Теорія свободи
РОЗДІЛ 1 Голова нещадно боліла, хотілося пити і життя загалом здавалося Максові у цю мить дуже несправедливим та непривабливим випробуванням. Він насилу розплющив очі та простягнув руку до тумбочки, намагаючись намацати пляшку води. Зовсім не так він уявляв собі омріяну магістратуру та вільне життя у Києві. Це мав бути час свободи та здійснення всього, про що він не міг навіть мріяти у своєму містечку. Це мав бути перший крок до того, аби стати самим собою Натомість вчора він знову… Що вже брехати самому собі? Він засцяв. Знову. Засцяв навіть викликати таксі туди, куди так давно хотів потрапити. Спробував доїхати міським транспортом. На півдорозі, почувши: «Наступна станція Хрещатик, перехід на станцію Майдан Незалежності», він кілька разів глибоко вдихнув, витер спітнілі долоні об джинси… І зрозумів, що нікуди він не потрапить. Знову. Він все ж перейшов на Майдан, вийшов з метро та набрав Васька. - Підвалюй, ми на тебе чекаємо! – заволав у трубку Васьок. – Люди, зараз Макс припреться! Тож він і приперся. Знайшов друзів у барі і за годину напився разом з ними, ненавидячи самого себе за боягузтво. А сьогодні довелося розплачуватись за все одразу. Голова боліла. Пляшка на відкривалась. Телефон показував, що до лекції лишається півгодини. Вихідні дзвінки та повідомлення перевіряти не хотілося – він був майже на 100% впевнений, що вчора знову дзвонив тому, кому не треба було… FML. FML як він є. *** На пару він, звісно, запізнився. Довго не міг знайти окуляри, потім чисту футболку, потім довелось бігти вгору ескалатором, що чомусь зупинився саме у годину пік. Діставшись нарешті до аудиторії, Макс, намагаючись не шуміти, повільно відчинив двері та швиденько сів в останньому ряду. Шарф, конспект, не розлити каву… Коли ж він нарешті подивився вниз, на викладача, вже було запізно. Звісно! Він… І саме сьогодні. Високий та вродливий, у блакитному светрі, тому самому, що так підкреслює його очі… - Доброго ранку! - з усмішкою сказав Павло. – Група один, два чи три? На дошці, яку Макс зміг побачити лише відтягнувши у сторону кутик ока, було написано тільки це: «Група 1, Група 2, Група 3». - Три? – невпевнено сказав він. - Ви завжди погоджуєтесь на те, про що нічого не знаєте? – з тою ж усмішкою спитав Павло. В аудиторії почулися смішки. - Майже ніколи, - втомлено сказав Макс та, зібравшись з духом, подивився йому в очі. – Може, в цьому моя проблема? - Хто знає, - багатозначно сказав Павло та, витримавши його погляд, звернувся до всієї аудиторії. – Тож третя група має підготувати виступ проти сурогатного материнства – з аргументацією, законодавчою базою та рештою. На вівторок. Макс ледь не застогнав уголос. Хто знає, з ким йому доведеться працювати? Нащо він взагалі сьогодні прийшов? Обіцянка не прогулювати, яку він дав сам собі на початку всього цього божевілля явно була великою помилкою. Павло повернувся до дошки та перейшов до наступних питань. Макс залпом допив каву, потер очі та спробував сконцентруватися на лекції. До кінця пари він навіть зробив рад нотаток у конспекті. Лекції в Павла завжди були на порядок цікавіші за лекції Василюка – професора, що, незважаючи на багаторічне безпробудне пияцтво якимсь чином досі тримався за кафедру та половину часу сам не розумів, що говорить. Зараз він все частіше пропускав лекції, і його підміняв Павло – молодий та амбітний, з практичним досвідом та купою цікавих кейсів… - Бляха, він такий сексі, що я б його просто тут завалила! – почув він. – Особливо в цих джинсах… Дівчата, що сиділи на ряд нижче за нього, засміялися. - Ні, правда! – не здавалась одна з них. – Ви подивіться на нього! Хоч один цікавий мужик на весь факультет! Не алкаш, не старий хрін… А які плечі! Макс нахилив голову, роблячи вигляд, що зайнятий конспектом, і якомога більш непомітно вставив собі у вуха навушники. Слухати це все було нестерпно. *** Він знав Павла ледь не все своє життя. Батьки Макса дружили з його мамою відколи він був ще у початковій школі. Павло йому тоді був мов більмо на оці – і вчився він краще, і займався бойовими мистецтвами, і грав на фортепіано, і готував їсти, поки його мама була на роботі. Тому Максові батьки дуже любили нагадувати йому про те, що до кого-кого, а до Павла йому як до неба рачки. У середній та особливо старшій школі щось змінилось. По-перше, якось Макс, що був у восьмому класі та прогулював хімію у парку коло дому, зустрів