Я сиділа на кухні і ліниво колупалася в салаті. Блін, після Нового Року завжди так багато їжі залишається... Я ж не можу всю з’їсти, і частина летить у смітник, а частиною підгодовую місцевих бродячих собак. Добре, що цього року маю сусідів, котрі вже майже все подоїдали. Мені хіба від щедрої душі залишили трошки салату. Як і ж вони добрі! Аж сльозу зараз пущу.

За вікном падав лапатий сніг. Ми недавно повернулися з двору, де набігалися і награлися досхочу – кидалися сніжками, ліпили снігову бабу. Я набила лиса, бо він приліпив тій бабі здоровенні цицьки, примовляючи, що баба не баба без цього необхідного атрибуту. Валялися у снігу і робили ангелів. Після чого я ще й набила Ніеля, бо він почав домальовувати тим ангелам роги та хвіст і всіляко їх псувати, кажучи, що вони виглядають надто оптимістично.

Мені ще й досі було ніяково після того несподіваного поцілунку на Новий Рік від ельфа. Бо від непередбачуваного Орві я такого могла сподіватися, а от від завжди спокійного та врівноваженого Ніеля – аж ніяк. Спершу я навіть не знала, як себе поводити після того, та оскільки вухатий депресняк поводився, як завжди, то і я вирішила не заморочуватися. Поцілував, та й поцілував. Подумаєш, з ким не буває? І взагалі, він це зробив просто на зло лисові і щоб інших посмішити. Мабуть.

Все, тему закрили.

Саме коли я вирішила перестати знущатися з бідного салату і все ж доїсти його, задзвонив мій телефон. Вирішивши, що це дзвонить Мійка розповісти, як вона вчергове познущалася з Женьки (після Нового Року вона вибрала його собі за жертву), я взяла смартфон, але миттю скисла, коли побачила ім’я на екрані.

Та недовго щастя тривало…

– Так, мамо. Привіт.

– Доню, я за кілька хвилин буду в тебе. Зроби мені чаю. Нам треба поговорити. – і відбій.

Блін! Я ж забула про цю її традицію щороку після першого січня приходити до мене в гості і кілька годин розказувати, як я марную своє життя, не хочу її слухати, не хочу знайомитися з пристойними хлопчиками і так далі, і тому подібне. Я ненавиділа такі дні.

Тому швидко кинулася перевірити порядок у квартирі і попередити свій звіринець, щоб поховався і не висовувався найближчі кілька годин.

Звіринець, звісна річ, одразу ж поцікавився чому це він має ховатися. Я пояснила про маму. У лиса загорілися очі підозрілим ентузіазмом, але він чемно пообіцяв не висовуватися і сидіти тихо, поки мама не піде.

Орві? Не висовуватися? Сидіти тихо? Я швидше перевідкрию теорему Піфагора, ніж повірю у це. Проте Ніель запевнив мене, що він прослідкує за кіцуне, і я заспокоїлася. Дивним чином я довіряла ельфу, і знала, що завжди можу на нього покластися. Себто, тоді, коли він не грає кіна і не плекає свою депресію.

У двері подзвонили і всі мої вимушені сусіди зникли, наче їх тут ніколи й не було. От би так було насправді! Ех, мрії-мрії…

Я відкрила двері з кислою міною. На порозі стояла моя дорогоцінна маман з вельми рішучим обличчям. Я скисла ще більше. Обличчя це ніколи не віщувало мені нічого хорошого.

Вона пройшла всередину і почала знімати шубу та роззуватися, оглядаючи всі закапелки. Ще одна її звичка – знайти щось, до чого можна вчепитися і висварити мене під лозунгом «Я ж бажаю тобі якнайкраще!»

Чекайте, зараз вона обов’язково щось намацає. Три… Два… Один…

– Яка ж у тебе капара. – скривилась мама. – Ти ж наче завжди прибираєш до Нового Року. – вона акуратно склала свої чоботи на поличку до решти мого взуття, випрямилась і рішуче глянула на мене. – Це все тому, що ти живеш сама і просто лінуєшся. От якби ти мала чоловіка, то в хаті було б завжди прибрано, тому що… – і маму понесло у відомий мені степ.

Я мовчки провела її на кухню, слухаючи тираду і киваючи у потрібних місцях. Це все вже мною вивчено до останнього знаку оклику. Головне – не сперечатися з нею, тільки підтакувати і з усім погоджуватися. Тоді вона швидко видихнеться і піде.

Добре, що я зайшла на кухню перша. Тому що просто на столі у вазочці з печивом (були й булочки з вишневим варенням, але їх усі виїв один вухатий і хвостатий гад) порпалися хом’яки, вишукуючи щонайкраще печиво і сточуючи його, що та білка.

