Таємниця друкарні. Глава 2
| Оксана дуже зраділа втішному подарунку — великій збірці дитячих казок, та щастя дівчинки наче рукою змахнуло досить швидко. Ніяких листівок подібного вигляду та ще й тиражом всього у три примірника тут ніхто не пригадував. — Мабуть, то було приватне замовлення, — виправдовувався робітник друкарні, помічаючи вологі оченята дівчинки. — Вже минуло років з двадцять п’ять з того моменту, як їх надрукували. Архів не зберігся майже, бо, мало хто знає, але… друкарню пограбували три роки тому. Поцупили колекційні видання та деякі документи. — Хто в своєму розумі буде таке викрадати, — всміхнувся дід. — Але, добре, так. Може, є у вас якісь інші листівки, га? — він непомітно для похнюпленої Оксани підморгнув Михайлу. — Покажіть, будь ласка? Може щось там і знайдемо. Дівчинка потроху заспокоювалась. Вона не могла повірити в те, що пригода закінчилась ось так от запросто. Маленьке серце сподівалось, що все найцікавіше попереду, гріло та навіть обпікало груди, в приємному очікуванні. Сльози висихали на щоках, очі були ще вологими, але дівчинка знайшла в собі сили не ламатися. До того ж — вона тримала за руку діда. Цього сміливого, впевненого чоловіка, який багато що бачив та пережив. Мама розповідала, що дідусь жив бідно, що працював з семи років — тоді Оксана вигукнула: «О, мені скоро сім! Мені також треба йти на роботу» — а після одруження працював ще більше, аби дружина і донька ні в чому собі не відмовляли. — А можна буде все роздивитись? Бо до друкарської цієї штуки мене не допустили! — жалілась Оксана, майже забувши про своє велике горе. — Сказали, там фарба. Але ж я так люблю нюхати свіжі книжки! — І читати їх також, — додав дід, бо Оксана не дуже любила читати щось нове одразу ж. Перш за все вона дивилась на малюнки, а читати починала, коли всі ілюстрації були детально розглянуті. — Так! Так що? Можна помацати? Це ж так цікаво! — Ох, звісно ж. Тільки обережно, бо там багато пилу і павуків, — зауважив Михайло, відчуваючи, що доведеться ще довго розважати цю малу. Але ж відправити її додому було б неввічливо та грубо, до того ж, роботи — не так, щоб багацько. Невеличке приміщення старого архіву, котре потребувало довгого та нудного прибирання, зустріло їх запахами цвілі та вогкого паперу. Пил тут лежав всюди, наче десятками років сюди ніхто не заходив — а так воно, мабуть, і було, а павутина, наче сиве та довге волосся звисала із закутків. Оксана не побоялась ступити через поріг першою, навіть обігнавши Михайла. Дуже не терпилося їй доторкнутися до всього, гарненько роздивитись та, можливо, щось випросити для себе. Тут вона вирішила, що буде колекціонувати раритетні листівки. Залишилось лише не забути про своє рішення до кінця екскурсії. Звідусіль на них уважно дивились книжки та теки з документами. Деякі стояли на полицях чи на етажерках, якісь на великому, довгому столі, інші попадали на підлогу та лежали там, наче снігові замети. Оксана рухалась спритно, намагаючись не наступити ні на що, але коли все-таки нога її стала на якийсь лист, дівчинка почервоніла від сорому. — Все добре, не хвилюйся, — запевнив її Михайло. — Майже все тут треба викинути. Бачите, ми тут ще нічого не впорядкували, поки всі нові документи у кабінеті директора. То ж сміливо проходьте. Але сам Михайло, Оксана і дідусь оминали впавші документи, підіймали їх та клали на стіл. Було щось неправильне, якийсь акт вандалізму — ось так брудним взуттям плюндрувати, хоч і непотрібну, але документацію, листи та книги. Тим більше, що в архіві панувала приємна атмосфера, котра буває тільки у місцях давніх, давно забутих людьми, але