Таємниця друкарні. Глава 1
| Із тонесенької книги, знайденої на пильному бабусиному горищі, випала якась записка. Спочатку Оксана не хотіла читати, бо вже начиталась тут достатньо: від листів колишніх бабусиних наречених і до коротких записів-списків з тим, що потрібно купити. При детальному обслідуванні виявилось, що то не просто записка, а маленька листівка, надрукована в тому ж місці. Простенька, але красива: з малюнком яскравої гілочки горобини на білосніжному фоні. Оксана перегорнула листівку та прочитала короткий надпис зі зворотної сторони: «Нехай той, хто знайде цю книжку знайде скарб, залишений мною за цією адресою у будь-який час». Та адреса іншого міста, в якому, до того ж, Оксана ще жодного разу не бувала. Листівка виглядала старою, ровесницею книги. Книга з назвою «І будуть радощі, і будуть печалі» якогось маловідомого письменника, видана двадцять три роки тому, у ранніх вісімдесятих. Напевно, той скарб, про який писалось у листівці, давно знайшла бабуся чи дідусь, а якщо не вони — то татко чи дядько Тарас. Оксана сумно зітхнула: пригода тікала з-під носа, навіть не розпочавшись. А сьогодні ще, як на біду по телевізору не показували мультиків, відмінили уже, пустивши свою оту профілактику. Оксана, засунувши листівку назад до книги, попрямувала до бабусі із слабкою надією. Усім своїм великим, гарячим, переповненим мріями та фантазіями серцем, дівчинка сподівалась, що пригоду ще можна упіймати за хвіст. — Ба, а звідки у нас ця книжка? Ти читала її? Я тут знайшла дещо цікаве, — скоромовкою проговорила Оксана, демонструючи бабусі свої знахідки, простягаючи їх прямо під ніс та одразу ж забираючи їх. — На горищі знайшла? Навіть не знаю, у нас було багацько літератури, таких книжок, які просто стояли собі на полицях. Ніхто жодного разу не читав їх, але благопристойно витирав пил, — зізналась бабуся з легкою посмішкою. — Тож і гадки не маю, що то таке. Навряд чи ми щось туди ставили, окрім закладинок. — Тут лист! Точніше листівка! — Тоді ми використовували її як закладку, — бабуся поправила окуляри на переніссі та жестом попросила подати їй листівку, склавши та розклавши тоненькі пальці і простягнувши руку вперед. — Дивно, взагалі не пам’ятаю, — ягоди горобини здавались шматочками гарячого вугілля, котре тільки-но перемішали на згарищі, щоб воно спалахнуло знову. — Може це жарт чийсь ти така… Як ви то зараз кажете? Фішка! Чи хтось брав читати книжку у нас чи то ми у когось… — Бабуся, ну ти не допомагаєш! — розчаровано вигукнула Оксана та забрала листівку назад. Розкривши книгу з кінця, Оксана помітила надпис: «Домашня бібліотека сім’ї Шулянко». — Так це наша книжка! Навіть хтось ось тут написав, а значить, що листівку написали тобі чи дідусеві! — Вибач, сонечко, — засміялась бабуся, покинувши на хвилинку перебирати квасолю. — Я дійсно не пам’ятаю ні книгу, ні листівку. А якщо я не можу пригадати, то на дідуся взагалі не сподівайся! Тепер вони засміялись гуртом. Дідусь не те, щоб був взагалі забудькуватим, але коли він кудись поспішав чи щось у нього горіло, він забував про елементарні речі. Наприклад, виходив у домашніх капцях на вулицю в мороз, забував, що сумка у нього на плечі, шукаючи її по всій хаті чи купував пиво замість молока. Останнє траплялось частіше всього, за що дідусь частіше всього не отримував додаткової порції смачних котлет. Оксана пішла спати, так і не дізнавшись про таємницю листівки. Коли за вечерею дідусь повідомив, що також навіть не відає звідки ця книжка у них в хаті, Оксана втратила надію на яскраву пригоду. До кінця літа залишилось менше місяця, а нічого хвилюючого та незвичайного так і не трапилось! І що вона буде розповідати у школі?! Це був другий клас, вони вже не були тими першачками, трохи наляканими та розгубленими, вони повинні були вести себе гордо, достойно. Оксана була впевнена на усі сто відсотків: усі однокласники обов’язково повернуться до школи з цілою купою різних захоплюючих історій та вражень. А що буде розповідати Оксана? Ні, так справа не піде. Потрібно щось терміново робити! Оксана вертілась майже годину, перед тим як заснула, всі її думки літали навколо листівки та таємничої адреси. Не могло там нічого не бути, не могло! Напружено розмірковуючи як вмовити діда чи бабусю поїхати до необхідного міста, Оксана не помітила, як заснула. Їй наснилось величне дерево, з гілок якого пишним намистом спадали яскраві червоні ягоди. Вранці