Таємниця магічного спадку ( Розділи 1-4)
| Пролог Він схопив Ессу за руку і потягнув на себе. Кошик із зіллям зіслизнув у Есси з руки і випав десь поруч, вона сама – завалилася на незнайомця. Він перехопив іншу її руку, притиснув до себе і перекотився, опинившись прямо над нею, піднявся на коліна, сперся на її зап’ястки, що вже лежали на землі. Есса страшенно злякалася. Вона не могла поворухнути руками, хитаючи головою то вправо, то вліво шукала спосіб визволити їх, але незнайомець тримав міцно, до болю. Есса зойкнула і він трохи послабив хватку, зосереджено роздивляючись її обличчя. Лише тоді вона трохи заспокоїлася. Дивився він так, наче намагався впізнати когось знайомого, але Есса ніколи до цього не зустрічала його. Просто фізично не могло цього бути. Очі у нього були зелені і, не зважаючи на стан його дещо блідої шкіри, яскраві. Під ними виднілися синці, чи то від втоми, чи від постійного недосипу, чи від хвороби якоїсь, а може усе й одразу. — Це ж ти, – констатуючи факт, і зіщуливши яскраво-зелені очі, почав він, – викрала магію з Джерела. Есса спалилася одразу, округливши очі від здивування. Чому саме зараз її переляк відобразився на обличчі вона не знала, але точно розуміла, що втрапила у велику халепу, від якої її застерігала нещодавно Архана. — Я не… – хотіла було виправдатися вона проковтнувши останнє слово. Якщо зараз скаже правду – її нічим буде підтвердити, а якщо збреше, то щось підказувало – їй не повірять. Есса заплющила очі, подумки звертаючись до амулету, що висів у неї на лівій руці. Уявила замок чаклунки: велику вітальну залу із драбиною на другий поверх, з високими вікнами, що пропускали в ту залу багато сонячного світла, а потім голосно вигукнула: — Назад у замок! Незнайомець ледь встиг правою рукою вхопити свою дорожню сумку, що лежала зліва від Есси. Магічний амулет раптово почав викривляти простір, наче дзеркало, що плавилося під тиском високих температур, але повітря не нагрілося. Відпустити свою «знахідку» він не міг, тим паче, що так довго її шукав, тому піддавшись магічним коливанням, розчинився із дівчиною у порталі. Розділ I Туман Настав світанок. Перше сонячне проміння пофарбувало верхівки дерев у яскраво-зелений, розчинило залишки нічної пітьми. Туман давно встиг осісти, але краплі роси все ще падали на землю, у повітрі відчувалася вологість. Щебет птахів, розносився ехом по гущавинах старого дрімучого лісу. Під розлогою двометровою папороттю пробіг спритний заєць, сколихнув його товсті віти, і холодна крапля роси покотилася на обличчя Ессі. Вона зморщилась і розплющила очі. Високі могутні дерева, що заросли густим зеленим листям, не здивували її. Останнім часом Ессі снилися дивні сни, наче про інші світи – такі різні і вільні. Вона все частіше бачила їх, блукала забутими стежками, дивовижними мармуровими спорудами, які давно покинули їхні власники, але частіше за все зустрічала чоловічий силует. Вона ніколи не бачила його обличчя, не могла розгледіти у що він був одягнений, – він ніби стояв за завісою, що вкривала зір. Цей світ так вабив її, що іноді не хотілося прокидатися. Зрідка, у своїх снах Есса мигцем зустрічала дивних лісових дівчат, співаючих веселих пісень, під які розпускалися квіти і оживали мертві дерева. Вони були наче берегині лісового спокою. Відчувши вологу роси на долонях, місцями мокрий одяг і тепло сонячного проміння, що пробивалося крізь густе листя, Есса злякалася. Вона точно заснула вдома. Паніка розбуркала її, серце забурхалося наче птаха у клітці, Есса уявлення не мала, коли і як опинилася у лісі. Сівши, вона застигла, намагаючись згадати вчорашній вечір, але нічого нового у пам’яті так і не випливло. Промоклий від роси одяг неприємно прилипав до тіла, поступово ставало спекотно. Трохи пізніше, коли погляд зачепився за листя більш високої папороті, думки завели Ессу у інше русло. Але тільки-но цікавість вивітрилася, страх знову полонив тіло. Всупереч паніці вона розуміла, що сидіти на місці не можна – рано чи пізно могли з’явитися викрадачі, однак їхнє існування здавалося досить сумнівним, бо руки чи ноги не були зв’язаними, Есса була вільна. Чи були в цьому лісі хижі звірі? Напевно. Есса озирнулася навколо ― лише хащі, ні стежок, ні орієнтирів. Хтозна чому вона взагалі тут. Есса жахнулася тому, що гадки не мала, де знаходилася, що це за ліс. Потім підтяглися інші думки: де взяти їжу та воду, якщо звідси не вдасться незабаром вибратись? Адже вона зовсім нічого не тямила у виживанні, ну хіба що теоретично. Сама того не чекаючи, Есса різко схопилася на ноги, під якими голосно хруснула суха гілка. Есса стиснула кулаки і заплющила очі, глибоко вдихнула і веліла собі заспокоїтися. Тільки з цього нічого не вийшло - довелося дихати трохи довше і глибше. Все буде добре, ― шепотіла вона. ― Головне ― не сидіти на місці. Тепер би навчитися їжу ловити і багаття розпалювати, ― іронічно посміхнулася Есса. ― Шкода, що різні фільми про виживання не вчать цього на практиці. Есса розплющила очі, биття серця трохи сповільнилося, страх залишився висіти на тлі, але не відпустив. Вона озирнулася, вибираючи, у якому напрямку піти. Навколо були досить густі зарості та безліч дерев – дуже старих та молодих. Ситуація вводила її в ступор, вона зовсім не розуміла, який шлях обрати, щоб не померти ненароком дорогою. Гірше цього тільки сидіти і чекати, підступної невідомої смерті і Есса ступила вперед, вирішивши, що це її найкращий вибір. Напролом так напролом. Дорога була важка. Есса періодично падала, спотикаючись об широке розгонисте коріння, здирала шкіру на ногах. Гілки хлипали по руках, обличчю та ногах. Роздивитись, куди вона йшла, теж було нелегко. Через якийсь час рослини та дерева почали рідшати – зовсім трохи, але стало простіше просуватися вперед. Замість страху на Ессу накотила злість від того, що вона не мала уявлення про те, як і де опинилася, їй було боляче від гілок, які хльостали її по всіх частинах тіла, залишаючи синці. І все це породжувало величезну хмару роздратування та жалю до себе. Чомусь захотілося розплакатися. Коли пелена сліз злегка покаламутила погляд, Есса поспішила зібратися і витерти їх, але спіткнулася і впала, подряпавши руку. Есса перекотилася на спину і заплющила очі. Почуття жалю захлеснуло з новою силою, але вона глибоко зітхнула, борючись із відчуттям жалості до себе. Якийсь час вона лежала на землі, збираючись з думками і намагаючись заспокоїтись, щоб продовжити шлях у невідоме. Есса розплющила очі – крізь проміжки в листі вона бачила чисте блакитне небо. Вона потяглася рукою до нього, а кілька секунд потому, міцно стиснула її, відштовхнулася спиною від землі і піднялася. Здаватися не було сенсу. Есса вийшла на дивну площу, оточену лісом, — вона здалася їй величезною. Вражало не тільки це, а й дві величні статуї метрів вісім-десять у висоту. Вони були одягнені в довгі шовкові сукні, які підкреслювали фігури. Фігури, схожі на жінку і чоловіка, разом тримали щось у долонях, але що саме, розгледіти було важко. Внизу ж був широкий неглибокий колодязь, що складався з трьох кілець — великого, середнього і маленького. Есса ніколи бачила і не чула про подібний витвір мистецтва. Це було прекрасно і