Павла, що прогулював біологію. По-друге, Павло – десятикласник, відмінник та перший красунчик школи – курив, сидячи на лавці під осіннім дощем. По-третє, вигляд в нього був абсолютно нещасний, що аж ніяк не в’язалося з образом ідеального хлопця, яким Макса тероризувати батьки. - Все добре? – спитав Макс та впав на лавку поряд з ним. Йому було нудно, додому повертатись було не можна, бо якась з бабок під під’їздом точно настукала б його мамі, а тусити під дощем було веселіше з кимось, навіть якщо цей хтось – ідеальний з усіх боків зануда. Хоча Павло навіть занудою не був… - Все заїбало, - несподівано глухим голосом сказав Павло. – Абсолютно все. - Дай затягнутися, - попросив Макс, що до того ніколи не чув від Павла жодного лайливого слова. - Побачу тебе з сигаретою – надеру дупу, - так само глухо сказав Павло. – Підрости спочатку! Теж мені, ковбой знайшовся! - Я вищий за тебе, ботанік чортів! – скипів Макс, хоча і те, і те було абсолютною неправдою. Павло насмішливо покосився на нього, і Макс, який і без того почувався як дурень, подумав: «Як же я ненавиджу цього ідіота!». Так вони і стали кращими друзями. *** - До вівторка і пам’ятайте про завдання, - почув Макс, вимкнувши музику. Студенти почали повільно збирати речі та тягнутися до виходу. У четвер вранці ніхто не страждав на надлишок енергії. Особливо Макс, в якого досі розколювалась голова. Павло, проходячи повз його стіл, подивився на нього тим самим поглядом, який змушував Макса червоніти, мов помідор. Тому він відвів погляд та з вдаваною цікавістю почав перебирати конспекти у рюкзаку. Він сам себе ненавидів за… За все, по суті. До третьої пари, якою мав бути залік, він трохи прийшов до тями – випив ще дві чашки паскудної університетської кави та прийняв ще одну таблетку аспірину, вмився холодною водою та вийшов у перерві подихати свіжим повітрям. Але третю пару, звісно, відмінили. Прямуючи до метро він, зібравшись із силами, всі ж перевірив, кому дзвонив вчора. Ось, те, чого він і боявся. О дванадцятій він майже десять хвилин розмовляв з номером Павла. Про що – він й гадки не мав. Спускаючись ескалатором у недрі метрополітену, він мріяв провалитися під землю, раз і назавжди. *** Два роки вони були не розлий-вода. Дуркували разом після школи, іноді прогулювали уроки, іноді навпаки – вчилися по багато годин поспіль. Павло взяв на себе роль його старшого друга та ставився до неї до смішного серйозно, хоч скільки Макс не просив його розслабитись. З Павлом Макс вперше спробував сигарети та міцний алкоголь і навіть трохи перебрав одного разу. Але навіть цей досвід йому сподобався, бо з Павлом було не страшно і не соромно за те, як швидко він «поплив» від першого ж келиха, а навпаки - дуже спокійно. Завдяки Павлу він також не вскочив у купу халеп. Наприклад, не напився з однокласниками перед дискотекою, після якої його сусіда по парті відрахували зі школи. У той вечір вони з Павлом замість дискотеки дивились якийсь занудний фільм англійською, аби «підтягнути мову». Хоча ні, фільм був не зовсім занудним, бо там була крута сцена сексу, яка Максові дуже сподобалась. Павло в ту мить трохи почервонів, і це теж насмішило Макса до сліз. - Можна подумати, я ніколи порнуху не бачив! – хвалькувато пхикнув він. - Можна подумати, ти її справді бачив! – дав йому запотиличника Павло. Хороші були часи… Вони дружили два роки, аж доки Павло не поїхав до Києва поступати до університету. Наступного ж дня Макс, не знаючи куди себе діти, таки напився з однокласниками. І почав рахувати дні до різдвяних канікул. Вони переписувались щодня і бачились на канікулах. Павло ділився розповідями про Київ, про гуртожиток, про університет, про пошуки роботи. Макс, що почав ще активніше грати у баскетбол, - історіями про команду, про школу та куцими плітками про їхнє містечко. Він мало розповідав Павлу про дівчат чи про особисте життя, а більше про сумніви щодо майбутнього, переживання та дивні думки, які не довірив би більше нікому… Павло давно хотів вступати на юридичний, і ніколи не відступав від цього шляху. Макс же сам не знав, чого хоче. По-справжньому йому подобалось лише грати у баскетбол, але у «глушині», де він жив, годі було й мріяти про професійну школу та справжню кар’єру… Тож він поняття не мав, що робити після школи, куди вступати, на кого вчитися. Коли ж він був у одинадцятому класі, то, невдало впавши, пошкодив плече, і почув, що з баскетболом