Я стояла на перед дверима квартири моєї маман і дзвонила у дзвінок, почуваючи себе геть нещасною.

Знаєте чому? А тому, що в моєму дурдомі з’явився ще один персонаж – Алора, піксі-стерво з неймовірно огидним характером. Вона тут же почала командувати і вибивати блага для себе, коханої. Хотіла навіть загарбати мою спальню, як найкращу кімнату «у цьому клопівнику», як вона виразилась. Я стояла на смерть і віддавати свою кімнату не збиралась. Сварка була ще та.

На диво, мене підтримав Орві, заявивши, щоб вона не сміла лізти до кімнати, бо вона належить йому і він водить туди своїх краль. Мої заперечення він, як завжди, пропустив повз вуха.

Тому не дивно, що я поспіхом утекла з хати, щоб не брати участь у новому скандалі, бо Алора запримітила Лоді і вирішила його взяти у свої особисті кухарі, хом’яків посмажити, дракончика отруїти, русалку викурити з ванної, лиса зробити своїм особистим рабом… Що вона запланувала на інших, я не почула – так тікала, що за мною лиш димілось.

До речі, Мія пішла за Ваданіелем на цвинтар дивитися, як він буде плекати свою депресію. Підозрюю, що по дорозі він від неї просто втече. Це ж бо Мійка. А вона вміє бути настирною, коли їй треба. І хто там що про неї думає з цього приводу – їй фіолетово.

Сидячи у маршрутці, я щиро молилася, щоб більше ніхто з моїх же власних персонажів до мене не припхався – досить і тих, хто є. Вони і так пустили моє життя під три чорти.

Двері відкрила моя радісна маман. У її мріях я вже народжую їй десятого онука, а зять слухняний, білий і пухнастий, виконує всі її забаганки – це стопудово.  

– Ой, Валеріє, доню, заходь швидше! Гості вже прийшли. Віталік так виріс, так виріс… Я ледь його впізнала. А такий красивий став! – маман заливалась солов’єм. Я скривилась.

Дай Боже сил пережити ці чергові оглядини!

Віталіка – сина сусідки тітки Лесі – я знала як тихого й спокійного хлопця в одвічних окулярах і з книжками під пахвою. Бачила я його давно – ще тоді, як помер тато, а маман почала свою коломийку з оглядинами, і я вирішила втекти звідси. Ми з ним особливо не спілкувалися, тож я сумніваюся, що він раптом вирішив придивитись до мене пильніше. Значить, точно його мама влізла.

Роззулась, повісила куртку на вішалку в коридорі, глибоко зітхнула і пішла на екзекуцію у вітальню, начепивши на лице фальшиву посмішку.

Тітка Леся почала сюсюкати мені привітання і похвали, Віталік кивнув – він став трохи масивнішим, але в тих же незмінних окулярах. Я сіла за стіл і потягнулась до найближчої тарілки – чай у Мійки за їжу не рахується, тож я була голодна.

Маман осідлала улюбленого коника – вихваляння кавалера. Тітка Леся їй у всьому підтакувала. Віталік їв. Я теж їла, нудьгувала і чекала закінчення цього дурдому.

Вихваляння перервав дзвінок у двері.

– Ми ще когось чекаємо? – запитально глянула я на маму. Та похитала головою і пішла відкривати. Тітка Леся вискочила начебто у туалет. Ага, лишила нас наодинці, щоб ми типу ще більше зблизилися. Знаю я всі ці ваші штучки. Проходили і не раз.

Та не встигли ми ніхто й слова мовити, як до вітальні зайшла маман.

– Валеріє, доню, ці молоді люди кажуть, що прийшли до тебе… – розгублено сказала вона, а вслід за нею вийшли… Орві та Ваданіель! А вони тут якого дідька забули?!

Я хотіла підскочити і випхати їх геть, щоб не позорили мене ще й тут, та ці два пройшли вперед прямо до мене.

– Сонечко, як ти могла не покликати нас з собою? – провуркотів нахабний лис і поцілував мене у щоку.

– Так, ми дуже хвилювалися, коли ти пішла без попередження. Не роби так більше. – осудливо похитав головою ельф і теж поцілував мене в щоку.

Глядачі – Віталік, моя маман та тітка Леся, що прибігла з туалету – дивилися на це все шоковано.

Ще б пак!

Адже ці два негідники припхалися сюди не у своїх фентезі прикидах, типу балахонів та шкіряних штанів.