дідусь сидів за столом та читав газету. Газета не була свіжою, вона залишилась з минулого тижня, але дідусь уважно її вивчав: вони з бабусею посперечались через те, що в одній із статей начебто бачили повідомлення про реорганізацію друкарні. Бабуся терпляче стверджувала: — Там давно вже магазин. Один із тих продуктових, які плодяться наче мухи. — Та ні! Там занедбане приміщення! — гаряче відповідав дід, поспіхом гортаючи газету та притуляючи майже до носа, щоб роздивитись написане краще. — Що тут відбувається? — запитала Оксана, залізаючи на стілець із ногами та хапаючи млинець. — Сядь, будь ласка, нормально, — суворо сказала бабуся, але Оксана не послухалась її. Хіба ж у такі ранки, коли у тебе під кофтиною заховане таємниче послання, а дідусь шукає інформацію про старезну друкарню, можна сидіти за столом як завжди? — Ось де воно! — галасував дід та так різко підійнявся з-за столу, що ледве не перевернув повну чашку чаю. — Ось! — тикаючи пальцем в букви, він відчував себе переможцем. — Тут написано, що друкарня, яка була зачинена майже тринадцять років тому, знову відчиняється. І немає там ніяких магазинів! Будинок, в якому раніше знаходилась друкарня був зачиненим, он, дивись, які дошки прибиті до вікон, а тепер будуть ремонтувати, бо кажуть, що треба розвивати друкарство на місцях. Будуть видавати книжки авторів, наших земляків. Гадають, таким чином допоможуть комусь повірити в себе чи то навіть прославитись! — Нічого собі, — бабуся навіть впустила ложку с цукром, просипавши трохи білого порошку на стіл. — Ніби схоже на правду, але чомусь навіть не віриться! — Ось такі часи настали: люди вже в дива не вірять! — скрипуче засміявся дід, а Оксана і собі тихо повторила за ним. — Коли трапляється щось жахливе, огидне та зле, все одразу ж вірять. А як щось добре та приємне — зась! — До добра звикати легко, проте потім доводиться тяжко від нього відвикати. — Стоп! — Оксана встала з-за стола та простягла у руці ту ж листівку, привертаючи до себе увагу цим жестом та роблячи невелику паузу, як то робили дорослі перед якимсь дуже важливим оголошенням. — Ви забули все. Друкарня буде знову працювати! Діду, повези мене туди, ну! Будь ласочка! Діду! Бабуся та дідусь переглянулись, і в їхніх поглядах онука уловила ту мовчазну скорботу, отой сум, який віками передавався із покоління до покоління, який наче говорив, що ніхто не хоче засмучувати дитину, та доведеться. Бабуся наче питала діда: «Ти скажеш чи мені?». А він відповідав: «Спробуй ти». Та невпевнена в собі бабуся, зітхаючи так меланхолічно, збиралась з думками та словами. — Навряд чи то правда, дитинко. Навіщо туди їхати, га? Давай краще завтра сходимо з тобою до парку, там відкрили нову гойдалку, тобі сподобається. Я зроблю какао, наллю в термос і підемо гуляти. Ну, що скажеш? — Я не до парку хочу, ба. Хочу побачити ту друкарню! Невже ти не розумієш? — Оксана кинула ложку в тарілку, забувши про млинці и кашу, готова була розревітися: очі налились сльозами, а губи витягнулись у тонку полосу. — Ох, Оксанко, здалась тобі та друкарня… — зітхнув дід, похитав головою та знову поринув у читання. Більше він нічого не сказав, але Оксана зрозуміла, що зможе вблагати його на поїздку. Він завжди так зітхав — вимучено та смиренно, коли розумів: от-от програє. Оксані він програвав часто, хоч вона майже ніколи не рюмсала та не капризувала. Та сьогодні була готова навіть на це, тільки щоб поїхати до друкарні! — Так ми їдемо чи ні? Бабуся відсьорбнула трохи чаю, перекинувши всю відповідальність на діда. А він, навіть не роздумуючи, подумки сказав: «Та що ж ти будеш робити!» та погодився, тихо та трохи роздратовано, та Оксані було байдуже: головне, що її-таки відвезуть до друкарні! Та до міста поїхати вдалось лише через тиждень: Оксана так перехвилювалась, що застудилась того ж вечора, коли вдалось вмовити діда. Довелось лежати у ліжку серед яскравого, наповненого п’янкими пахощами, свіжого літа. Бабуся та дід марно сподівались, що після одужання онука забуде про мандрівку до міста, бо передчували: там на неї очікувало лише розчарування, ніяких фантастичних подій, магії та сюрпризів. Але, порадившись між собою, все ж таки вирішили, що не буде зайвим поїхати та розвіятись, до того ж, пора було готуватися до школи. Оксані обіцяли новий ранець з феями, але навіть йому вона так не раділа, як тільки одній думці про те, що скоро відвідає таємничу друкарню. Той