велично, статуя викликала захоплення, хотілося доторкнутися до мармуру, сподіваючись відчути шовк тканини, що так легко і оманливо спадала вільними складками. Есса підійшла ближче і повільно обійшла коло колодязя, з неприхованою цікавістю розглядаючи дивні символи, вирізані на площині вздовж усіх трьох кіл. — Дивовижно, — тихо мовила Есса і, ніби кимось ведена, ступила всередину колодязя. І як вона одразу не помітила, що в останньому колі була невелика блакитна сфера, яка б умістилася в її долонях? Щойно Есса присіла навколішки поряд з нею, та замерехтіла, і вона доторкнулася до неї. Вона поводилася, ніби зачарована чимось чи кимось, зовсім не питаючи, навіщо їй це. Коли пальці іншої руки торкнулися скла сфери, час за межами колодязя прискорився або, навпаки, сповільнився всередині. Сонце швидше покотилося за горизонт, темні дощові хмари кудись погнав вітер, що раптом з'явився, стемніло. Але Есса цього не помітила. Її вогняно-руде волосся злетіло в повітря, і фарба з нього почала повільно зникати, наче вигоріла. Спочатку природний світло-пшеничний колір набули кінчики, потім, наче колоски що достигали, у прискореному темпі вигоріло і коріння волосся. Есса була ніби зачарована, вона міцно трималася за сферу, потоки повітря, що виходили з неї, спірально огорнули руки, а затуманений блиском радості погляд виглядав лячно. Через якийсь час, коли місяць зійшов на небі, коли мільярди яскравих зірок заблищали у темряві нічного простирадла, блакитна сфера стала прозорою і повільно викотилася з рук Есси. Та ніби прийшла до тями, тупо дивлячись туди, куди покотився дивний предмет, і зрозуміла, що він зник, ніби його й не було. Потім здивовано озирнулася, помітивши, що настала ніч. Тільки коли вона встигла настати, для Есси це залишилося таємницею. Вона обережно підвелася і знову покрутила головою. Час доби остаточно збив Ессу з пантелику. Світ перед її очима закрутився, все вмить попливло, і, щоб не впасти, вона опустилася на землю. Коли Есса нахилила голову, у місячному світлі пасмо світлого волосся привернуло її увагу, і вона з подивом відзначила, що фарба зникла. Упираючись руками в друге коло дивного колодязя, вона знову встала, але цього разу встояла. Есса вийшла на площу. У колі дерев, які були ніби сторожі, що охороняли тут спокій, їй стало ніяково. Склалося враження, що вона стояла одна серед широкої пустелі й на неї ось-ось впаде метеорит, а тікати нікуди. — Доброго вечора, — почула вона десь позаду і, здригнувшись, різко повернулася. У темряві вона побачила високий чоловічий силует. На нього падала тінь скульптур двох постатей і як слід розглянути незнайомця Есса не змогла. Вона насторожилася, примруживши очі. — Я не хотів би тебе лякати, — м'яко і улесливо промовив він, - але я відчув дивний магічний перепад і поспішив перевірити, в чому справа. Ти щось про це знаєш? На відміну від незнайомця, Есса потрапила у проміжок між двома статуями, і той міг розглянути її в місячному світлі. Вона була трохи пошарпаною, у волоссі де-не-де ще плуталася суха шкірка від гілок, одяг був дивним і забрудненим, а дівчина — втомленою і виснаженою. Він підійшов трохи ближче і зупинився. У Есси в голові зібралося стільки питань, що навряд чи вона змогла б вибрати хоч одне, бо кожне наступне тягнуло за собою ще два. Та й, до того ж вона зовсім не знала, хто це і чого від нього чекати. Адже чоловік навіть з'явився нізвідки. А може, вона просто не помітила, як він вийшов із лісу? — Я нічого не знаю. Але, можливо, ви відповісте мені на кілька запитань? — Есса залишилася стояти на місці, так само насторожено розглядаючи незнайомця і чекаючи, коли він вийде на світло. Чоловік, як їй здалося, посміхнувся. — Думаю, я міг би. — Незнайомець ступив у просвіт. Тепер Есса теж могла його розгледіти. Чоловікові на вигляд було років тридцять, одяг виглядав заможно і незвично, мабуть, таке раніше носили представники королівських родин. Його темне волосся було зібране в низький хвіст. — Що саме вас цікавить, вельмишановна пані? — Есса ледь втримала щелепу від подиву, офіціоз із яким він до неї звертався був вкрай несучасним. Чоловік прибрав руки за спину. — Підкажіть, будь ласка, що це за місце? Точніше, де ми зараз знаходимося? — Есса раптово відчула втому, що накопичилася за день. Повіки поважчали, і дівчина, прикривши рота рукою, позіхнула. Не змогла стриматись. — Ми знаходимося неподалік від кордону королівства Онранд, на нейтральних землях, що межують з пустелею Ардере. Есса стиснула губи в тонку смужку та закотила очі. «Це що, жарт такий?» — подумала вона. На плечі впала додаткова невидима вага, захотілося заснути прямо тут, ніби повітря поважчало, схиляючи Ессу до землі. Час потягнувся якось надто повільно, кожна хвилина — наче пів години. — Зовсім нічого не розумію, — на видиху неголосно промовила вона, подивившись на монумент. — Ви, мабуть, нетутешня? — Не впевнена. Чоловік зробив ще кілька кроків до неї. Раптом щось сколихнуло спокій, яким був наповнений простір. Есса нічого не відчула, немов у тумані, вона похитнулася, і її повело кудись убік. Наче п'яна, вона спробувала втриматись на ногах. Чоловік відчув магічні коливання, практично непомітні, і коли з нізвідки вислизнув жіночий димчастий силует, він здивувався, звичайно не виказавши себе. Це збило його з пантелику буквально на мить, і жінці, що вислизнула з порталу, вистачило цього, щоб опинитися поряд з Ессою. Все сталося так швидко, що чоловік ледь встиг гідно оцінити силу своєї супротивниці. — Залиш дівчисько, відьмо! — У голосі незнайомця звучав непохитний наказ та нотки роздратування. Есса це чула і ледве розуміла, що взагалі відбувалося. Їй затуманений розум звелів засинати. Чоловік відчув жахливу чорноту, таку брудну, огидну, що вселяла дикий жах. Нею віяло навколо відьми, невидимими згустками те чаклунство тяглося на кілька метрів у різні боки, тиснуло і, безперечно, відлякувало. Якою ж вражаюче-потужною була магія чаклунки! Відьма притримала дівчину за руку, щоб чуже заклинання не звалило ту з ніг. Вона зауважила, що чоловік зовсім не злякався. Це насторожило її. — Може спробуєш завадити? — Чаклунка звузила очі, оцінювально глянувши на незнайомця — мабуть, він теж маг. Вона потягла дівчину на себе, притиснула. Есса не чинила опір, та й куди їй? Чоловік тримався відважно, відьма прямо відчувала його впевненість у тому, що він не поступиться їй силою. Але він був молодий, і скільки б не було в нього магічних сил, досвіду більше в неї! Чоловік м'яко переступив з ноги на ногу і, витягнувши руки з-за спини, змахнув правою долонею. Чаклунка не мала наміру з ним боротися. Їй треба було забрати Ессу, зморену заклинанням, якнайдалі. Подумки вона посміхнулася наївності супротивника — таке слабке заклинання їй як в іграшки грати. Жінка моментально змінила траєкторію випущеної в неї ілюзії, стукнувши дерев'яною палицею об землю. Цим вона виграла кілька секунд, щоб зникнути разом з Ессою. — Чорт! — вилаявся чоловік, хапаючи повітря в сантиметрі від щойно зниклого в просторі світловолосого дівчати. — Ох, не на добро це, не на добро. — І, невдоволено розвернувшись на підборах, також розчинився у повітрі. Тепер чаклунку йому не знайти — він упустив