Йохана ковінька! Просила ж! Я метнулась до столу, схопила хом’яків і вишпурила на балкон. Трохи промахнулась, і вони вилетіли у вікно, але я тим не переймалась, бо знала, що нічого їм не буде, і що скоро вони з’являться і знову почнуть псувати мені життя.

Випереджаючи мамине запитання, я швидко промовила:

– Сміття забула викинути.

– Але ж смітник у тебе начебто під раковиною був.

– Я переставила його на балкон, щоб не смердів. Тобі якого чаю? – перевела тему, вмикаючи чайник. Я ще покажу тим хом’якам!

– Звісно ж, чорного! – обурилась маман, миттю забувши про смітники і всяке підозріле сміття. Вона акуратно сіла на стілець, розправила спідницю і втупилась у мене суворим поглядом. – Така молода, а вже почала забувати який чай любить твоя мама. Це все через те, що живеш сама, а от якби жила з кимось… – тирада повернулась у мирне русло.

Я тихо видихнула від полегшення, вдаючи, що шукаю чай на поличках. Звісно ж, я чудово знала який чай вона любить, але мені терміново треба було відволікти її увагу від хом’яків. Тож хай краще пиляє мене, аніж вишукує щось підозріле.

Я зробила чай, сіла поряд і почала вдавати, що уважно слухаю. Потекли нудні хвилини…

Аж раптом з туалету потягнуло смородом, а тоді почала змиватися вода.

Мама витріщилася на мене, а я, силувато усміхаючись, побігла типу перевірити що ж там таке. Хоча я добре знала що. Точніше, хто.

Я увірвалася в туалет, схопила дракончика за шкварки і почала трясти ним, як грушою, шиплячи прокльони в його бік. Якого лисого саме зараз? Не міг потерпіти? Що я тепер маю мамі казати? Тупий Руш! Шпурила його в унітаз і пішла на заклання.

– Що це там таке було? – з підозрою запитала мама.

– Ой, та це просто… Шмат штукатурки упав на унітаз. Прямо на кнопку зливу. А я зранку забула за собою змити. Коротше, нічого особливого. – наче наяву я почула підле лисяче хіхікання, і густо почервоніла. Тупий лис, котрий слухає всю цю тупу єресь, що я тут мелю! – Краще скажи чому я так давно не бачила Жені. З ним щось сталося? – чхати я хотіла на цього йолопа з високої гори жованою морквою, але мама тут же забула про інцидент в туалеті і соловейком защебетала про Красінського та його батьків.

Фух! Можна перевести подих. Боже, пошвидше б вона пішла уже додому! Зазвичай мені просто нудно з нею сидіти, але зараз я сиджу у нервовому напруженні, підсвідомо очікуючи каверз з боку мого чарівного зоопарку.

З ванної раптом долинули співи. Я схопилась за голову. Надін! І ти мене підставляєш? Що ж я тобі такого поганого зробила?

До ванної ми кинулися наввипередки з мамою. Я встигла перша і захряснула двері в неї перед носом, закривши на замок. Грубо і негарно з мого боку, знаю, але я не могла дозволити, щоб вона побачила у моїй ванні русалку.

Я приречено поглянула на блакитноволосу дівчину у ванній. Та почервоніла і сказала:

– Вибач. Я чесно не хотіла. Думала, співатиму собі тихенько, і ніхто нічого не почує. Вирвалось. Все, тепер мовчатиму, як риба. – вона вдала, що замикає губи на замок і викидає ключ. У мене навчилась.

Я зітхнула і поплелась на до дверей, в котрі билася мама, вимагаючи її впустити. Взявшись за ручку, я запитала:

– Це ж усе Орві, чи не так?

Русалка вибачливо усміхнулась і злилась з водою. Я зітхнула і відкрила двері. В приміщення влетіла мама, збуджено блискаючи очима. Ще одна її мрія – знайти когось у моїй квартирі і на ньому ж одружити. Вона впевнена, що я все-таки з кимось зустрічаюсь, але їй не говорю, і кожного разу, як вона приходить сюди, то намагається знайти невідомого коханця десь у мене в квартирі. І мене слухати не бажає.

Театр абсурду! В котрому я тепер живу кожного дня.

– Що це було? – запитала мама, скануючи ванну на наявність коханців. Таких знайдено не було, і вона явно розчарувалась.

– Я забула тут телефон, коли приймала ванну. – помахала я мобілкою перед нею. – І мені подзвонили. Геть з голови вилетіло.

Мама стиснула губи, але більше ні до чого не могла причепитись, тож ми вийшли з ванної, і екзекуція продовжилась.

– Ріє, я на тренування! – раптом прогуркотіло по коридору, на мить в полі зору виникла Терріна зі своїм улюбленим дворучником, і тут же зникла за дверима.