доведеться попрощатися. Згадуючи про це, він, без жодних перебільшень, вважав, що його це ледь не вбило. Але єдиним, хто знав всю глибину його відчаю, був Павло. - Припини киснути! – казав він йому телефоном. – А то приїду та надеру тобі дупу, як обіцяв! - Приїжджай, - апатично казав Макс, якому вже місяць навіть з ліжка вставати не хотілося. - Скоро, - обіцяв Павло. – Я скоро приїду. І справді приїхав набагато раніше, ніж мав, склавши всі іспити достроково. Приїхав і у той же вечір прийшов до Макса, змусив його піднятися з ліжка, почистити зуби та виштовхав на пробіжку. Перший кілометр Макс думав, що помре, але потім, коли відкрилося друге дихання, повернувся до Павла, що біг поряд, та подумав, що ніколи не мав кращого друга. І вже, мабуть, не матиме. *** Зайшовши додому, він кинув куртку на крісло, скинув черевики та впав на ліжко, втупившись у стелю. Годі вже бути таким сциклом у всьому. Хоч щось з цієї купи тупих рішень треба якось виправляти… Він дістав з кишені телефон, глибоко вдихнув та знайшов потрібний йому номер. Гудок, ще один… - Максе? – почувся здивований голос Павло. Макс відчув, що в роті в нього пересохло. Краще б пересохло вчора… - Так, це я… - Все добре? – занепокоєно спитав Павло, і у Макса всередині щось стиснулося, гаряче та щемко. Він навіть зараз про нього непокоїться, після всього… - Так, так, я просто… - Макс облизав губи та почав знову. – Я тобі вчора дзвонив? Він якось відчув, що Павло усміхається – не насмішливо, а дуже по-доброму, як вміє лише він... Що за чорт? - Так, - відповів Павло і, судячи з голосу, він справді усміхався. – Дзвонив. Ти не пам’ятаєш? Макс закрив обличчя рукою, відчуваючи, як його накриває черговою хвилею сорому. - Не пам’ятаю, - зізнався він. - Так, ти не в тому стані був… - Тільки не треба зловтішатися! – Макс знову потер обличчя. - А хто зловтішається? – щиро здивувався Павло. – Навпаки, я за тебе переживаю. Ти ж знаєш… - От не починай! – Макс дуже хотів сказати це розлючено, але щось в його голосі видало всю глибину його розпачу. - Максе… - Що я тобі наговорив? – перебив його Макс. У трубці почулося шарудіння паперів та якийсь стук. Макс уявив Павла у його квартирі - за робочим столом коло вікна, перед ноутбуком, зосередженого на своїй дисертації. Поряд – чашка чаю та роздруківки всіх тих занудних статей, які він безкінечно цитує на лекціях… У тих самих м’яких штанях, трохи завеликих на нього… Макс згадав, як вони, сповзаючи, показували смужку теплої шкіри на його животі, і в роті йому знову пересохло… - Я не чув дзвінка, - нарешті відповів Павло. – Ти лишив мені повідомлення… - І ти…? - Макс важко ковтнув. – Що там…? Знову зашаруділи папери. - Я можу дати тобі послухати, - сказав Павло трохи хрипким голосом. – Але переказувати не буду… - Тоді…, - почав було Макс, але не встиг договорити. - А послухати я його тобі дозволю тільки якщо ти нарешті погодишся поговорити зі мною, - повільно додав Павло. Макс вилаявся та закінчив дзвінок. *** Перед Максовим випускним вони вперше курили траву разом, лежачи на ліжку у Павла вдома. - Що, я вже став достатньо дорослим? – хохмив Макс, який до цього вже не раз курив з однокласниками. - Так, - просто відповів Павло. – Тепер так. І Макс вкотре відчув, що коло Павла все стає набагато більш спокійним та безпечним. Як тоді, коли він вперше випив зайвого, і Павло не відпускав його додому доти, доки Макс не протверезів та не впорався з гикавкою. От і в ту мить не було більш затишного та безпечного місця, аніж поряд з Павлом, у його старій кімнаті, де нічого не змінилося за останні роки. - То чому сьогодні? – спитав Макс після кількох затяжок. Від трави в нього іноді починалась параноя. Проте сьогодні він був впевнений, що цього не станеться – поки поряд Павло, йому нічого не страшно. Він відчував лише, як розслабляється кожен його м’яз і голова починає приємно крутитися. - Бо в тебе був дуже хріновий рік, - затягуючись знову, відповів Павло. Вони лежали на його величезному ліжку «вальтом» та дивились у стелю. Мати Павла поїхала з міста на кілька днів, і Макс у цей час постійно пропадав у Павла вдома. Все було майже як колись, хіба що Павло тепер був дорослим, мав своє життя, а Макс натомість втратив одну з частин своєї ідентичності і вже кілька місяців почувався як ніколи маленьким. - А в тебе? – спитав він в Павла. Йому здавалося, що все його тіло у цю мить сповнене любові – до всього світу, до