Орві одівся у хуліганський стиль – джинси з ланцюгами, футболка-рокерка, шипастий браслет, модні кроси, волосся на голові скуйовджене, мов у корови з-під язика, на обличчі – чарівна посмішка. Сів на крісло і розвалися у ньому вальяжно.  

Ваданіель… Хоча Мія права, це задовго, зватиму його Ніель… Так от, Ніель же, на відміну від свого товариша по дурдому, був одітий у класичний елегантний чорний костюм та білу сорочку, правда, без краватки. Довге біляве волосся зібране у хвіст, на обличчі – ввічлива цікавість. У кріслі сидить прямо, мов вишколений джентльмен з усіма відповідними манерами.

Ці дві зарази повсідалися навколо мене з двох боків, недвозначно даючи зрозуміти, що… А що саме вони задумали, га?

– Доню, хто це такі і чому вони так себе поводять з тобою? – відмерла врешті маман, обурено дивлячись на цю парочку.

Тітка Леся приєдналася до обурення господині дому. Віталік досі не міг отямитись від шоку.

Я роззявила рота, щоб почати виправдовуватись і щось придумувати на ходу, та мене перебив Орві:

– Як це хто? А наша зірочка хіба вам не говорила? Ми – її кохані хлопці.

Ніель поважно закивав.

Мама впала на крісло, схопившись за серце.

Тітка Леся теж упала на крісло, але схопилась за голову.

У Віталіка повільно відвисла щелепа.

Я ж сиділа в такому глибокому ступорі й шоці, що могла тільки відкривати та закривати рот і вертіти виваленими очима.

Геть знахабнілі лис та ельф на довершення театру абсурду присунулись до мене ближче і пообнімали з двох боків, знову поцілувавши кожен у щічку.

– Ви й уявити собі не можете, яка вона чудова, і як сильно ми її кохаємо. – муркотів білобрисий нахаба, тручись до мене, як великий пухнастий кіт.

– Атож. Ваша донька – найкраща на світі. – ласкаво поглядав на мене не менш нахабний ельф.

До мами нарешті повернувся дар мови і вона просипіла:

– Ви з моєю донькою?.. Одразу двоє?..

– Ага! – радісно закивав кіцуне. – Двоє. Хоча іноді буває складно вирішити хто має бути зверху – я, Орві, чи, – кивок на вухатого, – Ніель. Та ми все ж доходимо згоди, а іноді зверху буває і Рія. А ще краще, коли ми всі разом й одночасно. Ух, як нам тоді буває весело!

Я почервоніла від того, що варнякав цей гад білобрисий, а другий паразит йому тільки підтакував. Господи, мене ж тепер мама якоюсь сексуально-стурбованою збоченою вважає! Що я одразу ж з двома хлопцями розважаюсь… Сором який!

Глядачі сиділи шоковані, а театр абсурду продовжувався.

– А ще ми двоє – дуже великі власники, і не любимо ні з ким ділитися нашою власністю. Рія – наша і тільки наша. А хто спробує заперечити – хай начувається. Ми нікому її не віддамо і будемо захищати від усього та усіх. – серйозно говорив Ніель. – Тому велике прохання до вас, як до матері нашої дівчинки – не робіть більше ніяких оглядин та не скликайте всяких підозрілих хлопців. Вибір має робити ваша донька. І вона його вже зробила. Просто не знала, як вам сказати. Не заважайте її щастю під лозунгом «Я ж бажаю тобі добра!» Це її життя, її вибір та її помилки. І вирішувати тільки їй одній. – він устав, потягнувши мене з собою, бо досі тримав за руку; за нами піднявся і Орві. – Ми повинні йти – справи. Всього вам доброго. – і під конвоєм мене потягнули геть з маминої квартири.

Я ще й досі не могла прийти до тями, тому мовчала. Лис вдоволено шкірився. Ніель був незворушний.

Щойно вийшли з під’їзду, як на мене почали витріщатися бабки на лавочках – наше місцеве «Баба-радіо». Я напружилась, готуючись до дурних та незручних запитань. Та Орві просто взяв і поцілував мене.

Я закам’яніла, бабки радісно зашепотілись, а ельф пішов кудись уперед.

Лис же перервав поцілунок, схопив мене на руки і підстрибом помчав до шикарного автомобілю, задні двері котрого тримав відкритими Ніель. Мене запакували всередину, ельф теж сів, перед цим подарувавши мені короткий поцілунок в губи, на радість публіці, закрив двері, позашляховик заревів і помчав геть.

