Коли через тиждень я прийшла в універ, все було, як завжди. Тобто, я так подумала.

Але зміни вже почалися, просто я їх не помічала, або не хотіла помічати. Та вони були незворотні.

Коли я зайшла в аудиторію, то мене стандартно обсміяли. Та мені було не до того. Очима я шукала Сашка, але його не було. Ну, вже маленька передишка. Я знала, що доведеться з ним зіткнутись, просто не знала, як себе поводити і що казати.

Я сіла за парту і зітхнула. Блін, чому в мене все так складно? Не міг моїм соулмейтом бути якийсь простий хлопчина, а соулмейтом Кравченка – якась модна дівчина? Доля реально над нами познущалася.

Він не прийшов на першу пару. З’явився тільки на другу, коли хлопці придумали мені нові глузи і голосно з мене реготали.

Я напружилася, сидячи за партою. Так, Анько, все нормально. Ви ж начебто вирішили, що будете вдавати, наче нічого не сталося, так що все тіп-топ. Нема чого панікувати.

Сашко побачив мене і нахмурився. Почув ті глузи і нахмурився ще більше. І раптом як гаркне на весь кабінет:

– А ну стулили свої писки! Ще раз почую бодай одне криве слово в бік Ані – і вам усім кранти. Ясно?

В кабінеті запала приголомшена тиша. Одногрупники не могли второпати, що це щойно було, і я разом з ними.

– Чувак, ти чого? – підійшов до Кравченка наш староста Ромко. – На сонці перегрівся? Ти ж сам перший почав стібання над нею!

– А зараз я їх завершую, і дуже вам раджу мене послухати. – над ним ледь чи не темна аура спалахнула.

Ромко ковтнув і відійшов подалі, бо всі знали, що якщо Сашко в такому стані, то краще з ним не сперечатися і не чіпати.

Люто зиркнувши на мене, від чого я ледь з парти не звалилася від переляку, він сів на своє місце і втупився в парту; руки міцно стиснув у кулаки.

Що це з ним? Це, типу, гарно, що він заступився за мене, але якось надто страшно і дивно все це вийшло.

Це ж не тому, що ми з ним рідні душі? Сподіваюся…

По закінченню пари я хотіла якомога швидше втекти подалі під крило Насті, яка продовжувала виводити з себе Алекса, бо він надто довго думає, але Сашко схопив мене за руку, не даючи цього зробити.

Побачивши його настрій, дорогі одногрупники швиденько ретирувалися подалі, залишивши нас сам на сам. Дякую, любі мої, вік не забуду. Він тут мене вбити може, а ви повтікали. Доброта ваша не знає меж.

Я відійшла від нього подалі і нервово прочистила горло. Він знову став біля дверей, щоб я не втекла. Склав руки на грудях і бурує мене похмурим поглядом.

– Е-е… Щось сталося? – видавила я з себе.

– Ти знаєш, що сталося.

– Вибач, але тут я нічого не можу змінити. Вбивати себе я не буду – жити хочу.

– І що тоді пропонуєш? – Кравченко стрімко підійшов до мене майже впритул, від чого я ледь не сахнулася. – Я, наприклад, хочу, щоб ти затямила, що все це нічого не означає, і щоб ти собі нічого не придумувала. Між нами все так, як було до того. Ясно тобі? – ледь не крикнув мені в лице, розвернувся і пішов на вихід.

– Я-то зрозуміла, і мене все влаштовує, але навіщо тоді ти мене захистив від нападок одногрупників? – не витримавши, крикнула йому навздогін.

Він уже взявся за клямку, але після цих слів наче завмер на місці. Постояв так якийсь час, не обертаючись, а тоді тихо мовив:

– Не знаю. – відкрив двері і вийшов з кабінету, залишивши стояти на місці офігілу мене.

– Це все зв’язок соулмейтів. – поважно заявила Настя в їдальні, де ми обідали. – Саме він змусив твого Сашка захистити тебе від дорогих одногрупників, бо йому неприємно було дивитися, як нападають на його рідну душу.