красивих та моторошних водночас. Оксана ще не знала, як називається те відчуття, коли тобі хочеться бути в цьому місці, дивитись на все, що тут є, невідривно, затамувавши погляд, торкатись старих книг та дихати запиленим, але сповненим пахощами сивої давнини, повітрям. Щось подібне дівчинка відчувала у музеї та монастирі. — Ця листівка схожа на мою, — Оксана підійняла старенький, трохи пошкоджений конверт із якого дістала святкову листівку. Горобець сидів на гілці калини та дивився кудись вверх, наче в небо. — Але не така, гладенька, — пальчики провели по поверхні листівки — ламінованій. — Схоже, вона була надрукована пізніше вашої, — Михайло подивився дату випуску: початок дев’яностих. — Якраз перед самісіньким закриттям друкарні. Дідусь стояв біля столу та роздивлявся старезну, з пожовклими сторінками книгу про садівництво. Він не встигнув прочитати усі поради, та деякі вразили його — любителя вирощувати фрукти та ягоди — практичністю та, схоже, дієвістю. Якби Оксана розглядала книгу, вона би зробила акцент на живих, яскравих ілюстраціях — там їх було багацько, хоч фарби трохи вицвіли. — О! А тут малюнок! — Оксана радісно заголосила, розмахуючи забутим дитячим малюнком. — Цікаво, скільки років тепер цьому… — придивилась до надпису, — Вові. — Напевно, він уже своїх діточок має, — зауважив дідусь, відірвавшись від книги і кинувши на онуку лагідний погляд. — Не викидайте малюнок, може той Вова до вас прийде як ми! — очі дівчинки засяяли, наче вона зовсім забула про справжню причину свого візиту сюди. — Гм. Здається, одного з наших майстрів-механіків зовуть Володимиром, його батько тут працював. І цьому Вові десь тридцять з чимось, — пригадав Михайло, раптово заразившись настроєм Оксани. Він обережно сховав малюнок до теки і посміхнувся. Може, й справді, то той самий Вова? Намалював хатинку, сонечко та книги, котрі летіли наче птахи над дахом. — Сама доля підіграє нам, якщо то він, — дідусь закивав та знову повернувся до книги. Загалом, якби не нишпорила Оксанка по куткам, полицям, ящикам та коробкам, знайти щось подібне до власної листівки не могла. Та дуже не хотіла відпускати цю пригоду, тому продивлялась папери та книги ретельніше. Михайло не міг, звісно, знаходитись з гостями більше, ніж дозволяла йому совість та відсутність нагальних справ. Він долучився до пошуку вже тоді, коли Оксана майже втратила надію, але ще дозволяла собі хникати. Диво-таки сталось. Не таке значне, як на то розраховувала дівчинка. Та чи можна ділити дива на великі та малі, якщо вони — всі до єдиного все-таки наче чаклунство, наче магія, щось неймовірне, нехай просто везіння чи збіг. Головне — не бачити у всьому банальності, буденності. Бабуся говорила, що тяжко жити скептикам, хоча сама не дуже вірила у щось неймовірне, що неможливо було пояснити. Михайло знайшов документи з далеких вісімдесятих, у яких значилось, що листівки — дивним тиражом всього у три екземпляри — були виготовлені у цій друкарні. Невелика серія листівок носила назву «Скарб» та містила особливу відмітку, мовляв, не для продажу. Хто саме віддав листівки до друку, хто забрав їх та розповсюдив — цього в документах не вказували. — Ура! От якби знайти ті дві листівки! Цікаво, що там намальовано? І що там написано? Також ця адреса та слова про скарб? Як думаєш, діду? — Оксана не могла мовчати, збуджено поглядаючи на лист з відомостями та знову простягаючи його назад, Михайлові. Жодного разу не встиг він перехопити лист назад, бо Оксана знову підносила букви під очі та старанно вчитувалась. Вона вміла читати досить добре для свого віку, але робила це невпевнено, тому