момент настав ранесенько, ще коли саме сонце тільки-но ліниво піднялось над горизонтом та виконувало ранкову зарядку. Оксана вже не спала — вона взагалі мало спала тієї ночі — скинула ковдру на підлогу та як вскочила на ноги! Босі п’яти мерехтіли у сіро-жовтому світанку, поки Оксана бігала по кімнаті та поспіхом збиралась. Вона навіть розчісувалась так швидко, що декілька разів боляче потягнула гребінцем волосся, хоча звичайно довго заплітала коси, поки не була задоволена результатом. Та кому потрібні ті зачіски, коли щось таємничо-магічне очікувало на неї у місті! — Е, ні. Треба привести себе до ладу, — коли бабуся побачила, як вбралась Оксана: неохайно, навиворіт натягнувши яскраву футболку, вмить прийнялась переробляти усе. І поки внучка неспокійно совалась туди-сюди на стільці, бабуся терпляче заплітала їй коси. — Нікуди друкарня не дінеться, не поспішай ти так! Ви ще навіть не снідали, а ти ж знаєш, якщо дідусь не поїсть добре, він стає злим. — То так! — засміялась і собі Оксана, пригадуючи діда, котрий полюбляв набити пуза. Колись він сам шуткував на тему того, що в його животі живе з добра сотня бутербродів та ще десяток котлет. — От. Охайненько та гарненько, — бабуся дивилась на відображення Оксани у дзеркалі і тепла усмішка сяяла на її устах. — А тепер снідати! — Снідати! А потім поїдемо вже! Ура! Місто зустріло їх свіжим та лінивим дощем. Краплі падали долі так повільно, що можна було взагалі обійтися без парасольки чи капюшону. Небо — сіро-блакитне, затягнуте хмарами, вмившись неквапливим дощем, потрохи прояснялось. Тонкі полоси сонця проривали тонку оборону скопища хмар до тих пір, поки не пояснилось. Наче міст до казкового виміру, сімома кольорами засяяла веселка. Оксана прийняла її появу як знак і радісно хлопала в долоні. — Діду, дивись! — тикаючи у скло, по якому стікали тоненькі струмінці води, вигукнула дівчинка. — Це нас так зустрічають! Так гарно, так чудово! Ех, дідусю, я вірю, що сьогодні трапиться щось неймовірне! — О, неодмінно, дорогенька моя! Вони наближались до друкарні. Дідусь відчував важкість, ніби якась каменюка застрягла в грудях та вибити її звідти було не так просто. Він знав, що от-от посмішка с обличчя онуки змиється, наче дощем, а веселка стане передвісником лиха та розчарування. Переживаючи за те, аби не повернути додому внучку с розбитим серцем, дід розбивав серце і собі. Просто неможливо уявити, яка буде реакція Оксани, коли вона зрозуміє, що нічого важливого, нічого магічного, ніякого скарбу в друкарні немає. І, можливо, немає самої друкарні, бо вірити газетам — то справа така. Та Оксана раділа так, наче сьогодні був її день народження. Гляділа у вікно, голосно читаючи назви вулиць та запитуючи у діда що значить той чи інший знак. Натхненно та жваво, дзвінко та схвильовано розмовляла Оксана з ним, намагаючись хоча б трохи вгамувати небачену активність. Вийшло не дуже добре, бо дід попросив її заспокоїтись, досить стримано, але також і строго. Декілька останніх хвилин дороги Оксана їхала мовчки, серце її дико калатало по ребрам і здавалось, що вона от-от зірветься від напруженого очікування. Коли молодий працівник друкарні почув про листівку, він знизав плечима та винувато посміхнувся: — Вибачте, але мені нічого не відомо. Ми тільки-но відкрились знову, руки не дійшли до архівів. Певно, що це хтось написав із тих, хто працював тут років двадцять назад. — То ми нічого не отримаємо? — настрій Оксани помітно зіпсувався, очі налились сльозами, а губи затремтіли. — Але ж я… Я… — Ну, хоча б екскурсію ви нам організуєте? — дідусь обійняв онуку та міцно притиснув до себе. Оксана трохи підбадьорилась, та все одно сумувала. Їй так хотілось знайти скарб! В одну мить вона ледь не викинула листівку, пошматувавши її, та, на щастя, передумала. Листівка, подумала дівчинка, ні в чому не винна. До того ж, вона красива. — О, так, звичайно! — працівник друкарні закивав, знову якось винувато. — Мене зовуть Михайло, я розповім вам усе про друкарню! Ходімо! Він жестом запропонував йти за ним та щезнув у глибокому коридорі старої будівлі. Дідусь підморгнув онучці та взяв її за руку. — Вперед! — весело да дзвінко вигукнув дід, наче то не Оксана, а він сам марив друкарнею. — Так, — Оксана кивнула, відчуваючи, що, мабуть не все так погано. Може, скарб очікує на неї всередині? | |
|
| |
| : 175 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
0
Чекатиму на продовження.