Наступні кілька тижнів Орві я не бачила. І правильно. Якби він попався мені на очі, я б не знаю що з ним зробила. Вбила – це надто ласкаво звучить. А от знущалась – мені подобається більше.

Редактор викликав мене до себе і погрожував викинути мене під три чорти, якщо до кінця тижня я не принесу йому хоч щось від книги. Репетувати він уміє, це правда. У мене ще кілька годин від його криків боліли вуха. А після прочуханки я зустріла в коридорі одного свого колегу, котрого не надто сильно любила, і котрий відповідав мені взаємністю. Своїми глузами про те, що я настільки занурилася у свій вигаданий світ і не бачу нічого навколо, він мене так довів, що я ледь стрималася, щоб не кинутися на нього з кулаками. Знав би він, що потрапив у яблучко – ото би здивувався! Крім того, я б з радістю віддала свій хатній дурдом йому – нехай сам спробує з ним пожити хоч тиждень і писати при цьому якомога більше сторінок книги. Я б на це подивилась, ага.

Мама згадала про мене і подзвонила. Сказала, що все переосмислила і дійшла висновку, що ті два хлопці, з якими я зустрічаюся – просто розіграш, щоб змусити похвилюватися рідну маму, котра втручається в життя доньки, але хоче якнайкраще, а невдячна кровиночка чомусь цього ніяк не може зрозуміти. Коротше, завершився її виступ цілком передбачувано – мене було запрошено в гості на оглядини чергового женишка. Твою ж… Знаєте, я, виявляється, не цінувала, як добре жилося без її втручання в моє життя.

Мійка з’явилася через три дні вся якась помнута, але щаслива до неможливості. Де була – не сказала. Хоча ні. Сказала. З замріяним обличчям відповіла мені: «Я була в раю…» І ще: «Він таки-ий!» Це все, що я від неї добилася. Ясно. Клінічний випадок. Моя подруга знайшла собі чергове захоплення. Вона завжди так розмовляє в такому випадку. І відключається від реальності на тиждень-другий. Потім у неї проходить, але доводиться чекати. Ну, принаймні, від Ніеля відчепиться. Ото він зрадіє. А для мене подруга на кілька тижнів утрачена.

До речі, вже почалася зима. Всі повитягали з шаф зимові куртки, шуби, чоботи, черевики, рукавиці та шапки. Народ зараз схожий на капусту. Тільки початок грудня, а снігу намело по коліна. І страшна ожеледиця. Люди танцюють на ній брейк-данс. Я його теж періодично танцюю. Потім усе тіло від нього болить, але то таке. Буває. Зима, як-не-як.

Мій хатній дурдом зими не бачив від слова взагалі. Ну, просто я так задумала в книжці. Я більше тепло люблю, то й подумала – а нащо їм тої зими? Нехай у них буде завжди тепло. Ну, і дощі час від часу. Тож коли почав падати перший сніг, всі вони поприлипали до вікон і кілька годин нічого не робили, хіба спостерігали за тим, як повільно падають з неба сніжинки, періодично уточнюючи в мене а що це таке і чи воно небезпечне. Коли снігу випало по кісточки, мене спитали навіщо цієї білої ковдри. А потім ходили на двір на перевірку. Прийшли змерзлі й невдоволені, бо там було холодно, а я не попередила.

Боже, за що мені це все?

Ще й Танька причепилася до мене з питаннями куди зник мій кузен. Сказала, що миші з’їли і втекла.

Серйозно, ну за що? Нема його, ну і прекрасно. Менше бісити буде. А Танька собі постільну грілку ще знайде.

Я сиділа у шафі з навушниками у вухах і намагалася щось написати. Віднедавна це стало моїм улюбленим місцем сховку.

У квартирі був стандартний безлад.

Алора своїми писками доводила всіх до сказу. Вона вимагала десять речей одночасно, а оскільки їх ніхто не квапився виконувати, то піксі скаженіла і давила на нерви. Сім завивав не своїм голосом похоронний марш. Ну точно хтось із цих мудрагелів дорвався до інтернету. А якщо ще врахувати, що Ваданіель йому підспівував, пояснюючи, що це заспокоює його депресію… У вітальні Терріна влаштувала тренування на мечах. Одночасно з цим вона ганяла Алору, котра їй заважала. Писк стояв неймовірний. Треба буде потім глянути чи не порубали мені, часом, штори з тюлем. На кухні Лоді воював з хом’яками, бо ті рвалися щось готувати, хоча абсолютно цього не вміли, і тільки плуталися під ногами та заважали. То в сковороду впадуть, то в смітник, то в холодильник залізуть, то ще їх звідкись витягнуть… Біда, одним словом. У ванній Надін мила Руша. Ну, як мила… Пробувала. Дракончик не дуже то й давався, тікав, ховався, викручувався, виривався, в результаті чого все і всі були мокрими та злими. Але своїм смородом він уже всім набрид, тож довелося піти на цю жертву.