свій шанс. Глава II Зміни Вальдерн любив мандрувати пішки. Дорога верхи завжди більше втомлювала його, та великі відстані все ж таки доводилося долати в сідлі. Ще вчора він покинув межі Тармерської провінції. Велика її частина стояла у зелених лісах, наповнена свіжим озоновим повітрям, вкрита великою кількістю річних опадів. Люди жили за рахунок ягідного збиральництва, полювань на диких звірів, продажу хутра та шкірок. Загалом провінція була однією з найбагатших у королівстві, незважаючи на нестабільну політичну та економічну ситуацію в країні. — Скоро вже полудень. Потрібно скоріше дістатися до корчми. – На самоті Вальдерну доводилося іноді міркувати вголос. Столична провінція звалася Астарада, вона займала значну частину південного регіону і через це більшість її міст та сіл улітку страждають від спеки. Незабаром Вальдерна почали супроводжувати широкі золотаві поля стиглої пшениці. Ближче до столиці дощі йшли рідше, і, щоб зберегти врожай, людям доводилося вдаватися до магії. Магія була невід'ємною частиною світу. Її продавали та купували, використовували у побуті. За допомогою магії можна було долати величезні відстані. Була в неї і темна сторона, про яку Вальдерн думав щоразу, коли засинав. Він витер лоба рукою і зійшов з узбіччя в зарості. Присівши на присушену траву, Вальдерн відкрив флягу з водою і жадібно взявся пити, згадуючи сьогоднішній сон, а точніше – черговий жах. Спочатку він довго падав кудись, судомно намагаючись за щось ухопитися, і як би не намагався, так і не зміг цього зробити – не було й за що, навколо лише порожнеча. Було страшно, і він зрозумів, що смикнувся уві сні, як часто бувало, але не прокинувся. Погляд кидався у різні боки, Вальдерн часто дихав. Десь унизу щось блиснуло яскраво-червоним, а потім його поглинуло якесь місиво зі спогадів, снів і бажань, різкими спалахами свідомості. Вальдерн схопився за голову, її пронизав пекельний біль. Він скрючився в повітрі в позу ембріона. Суміш із уламків пам'яті різала очі, тиснула на вуха. Вальдерн забув про оточення геть, німо благаючи, щоб хтось припинив його страждання. І його наче почули. Вальдерн відчув, як упав у воду. Було неглибоко. Він розплющив очі, яскраве світло знову завдало йому болю. Потім звик, озирнувся. Прямо попереду сплив спогад із дитинства. Такий реальний, ніби це відбувалося зараз. — Він псує всі мої плани, але, як не парадоксально, без цієї маленької істоти, виродка Редгарта, я б не втілила своїх планів, — мати розлючено пирхнула, однозначно чимось схвильована і налякана. Потім спогад знову перейшов на інше: маленький Вальдерн опустив погляд у підлогу, винувато стиснувши руками поділ піджака. — Послухай мене, синку, — жінка дивилася на нього з такою злістю та ненавистю, ніби Вальдерн зіпсував їй життя, — йди до свого татка, інакше я знищу тебе раніше, ніж планую це зробити, і тільки спробуй викинути щось таке батькові! Жінка гордовито стиснула губи, гнівно розвернулася на підборах і, змахнувши подолом довгої пишної сукні, ніби дим розвіялася за вітром. Вальдерн не пам'ятав цього моменту — швидше за все, бурхлива фантазія поряд з прокляттям домалювали химерності спогадам. Мати все-таки була більш потайливою і розумною. Та ніколи його не любила. Наступної миті червона калюжа чогось в'язкого, що недовго тяглося за піднятою ногою, хлюпнулося назад, забруднюючи штани та взуття. Вальдерн озирнувся, видимість була обмеженою, але куди вів слід червоного місива – вловити зміг. Він пішов ним. Звідусіль долинали несамовиті жіночі крики, кричали так, що хотілося оглухнути, у скронях відбивався кожен пронизливий звук і наче лезо різав слух, Вальдерн затулив вуха, що палали, долонями. Всупереч нестерпному бажанню зупинитися та зануритися у темну прохолодну рідину, щоб заглушила крики, йшов на яскраво-червоне світло — єдине наприкінці шляху. Коли він вийшов на світло, зрозумів, що сидів і був прикутий до якогось дивного крісла різними ланцюгами, а в тіні стояв високий чоловік, очі якого зловіще блищали. Чоловік водив гострим лезом ножа-топорика по долоні, на якій поступово утворювалася все більша і більша рана, що кровоточила передпліччям у рукав. Чим довше Вальдерн дивився на незнайомця, тим чіткішим ставав силует його рідного старшого брата. Чоловік був високим, вишукано, багато одягненим. У темряві на каптані ховалася королівська золотава вишивка, яку він чітко пам’ятав і не мусив бачити, просто знав. Вальдерн запанікував, як хлопчисько, коли старший брат заніс над ним ножа, заплющивши очі, намагався відігнати небажане наслання. Засмикався. Широкі ланцюги задзвеніли, наче розпечені, вони вп'ялися Вальдерну в руки, груди, ноги. Від болю він закричав, розплющив очі, і в цей момент братів ніж вже був біля його голови. І він закричав: «Ні! Ні! Брате, прошу не треба!». Та мить страти не настала, розвіялася перед ним серпанком наче матір з минулого спогаду. Вальдерна огорнуло тепло, щось розщепило його тривоги і стало так легко, як не було ніколи до цього моменту. Більше не було страшної в'язниці, повної червоної крові. Заспокійливе жовте світло з кожною секундою перетворювалося на жіночий силует. На цьому все урвалося, і Вальдерн спокійно проспав до ранку. — У момент, коли мій кошмар тільки мав зміцнішати, його зруйнували. — Він зробив ще ковток води. — Це неспроста. Вальдерн підвівся, прикріпляючи флягу з водою до паска, і знову вийшов на дорогу. Перевалило за полудень, і він засмучено видихнув. Занадто багато часу він пробув у думках. Повернувся на дорогу. — Гей хлопче, — чоловік на возі порівнявся з Вальдерном, ― куди прямуєш? — До найближчого заїзда. — відказав він трохи зійшовши. — Мені по дорозі, залазь. Десь за кілька годин будемо на місці. — Старий поплескав вільною долонею по передку, на якому сидів. На сонці було важко повністю розглянути незнайомця, але, чого таїти, від дороги Вальдерн уже добряче втомився, та й день добігав кінця — навряд чи він дістанеться до заїзда сам до півночі. —Добре, старий, дякую, — затуляючи рукою очі від сонця, погодився він. — Тоді застрибуй, тільки обережно – там у сіні десь закопався ще один мандрівник. — І дід хрипко кашлянув, закусивши стебло сухого колоска. Вальдерн на бігу схопився на віз. — Гей, діду, — хтось застогнав з-під брезенту низьким баритоном, — ти якого хріна волоцюг підбираєш дорогою? Я ж заплатив тобі за одиночний проїзд. — Незадоволений супутник абияк вибрався з полону тканини і різко примружився. Яскраве світло, мабуть, різало очі. — Ти мені не платив. Я тебе п’яного помітив лише через пів години після того як вирушив у дорогу. І пожалів. — Старигань загадково посміхнувся, наче згадав щось, можливо власну молодість. — Нічого не пам’ятаю. — позіхнув другий подорожній, чухаючи потилицю, знову заплющив очі. Вальдерну було байдуже, він відвернув голову у бік і спостерігав за різнотрав’ям на узбіччі, остаточно вирішивши відправитися до столиці після того, як навідається до дому. Інший хлопець на возі довго вовтузився, намагаючись усістися, тер очі, хапався за голову від похмілля, допоки не відкинувся на бортик воза. Вальдерн помітив краєм ока, як той зосереджено до нього приглядаєтся. Якийсь час він просто мовчки продовжував