ліжка, до стелі, до самого себе і, звісно, до Павла… - І в мене, - не одразу відповів Павло. – І в мене теж… - Все добре? – Макс перевернувся на бік, аби бачити його обличчя. Він раптом усвідомив, що Павло зазвичай ділився з ним новинами про університет, травив байки про студентське життя, про життя у Києві, але ніколи не розповідав нічого по-справжньому особистого. - Все буде добре, - усміхнувся Павло та передав йому косяк. – Давай, боєць, твоє здоров’я! Вони з’їли велетенську упаковку чіпсів та кілька шоколадних батончиків, сміялись до сліз над найтупішою комедією, яку змогли знайти та загалом чудово провели вечір. На ранок, коли магія трави розсіялась, щемливе відчуття ніжності та любові чомусь нікуди не поділось. Макс відчував його майже фізично – ось тут, у грудях, маленький, але такий міцний вузлик, де є місце і справжній дружбі, і щастю, і смутку. Вони провели разом майже усе літо – дуркували як завжди, зрідка покурювали, решту часу гуляли, вчилися та займалися спортом, на чому настоював Павло. - Те, що ти більше не граєш у баскетбол, не означає, що треба забити на себе, - казав він, змушуючи Макса бігати вранці та потроху розтягувати м’язи. – Не смій перетворюватися на байдужого укурка! У нас тут в місті їх і без тебе забагато. Після кількох невдач з київськими університетами Макс вступив на факультет інформатики у Львові. - Головне – вчасно зрозумій, чи це твоє, - казав йому Павло перед поверненням до Києва. – Якщо ні – шукай інші шляхи. А потім переведешся до Києва, якщо захочеш. Все буде добре, головне – не зупиняйся! Наступні роки були найважчими та водночас найкращими для Макса. Сам того не очікуючи, він закохався у програмування і відкрив для себе якийсь абсолютно інший світ, в якому почувався спокійно та впевнено. Там, де правильні та неправильні відповіді були вже визначені та зрозумілі. Він дуже швидко почав заробляти програмуванням та навіть подумував покинути навчання після бакалаврату. - Навіть не думай! – Павло аж закляк від обурення, коли почув про це. – Ти що! Він іноді приїжджав до Львова – і у гості до Макса, і на якісь студентські конференції, тож вони бачились навіть частіше. Проте до Києва він Макса не запрошував та багато про своє життя не розповідав. Відколи Макс звернув на це увагу, то навмисне задавав більше питань про університет, навчання, дівчат… - Ти там так само перший красунчик на селі? – жартівливо питав він під час відео дзвінків, пам’ятаючи, якими очима дивились на Павла його однокласниці. І не вірив своїм очам, коли Павло - впевнений в собі, зарозумілий, ідеальний з усіх боків Павло - раптом червонів. - Та який красунчик? – невпевнено віджартувався він. - Такий, яким ти був у школі! - Камон, хоч ти не починай! Водночас із програмуванням Макс раптом зрозумів, що хоче знати більше про суспільство. Було багато питань, які цікавили його з дитинства, і він і не незчувся, як вступив на другий бакалаврат – тепер вже з соціології. - Ну ти даєш, чувак! – захоплено видихнув Павло, коли Макс розповів йому про своє рішення. – А спати ти коли будеш? Цього разу вони курили траву по скайпу. Макс знову любив весь світ і не боявся параної, бо Павло, хоч і віртуально, але був поряд, а з ним і ця дивна щемлива ніжність, що з того дня жила у нього у його горлі, грудях та сонячному сплетінні. - Подивимось, - розслаблено сказав він і зробив ще одну тягу. – А потім переведусь до вас, чи вступлю на магістратуру у твій універ. І ти будеш моїм викладачем… Оце буде триндець! Павло зареготав та поклав підборіддя на складені перед комп’ютером руки. - Тільки спробуй тоді комусь розповісти про те, що ми знайомі, салага! З всіма ознаками справи в Павла йшли добре. Він мав великі плани – магістратура, аспірантура, викладання, і при цьому вже писав статті з прав людини для великих журналів, співпрацював з якимись міжнародними організаціями, брав участь у конференціях. - Нарешті переїхав з гуртожитка, - якось сказав він Максу. – Давно хотів, нарешті кілька днів тому знайшов непогану квартиру. Іноді він розповідав про якісь ефіри, презентації, зйомки, але Максу було нелегко у всьому цьому розібратися. Два дипломи забирали в нього всі сили, спав він і справді мало, просиджуючи увесь час за комп’ютером. Життя звелося до «ще трошки», і він більшість часу почувався машиною без гальм, яка прямує у потрібному напрямку, але не у найбезпечніший спосіб… *** Він довго лежав на