– Він не мій. – поморщилася я і наколола котлету на вилку. – І в тебе надто бурхлива фантазія.

– Так? – примружилася подруга, хапаючи пиріжок з варенням. – Тоді поясни ти що то була за фігня.

– Блін, Насть, ну не знаю я, як то все пояснити, але у твою теорію теж не вірю.

– Зануда.

– Яка вже є.

– Так, яка вже є зануда. – Настя рішуче глянула на мене. – Робимо так. Сьогодні наша компашка збирається на здибанку. Будемо гуляти по вечірньому місту. І ти йдеш з нами. Заперечення не приймаються. – підвищила вона голос, коли побачила, що я збираюся щось сказати.

– Але ж Насть, ти в курсі, що я таке не люблю.

– В курсі. А також знаю, що ти будеш кукати ввечері в порожній квартирі в оточенні думок про свого придуркуватого соулмейта, аналізуючи кожен його вчинок і гризучи себе що б то все означало. Що, скажеш неправда?

Зітхнувши, я погодилася з подругою. Недарма вона знає мене, як облуплену. Я б так і зробила.

А все тому, що мені конкретно не поперло із соулмейтом, а Бог прикидається глухим і сліпим! Ну, чи хто там відповідає за всі ці зв’язки соулмейтів і типу того…

– А так ти провітришся, перестанеш хоч трохи себе накручувати і непогано проведеш час. Це вже плюс – хіба ні? – вуркотіла до мене Настя спокусливим голосом. – Я ж не тягну тебе в клуб на тусовку з алкоголем, чи в якесь інше підозріле місце. Це просто звичайна прогулянка містом. Ну то як? – і очима закліпала так невинно, благально дивлячись на мене.

Блін, вона знала на що давити – не витримую таких поглядів і завжди здаюся.

– Ок, вмовила. – пробурчала я. – Може, мені й справді треба провітрити мозок від усякої непотрібної фігні.

– Ура!!!! – Настя від радості заплескала в долоні. – Значить, після пар нікуди не тікай, а чекай мене на вході в універ. Повір, буде класно. – руда зараза підморгнула мені і кинулася доїдати свою порцію.

Маніпуляторка недоморщена…

Погуляли ми реально класно. Я не пожаліла, що погодилася на вмовляння Насті.

В її компанії були дуже веселі й прикольні хлопці та дівчата. Мене прийняли, як свою, і я дуже швидко влилася в колектив. Там ніхто не дер носа, не дивився зверхньо чи спогорда, не намагався мене зачепити чи затопити сарказмом. Всі прості і свої в дошку.

Спершу ми гарно посиділи у невеликому, але затишному кафе, досхочу наїлися і насміялися. Хлопці розказували нереально ржачні історії, від яких не можна було не сміятися. Дівчата, в тому числі й Настя, підкидали кусючі й єхидні шпильки та коментарі, від яких настрій тільки все більше злітав догори. Я теж іноді вставляла свої п’ять копійок, хоча здебільшого просто сиділа, слухала і сміялася.

Як почало сутеніти, ми нарешті вилізли з того кафе і пішли, куди очі бачили. Не йшли кудись спеціально, не сідали у маршрутки, а просто гуляли і насолоджувалися вечірнім містом.

Десь близько одинадцятої вечора я почала збиратися додому, бо прогулянки прогулянками, а дезе ще ніхто не відміняв. На жаль. А завтра знову семінар у гримзи, щоб вона скисла.

Народ віднісся з розумінням, особливо коли Настя пантомімою зобразила мою викладачку, і мене відпустили. Правда, дали в супровід Дениса – Настіного одногрупника, щоб відвів мене додому і переконався, що все зі мною гаразд.

Я відбрикувалася від такої честі, як могла, та всі прикинулися глухими, особливо зрадлива подруга, посадили нас на маршрутку (бо до того часу ми дійшли ледь чи не до протилежної частини міста) і ще й помахали руками на прощання.

Гади. Ну їх.