своє заняття і Вальдерн вже готовий був розібратися у чому справа, як незнайомець раптово назвав його ім’я: — Гей, Вальдерне, ти чи що? — Хлопець витягнув шию, жмурячись. Вальдерн спочатку не зрозумів, звідкіля той знав його ім'я. Повернув свою голову на вигук. Віз якраз увійшов у довгу тінь, що тягнулася від високих тополь, які щільно росли одна від одної у декілька рядів. Руде розтріпане волосся хлопця видалося Вальдерну знайомим. — Звідки ти... — Вальдерн трохи здивовано розплющив очі. - Грант? — А хто ж ще, друже! — Грант розплився у широкій усмішці, несильно ляскаючи Вальдерна по плечу. Він всівся зручніше, готовий будь-якої хвилини накинутися з питаннями. Вальдерн не любив розпитування – це одна з причин, з яких він подорожував на самоті. — Ви що, знайомі, хлопці? — озвався старий, що досі мовчав. — Звісно, ще з дитинства, разом ходили до кор… — Вальдерн зупинив Гранта, похитавши головою. Він глянув на старого друга серйозним, навіть трохи суворим поглядом, даючи всім своїм виглядом зрозуміти, що не варто було цього говорити. Грант з розумінням кивнув головою. — …школи в одному селищі, але потім ми на деякий час втратили зв'язок, коли Вальдерн переїхав. — Зрозуміло, — задовольнивши цікавість, старий знову мовчки продовжив шлях. — Ти так і не знайшов можливості зняти прокляття, мабуть. Бачу по темних колах під очима, — Грант заговорив тихіше, співчутливо дивлячись на Вальдерна. — Шукаю, — коротко відказав він, усіляко намагаючись припинити подібні запитання. У нього самого не було відповідей. За вісім років пошуків він так і не зміг знайти хоч найменшої нагоди зняти прокляття. Хіба що трохи послабити на якийсь час. — Недарма ж кажуть, що прокльони незворотні, що ще не знайшлося ліків від цієї хвороби. — Грант почухав щетину, що відросла. — А ти що, звідки їдеш? — Вирішив перервати розмову Вальдерн. — Я їду з Чорнводи. Служив півтора місяці у прикордонних військах, намагався зробити вигляд активної політичної зацікавленості. Товкся в самих низах і не виділявся. Схоже декому це не сподобалося, мене звільнили і відправили назад. — Грант посміхнувся, невдоволено скрививши вуста. — Він? — спитав Вальдерн, потираючи від утоми очі. — Впевнений, що він. Знаєш, по дорозі назад, буквально вчора на заїзді я чув деякі плітки. — Вальдерн підняв брови, бажаючи показати, що його мало хвилювала побутова балаканина. — Тобі сподобається. — наче задоволений кіт, Грант розплився в посмішці, але знову посерйознішав і продовжив: — Маги подейкують, що вчора ввечері вони на якусь мить відчули сильне магічне виснаження, наче хтось висмоктав з них магію, а потім повернув. Грант перевів погляд на старого, з-під капелюха якого стирчала копиця сірого волосся, а потім глянув на Вальдерна. Той щось думав. — Це дуже дивно. — Вальдерн знову потер пальцями очі. — Коли я був у Тармері, люди казали, що відьми якось дуже пожвавішали останнім часом. Мовляв, вони збирають ковен. Сонце майже опустилося за обрій, пофарбувало небо рожево-фіолетовий, догори затягнуло темно-синім, стало трохи прохолодніше. Грант, Вальдерн і старий залишок шляху їхали мовчки. Коли вони нарешті дісталися до заїзду вже стемніло, але у шинку «Діжка дьогтю» ніч тільки набирала обертів. — Старий, дякую. — Вальдерн зліз із воза і простяг чоловікові кілька срібних монет. — Ай, — махнув дід долонею, — оце придумав! — буркнув він і поїхав до конюшні розпрягати коней. Вальдерн стис плечима, почесав потилицю і розвернувшись пішов купувати місце на ніч. Грант, раніше голосно попрощавшись із старим, почимчикував у шинок, не чекаючи, але Вальдерн наздогнав його прямісінько біля вхідних у дверей. — Я поїду до столиці на світанку, — першим увійшовши у приміщення заговорив Грант. — А ти куди взагалі прямуєш? — Додому, — перетягуючи пояс, на якому тримався меч, коротко відповів Вальдерн. ― Не до столиці, мабуть. — Ні. У шинку «Діжка дьогтю», як зазвичай у пізні вечори, народу було дуже багато. У ніс одразу ж ударив запах поту, а вже пізніше – і перегару та їжі. Грант одразу ж попрямував до стійки, біля якої знаходився здоровий повний чоловік. Вальдерн пішов за старим другом. Шинкар сірою ганчіркою натирав великі пивні келихи. На ньому був білий фартух, увесь у старих плямах від жиру. — Чого у вас можна перекусити? — не гаючи часу на вітання, одразу перейшов до справи Грант. Він навалився на стійку ліктями і принюхався, вловлюючи приємні запахи, що лунали з кухні. Вальдерн сів за стіл, прислухаючись до розмов. Здебільшого розмовляли про службу та про побут. Але компанія, що сиділа за спиною, підозріло перешіптувалася про якийсь інцидент, пов'язаний з магією та чарівниками. — Моя дружина – чарівниця — вчора ввечері впала з ніг під час готування. — Вальдерн не бачив, але чомусь чітко відчув, як незнайомець нахилився нижче. — То може, вона в тебе того – нагуляла? — зловтішно розреготався сусід. — Та ти пішов, дурень немитий — заскрипів зубами перший, — я відразу ж покликав лікаря, він усе перевірив. Вальдерн хотів було кинути підслуховувати – проблеми незнайомих людей його не цікавили. — Коли вона прийшла до тями, сказала, що вся її магія кудись зникла, а потім відразу ж повернулася. Говорила, що таке вперше за все її життя сталося. — Чоловік запив слова пивом. — Та кого це хвилює, цих магів хрін зрозумієш, чес-слово. — Другий чоловік голосно позіхнув і теж підняв кухоль. Вальдерн підвівся, прямуючи до стійки; йому назустріч йшов Грант із тацею, повною їжі. — Гей, ти куди? — здивувався він. — Починай без мене – я зараз підійду. — Ремені, що навхрест перетягнули торс, трохи передавили Вальдерну плечі, і він послабив їх на ходу. — Привіт, Расе. — Вальдерне! — радісно озвався шинкар, розставляючи посуд по потрібних місцях і повертаючись до нього. — Яким вітром? — Повертаюсь додому. — Сідаючи на стілець біля стійки, Вальдерн позіхнув і потер очі. — Я тут нещодавно почув, що у чарівному світі трапилися якісь зміни, тобі щось відомо? Вальдерн був упевнений, що Рас, враховуючи вид його діяльності, щось так знав: у таких закладах, де вічно юрмилася купа народу – приїжджих та постійних клієнтів, – обов'язково водилися плітки. Чи то зрада, за яку прирізали горе-коханця, чи появу тут якихось особливих людей. Шинкар довго придивлявся до Вальдерна, закусивши нижню губу, і, чухаючи лівою рукою підборіддя, щось згадував. У хлопця з'явилося почуття дежавю — сьогодні вдень до нього так само придивлявся Грант. — А знаєш, Вальдерне, є одна річ. — Рас нахилився трохи нижче. ― Сьогодні вранці шляхом проїжджали військові маги, вони тут снідали, а потім попрямували у бік столиці, казали, що король відправив якогось особливого шукача до Джерела і вони мусять його супроводжувати. Говорили, мовляв, хтось украв із нього всю магію. Вальдерн здивовано підвів брову. — Не може бути. — Так, я теж їм не повірив, ці слова й не запам'яталися мені особливо, — Рас знизав плечима. — Кажеш, король відправив туди шукача? — Корчмар кивнув. ― Гаразд, дякую за інформацію. — Завжди будь ласка, — Рас посміхнувся Вальдерну у слід. Грант доїдав смажене куряче стегно, запиваючи його елем, коли Вальдерн сів поруч і підсунув порцію до себе. — Щось ти довго, — озвався той. — Треба було дещо