ліжку, накривши обличчя руками і, вочевидь, задрімав. Коли ж розплющив очі, сонце вже сідало, що і не дивно у листопаді. Йому знову снилося те ж саме, то ж настрій Макса не покращився. Він увімкнув лампу коло ліжка та взяв у руки пульт від телевізора. Знайшовши якийсь музичний канал, він знову заплющив очі та розстібнув джинси. Похмільний стояк, з яким він ледве впорався вранці, знову повернувся та нагадав Максові про те, який же він нікчема. Він трохи спустив джинси зі стегон та ковзнув рукою під м’яку тканину трусів. Можна було почати з самообману, як він робив роками, та нагуглити фотографій вродливих дівчат з гарними грудьми… Дивитись на них та змушувати себе відчути хоч щось. А вже потім переходити до пар, потім, коли стане зовсім нестерпно, лише хлопців… У 17 років, коли він вперше наважився пошукати фото гей-пар, то завівся так, що кінчив три рази поспіль, так сильно, що потім аж яйця боліли. Але і після цього чомусь було важко подивитися правді у вічі. Підемо простим шляхом, подумав він. Календар… пожежників? Футболістів? Письменників? До останнього він повертався найчастіше, як це не дивно. Було там одне фото, що завжди робило свою справу… Макс швидко знайшов його у гуглі та поставив телефон собі на живіт ребром. Так, це воно. Відкрита, добра усмішка, широкі плечі, татуювання, прес мов дошка для прання, волосся внизу живота, що наче манило нижче, під пояс… Макс знову заплющив очі, закусив губу, і чоловік з фото ожив, поманив його до себе і раптом став зовсім іншою людиною, ще більш звабливою та жаданою… РОЗДІЛ 2 Навіть Павлові Макс не казав деяких речей. Наприклад, як ще в садочку зрозумів, що дівчата його не дуже цікавлять. Що його це навіть не дуже бентежило, бо йому дуже пощастило з батьками – вони з малечку казали йому, що в усьому його підтримають. Навіть у їхньому містечку вони були дуже відкритими та точно прийняли б його, якби він розповів їм правду. Але він не розповідав – ані їм, ані Павлу. Як у літньому таборі, у те літо, коли Павло переїхав до Києва, познайомився з хлопцем. Хлопцем, який був копією Павла – таким само чорнявим, вродливим «ботаніком», який не лише добре вчився, але й займався спортом і наче існував для того, щоб ускладнити Максові життя. Що цей хлопець дуже швидко розкусив його і побачив те, що Макс стільки років успішно приховував від усіх. Що всю зміну вони, ховаючись якомога далі від усіх, цілувались та дрочили один одному, але не наважувались ні на що інше. Про всі ночі вдома, коли Макс пестив себе під ковдрою, уявляючи свого єдиного на той момент хлопця… І те, як часто замість нього він уявляв собі Павла – його щиру усмішку, очі, широкі плечі, великі долоні, міцний прес… Він дуже хотів припинити, але не міг. Це лише фантазії, - намагався заспокоїти він себе. Це – мов фото у журналі. Якщо він дрочить на фото Х’ю Джекмана, це не означає, що він в нього закоханий, правда ж? То ж яка різниця, якщо замість Х’ю Джекмана у його фантазіях хтось інший? Павло й справді був першим красунчиком школи, за ним усі дівчата впадали. Тож чому б і не він? Щовечора, погасивши світло, Макс обіцяв собі, що цього разу все буде по-іншому. Х’ю Джекман, лише він. Але варто лише було трохи відпустити свою уяву, як Х’ю Джекман у мить перетворювався на Павла – такого ж високого, вродливого та недосяжного. У таборі після десятого класу у нього була історія з хлопцем з іншого загону – білявим, смішним, зовсім не схожим на Павла. Але, коли вони лишались наодинці, Макс все одно уявляв собі саме його. Уявляв і нічого не міг з цим вдіяти. Потім була травма, біль у плечі та ніщо. Справжнє ніщо, сіре та безлике, в якому Макс борсався доки не повернувся з Києва Павло. У перший вечір, коли він витягнув Макс на пробіжку, той по-справжньому усвідомив, наскільки він цінує Павла та його дружбу. Таку дружбу треба було оберігати будь-яким чином, за будь-яку ціну, вирішив Макс. Але у вечір перед випускним, коли вони курили траву, лежачи на ліжку, він вперше усвідомив, що це щемке відчуття у грудях – це кохання. Що Павла він любить не лише як друга. І це почуття, ця щемкість, це захоплення – воно нікуди не дінеться, що б Макс не робив. Ця думка так перелякала його, що він сам був не впевнений – він провалив іспити в київські університети тому, що був не підготовленим чи тому, що боявся справді жити з Павлом в одному місті. Він був впевнений, що якби він не був закоханим у Павла, то