По дорозі ми з Деном весело базікали та шкірилися. До слова, він виявився теж нівроку на вроду, хоча й не такий противний, як дехто. Ото щастить мені на красунчиків останнім часом!

– …І тут Наська побачила мишу, і я-а-а-ак запищить! У нас усіх вуха позакладало від того пискоту, а бідну мишку, мабуть, знесло звуковою хвилею. У-у-у, що тоді було!

– Супер! Я тепер матиму чим шантажувати подругу! Дякі!

Ми обоє перезирнулися і підло захіхікали. Ден просто мої думки читає!

Коли ми вже підійшли до мого під’їзду, то побачили самотню фігуру. Ну, мало хто там може стояти. Сусід якийсь вийшов покурити, чи просто перехожий зупинився з якоїсь причини, там, по телефону поговорити чи ще щось таке.

Та коли підійшли ближче, то побачили, що то ніякий не сусід, а мій одногрупник Сашко! Так, той самий, котрий мій соулмейт. Що він тут робить в таку годину?

– Ти що тут робиш? – запитала я. Ден не відходив від мене, тому що Кравченко був якийсь напружений, і мені, чесно, було якось стрьомно стояти біля нього. Добре, що Настін одногрупник пішов мене проводжати.

– З ким ти гуляла? – похмуро запитав він, а очі блистять від гніву.

Е? Не зрозуміла…

– З друзями. А що таке? І ти не відповів на запитання що ти тут робиш і звідки дізнався цю адресу.

– Брат сказав. – а, ну так, Алекс же тоді проводжав Настю додому. Та все одно це нічого не пояснює. – Хто це такий біля тебе?

В мене засіпалося ліве око. Він що, геть здурів? Це що за наїзди такі на ніч?

– Друг. – процідила я крізь зуби, тому що ситуація почала мені не подобатися, а цей геть знахабнілий тип напроти – бісити. – Тобі яка різниця? Ти що, мене переслідуєш? А як же наша домовленість? Забув? Нам фіолетово один на одного. От, нагадала.

– Та це не означає, що ти можеш одразу ж крутити хвостом перед іншими хлопцями. – тепер уже він цідить слова крізь зуби, а очі починають горіти люттю.

– Та ти, я бачу, геть останні клепки розгубив, Кравченко. – починаю заводитися я. Це реально не схоже на звичайну мене, але відколи я дізналася, ким є мій соулмейт, ситуація різко змінилася. Ну, і з нею я сама. – Я ж не наїжджаю на тебе за тих дівуль, котрі постійно біля тебе труться і вішаються на шию з оглушливими писками.

Сказати щось у відповідь Сашкові не дав Ден, котрий досі тихо стояв собі збоку і про котрого я ледь не забула. Промовив так насмішкувато:

– Що, чувак, ревнощі з’їдають, так?

Від цих слів досі розлючений Кравченко різко сіпнувся і замовчав. Гнів його кудись зник, він спробував щось сказати, але не зміг. Скидався на викинуту на берег рибу, котра хапає повітря ротом. Тоді різко крутнувся і зник у темряві.

Я стою і кліпаю очима, намагаючись збагнути що це щойно було. Завжди непробивний університетський хуліган, котрому пальця в рот не клади, котрий сам кого завгодно заткне – і рот, і за пояс – не зміг нічого відповісти і просто втік? Я в шоці… Куди світ котиться?

– Яка схожа ситуація… – пробурмотів Ден, заклавши руки в кишені, погойдуючись на носаках і розглядаючи зоряне небо над головою.

– Ти це про що? – запитала непевно, бо й досі не могла дійти тями. Забагато подій на сьогодні. Голова обертом…

– Він же тебе ненавидить, так? Або постійно глузує та знущається, так?

– Ага… Але як ти?..

– Бо сам такий був. А моя пара була на твоєму місці. – хлопець припинив гойдатися і нарешті поглянув на мене.

– Тобто? – я вже взагалі нічого не розуміла.

