ротом, що належав одному обнаглілому без міри лису.

І так, ви не помилилися. Коли я сказала, що за мною сунув мій хатній дурдом, я і мала на увазі ВЕСЬ дурдом. Тобто поперлися всі, абсолютно всі, хто в мене жив – і дракончик, і хом’яки, і піксі. Навіть привид рвався долучитися до прекрасного, аж ледь його стримали, а Лоді залишився на господарстві.

Добре, я розумію, що пішли Орві, Ваданіель, Терріна та Надін (русалка без проблем може змінити хвоста на ноги). Їх ще можна видати за звичайних людей. А чого ці поперлися?! Їх як за людей видаш?!

Та мене якраз послухали, ага…

У-у-у, я навіть уявити боюся, що на нас чекає в кінотеатрі.

І, в принципі, я мала рацію…

Театр абсурду почався ще в маршрутці.

Мій дурдом чіплявся абсолютно до всього, що було для них нове і незвичайне – це була реклама всередині маршрутки, поруччя, крісла, білборди знадвору, трамваї, тролейбуси та інші авто, що проїжджали повз, дивно одіті люди. Орві якогось лисого прийняв свою лисячу подобу, і тепер ледь чи не пів маршрутки займали його хвости. Ніель, мов заправський піп казання, правив свої нісенітниці про депресію і який світ огидний. Алора оглушливо пищала, тому що їй не подобалося абсолютно все, бо як посміли їй не поставити трон і не принесли ласощів. Руш підозріло притих; не здивуюся, якщо в кінці поїздки на підлозі з’явиться неапетитна така купка відомого кольору. Терріні було все по цимбалах. Надін витріщалася у вікно і захоплено коментувала геть усе, що бачила.

Я ж сховалася між іншими людьми і вдавала, що не знаю цих психів. До речі, я когось явно забула…

Люди почали кричати й пищати, перекидаючи щось одне одному в руки й на голови. А, точно, хом’яків забула. А їм на біса того кіна? Проте, яка вже різниця.

Ми доїхали до кінотеатру на силу. Судячи з «доброго» та «ласкавого» погляду водія, нашій компанії цим маршрутом краще більше не їздити. Подумаєш, звернув дорогою трохи не туди, від чого маршрутку добряче так хильнуло, і ми всі гарно потовклися. Я, наприклад, уявила, що зараз на атракціоні. Або у цирку. Один фіг.

Я пішла по квитки. Оскільки прем’єра цього фільму відбулася кілька днів тому, місць має бути доволі.

Мій звіринець поплівся за мною, зачудовано роззираючись у незнайомому місці. Ну так, фактично, вони сьогодні перший раз між людьми. Для них усе нове і загадкове в моєму світі.

Квитки я купила. Швидко. Без черги, бо люди від нас шарахались. До початку сеансу залишилося ще п’ятнадцять хвилин, тож я згадала про ще одну необхідну покупку.

Я відвела ельфа в бік від інших і тихенько заговорила:

– Ніелю, ти можеш стати нормальним і сходити в супермаркет? А то я боюся брати з собою цей зоопарк – уявити страшно, що вони можуть там накоїти.

Ваданіель уважно на мене глянув, але кивнув, і я коротко розповіла йому що й до чого. Ще раз кивнувши, він зник.

Поки я думала чим би зайняти чарівний дурдом, він сам собі уже знайшов заняття. А саме, намагався прорватися з боєм у зал, де мав іти наш фільм. І слухати доводи працівників кінотеатру, що наш фільм ще не почався і ми повинні почекати ще трохи, він не хотів.

Не здивуюсь, якщо працівники кінотеатру подумали, що до них приперлися геть здичавілі провінціали із найглухішого села, яке тільки можна собі уявити.

Швидше б Ніель повернувся. Чому мені здається, що в цьому цирку він найбільш адекватний? Ну, коли не грає кіна і не сюсюкається із своєю депресією. Мабуть, тому, що саме таким я його і створила, і тільки я одна знаю його справжнього.

Орві я теж знаю, мов облупленого, але часто він викидає такі коники, що навіть я фігію і впадаю в ступор. А я ж його творець! Я його створила і мала б знати про нього все! А він усе частіше заводить мене в глухий кут. Даремно, мабуть, я наділила його непередбачуваністю. Тепер від неї ж і страждаю.