дізнатися. — Дивлячись у свою тарілку, Вальдерн зрозумів, що дуже голодний. — Слухай, ти надовго додому? Потім збираєшся кудись? — Поки не знаю на скільки, але потім, їхатиму до столиці. Потрібно відвідати брата. У мене виникли деякі питання. А що? — Вальдерн проковтнув шматок м'яса. — Та нічого. Гаразд, будеш у столиці – дай знати. — Вальдерн нічого не відповів. Після вечері вони розійшлися своїми кімнатами. Вальдерн, що викупався в гарячій воді, стомлено впав на ліжко. Думки про нещодавні події давали надію, що щось змінилося. Але він не поспішав надто себе обнадіювати. Дорога була неважка цього разу, але Вальдерн все одно втомився і боявся, що сьогодні вночі знову не зможе виспатися. Він так і не зміг відшукати відьму, щоб наситити медальйон темною магією, яка підживлювала його кошмари і ненадовго пригнічувала їх. Повіки поступово важчали, від напливу різних думок та втоми Вальдерн навіть не зрозумів, як заснув. Ніч була прохолодна. Місяць затягли дощові хмари, важкі й похмурі. Листя за вікном розворушив несильний вітер, він проникнув у прочинене вікно, гуляючи розпаленим тілом Вальдерна. Закутаний у простирадло, той міцно спав, споглядаючи теплий і світлий жіночий силует, який так легко захищав його сни від кошмарів. Дівчина була тонкою наче струна, довге волосся акуратно лежало за спиною, але ні очей, ні особливо обличчя Вальдерн побачити не зміг. Розділ III Розчарування — Легше, легше, не впади. Вислизнувши з незрозумілого серпанку, Есса і незнайома їй жінка опинилися в приміщенні, що чимось нагадувало середньовічний замок з каменю, який ледь освітлювався якимись маленькими блакитними вогниками. Есса щось невиразно промугикала. Її ніби хтось накачав паралітичним препаратом, вона не могла ні рухатись, ні говорити, навіть розум був ще в тумані. Відьма, як її назвав той чоловік, дбайливо посадила Ессу на стілець. — Будь ласка, не звалися, я зараз запалю світло і зніму з тебе чуже заклинання. Ессі, таки, нічого не залишалося. Жінка трохи повозилася у темряві, і за кілька миттєвостей запалилося світло. Воно освітило середніх розмірів зал, схожий на бібліотеку. У залі стояло декілька високих шаф із книгами, прямо посеред приміщення знаходився довгий стіл із дерева, а довкола нього шість стільців. Есса сиділа, як виявилося, на кріслі біля комину, при виході з кімнати. Роздивляючись усе навколо, Есса помітила, що речі були нехарактерними для сучасного світу: на стелі висіла люстра зі справжніми свічками, що щойно загорілися невідомо яким чином, на стінах – чудернацькі портрети, не фото, у різьблених, позолочених рамах. Самі стіни були обклеєні смішними, на її погляд, біло-сірими шпалерами у квіточку, з довгими пелюстками. Лише пізніше Есса зрозуміла, що то не зовсім шпалери, а просто пофарбовані стіни. На комині Есса помітила череп якогось птаха на невисокій підставці під склом. З іншого краю стояв чайний сервіз чи то позолочений, чи то із золота. Із чого саме Есса так і не дійшла висновку. Зацікавлена розглядом дивних речей, вона не помітила, як почала ясно мислити, та вільно рухатись і розвернувшись у кріслі назад, намагалася роздивитися маленький глобус, що стояв на трьох ніжках. — Мене звуть Архана, а тебе як? — Жінка дружелюбно, але невиразно усміхнулася, раптово з’явившись поруч, чим налякала Ессу, що та аж сіпнулася і різко повернулася на звук. За декілька сантиметрів від обличчя дівчини Архана провела долонею у повітрі і Есса нарешті усвідомила, що могла чітко говорити, думати та рухатися. — Есса. Мене звуть Есса. — не дивлячись на полегшення, у голові Есси було порожньо. Вона не нічогісінько не розуміла. А неочікувана цікавість була лише способом втекти від реальності. Бачачи, що дівчина тупо дивиться на неї, Архана співчутливо зітхнула, збираючись із думками аби допомогти Ессі розібратися в усьому. — Зараз ти знаходишся у моєму замку, у південному королівстві Онранд. Так вже сталося, що ти опинилася тут не випадково. Есса закліпала очима, вказівним пальцем почесала праву брову, раптово спитала: — Де? — про таке місце в світі вона, певна річ, ніколи не чула. Жінка сіла у друге крісло, що стояло поруч. — Володар часу переніс тебе в цей світ, але для чого – сказати мені не встиг. Тільки попросив тебе знайти, коли ти тут з'явишся. Есса заплющила очі і нервово їх потерла, сподіваючись відігнати сонливість, що зненацька напала на неї. Архана терпеливо чекала, поки дівчина нарешті прийде до тями. Есса важко протяжно зітхнула, і розплющила очі. — Що взагалі відбувається? Це жарт якийсь, я з’їхала з глузду, можливо я просто сплю і ти, тобто Ви, частина моїх дивних реалістичних снів, що останнім часом заважають мені прокидатися? — Розумію, для тебе це складно, — Архана злегка схилила голову на бік, аби краще розгледіти обличчя нової знайомої, — переміщення між світами така рідкісна подія, майже неможлива, але у Володарі часу мають таку силу. — Володар часу. — Есса звела брови до гори, прикрила долонею рота, намагаючись позбутися сліз, що раптово почали підступати. — То може він поверне мене назад? — не зовсім вірячи у ситуацію, що склалася, Есса пробурмотіла собі в долоню. — Ні, — зітхнула Архана, смуток відбився на її обличчі, — він віддав за цю можливість своє життя. — Господи, але навіщо? — Есса злякано зіщулилася. Хіба вона вартувала того? Архана не знала, навіщо він це зробив, але знала – його рішення завжди були виваженими. Вона сумно похитала головою, відчуваючи незмірну тугу. Архана та Есса мовчки сиділи декілька хвилин. Одна думала що спитати, інша – про що розповідати і як відповідати. — Пані Архано, це справді не сон? — Просто Архана, будь ласка. Ні, це не сон. — розвіяла вона усі можливі надії, — Ессо, я маю у тебе дещо запитати. Есса втупилася у підлогу, вона просто не знала, що їй далі робити, здавалося очі з настінних портретів з презирством дивилися на неї, тиснули поглядом наче живі. Від теплого свічкового світла шафи і інші предмети відкидали холодні моторошні тіні там, куди те світло не діставало. А ще Есса була приголомшена. Вона не усвідомлювала до кінця всього, що сталося. — Питайте, — приречено зітхнула вона, зиркаючи у закутки, чи не заховалася там яка потвора з її снів. У віконці високо ліворуч від Есси виднілася частина повного місяця. Зорі яскраво осяяли небо, несильний вітер колихав гілки багаторічних дерев. — Сьогодні вдень, тобі вдалося зробити те, що не вдавалося нікому протягом багатьох тисячоліть. Найсильніші чаклуни світу намагалися зруйнувати Джерело всієї магії у світі, спустошити його і до тебе цього ніхто так і не зміг зробити. Як це зробила ти? — Архана витримала паузу, щоб дати час перетравити інформацію. — Не впевнена, що я щось таке вичудила, — Есса міцно стисла губи і потерла середину чола, — ну, власне, я потримала в долонях чудернацьку блакитну кульку, що яскраво світилася, а ще вона якимось чином прискорила час, чи то я так була нею зачарована, що не помітила як він збіг. — Есса замислилася і, закотивши погляд догори, прибрала руку. — Що ж, цікаво, — зізналася Архана, все ще не маючи жодного уявлення, як таке можливо. — Е-е, стоп. То я вкрала якусь магію? Тобто магію? Як це? — Нові подробиці змусили Ессу трохи