вже давно розповів би йому про себе. І Павло відреагував би абсолютно нормально. Але розповісти йому про свої почуття Макс не міг – страх втратити найкращого друга був гіршим за будь-що інше. І все б і лишалось так, як було, якби не магістратура в Києві, квартира за два кроки від квартири Павла та не чортові шоколадні цукерки… *** Коли він переїхав, Павла в Києві не було. Він був десь в Угорщині, на конференції, назву якої Макс навіть не намагався запам’ятати. Тож вперше в гості до Павла він потрапив лише за кілька тижнів. Павло здавався трохи змарнілим та дуже втомленим. - За цей час я нормально спав лише дві-три ночі, - пояснив він, розкладаючи шматки піци на тарілках. – Довелося працювати вдвічі більше, я ледь не вирубався вдень, під час сесій. Треба з цим всім зав’язувати… Після вечері вони влаштувались на дивані перед телевізором, але фільм нікого з них не цікавив. Ліниво передаючи один одному косяк, вони розмовляли про різні дурниці. - Досі не вірю, що ти тепер мій студент, - Павло засміявся та відкинувся на спинку дивану. – З тих пір, як ти переїхав, не міг повірити, але думав, що може лекції допоможуть. А сьогодні побачив тебе в аудиторії – і все одно не вірю. - Я теж не повірив, - Макс простягнув йому косяк і теж влаштувався на дивані зручніше. – Ти б чув, що про тебе студентки говорять… Квартира Павла, яку він нарешті вперше побачив не по скайпу, була простою в найкращому сенсі – без нагромаджень старих поламаних меблів, без шпалер з квітами та без килимів. Ця простота йому дуже личила і була на диво заспокійливою, як і сам Павло. - Студентки? Говорять? – перепитав Павло і зробив затяжку – повільно, наче знав, що у Макса від цього перехоплює подих та темнішає в очах. - Говорять, говорять, як в школі говорили, - Макс відвів погляд та спробував не думати про те, про що думати було не можна, ніколи. – Який ти красень, які у тебе м’язи, яка п’ята точка… Не думати виходило. Павло розсміявся – щиро та абсолютно вільно, як сміявся лише коли його по-справжньому «розбирало на гвинтики». Макс любив бачити його таким – без ваги правил, цілей, ще якихось дурниць, які Павло набирав на себе тоннами, щоб постійно над ними працювати, щось там писати та досліджувати. Після таких розповідей було дуже приємно бачити його просто розслабленим та щасливим. Макс з болем десь всередині, під ребрами, вкотре подумав, що хотів би бачити його таким постійно – не обкуреним, а просто таким от справжнім. Подумав та забрав у Павла косяк – він явно відставав від нього, а хотілося теж щасливо усміхатись і ні чим не грузитися… - Блін, ти такий дурило, - як в дитинстві штурхонув його у плече Павло. – Скільки я тобі казав – мене не гребе це все - що в школі, що зараз... Рука Павла була теплою – настільки, що паморочилося у голові. І справа була не в холодному вересневому дощі за вікном і не в ще кількох затяжках. Після років закоханості на відстані, самотності у чужому місті та випадкових стосунків, які ніколи не тривали довше за місяць, Максові дуже хотілося розчинитися у цьому теплі без останку. Хоч на один вечір, хоч на мить… - Сам ти дурило, - Макс потер обличчя рукою і зробив ще одну затяжку. Його нарешті почало розбирати, але сум не відпускав, навпаки… Павло – розслаблений, щасливий та вродливий, так близько, нарешті. Скільки він думав про це, скільки йому снились такі вечори? - Ти що, вирішив загрузитись? – спитав Павло, який завжди все розумів, навіть у такі вечори. – Що таке? - Все добре, - Макс заплющив очі і спробував думати про щось інше. - Не вірю, - зітхнув Павло. - Зараз ти сам загрузишся і мене загрузиш... - От зараз нас обох грузиш саме ти! - Ну дурило і є, - похитав головою Павло. - Що б тебе не гризло, добре, що ти нарешті тут, правда? - Правда, - ледь чутно сказав Макс. – Нічого мене не гризе. Просто знаєш, буває іноді… Павло стиснув його плече і цього разу не забирав руку. Її тепло пропалювало Максову сорочку, перетворювало його м’язи на желе і забирало будь-які думки крім «так, будь ласка, торкайся мене як і де хочеш, лише не забирай руку!». - Звісно, що знаю, - зітхнув Павло. – Не піддавайся цьому «іноді»… Він взяв з коробки на журнальному столику кілька шоколадних цукерок і поклав одну з них собі до рота, ледь не застогнавши від задоволення. - О, те, що треба! Хочеш? Він простягнув іншу цукерку Максу. Саме тоді, мабуть, у Макса і згоріли всі запобіжники... На долю секунди йому