Поки я перебувала в роздумах, а мій хатній дурдом воював з персоналом кінотеатру, п’ятнадцять хвилин встигли пройти і повернувся Ніель з повними торбами смаколиків. Який же фільм у кінотеатрі без поп-корну, коли та іншої смакоти?

Звіринець миттю вгамувався і нас запустили всередину, навіть нічого не сказавши за смачну контрабанду. Заморилися, бідолашки.

Ну-ну, підозрюю, ото ще вам буде…

В кінозалі банді довелося пояснювати, чому не можна сідати на перший ряд, чому у них десятий ряд, а не перший, чому не можна топтати людям, що сиділи поруч, ноги, чому треба сідати, а не стояти, навіщо ці дивні окуляри і т. д.

Відчуваю себе нянькою в дитсадку, чесне слово!

Нарешті світло згасло, і зал занурився у темряву, котру розсіював тільки величезний кіноекран. Я ще пояснила чому треба мовчати, пережила кілька шикань і тихань, і фільм нарешті почався.

Та не знала я, що мені не судилося дізнатися його кінцівку…

Спершу все йшло добре. Ми сиділи, жували поп-корн і ще щось там, пили колу і спостерігали за подіями фільму. Ну, принаймні, я.

А потім… Потім моєму дурдому стало нудно. І театр абсурду запустився на повну!

Почалося все зі стрілянини поп-корном. На шикання і тихання ніхто не зважав. Я спробувала втрутитись, але тільки отримала поп-корну за виворіт і кока-колу на голову.

Поки я панічно намагалася висушити голову від цієї липкої бридоти, почалося обкидування хом’яками. Інші глядачі нагадували кобр у шлюбний період своїми намаганнями заткнути мій звіринець. До речі, один хом’як влучив мені в голову так сильно, що я ледь з крісла не звалилась.

Надін випадково облили колою, і її ноги зникли, а з’явився хвіст. Розлючена русалка почала запускати водяні струмені в Орві, що з реготом тікав і ухилявся від неї. А думаєте хто почав поп-корном стріляти?!

Ваданіелю одягнули відро від поп-корну на голову, присипали соленими горішками і плеснули колою на штани.

– Та що ж ви не дасте мені тут поплекати свою депресію?! – визвірився ельф, витягнув нізвідки лук і почав стріляти. Так, теж по Орві.

Алора знову причепилася до Терріни, і та тепер ганяла її по всьому залу, розмахуючи мечем.

Руш вибіг прямо до екрану і наробив там неароматну купку. Здорову таку купку. Розлючена Надін змила його звідти водою, і він врізався в Орві. Лис образився і запустив ним у Ніеля. Ельф ухилився, і дракончик влучив у мене, так, що я ногами вкрилася і звалилася у прохід позаду себе.

Не встигла встати, як Алора, що пролітала повз, засліпила мені очі своїм пилком, а потім я ще й отримала ліктем по голові від Терріни.

Вухатий тим часом виліз наперед екрану і почав натхненно співати оди своїй коханій депресії. Його радісно підтримував привид своїм завиванням та гриманням ланцюгами. А він тут звідки?!

Кіцуне від тих завивань перекосило, він вхопив Руша і запустив ним у ельфа. Той ухилився, і дракончик влучив у голову працівника кінотеатру, що заглянув на шум. Його знесло у невідомі далі, а Надін, тим часом, намагалася задушити нахабного лиса струменем води.

Не вийшло нічого, бо Орві втік, а струмінь на всій швидкості понісся на мене, я ледь встигла пригнутися. Ой, він влучив у голову чергового працівника кінотеатру. Не того, що був.

Ваданіель чогось взявся жонглювати хом’яками. А тоді почав кидати їх Терріні. Вона відбивала їх пласким боком меча, і ті летіли в різні боки. У мій, на жаль, теж, тож я знову отримала по голові і зникла в проході.

Один з хом’яків полетів кудись не туди… і знову влучив у голову чергового нещасного працівника кінотеатру.

О, тепер їх забігла ціла купа і вони намагаються зупинити діяльність дурдому. Та їм, звісна річ, нічого не вдається.

Орві тепер у своїй звіриній подобі глузує з горопах, помахуючи перед ними трьома хвостами. Ніель читає щось неймовірно пафосне перед екраном. Самого екрану вже немає – його засипала своїм пилком оскаженіла Алора, і він просто згорів. Руш заліз до когось в сумку і щось там уже цямкає. Хом’яки то літають по залі, то порпаються в головах у глядачів.