– Ми з Ірою вчилися в одному класі. Я був перший шкільний красень, а вона – сіра мишка. Ну, і я ненавидів її та постійно глузував і знущався. Ти ще хоч якось стараєшся огризнутись, а от вона постійно мовчки зносила всі глузи та образи. Не знаю, доки б тривала моя ненависть до неї, але в одинадцятому класі я випадково дізнався, що саме вона є моєю парою. І зненавидів її ще більше. – Ден криво усміхнувся. – Я тоді був нічим не краще за цього твого Кравченка. Себе вважав ледь чи не пупом землі, а всі інші були сміттям під моїми ногами, а особливо Іра. Після того, як дізнався про це, я думав, що вб’ю її на місці. Не міг зрозуміти як це могло статися, що мені – такому красеню і теде і тепе – раптом дісталося в соулмейти таке страхіття, як ця Ірка. Пригадую, що кричав на неї, ледь не побив, плів якісь дурниці про те, щоб вона відмовилася від цього і все таке інше. Я ненавидів її від усієї душі, та водночас зі мною почали відбуватися дивні й незрозумілі речі, які я не міг пояснити сам собі. Мене почали дратувати всі ті, хто знущався з неї окрім мене, і я порозганяв їх геть до біса. Цей вчинок я пояснював собі тим, що я тільки я один можу над нею знущатися. Потім мене почали бісити всі її друзі й знайомі, особливого чоловічої статі. А це я вже не міг ніяк собі пояснити. Мене просто бісило все, пов’язане з нею. Я не міг нічого з цього пояснити так, щоб не впиралося у зв’язок соулмейтів. Тому почав зривати свій гнів на ній. І дійшло все до того, що вона не витримала цього тиску і спробувала вчинити самогубство.

Я від шоку ледь на землю не гримнулась. Просто не могла уявити як так.

Ден на мене не дивився. Очі його наче перебували в тумані тих спогадів. Його мовби тут не було. Він був там. Переживав наново ті непрості часи.

– Ага. Саме так. Іра мене давно вже пробачила за це, але провина за ці події навіки буде висіти на мені. Я сам собі ніколи цього не пробачу. То було наче вчора. Я прийшов до школи, а мені хтось з молодших класів передав записку. Там було написано, що вона звільняє мене від свого нікчемного існування. Я буду вільний і знайду собі таку пару, яку захочу. Я не міг зрозуміти, що це все означає, аж тут школою прокотилася паніка, бо одна учениця вилізла на дах і збирається стрибнути звідти вниз.

Тільки тоді до мене дійшов увесь жах ситуації. І розуміння, що винен тільки я один, бо саме я довів її до такого стану своєю ненавистю і криками про те, що краще б вона вмерла, а мені дістався хтось інший в соулмейти. Я жбурнув свої речі на підлогу і з усіх сил помчав на дах. Гнала тільки одна-єдина думка – встигнути. Все інше неважливо. Тільки тоді я ясно усвідомив яким був покидьком і що не можу її втратити.

Я встиг в останню мить, бо вона чимось заблокувала двері. Вона вже нахилялася, щоб полетіти вниз, та я встиг підскочити і схопити її за піджак.

А мене вже ледь не трясло від переживань. Оце так Санта-Барбара! Оце так зв’язок між соулмейтами… Думається, що це все приколи, а воно он як буває.

– Зараз у нас усе чудово. Іра вчиться в Англії. Ми плануємо одружитися після закінчення навчання. – Денис повернувся до мене і всміхнувся. – Саме вона навчила мене не бути таким ідіотом, зацикленим тільки на собі та своїх задоволеннях. А від себе додам, що зв’язок між соулмейтами – це найкраще, що може існувати. Ні з ким іншим ти не будеш таким щасливим, як із своєю парою. Скільки б дівчат ти не перепробував, жодна з них не замінить твоєї пари. Жодна з них не принесе тобі такої насолоди, як вона. Тож добре подумай, Аню. – хлопець підморгнув мені наостанок, розвернувся і пішов.

А я лишилася стояти стовпом, переварюючи щойно почуте.