збадьоритись. Архана трохи здивувалася, такій зміні настрою дівчини: — Ти ніколи не бачила магії? — Ні. То Ви можете рухати речі у повітрі, чи робити з води вино? Жінка вперше за весь час злегка усміхнулася і Есса побачила в її теплих янтарних очах полегшення, замість напруги та суму. Вона відвела руку за спину трохи вище плеча, а потім здійснила рух долонею, наче когось покликала. Тоді Есса побачила як велика товста книжка, що лежала на столі, піднеслася до гори і полетіла до пустого місця у шафці. Есса уважно спостерігала за літаючим предметом, сподіваючись побачити хоч натяк на спецефекти, та все було марно. Ні ниток, ні механізмів, які б приводили у дію увесь процес, принаймні неозброєним оком їй нічого виявити не вдалося. За книгою, прямо Ессі в руки приземлився глобус, який деякий час тому вона з цікавістю розглядала. Останнім дивом була відсутність будь-яких відомих їй частин світу на кульковій мапі. — Це справжній глобус? Тобто це реальні частини вашого світу? — піднявши кулю на ніжках вище до світла Есса покрутила її, все ще намагаючись віднайти там знайомі країни. — Певна річ. — Архана обережно відібрала у неї глобус і поставила його у себе біля ніг. — Пані Архано, що мені тепер робити? — Есса понуро втислася в крісло. — Ессо, будь ласкава, називай мене просто Архана, для початку. — аби підбадьорити нову знайому, жінка нахилилася і взяла її долоні в свої, — не хочу тебе лякати, але наразі у твоїх руках дуже могутня, можливо безмежна сила. Я і сама до пуття не знаю із цим варто розібратися, однак це несе для тебе велику небезпеку. Магія, що зараз знаходиться у твоїх руках – легка здобич для хижаків, які століттями, чи навіть тисячоліттями намагалися її здобути. — Вам не вдалося. — приречено відповіла Есса. — Що? — спантеличено перепитала чаклунка. — Ви налякали мене. Що я тепер маю із цим робити? — неочікувано для себе Есса, піддавшись бажанню випробувати цю безмежну магію, різко витягла свої долоні, а потім піднявши їх приблизно на рівень свого підборіддя, направила пальці на глобус і почала ними кумедно ворушити, аби змусити той піднятися у повітря. Та півтори хвилини напруженого ворушіння пальцями не викликали бажаного ефекту. Навіщо вона це зробила? Скоріше за все, щоб упевнитися у своєму божевіллі. Ще на думку їй спало, що це якесь глузливе реаліті-шоу. Жінка з цікавістю спостерігала за ситуацію, наче очікувала від Есси позитивного результату, однак за його відсутності, здавалося скоріше спантеличилася. — От бачите, нічого не виходить. — Есса знову втиснулася в крісло. — Бачу, — зітхнула Архана реагуючи на надмірну, як на її погляд, ввічливість, — та я відчуваю в тобі магію, дуже велику, неосяжну, як на мене. Тому нам треба якнайшвидше прив’язати її, щоб нас не знайшли ті, хто на неї полював усе життя. Есса захитала головою, наче німо казала ні, скоріше усьому що відбувалося, а не конкретно Архані. Вона знову закотила очі і видавалася трохи божевільною. Небо подекуди затягнули хмарки, за них частково сховався і місяць. Давно перевалило за північ. Есса позіхнула, за нею слідом Архана. — Як я завтра прокинусь нічого ж нікуди не зникне? — стомлено, підперши щоку долонею, поцікавилася дівчина. Чаклунка натомість заперечливо покивала. — З ранку у нас буде багато роботи, мені треба розказати і показати тобі купу важливих та цікавих речей. Та не хвилюйся, допоки я поруч, тобі нічого не загрожує. Це місце надійно захищене. — Пані Архано, Архано — помітивши невдоволений погляд, виправилася дівчина, — той чоловік біля високої скульптури назвав Вас відьмою, мені здалося, хоч я і погано пам’ятаю, це було якось грубо та образливо. Чому він так висловився? — Відьми та відьмаки – це істоти, що відмовилися від людяності. Це небезпечні створіння, які коять страшні речі і проклинають людей, змушуючи їх божеволіти чи то горіти від сонячного світла, чи то навіки перетворитися на камінь, який може мати думки, але не можу їх висловити, чи самостійно змінити місце розташування. У нашому світі прокляття незворотні, тому люди, що зазнали їхнього впливу – вимушені все життя страждати від наслідків. Есса насторожено зіщулила очі, ще й досі не вірячи у те, що відбувалося, але десь у її підсвідомості закрався острах, а що якщо. Сумніви, яких досі не було, сама ж Архана своїми словами і посіяла. Та Есса спробувала їх відігнати, принаймні до зараз, чаклунка не заподіяла їй шкоди. Та схоже, острах таки відобразився у її очах і жінка це помітила, взявши чорне пасмо свого не надто довгого волосся. — Я не відьма. — опустивши погляд, сказала вона, — але маю робити вигляд, аби захищати це місце від небажаних гостей, це дуже важливо. — Вірю. — невпевнено відказала Есса, зручніше усівшись у кріслі знову позіхнула. Архана подивилася на неї із вдячністю. — Вже пізно, Ессо. Давай спробуємо розібратися з усім як буде день і ти відпочинеш. — вона підвелася, — Ходімо, покажу де ти спатимеш. *** Роздратований і дещо розлючений Аррендан матеріалізувався в коридорі, що розводив шляхи замком. Сьогодні з його рук вислизнула могутність, якої бажали мільйони. Карбуючи крок до бібліотеки, він мріяв про те, скільки б міг вирішити усіляких проблем, показавши тим, хто у ньому сумнівається справжню неосяжну силу, можливо завдяки їй він навіть зміг би знімати прокляття. Нервово обтягнувши білий дублет, вишитий золотою ниткою, Аррендан потягнувся до стрічки, що тримала волосся, яке розтріпалося у ході сутички, розпустив його. Короткі чорні пасма вмить розсипалися, обрамляючи високе обличчя, але він знову зібрав їх. — Ви вже повернулися, Ваша Високосте, я маю деякі новини. — неочікувано вивів Аррендана із роздумів слуга, що зупинився поперед нього за декілька кроків, поклонився. — Сподіваюся хороші, — важко зітхнув монарх, зловивши себе на думці, що виявився недостатньо пильним і його застали зненацька. Слуга порівнявся з ним, і вони повільно разом увійшли у бібліотеку. — Швидше, не дуже. — А-а-ай, — розвів він руками, а потім потер пальцями перенісся. — Доля сьогодні явно вирішила з мене познущатися. — Я ще очікую підтвердження інформації, але скоріше за все у провінції Чорнводи намагається перехопити владу саме той на кого ми думали. І здається тамтешня влада за декілька тижнів повністю перейде під їхній вплив, якщо ми цьому не завадимо. — Ну що ж, новини дійсно не надто втішні. Радує той факт, що ми тепер знаємо куди бити і мій удар буде у саме серце, я не чекатиму поки мене зрадять. — Аррендан зник між рядами книжкових шаф, найменший відділ, саме той який йому був потрібен, складався лише з двох поличок і знаходився у самому кінці приміщення. — Ви впевнені у цьому? — Поспішив за ним Джастін. Одного разу Аррендан підібрав його з вулиці. Пізніше хлопця якийсь час навчали допомагати королю. Він пройшов різні випробування, які були не з легких, а інколи навіть достатньо жорстокими на кшталт катівні у підземній темниці, у якій з нього намагалися витягнути потрібну інформацію через тортури. І він її пройшов. Наразі Аррендан достатньо йому довіряв, щоб оговорювати подібні речі. — Впевнений. Вони хочуть пробачити мою рішучість, вони побачать, але не тільки її. — Справа у ще тому, що ми не можемо передбачити, до якого