здалося, що насправді не було в їхньому житті ані травми, ані навчання у Львові. Бо вони весь цей час, зі школи, були разом. Що не було ніяких хлопців, ані з табору, ані інших. Був лише Павло, тільки він... Що Павло давно знає все і про нього, і про його почуття. Знає, і поділяє їх… Тому найбільш природнім у цю мить йому здалося нахилитися назустріч і взяти цукерку з його пальців губами. А потім, перш ніж його мозок встиг його зупинити, поцілував Павла – його м’які, неочікувано ніжні губи, які одразу ж відповіли… Чи то йому здалося? І десь за смаком молочного шоколаду Макс відчув інший смак – його смак. В ту мить у нього згоріли всі запобіжники, вибудовані за роки цієї безглуздої, безнадійної закоханості. Він нахилився ближче, цілуючи Павла ще глибше, сильніше, так, що паморочилось у голові і дзвеніло у вухах. Чому вони не робили цього раніше? Це ж так… Почекай, що? Раніше? Макс відсторонився і відчув, як всередині у нього все холоне. Не дивлячись на Павла та не слухаючи його, він підскочив на ноги та, аби як взувшись, вибіг з квартири. Подалі від Павла, подалі від своєї фатальної помилки, подалі від зруйнованої дружби… Єдиної, яку обіцяв собі захищати за будь-яку ціну. І лише діставшись своєї квартири, Макс дав волю почуттям. Наскрізь мокрий від холодного вересневого дощу, він аби як стягнув з себе одяг, став під гарячий душ і закусив губу, намагаючись не заплакати. Це було б надто мелодраматично, думав він, і кусав губи, намагаючись не піддатись відчаю. Він ніколи не плакав – ані коли отримав травму, ані коли Павло поїхав. Але зараз стримуватись було набагато важче. На ранок гарячі хвилі розпачу та сорому змінились холодним прийняттям. Він зруйнував все, що тільки міг, лише за кілька днів. Треба тепер якось жити з цим і не втекти, не покинути магістратуру, не з’їхати з глузду… Телефон, який він вимкнув ввечері, показував з півтора десятки дзвінків від Павла та повідомлення від нього: «Ми можемо поговорити?». Макс випив три чашки кави, зробив з десять кіл по своїй не найбільшій квартирі і зрештою написав: «Не зараз». Потім тимчасово зам’ютив Павла у всіх месенджерах та додав його номер до чорного списку. Робити це було боляче, але він був не готовий ні про що розмовляти. Можливо потім, але зараз йому треба було трохи прийти до тями. *** Це сталося два тижні тому. Павло ще кілька разім намагався поговорити з ним - по телефону чи в університеті, але Макс справді був не готовий. Він цього всього не планував, аж ніяк. Павло взагалі не мав ні про що здогадуватись, бо Макс, який роками сподівався, що закохається все ж в когось іншого і почне знову сприймати Павла як друга, планував зайнятися цим питанням одразу після переїзду. Найгірше в цьому всьому було те, що тепер йому не хотілося нікого іншого. До поцілунку можна було просто уявляти, що вони з Павлом не сумісні. Може, він і цілуватись не вміє, бо коли йому було вчитися? Він же постійно за книжками був – і в школі, і в університеті, і тепер от… Але виявилося, що Павло цілуватись вмів, ще й як. І вони, на жаль, дуже підходили один одному, бо у Макса досі в очах темніло, коли він згадував його губи, його смак, його тепло… Найменше йому хотілося думати про те, з ким саме Павло навчився так цілуватися. Уява підкидала йому всіх його однокласниць та навіть однокласників, студенток, дівчат з деканату, молодих викладачок з інших факультетів. Макс ледь не скрипів зубами, але ніяк не міг перестати думати про це. Переїзд до Києва був помилкою, магістратура була помилкою… Перші дні йому найбільше за все йому хотілося втекти кудись далеко, до міста, де його ніхто не знатиме, заховатись серед незнайомих вулиць та людей, і ніколи більше не дивитись в очі своїм помилкам. Потім йому наснилося саме таке життя – у незнайомому місті, серед незнайомих людей та… без Павла. Прокинувшись, він довго вмивався холодною водою, щоб прогнати цей жах якомога далі. Ні, це був не варіант, бо сенсу в такому житті не було. Тож треба було щось вирішувати. У пошуках вирішення він за два тижні тричі напився з Васьком та його друзями, і, як повний ідіот, щоразу дзвонив Павлу. Двічі, на його щастя, Павло не чув відповідав, але третього разу Максові нарешті не пощастило. Він не хотів навіть думати про те, що наговорив тоді… Він мав якось виправити всю цю ситуацію. *** У п’ятницю вранці він прокинувся з чітким наміром зробити хоч щось. Лекцій було лише дві, тож до обіду він