О. Боже. Мій. За що мені це?

– Хто це така? – тут же причепилася мама. – Чому сторонні люди вештаються твоєю квартирою, наче у себе вдома?

– Ну… Ем-м-м… Це моя подруга. Вона рольовик. У них сьогодні збір, а їй не було де переодягнутися, от вона і попросилась до мене. Вона вже пішла і більше не прийде. – я їх повбиваю, я їх повбиваю, я їх…

Додумати мантру мені не дали – зі спальні пролунав крик:

– Гей, кицю, ти ще довго?

Маму тут же вітром здуло. З хвилинним відставанням я помчала за нею, молячись усім богам, щоб це не був Орві. Це ж його голос мене кликав.

Коли я увірвалася до спальні, то зрозуміла, що боги, як завжди, мої прохання проігнорували. Тому що застала там таку картину, яка ще довго буде мене переслідувати у снах. Еротичних.

На ліжку, мов два царі, розвалилися Орві та Ніель. Лис лежав посередині, мов яке божество – розкинувши руки в боки і зігнувши одну ногу. Волосся шовковою хвилею спадало йому на оголені плечі та торс, а ковдра прикривала тільки таз. Насилу прикривала, скажу я вам. Так, він був абсолютно голий, і тільки блимав лукавим поглядом на мене. Як і Ніель, котрий лежав поруч, але на животі, спершись на лікті, і дивився на мене поглядом, котрий я не могла прочитати. О Боже, він розпустив волосся зі своїх одвічних косичок! Яке ж воно у нього шикарне – довге, блискуче, спадає на його плечі та ліжко густим водоспадом. Ковдра теж там мало що прикриває, і я відчуваю, що в роті стало сухо, коліна зрадницьки трясуться, а сама я, мов зачарована, витріщаюся на цю дивовижну картину. Блін… Я її ніколи не забуду. У моєму ліжку два шикарні хлопця, готові абсолютно на все. Так і хочеться піти та обмацати всю цю красу з ніг до голови, а особливу увагу приділити вушкам – останнім часом я помітила, що в мене на них фетиш.

Але тут мама – котра досі стояла, мов закам’яніла – видала якийсь дивний звук, і я отямилась. І почала плюватися сама на себе за цей свій стан. Побачила голих хлопів і слину розпустила, збоченка остання! Тут біля тебе мама твоя стоїть, і треба ще вигадати, що їй сказати і як пояснити цю ситуацію.

– Що… Що це все означає, Валеріє? – прохрипіла ошелешено моя маман.

Якщо вона називає мене повним іменем, то не чекай нічого хорошого.

Та я не встигла й слова вимовити, як заговорив ельф:

– Шановна, ви не могли б покинути нарешті наш дім? Нам тут треба зайнятися деякими делікатними справами, а ви затримуєте Рію. Нам уже набридло чекати.

– От-от, чешіть уже звідси. – геть неделікатно додав лис. – А то від вашого вигляду у мене все впаде і скисне.

Я хотіла добряче їх вилаяти, та ельф несподівано схопив мене за руку і повалив на ліжко, а лис елегантно підвівся і, як був голий, пішов випроваджувати маму з дому.

Маман тепер в ауті. Адже це ті два негідники, котрі посміли зазіхнути на її доньку. Вона щасливо думала, що все це вигадка, а тут на тобі. Ті самі два негідники в ліжку доньки не надто одіті. Явно не вигадка.

Від цих думок мене пробив істеричний сміх.

Ввійшов Орві і підняв брову, побачивши мою істерику.

– Що це з нею? – запитав Ніеля.

– Істерика. – коротко відповів вухатий. – Треба лікувати.

І мене найпідступнішим чином почали… лоскотати. І відпустили тільки тоді, коли я вже ледь могла дихати від сміху.

– Лікування пройшло успішно. – невідомо кому доповів Ніель.

Наша трійця лежала на розгромленому ліжку (я ж так просто не давалася, намагалася вирватися і втекти), розтріпана і важко дихала. Під час цієї вовтузні ковдра полетіла у невідомі далі, і тепер хлопці світили своїми грішними тілами направо й наліво. Хоча чому грішними? Досить сексуальними, як на мене. Ой, ні, туди погляд не можна опускати. І взагалі, я тільки щойно усвідомила, що знаходжуся на ліжку між двох оголених красенів… у бойовій готовності. Так, я все-таки не витримала і подивилася. І мене видовисько вразило.

Дві вухаті зарази як помітили це, то почали насуватися на мене з відомими намірами, пограючи бровами і розчепіривши руки.

Так швидко я зі своєї кімнати ще не тікала. І чорт, тепер мені знадобиться холодний душ, де я буду виганяти з голови дуже непристойні думки та зображення. Паразити вони, от хто.