Так, мені треба писати і не відволікатися на той дурдом.

Ага, вже. Так мені й дали це зробити. 

В кишені джинсів завібрував телефон. Витягла і глянула на екран. Маман. Йошти-мешти, тільки не кажіть мені про те сватання!

– Так, мамо!

– Доню, приходь сьогодні до мене. Ми так давно не бачилися… А ще в гості прийде моя давня знайома з сином – ми так давно не бачилися! І вона дуже хоче тебе побачити. Тож давай збирайся і приходь.

Блін, я вже згодна на ідею з трійничком… Знову проходити ці випробування сватань. От коли вона від мене відчепиться? Підозрюю, поки не сплавить заміж за когось вигідного їй і буде контролювати все навколо.

У-у-у…

Довелося вилізати з шафи і шукати парадно-вихідний одяг. Добре, що хоч Орві на нерви не діє, а без нього хатній дурдом якийсь спокійніший.

Тож я зібралася, вислухала побажання від своїх домашніх, проігнорувала деякі (особливо наказ від Алори привести найкращого стиліста й валізу косметики) і пошкандибала на екзекуцію.

Нічого не міняється…

На наступний день я сиділа на кухні, позіхала, пила чай і слухала Мійчині зітхання з приводу Ніеля. Про свого привабливого викрадача вона вже й забула, і тепер знову переключилася на мого ельфа. А я так сподівалася, що вона про нього забуде… Та на жаль.

Я ж у свою чергу розповіла подрузі про своє чергове сватання. А там було про що розповісти.

На цей раз моя дорогоцінна маман перевершила саму себе і привела на сватання мого однокласника, котрого я в школі любила полум’яною любов’ю юного маніяка. Адже це саме він придумав нам з Мійкою ці супер-клички про Рийку та Мийку. Крім того, постійно знущався, стібався, глузував, підлаштовував нам капості та схожі приємності, від яких нас тіпало від люті. До кінця школи він перетворився на справжнього красеня – високого, чорнявого, вродливого, наче модель із глянцевої обкладинки. А за тими його блакитнющими очима сохли всі представниці жіночої статі у школі. Крім нас з Мійкою. Мабуть, тому він з нас і знущався як хотів, бо ми за ним не упадали, не облизували його черевики і не співали оди його красивій мармизі, як усі інші ідіотки.

Коли закінчила школу, я зраділа, що нарешті ніколи його не побачу, бо поступали ми в різні виші, і я була просто щаслива. Аж поки рідна матінка не піднесла мені такий сюрприз.

«Сюрприз» виявився з таким же огидним характером, як і в школі, та ще більш красивим. За той час, що ми не бачилися, він зміцнів, накачав мускули і просто розквіт. Одягається тепер виключно в усе стильне та модне і на мене лиш кривив носа. Поки наші матусі заливалися солов’ями, він шипів мені на вухо всяку гидоту й образи, які я стійко ігнорувала. А от наші мами сприйняли це геть по-іншому і наприкінці вечора розчулено говорили одна одній які ж красиві діти в них виросли і як гарно вони спілкуються – явно спільна симпатія.

Після цих слів перекосило не тільки мене, але й його. Та не дай Бог мені таку симпатію зустріти в темному провулку! Це ж невідомо хто кого приб’є!

– Фак, я й не думала, що твоя маман опуститься аж до такого. – похитала головою Мійка, помішуючи чай в чашці. – Запросити на сватання Женьку Красінського – найбільше падло усієї школи, яке нам жити спокійно не давало всі одинадцять років навчання. Це удар нижче пояса.

– Знайомся – це моя маман. Удари нижче пояса та неприємні сюрпризи – її спеціалізація. – похмуро мовила я, і відкусила шматок від пречудового пиріжка з вишневим джемом, що спік Лоді. – Все, щоб дорога донечка нарешті вийшла заміж.