У висновку можу сказати дві речі – женихи тепер у прольоті, плітки про мене миттю розійдуться по всьому місту і до мами мені найближчим часом краще не приходити.

Я закрила обличчя долонями.

– Що ж ви наробили? – глухо простогнала я. – Тепер про мене будуть думати, що я…

– Я був про тебе ліпшої думки. – закотив очі кіцуне. – Невже тобі така важлива думка інших? Плюнь! Це ж така дріб’язковість…

– Крім того, так ми натякнули твоїй матері, щоб вона відстала від тебе, не лізла у твоє життя і не діставала сватаннями за перших-ліпших. – додав ельф.

– Та чому одразу двоє? – простогнала я. – Вистачило б і когось одного!

– Для закріплення і щоб напевно. – була мені спільна відповідь.

– До речі, – раптом нагадалась я, – а де ви взяли ці лахи і тачку? – і заглипала підозріло на цю парочку змовників.

Лис відвернувся до вікна і засвистів, а Ніель незворушно відповів: – Менше знаєш – краще спиш.

Давайте я не буду накручувати себе, що вони пограбували кілька магазинів, ок?

Боже, а спершу мені здавалося прикольним зібрати у книзі компанію таких різношерстих персонажів – останній з кіцуне, єдиний Провидець клану, воїтелька-вигнаниця, русалка з амнезією, дракончик-недоросток та інші. Мовляв, будуть вони подорожувати по країні, чигатимуть на них пригоди, веселощі, неприємності та всяке інше, а ще якщо врахувати характер кожного, не завжди чудовий…

Коротше, хотіла одне, а виходить щось зовсім інше.

Блін, хоч головою об стінку бийся.

До речі, про голову…

– Ніелю, а де зараз Мія? – підозріло глянула я на ельфа. – Ти нічого з нею не зробив?

– Зробив! – крикнув Орві, не давши й слова сказати вухатому. – Я сам бачив, як він затягнув твою подругу в кущі, і потім звідти долинали дивні звуки явно неприс… – договорити базікалу не дав потиличник Ніеля. – Ай! За що?! – обурився лис, чухаючи потилицю.

– Дурниць не мели. – спокійно мовив ельф. – Твоїй подрузі подзвонили, і вона швидко кудись помчала, попросивши передати, щоб ти не турбувалася, вона ще прийде, бо знайшла нарешті свій ідеал. – мене перекосило. От лихо! Сподіваюсь, Мійка не ельфа мого мала на увазі. – До речі, спиніть, будь ласка, біля кладовища. А то щось на мене знову депресія накочується… – з цими словами його елегантний костюм змінився на ті ж самі підозріло-балахонисті шати з мого вигаданого світу, а на обличчі з’явилася скорбота. Кажу ж, актор з нього неперевершений. – Пресвітла, мене й мою депресію змусили брати участь у цьому цирку! Так паскудно на душі мені ще ніколи не було. Я порядний ельф з порядною депресією, мені судилося страждати, а ви… – подальше його бубоніння я, на щастя, не почула, бо машина спинилася біля міського кладовища і шустрий вухатий миттю зник серед надгробків.

Що цікаво, водій автівки навіть вухом не повів ні на наші дивні розмови, ні на поведінку, ні навіть на те, як на ельфові чудесним чином змінився одяг – схоже, йому все було по цимбалах. Як байдуже вів машину, так і продовжив це робити.

– Я наклав на нього чари байдужості, а щойно ми вийдемо з салону, він про все забуде і поїде собі у своїх справах. – пояснив Орві, наче читаючи мої думки.

Я задумливо кивнула, дивлячись у вікно. Скоро й моя вулиця…

– Ну? І як тобі? – раптом запитав лис.

– Що саме? – нерозуміюче глянула я на нього, внутрішньо готуючись до всього можливого. Особливо до гидотного, знаючи цього типа.

– Мій поцілунок, звісна річ! – навіть обурився кіцуне. – Сподобався, правда ж?

Я миттю спалахнула, згадуючи ті кілька хвилин (або й менше) як він мене цілував на очах у бабок на лавочках, гаркнула: – Жахливо! – і вискочила з машини, бо ми саме зупинилися біля мого під’їзду, вдаючи, що не почула обурений крик лиса: «Що означає жахливо?!?»

А правди я йому ніколи не скажу!