і повільно. — Це було приватне замовлення, якщо можна так сказати. Для кого — невідомо. Тут навіть не вказаний художник, я навіть за стилем не впізнаю роботи цієї. — Але, Михайло, навіщо тоді занотовувати наявність оцих от листівок без жодних даних? — дідусь нарешті закрив свою книгу та замислився над усім. Онука мала хвацький нюх на пригоди, так втягнула його у щось нелогічно-дивне. Пограбування в архіві, але наявність документів, в яких сказано про тираж розміром три штуки. Тут працював божевільний? Чи він просто був диваком? — Бувший директор помер років з п’ять тому. Ми навіть не були знайомі, але він був відомий тим, що часто дарував дітям і дорослим унікальні примірники. Казки та пригодницькі романи, комедійні п’єси чи збірки віршів, але він ніколи не дарував надто реалістичних творів. Казав, мовляв, в житті і без того вистачає суму та темряви. А сам все читав класику, яка… Ну, ви розумієте. — Чому ви раніше не розповіли про нього? — похмуро запитала Оксанка, відклавши документи на стіл. — Не думав, що це так важливо, — Михайло знизав плечима. Оксана безнадійно махнула рукою. — Ну, надруковано все було за нього, він би міг щось розповісти моїй онучці. Та, певно, вже досить, Оксанко. Треба трохи пришвидшити пошуки, бо якщо пізно приїдемо, бабуся дасть прочуханки. — Так, — вона кивнула, але не дуже поспішала йти кудись. Все тільки починалось! І хоч директор давно помер, можна було знайти ще когось, хто знав щось про листівки. Тільки-но Оксана хотіла розповісти дідусеві про свій намір — розпитати Михайла про старих працівників, як у дідуся задзвонив телефон. Він хутко вийшов за двері, зауваживши, що скоро повернеться. Поки він з кимось розмовляв, Оксанка ще раз перевірила папери. Декілька разів вона зверталась до Михайла, аби прочитав занадто важкі чудернацькі слова. Вони разом посміювались над назвами деяких книг місцевих авторів, а потім, розуміючи, що так не можна, раптово вмовкали і шанобливо читали списки далі. До нового такого твору з дивною назвою. Через декілька хвилин повернувся дідусь. Розчервонівся так, наче пройшовся по морозу. В очах стояли сльози, але посмішка осяювала обличчя. Він розкинув руки в сторону, щоб обійняти Олесю та вигукнув: — Твоя мама завтра приїде! Оксанко, вона приїде назавжди! Оксана випустила з рук папери та мерщій кинулась до діда. Потонувши в його міцних обіймах, вона посміхнулась і витерла сльози зі зморшкуватого, але ще такого красивого обличчя. — Не плач, дідусю. Все ж добре? — Оксанка не знала причин приїзду мами, але навряд чи трапилось щось погане. Мама повинна була приїхати восени і всього на кілька тижнів. — Все добре, мила, все добре. Твоя мама сказала, що досить з нею роботи за кордоном, уявляєш? — дідусь не міг стримати посмішки, бо давно вже просив дочку повернутись. Але гроші, котрі вона отримувала там, переважували чашу терезів над його словами, словами матері та проханнями дочки. Там платили більше, ніж вдома. — Буде шукати роботу тут. — Юху-у-у! — Оксанка сміялась, не забуваючи втирати сльози дідуся, а він витирав її сльозинки. Мама завжди була далеко, а тепер буде поруч. Хіба це не щастя? — Треба розповісти бабусі! Вона буде у шоці! Скоріш, діду, поїхали! Дідусь поважно кивнув Михайлові, а той також попрощався. Оксанка помахала йому рукою і знову почала тараторити з дідусем. Дівчинка майже забула про листівку, а дідусь про книгу, котра йому так сподобалась. І хоча дід вже і не пригадає про посібник садовода, на Оксану чекають ще несподівані відкриття. Звісно, пов’язані з листівкою. | |
|
| |
| : 251 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
0