– А що, наша ідея з подвійним коханням не спрацювала? – поцікавився Ваданіель, запливаючи на кухню і теж хапаючи пиріжок.

– Ні. Вона вирішила, що ми так поприкалувалися з неї.

– Не знайшла іншого пояснення і вхопилася за це. – похитала головою Мійка і теж взяла собі пиріжок.

– Був би тут Орві, ми б їй довели всю правдивість нашого кохання до тебе. – підморгнув мені Ніель.

– Ви вже раз так довели, що на мене досі бабки під під’їздом косо дивляться. – огризнулась я.

– Ти надто близько береш до серця думку інших про себе. – зауважив ельф, хапаючи ще один пиріжок.

– От і я їй про це вже не раз говорила. – погодилася Мія, доїдаючи свого. Після чого облизала з пальців вишневий джем (є в неї така дурна звичка), глипнула багатозначно на Ніеля (від чого той вдав, що зомлів) і вилізла з-за столу. – Окей, діточки, з вами добре, але мушу йти на роботу. Трупи, звісно, почекають, їм уже нікуди квапитися, а от начальство чомусь чекати не любить. Через те я й не люблю живих – надто вони шумні й метушливі. Та ви, звісно ж, поза конкуренцією. – після чого вона підморгнула нам і зникла з виду.

Типова Мійка з типовим чорним гумором. Багато людей досі дивуються, що така красива блондинка – і раптом патологоанатом. Та я вважаю, що кожному своє, і якщо їй ця професія до вподоби, то нехай.

Поки я прибирала зі столу, Ваданіель знову завів свою улюблену шарманку про депресію та способи її догляду, Лоді намагався делікатно випхати мене з кухні, мовляв, це його територія, але я заявила йому, що все це добре, і я йому дуже за це вдячна, але якщо взагалі нічого тут не робитиму, то геть розлінюся і спихатиму все на інших.

Я саме думала чи не піти щось написати, коли у двері подзвонили. Це що, Мійка голову забула і вернулася по неї?

Відчинила двері і завмерла ошелешено на порозі, бо там стояв мій вчорашній сватальний кошмар – Женька Красінський власною самовпевненою особою. Правда, чомусь дуже похмурий.

– Ти чого прийшов? – «люб’язно» привітала я його.

– Будь моя воля, я б і не приходив. – процідив той крізь зуби, люто зиркаючи на мене, наче це я була винна в тому, що він прийшов до мене.

– Ну то вали звідси. – дала безкоштовну пораду.

– Я би з радістю, але не можу.

– Це ж чому?

– Моя дорогоцінна матуся стоїть на чатах біля під’їзду.

Я закліпала очима, нічого не розуміючи.

– І що?

– А те, – гаркнули мені, – що наші улюблені матусі домовилися вчора, що сьогодні ми з тобою маємо сходити на так зване побачення!

– Коли це вони встигли?! – я була просто в шоці. – Я нічого такого не чула!

– Є така штука – телефон називається. – єхидно просвітили мене. – З нього можна дзвонити будь-коли та будь-куди і домовлятися про всілякі нісенітниці!

Я схопилась за голову. Так далеко моя маман ще не заходила. Я ж кажу – на цей раз вона перевершила саму себе.

– І тепер моя мене пильнує і доповідає твоїй. – завершили все так само похмуро.

– Бліііін… – простогнала я. – Вона вже геть здуріла. Що ж тепер робити?

– Ніби я знаю. – Женя знизав плечима, склав руки на грудях, прихилився до одвірка і став бурувати мене звинувачувальним поглядом. Начебто це я винна у всіх його неприємностях! І так повелося від школи! Гад!

Додумати лестиві епітети цьому козлові, як і обдумати становище в цілому, я не встигла – біля мене вигулькнув Ніель, зацікавлено глянув на Женю і запитав:

– Хто це? Невже до мене прийшли з групи анонімних депресняків? – і вушками постриг.

Женька витріщився на ті вуха, як на десяте диво світу. А що? Вуха, як вуха. Подумаєш, трохи так загострені, на ельфійські схожі. То це нічого. У наших реаліях ще й не таке побачиш. Чому тут дивуватися? Хіба тому, що біля мене стояв найсправжнісінький ельф. Та Жені цього знати не слід.

Не встиг ніхто й рота роззявити (Женька спитати, я – відповісти), як до нас прилетіла Алора. Капризна й невдоволена, як завжди.