Найсмішніше це те, що глядачі в залі, замість обурюватися, жують спокійно поп-корн і з цікавістю спостерігають за цим рейвахом. Дехто навіть нахвалює, мовляв, глянь які круті спецефекти! Оце так класне кіно! Я з них фігію…

Працівники тепер ганяються за моїм дурдомом, а той з них регоче і знущається. Привид почав кидатися ланцюгами… Це я про що… Про те, що один з ланцюгів полетів прямо на мене, і на цей раз я вже не встигла ухилитися. Відчула біль і швидко поринула в темряву.

Отямилася я швидко. Тут лежала, а тут різко сіла і намагалася зрозуміти що коїться навколо.

Ми знаходилися перед кінотеатром. Вже був вечір. Мене тримав на руках Ніель. Інші були чимось дуже втішені і радісно хихотіли.

В першу чергу я полапала своє волосся – злиплося противними пасмами. Під оком загоряється ліхтар. Вухо горить і пульсує, торкатися його мені лячно. Судячи з відчуттів, я не весь поп-корн встигла витрясти. На кофту свою жаль дивитися. І коли це мені встигли рукав зрізати? А про те, що я геть мокра, взагалі промовчу.

Мене охопив відчай. За що мені це? Я ж просто хотіла спокійно подивитися фільм у кінотеатрі! А вони взяли і все зіпсували!

– О, вона отямилася! – вигукнув Орві. – Слухай, круто ми сходили на це твоє кіно. Я давно так не тішився. Треба буде ще сюди прийти.

– Ага, якщо нас сюди ще пустять. – іронічно протягнула Надін на руках лиса, бо її хвіст ще не повністю висох, щоб перетворитися на ноги. – Судячи з їхніх криків, нас тут бачити більше не бажають від слова взагалі.

– Жаль. – коротко сказала воїтелька. – Хороше було місце.

А тепер мене затопив гнів. Вони ж тільки хаос у моєму житті сіють! Тепер я не зможу більше прийти у свій улюблений кінотеатр! А все через них!

Я почала пручатись, і ельф випустив мене на землю. Ставши на рівні ноги, я гнівно втупилася в цих ненормальних.

– Ви! Ви тільки і вмієте, що все псувати! Я всього лише хотіла спокійно подивитися цікавий фільм, а ви його перегляд перетворити на звичайний день у психлікарні! Так мало того, тепер мене через вас більше не впустять сюди! А це був мій улюблений кінотеатр! Звалилися ж ви мені на голову… Бачити вас не хочу… – відчуваючи, що на очі навертаються сльози, я різко розвернулася і з усіх ніг кинулася подалі від цих придурків, котрих сама ж і вигадала. На свою голову вигадала!

На щастя, мене ніхто не кинувся доганяти.

Я понуро брела вечірнім містом. Думки були депресивні, наче я провела забагато часу з Ніелем та його улюбленицею. Я просто не розуміла чому їм обов’язково все псувати та серйозні речі перетворювати на абсурд. І ще роздумувала над тим, як би повернути всіх цих громадян назад у їхню книжку, де їм і місце. А то, підозрюю, ще трохи, і я сама потраплю в дурдом у палату з м’якими стінами.

А я ж зовсім не про це мріяла! Я мріяла просто видати свою книжку! Навіть не про славу письменниці, а просто дарувати людям, які читають мої книжки, радість та задоволення від читання. Знати, що людям подобаються його книжки, це найбільша радість для письменника. Я так вважаю.

А отримала натомість… це. І досі не розумію, як вони тут опинилися і за які такі мої гріхи. Вони самі цього не знають, я теж поняття зеленого не маю… А хто ж знає?

Може, треба відшукати якогось екстрасенса чи шамана чи ще когось з тієї магічної братії, і запитати їх? Може, вони щось порадять? Якщо не здеруть купу грошей за кілька туманних фраз.

Хоча, в моїй ситуації і таке зійде. Можна навіть звернутися до тієї циганки, що колись до мене причепилася в парку. Я вже й на це згодна.

В наступну мить мене схопили за барки і кудись потягнули. Е? Що це? Де це я взагалі? Незнайома частина міста. І якісь неприємні амбали тягнуть мене в якийсь темний провулок.