вже звільнився. У вестибюлі корпусу він здалеку бачив Павла, який розмовляв з Пирлецькою – викладачкою української. Приблизно так Макс і уявляв собі його колишніх – молодими, вродливими, на підборах у будь-яку погоду. Він зробив величезне коло корпусом для того, щоб обійти їх непоміченим, але на виході, звісно ж, зіштовхнувся з Павлом. Дощило, на ньому був сірий светр, і очі його через негоду здавалися такими саме сірими. - Привіт, - сказав він Максові. І усміхнувся – так тепло, що було боляче. - Привіт, - пробубонів собі під ніс Макс і вилетів з корпуса, наче за ним бігли. *** «Станція метро Хрещатик, перехід на станцію Метро Незалежності» Макс нервово подивився на телефон. Може, ще зарано? Чи навпаки – може, його не пустять, бо забагато людей? Боже, нащо йому це, можна ж спробувати познайомитись онлайн, як він робив раніше… Ескалатор, вихід з метро, люди, люди, звернути у провулок, вийти на наступну вулицю, два кроки – і ось вивіска. Охоронець на вході, звичайний чоловік років за сорок, який міг би бути охоронцем і в сусідньому супермаркеті, вочевидь помітив його знервованість і змовницьки підморгнув йому. - Гардероб он там, за колоною, - засміявся він, побачивши здивоване обличчя Макса. – Заходь, сьогодні хороша програма! Макс до цього навіть не думав, чи буває в клубах взагалі якась програма. Він сам не знав, чого очікував – побачити гей-клуб як у фільмах чи той, яким лякала їх в дитинстві сусідка-алкоголічка, яка так і не пережила розпад совка. Тому, мабуть, трохи закляк перед сходами, які вели вниз. - Заходь, заходь, там всі свої, в тому чи іншому сенсі, - усміхнувся чоловік. І Макс все ж зробив крок вниз, намагаючись зрозуміти, що це щойно було. Він справді ніколи не був у клубі. Якось вже так сталося. Тому з полегшенням видихнув, коли виявилося що внизу було темно, гучно, доволі людно та зовсім не страшно. У миготливому світлі було видно силуети, але не обличчя, і це його трохи заспокоїло, наче додало анонімності ситуації, в якій він досі почувався доволі дискомфортно. Наче він на мить був не він, а просто хлопець, вільний від всього того, що висіло на Максові останні тижні, якщо не роки. «Може, в цього мене інше ім’я, - подумав він. - І інша біографія. Може, у мене навіть є хлопець – не випадковий, а хтось, з ким мені справді добре. Хтось, хто мене навіть любить…» Хтось з темним волоссям, блакитними очима, широкими плечима, хтось, хто знає його краще за всіх, і прикурює так, що можна кінчити від одного спогаду, шпиняє його за все підряд, і водночас найбільше за всіх переживає за нього… Він обійшов танцпол по периметру, бо дуже не хотів пробиратись через натовп, і підійшов до бару. Інший він точно не пив нічого міцного – досить того, що його оригінальна особистість останнім часом кілька разів цим грішила. - Джин-тонік, - замовив він і одразу ж додав, - Тільки як можна менше джину! - Може, тоді просто тонік з льодом? – засміявся бармен. - Окей, - ніяково усміхнувся він і повернувся до танцполу. Роздивлятись людей в напівтемряві було це цікавіше ніж зазвичай. До обрисів пар чи груп людей можна було вигадувати свої історії, додумувати, навіть фантазувати. Може, ось це чиєсь перше побачення, чи взагалі вони щойно познайомились, а ось група друзів щось святкує, і один з них виділяється на фоні інших на диво знайомою статурою, а ось ще одна пара, хлопець і дівчина, цілуються… Періодично хтось з цих людей виходив з темряви на світло, і раптом ставав для нього справжньою людиною – з іншими рисами обличчя, і, скоріш за всі, іншою історією. За півгодини Максу стало нудно. Нудно і сумно. Він не знав, чого саме він очікував від цього вечора, від першого свого походу до клубу, але він явно помилився. Йому не хотілося ні з ким знайомитись, не хотілося думати про стосунки з кимось, і сексу ні з ким незнайомим теж не хотілося. Мабуть, тому він і не наважувався все ж прийти сюди раніше, чи пошукати знайомств в інтернеті – він десь глибоко всередині добре знав, що насправді це не допоможе. Що насправді він хоче бути лише з Павлом, особливо зараз, після того, як дізнався який той на смак… Він обернувся до бармена, щоб заплатити за свій тонік без джина, і відчув, що на нього хтось дивиться. За кілька метрів від нього стояв Павло. Справжній, не уявний, у чорній сорочці, розстібнутій на грудях і з коктейлем в руці. Стояв і дивився на нього. | |
|
| |
| : 302 | : 3 | | |
| : 3 | ||
|
| ||
0