– Що це за простолюдин? – скривилась вона. – Нехай він буде найкращим стилістом у цій дірі, інакше я накажу його викинути звідси.

Мій давній ворог завис, ошалілими й витріщеними очима дивлячись на крихітку піксі.

– Гей, Ріє, я йду на тренування. – підійшла до мене Терріна, тримаючи меча на плечі. Посунула від входу Женьку і спокійно почала спускатися вниз.

Повз нас пролетіли хом’яки, а біля моєї ноги показалась зацікавлена морда Руша. Котрий, схоже, добив хлопця остаточно.

Він зблід і схопився обома руками за одвірок, явно щоб той допоміг йому встояти на ногах.

– Рійко, хто це?.. Що це таке? В мене глюки? Шиза? Але я не пив і не курив сьогодні…

На мить мені навіть стало жаль цього гада. Уявіть себе на його місці. Та ці жалощі швидко пройшли, і я почала думати що йому відповісти, одночасно зла на цей балаган біля мене. Якого лисого вони сюди всі припхалися? Не могли почекати, поки я його спроваджу? Тепер думай що йому сказати.

Додумати не встигла, бо нізвідки з’явився Орві і радісно загорлав:

– Народ, я знайшов підробіток! Відтепер я зможу платити Рійці за наш постій і ми не будемо відчувати себе такими зобов’язаними їй! Ну як вам ідея? 

Тут він угледів напівживого Женьку з витріщеними очима і погрозливо нахмурився.

– Це хто такий? – суворо запитав він Ніеля.

– Якийсь знайомий нашої малої. – знизав той плечима, і я тільки тепер помітила, що його рука давно вже покоїться на моїй талії. І що ще за мала?!

– Ніяких знайомих! – гаркнув лисяра, підійшов і обняв мене ззаду. – Рійка належить тільки нам двом – минулого разу ми про це говорили її матері, та вона нас не послухала. А жаль.

– Коротше, вали звідси, жовтодзьобику, і не лізь більше до нашої дівчини. – ласкаво порадив їй Ніель.

А Орві взяв і присмоктався до моєї шиї! Козел!

– Гей, сьогодні моя черга бути з нею! – обурився вухатий нахаба, штурхонув лиса і сам присмоктався до моєї шиї, але з іншого боку.

– Ти не стиліст! – заверещала Алора. – Забирайся звідси!

Коротше, двері перед носом напівпритомного Женьки закрилися, а я відскочила від ельфа і зашипіла:

– Ви що це виробляєте?! Геть здуріли?!

– Зате цей неприємний тип розкаже про це неподобство твоїй та своїй матерям і відчепиться від тебе. – знизав плечима Ніель. – Він – точно, щодо твоєї матері – не впевнений. На диво твердолоба та вперта особа.

– Це правда. – неохоче визнала я.

– То як щодо моєї ідеї? – нетерпляче посунув представника дивного народу останній кіцуне. – Правда ж, вона класна?

Я підозріло втупилася в нього. Ти глянь, поводиться так, наче це не він нещодавно влаштував у моїй хаті бордель і продав мене та Мійку якимсь збоченцям. Неймовірне нахабство! І типовий Орві.

Саме тому я вирішила погодитися.

– Чудова ідея. – схвалила я. – Це буде моя компенсація за потріпані нерви.

Більше ніхто нічого не встиг зробити, бо в двері спершу загрюкали, а тоді різко прочинили і в коридор ввалилася розтріпана Танька. Побачила Орві, запищала від захоплення і кинулася йому на шию, почавши цілувати, як навіжена. Після чого – не припиняючи цілунку, якого лис охоче підтримував – потягнула його геть з моєї квартири до своєї.

Двері зачинилися. Я зробила фейспалм, а всі розійшлися. Крім Ваданіеля, котрий – іронічно мене розглядаючи – повідомив:

– А знаєш, тобі личить.

– Що? – не втямила я, заморочена і збита з пантелику всіма сьогоднішніми подіями.

Замість відповіді ельф тицьнув пальцем мені на шию і зник. Мене почали гризти великі сумніви й підозри, і я кинулася до дзеркала.

– А-а-а-а!! – заверещала я не своїм голосом.

А знаєте чого? Бо ці два ідіоти, котрі типу прикидаються моїми хлопцями, полишали після себе засоси з двох боків шиї! Поки що не сильно помітні, але до вечора обіцяли загрозливо розростися.

Уб’ю гадів! З особливою жорстокістю!