Оце задумалась, називається…

Спробувала вирватися, але нічого не вийшло. Звісна річ, які вони бугаї, і яка я.

Мене гримнули об стінку так, що ледь дух мій не вилетів, і почали вимагати грошей. Я віддала все, що мала, та ці двоє чомусь вирішили, що я їх обманюю, і маю ще гроші, які не хочу віддавати. Один з них вирвав сумку з рук і почав там нишпорити, а другий заходився обшукувати мене, не забувши обмацати всі цікаві місця. Здер натільний срібний хрестик та золоті сережки.

Я весь цей час мовчала, як мишка, мріючи тільки, щоб мене обчистили і залишили в спокої. Я навіть нічого нікому не скажу, тільки не чіпайте.

Чесно, на мить я навіть пожаліла про те, що втекла від своїх дуріків. Такого б тоді не сталося. Вони б мене захистили. 

Мою роздерту сумку – або те, що від неї лишилося – викинули в купу сміття неподалік, а мене почали обмацувати хтивими та масними поглядами. Щось це мені не подобається…

І справді. Мені повідомили, що взяли з мене надто мало, тому ще й порозважаються зі мною. Ні! Не хочу!

Спробувала закричати, але мені тут же вліпили міцного ляпаса і обізвали сучкою. Також сказали, що якщо я спробую зараз бодай звук видати, мені просто скрутять в’язи і лишать тут, а якщо буду чемною дівчинкою, то мені залишать життя.

Оце так вибір! Слів немає!

Та мені не залишалося нічого іншого, як закивати. Жити хотілося.

Один з них тут же запихтів мені у вухо своїми неймовірними часниковими амбре, роздер спереду кофту, здер ліфчик і заходився виминати мої груди. Інший здер з мене штани і роздер трусики, запхавши пальці де не треба.

Я ж тихо плакала і молила Бога, щоб це пошвидше закінчилося. У порятунок не вірила – ага, якраз прямо зараз тут з’явиться супергерой і врятує мою нещасну тушку. Всім начхати на біду інших. Головне, що їх не чіпають. Тож проходять повз, закривши очі. Так і я не сподівалася ні на що.

Та коли один з тих типів раптом спалахнув у мене прямо на очах… А за ним і інший… Мене накрила хвиля полегшення. Тому що полум’я це було не звичайного оранжевого кольору, а дивного чорного. Таке, яке буває тільки в одного виду – кіцуне. І тільки в того, якого створила я сама.

– Орві! – видихнула я, і мішком повалилася на землю. – Ти прийшов…

Переді мною стояв мій лис і дивився на мене, склавши руки на грудях. Вираз його обличчя я не могла прочитати. Та просто нереально була рада, що він прийшов і врятував мене.

– Значить, бачити нас не хочеш, але рада, що врятували, так? – спитав він холодно.

Е? Про що він?

Додумати не встигла, бо на Орві кинувся ще один тип з ножем. Видно, товариш тих двох, але, мабуть, стояв на чатах, а тепер побачив, що щось пішло не так, і прибіг.

Лис же, не відриваючи погляду від мене, запустив у нього згустком чорного полум’я. З диким криком той згорів. А мені чомусь стало дуже страшно.

Такого Орві я давно не бачила. Такого Орві я не пам’ятала. Такий Орві мене лякав.

Сам же лис приблизився до мене впритул, схопив за шию і підняв. Не відриваючи від мене незрозумілого погляду, він тихо заговорив:

– Страшно? І правильно, бійся мене. Тому що таке моє істинне лице. Але ти про нього забула. Хоча сама ж і створила. Дурником прикидатися завжди вигідно, але не слід забувати своєї суті. – очі його нагадували мені космос – такі ж холодні, і так само затягують. І я боялася того, куди вони мене можуть затягнути. Я боялася такого Орві. – Я зараз можу зробити з тобою все, що завгодно. Можу відкрутити голову. Можу спалити так само, як твоїх кривдників. Можу випотрошити, як останню свиню. А можу зробити ось так... – і з цими словами він різко нахилився до мене і поцілував. Грубо зминав та кусав мої губи, наче карав мене за щось. Мені обертом йшла голова, і всю ніби штормило. Не скажу, що сподобалося, але й не скажу, що не сподобалося. Надто несподівано. Надто шокуюче. Надто грубо, надто різко, надто… Всього занадто.

А потім стало гаряче, і холодно, мене затрясло, а тоді я просто відключилася.