табору противників Вашої корони належить ця група, Ви ж самі розумієте, ситуація не з простих. Після смерті Ваша мати залишила Вам не найкращу славу. — Нічого, усьому свій час. Ех, що є те є. — ельфійська секція залишилась у королівській бібліотеці від матері, декілька самотніх полиць, що губилися у різноманітті літератури та знань. Аррендан пригадав її важкий характер, холодні, суворі блакитні очі, що завжди розпізнавали його брехню і все запитував себе, чому ж вона зробила те, що зробила. — Добре, тоді ще дещо. Вельмишановний Серпен потрапив до шпиталю. Не впевнений чи Ви знаєте, але сьогоднішній магічний сплеск негативно вплинув на деяких магів і пан Серпен не виключення. — Справді, то як він почувається? — Здивовано спитав Аррендан, тягнучи з полиці дуже і дуже стару, пошарпану, затерту книгу. — Він просто не приходить до тями. Лікарі не знають що із ним. — Зранку навідаюся до нього. А зараз залиш мене самого. Маю попрацювати над дечим. Джастін кивнув і поспішно пішов, залишивши короля на одинці. Аррендан сів за дубовий стіл, відкривши книгу. Думки Аррендана скувала цікавість. Подія, що трапилася сьогодні, настільки скоро підніме на вуха весь світ, що, ймовірно, на викрадачку почнеться полювання. Він сперся об підвіконня. — Але звідки їм знати, хто вкрав магію? Там був один я та відьма. На його обличчі заграла посмішка, незважаючи на недавню поразку. А відьму він міг би спробувати знайти – потрібен лише час та шукачі. Першого в нього замало, але друге він мав у достатку. Перегортаючи сторінку за сторінкою, Аррендан розглядав невиразні материнські позначки. Стерта практично до дірок книга була марною. Нічого нового про Джерело він не дізнався. — Мені варто поспати, — сказав Аррендан, потираючи очі. — магічне спустошення, так би я назвав те, про що говорив Джастін мене не торкнулося, але я все одно виснажений. Ранок вечора мудріший. — Чоловік повернув книгу на місце і вирушив у свої покої. *** — Це неймовірна втрата, Іфріате, і її масштаби неможливо оцінити. — Молода сивочола жінка, сидячи навпочіпки, ніжно провела пальцями по символах зовнішнього кільця Джерела. Порожнім поглядом Іфріат дивився в протилежний бік. — Потрібно знайти викрадача, я правий? — не повертаючи голови запитав він. — Поки не сталося непоправне. Густий шар чорного важкого диму огорнув обох і вони покинули Джерело. І лише попіл, що залишився на землі, свідчив про їхній недавній візит. Розділ IV Приречений Багато років він просидів у в'язниці у західній скелі під королівським замком. Закутий у кайдани, він стер шкіру на колінах, але згодом вона огрубіла і вкрилася шрамами. Викручені руки постійно боліли, особливо реагуючи на зміну погоди, проте час минав, тіло до всього звикало. Тільки думки назавжди вкрилися павутинням зі спогадів минулого. Щодня він мучив себе, згадуючи той самий день. Він хворів на минулим, жив ним і ніяк не міг його зректися. Тільки минуле тримало його на цьому світі. Пам'ять нескінченно відновлювала події того дня, після якого він почав не жити, а існувати. Іденьюар смикнувся. Товстий сталевий ланцюг розсік тишу гучним дзвоном. Він підняв голову, але в темряві не зміг нічого розгледіти. А здавалося б, час було звикнути. В основному Іденьюар спав, навмисно занурював себе в сновидіння, споглядаючи те, що краще забути. Однак крім цього йому не було чого робити — тільки божеволіти. Ніжно-блакитне сяйво привернуло його увагу. Ромбовидний камінчик ледь мерехтів у темряві, відкидаючи світло на частину кайданів та зап'ястя Іденьюара. Краплі води безупинно падали десь ліворуч, за спиною, іноді він рахував за ними час, не знаючи навіщо. Довгим важким поглядом Іденьюар тиснув на камінь, потім машинально смикнувся, тихо видихнув і повільно опустив голову з наміром знову піти по колу спогадів у снах. Іденьюар заплющив очі, і картинки в голові помчали з неймовірною швидкістю, змінюючи один період життя іншим. Перша довга війна була так давно. Він опинився у лісі, переступаючи трупи воїнів, яких застали зненацька. Випущені на передову люди, немов худоба на бійню, гинули за ельфійські ідеали та амбіції. Їхні обличчя були розмиті, наче час стер їх зі спогадів. Іденьюар не хотів цього бачити. Картинка змінилася: тепер він наздоганяв відьму у темно-зеленому плащі, але тій вдавалося вислизати від нього, передбачити його дії, і в останній момент він хапав рукою повітря, так і не досягнувши мети. Перші кроки завжди найскладніші, особливо у полюванні на відьом. Занадто різний час, надто невиразні спогади. Зараз вона торкнулася свого темного волосся, провела долонею від коріння майже до кінчиків. Взяла гребінець і повільно почала розчісувати довгі шовковисті пасма, задумливо вдивляючись у далечінь з вікна. Біла тонка сукня окреслювала прозорими рукавами її тонкі гострі плечі, трохи нижче — круглий живіт, а там падала на підлогу. Юна була вагітна. В її очах останнім часом застиг смуток, і скільки б він не питав, у чому справа, вона, усміхаючись, відповідала, що все гаразд. Вікно виходило на місто нижче замку — довколишні вулички важко було роздивитися, але останнім часом Юна часто так робила. Іденьюар знав: вона щось бачила, щось, що навряд чи можна змінити, інакше нічого не приховувала б. Раптом Юна кинула гребінь на підвіконня і заплющила очі, міцно стиснувши губи. Іденьюар швидко опинився поруч, притримуючи її за плечі: — Ти як, все гаразд? — Він схилився до неї, намагаючись роздивитись обличчя, приховане волоссям. Її очі все ще були заплющені. — Все добре, просто… просто малюк штовхається. — Юна повільно погладила живіт, а потім підвела голову. У її погляді Іденьюар помітив німе благання, ледь прикритий розпач, а потім сльози. Зляканий, він обхопив її обличчя руками: — Юно, що сталося? — Я просто щаслива, Ідене. Невимовно. І не можу стримати це. — Тоді чому ти плачеш? — Він ласкаво витер її сльози з щік великими пальцями і глянув у вічі. — Від щастя, — Юна намагалася зобразити радість, і частково в неї вийшло. Проте розпач вона приховати не змогла. Тоді Іденьюар не міг зрозуміти, у чому справа. Все це було йому нове, незважаючи на його вік. Він обережно притиснув Юну до себе, погладжуючи рукою по волоссю, намагався втішити. З часом вона заспокоїлася, заспокоюючи рівномірним диханням і його. Таке траплялося нечасто, тож незабаром він про це забув. Однак пізніше він зрозумів, у чому справа, все глибше занурюючись у жаль, і докоряв собі за те, що так і не розпитав Юну про це. Іденьюар знову смикнувся — дзвін ланцюгів розрізав монотонне капання води зі стелі. Повіки мимоволі затремтіли, міцно стислі зуби ледь не скрипіли від емоцій, які він відчував щоразу, коли пірнав у цей спогад. Ось тільки його шматки так і не збиралися в одну логічну картинку. Юну грубо притиснули до землі тяжкою чоловічою ступнею. На останньому місяці вагітності їй і так було нелегко пересуватися, а тепер вона зовсім не могла поворухнутися, кидаючи всі сили на те, щоб тиск на живіт був якнайменший. Однак її опір був мінімальним. Високий чоловік над нею був знайомим, як і його самовдоволена посмішка і хитрий погляд, що бігав з неї туди, куди погляд Юни не діставав. Наче він чекав чогось чи когось. — Вибач, Юно, але, мабуть, твій дар передбачення не такий безмежний. — Він сильніше натиснув ногою на її спину. Вона тихо застогнала від болю, заплющивши очі, намагаючись на ліктях утримати своє важке тіло. Плечі тремтіли. Міцно стиснувши пальці в кулаки і заплющивши очі, з-під вік яких пробивалися сльози, Юна щось нашіптувала побілілими губами. — Прибери від неї свою бісову ногу! — витягаючи свій закривавлений меч із чергового ворожого солдата, загарчав Іденьюар. Він ледве стримувався, щоб не зірватися і не рвонути напролом, перегризаючи горлянку кожному, хто наважиться стати на його шляху. І тільки віра в те, що він зможе врятувати Юну, протвережувала розум не гірше крижаної води. Не чекаючи будь-яких дій, Іденьюар пішов у наступ. Ось він ухилився від удару зліва, рукояттю меча збоку дав супротивникові в щелепу, потім — ногою в груди. Він був такий швидкий, що двоє чоловіків, які оточили його, навіть зрозуміти не встигли, куди він подівся, протикаючи один одного наскрізь. Так Іденьюар дістався мети. Все було так просто. Було б. Іденьюар не зрозумів, як це сталося. Не в змозі поворухнутися, притиснутий до холодного мармуру підлоги, він дивився, як Юні в спину безжально встромили меч. І мовчки божеволів, розплющеними очима перелякано хапаючи кожен її жест, кожен її рух в надії, що вона не перестане дихати. Юна навіть не кричала, ледве дотягнувшись маленькою долонею до його грубої руки, і прошепотіла щось, що невиразно відклалося в його голові. Її погляд спорожнів, і з останнім її подихом пішло їх із малюком життя. А далі все було, як у тумані. Стіни та підлога в замку буквально омилися багряною кров'ю. Безліч трупів, розкиданих коридорами, застигли в німому жаху. У безпам’ятстві Іденьюар самостійно знищив десятки воїнів завойовника. Отупілим мечем різав, рубав і зводив з розуму кожного, хто траплявся на дорозі. Зводив з розуму магією, яку не використовував уже багато років, на прохання Юни. Він так її любив! Тепер її нема. Після усвідомлення цього Іденьюар бездумно осів на підлогу. З його колись білого волосся струмком стікала червона кров. Він весь був у ній. Скільки він так просидів, бездумно, безглуздо витріщаючись у своє відображення в калюжі крові, — він не знав. Пізніше хтось схопив його — Іденьюар не чинив опір, — закували в кайдани з купою магічних цяцьок, що стримували б його силу і залишили в порожній західній печері під замком. Йому було все одно. Того дня Іденьюар загинув разом із дружиною та ненародженою дитиною. — Ти жалюгідно виглядаєш. — Низький жіночий голос вичепив його з безодні снів. Не підводячи голови, Іденьюар одразу перейшов до справи — темрява все одно не дала б йому роздивитися незнайомку. — Чого тобі? — Грубим, сівшим голосом, спитав він. Жінка розглядала його, наче бачила у темряві. Волосся Іденьюара відросло майже до попереку. Воно було брудним та сплутаним — сорок років у в'язниці він не мився. Жінка посміхнулася. Іденьюар зовсім не змінився, лише трохи змарнів. Її дитячі підозри виявилися вірними – він безсмертний. — Мені потрібні твої здібності, Іденьюаре. Колись давно ти був найкращим мисливцем на різних магічних істот, сподіваюся, що ти не втратив навичок. — Блакитний ромбовидний камінчик засяяв яскравіше, відкидаючи світло на Іденьюара. Ганчірки, що колись були його одягом, ніби ведмідь роздер. З-під них, наскільки дозволяло світло, виднілися шрами, великі й не дуже. — Мене це не хвилює. — Іденьюар підвів голову, але жінка стояла надто далеко, щоб він міг її розгледіти. В очах, що не звикли до світла, болісно закололо. — Перейду одразу до справи, — продовжила жінка, не зважаючи на відмову Іденьюара. — Я маю частину заклинання, і я знаю, що потрібне для його втілення. Я можу повернути твою дружину до життя. Іденьюар напружився і видав якийсь звук, схожий на гарчання вовка. — Навіть думати про таке не смій! — Гнівно відрізав він, сіпнувшись щосили в бік відьми так, що кам'яна стіна, до якої кріпилися ланцюги, затріщала. — Ти неправильно зрозумів мої слова, — спокійно відповіла вона, роблячи кілька кроків йому назустріч, щоб він зміг побачити її. — Я маю на увазі справжнє повернення до життя, а не якусь аматорську некромантію. Іденьюар побачив, як від блакитного сяйва засвітились у темряві її вузькі карі, майже червоні очі. Коротке світле волосся, укладене на правий бік, приховували частину її обличчя, і Іденьюар не зміг зрозуміти, хто вона. — Це неможливо. — Тихо і приречено видихнув він. — Звичайно, можливо, якщо в тебе є все необхідне. — Незнайомка підійшла до нього і, присівши, глянула йому в очі, лукаво посміхаючись. Іденьюар відповів їй довгим випробувальним поглядом, намагаючись пробитися крізь стіну обману. Однак він знав, що не зможе. — Що ти задумала, відьмо? — Мені потрібно, щоб ти знайшов декого. Людину, що вкрала магію із Джерела. Саме вона є ключем до вирішення наших питань. Але якщо ти бажаєш сидіти тут, як побитий пес, усю вічність, яка в тебе залишилася, я пошукаю когось іншого, — підводячись незнайомка розвела руками, скрививши губи. — Магію з Джерела вкрали? Як це можливо? — Іденьюар прожив надто довго, і дуже мало могло його здивувати. За винятком цієї ситуації. — Ти хоч уявляєш, скільки тисячоліть ніхто не міг цього зробити? — Повір, я здивована не менше твого, проте це факт. І ця магія – легка здобич. Ну так що? Іденьюар заплющив очі: п'янкі думки про воскресіння Юни всього на мить заповнили його голову. Він згадав тепло її рук, озера її блакитних очей, а потім те, що вона прошепотіла йому перед смертю: «Біла відьма тебе згубить. Або ти її». І тоді він, немов блискавкою уражений, різко розплющив очі, нарешті усвідомивши, що Юна знала і бачила значно більше, ніж він міг уявити. — Іду, — тільки й сказав він. А потім щосили потягнув на себе ланцюги. Стіна знову затріщала, посипалося дрібне каміння, а за ним — два великі шматки граніту разом із кріпленнями для ланцюгів. Іденьюар підвівся з колін: — Долю побитого пса я вибрав собі сам. Відьма оцінювально стежила за процесом, не до кінця розуміючи, скільки фізичних та магічних сил у Іденьюара. Здавалося, навіть товстий ланцюг, вислизнув із кам'яної стіни наче слимак. Звідки в нього сили? До того ж кристали в його кайданах щомиті поглинали його магію. Однак їхнє світіння було настільки слабким і нестабільним, що, мабуть, він давно привів їх у непридатність або обернув їхню роботу собі на користь. Мало хто так умів. Навіть їй це не під силу. Після його слів відьма остаточно переконалася, що сорок років у в'язниці він просидів з власної волі. Змучений почуттям провини від втрати, він весь цей час, ймовірно, намагався прийти до тями. — Ну що ж, тоді забираємося звідси. — Іди сама, я наздожену. Чаклунка, знизавши плечима, змахнула рукою і зникла в чорному серпанку. Іденьюар просунув долоню між прутами невеликого віконця у дверях, міцно вхопився пальцями і, зірвавши її з петель, закинув кудись убік. Довгий вузький коридор зустрів його вогнями магічних світил і спантеличеними раптовим гуркотом двома стражниками. Іденьюар покрутив головою, розминаючи шию, і, схрестивши пальці в замок, потягнувся, готуючись до бою. | |
|
| |
| : 119 | : 2 | | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
