Прірва (розділи 1 - 6)
| Розділ 1. "Додому" Фактично, вона втікала від життя, яке руйнувало її вісімнадцять років. Якщо розглянути більш ситуативно — вона втікала від своєї аб'юзивної матері-нарцисса, яка ламала її, скільки вона себе пам'ятає. Звісно, до цього всього психотравмуючого пакету має відношення і батько, але, на даний момент, не пряме. Відкотимося десь на тридцять, а може й більше, років у часі. Двоє однокласників, молодих та безтямно закоханих Кароліна Шмідт та Девід Вімарон, в силу свого юнацького максималізму і, мабуть, рожевих окулярів (бо вірили у вічну любов), заприсяглися після настання повноліття одружитися та прожити разом щасливе сімейне: життя з повною хатою дітлахів та маленьким вагончиком онуків. І, здавалося б, що все в найкращому бельгійському шоколаді: батьки підтримали, відломили на весілля добрячі шматки сімейних бізнесів, всі друзі сприймали їх як приклад вічної любові, вагітність проходила просто чудово, навіть токсикозу не трапилось. Але чортівка-доля дала їм смачного ляпаса, а може, скоїла звірське побиття: вбивчий сумісний побут, постійні сварки, запізніле (бо Аполлінарії було вже два роки) розуміння неготовності до дітей, а конкретно Кароліну пані Фортуна вирішила розчавити своїм задом в той самий момент, коли Девід вирішив скакнути в гречку, сходити за хлібом, наставити своїй жінці незламні роги, або, простими словами, скоїти одне мерзенне дійство — зраду. Після такого феєричного набору подій було прийнято рішення розлучитися, звісно, не на приємній ноті. Аполлінарію залишили з матір'ю, яка вже впевнилася в тому, що в неї нема шансу на щасливе життя, бо всі її кращі роки пішли на Додіквіда (так вона його стала називати) та підуть на Ліну (так вона її почала називати, бо “Аполлінарія” нагадувала про Додіквіда навіть сильніше, ніж її зовнішній вигляд, а вона була його натуральною копією). Важко уявити, але цілком можливо, що на контрасті з суворою матір'ю, тато здавався Аполлінарії зовсім непоганим — він приїздив до неї раз у місяць, дарував подарунки, водив у парки, кіно, розважав, не кричав, не бив... "і чому мама так ненавидить його?" Вони прожили так вісім років. Не те, щоб у любові, якої тотально не вистачало Ліні, а, скоріше, навпаки — у гнітучій атмосфері, що деколи змінювалася позитивними проясненнями з боку матері. Одне з таких Ліна запам’ятала найбільш, але не зрозуміла його причини: мати відкоркувала пляшку дорогого вина, запросила своїх подруг і її саму почастувала смачною вечерею, навіть посміхалась увесь вечір. Наступного ранку Кароліна приїхала до школи, аби забрати доньку додому і поставити її перед фактом, який вже не можна було змінити. Коли Ліна сіла на заднє сидіння автомобіля і вже майже застібнула пасок, її мати різко сказала: — Сьогодні ввечері склади всі потрібні речі в одну купу, потім я прийду і упакую їх в твою особисту валізу. Завтра вранці ми поїдемо в іншу країну. А, і не раджу напихати надто багато всього, бо більшу частину дороги ти будеш нести свою валізу сама. Все зрозуміло? — Що? Як? Нащо? — на очах у Ліни моментально виступили сльози і, як би вона цього не хотіла, продовжила тремтячим голосом, майже криком: — Я не хочу нікуди їхати! У яку “іншу країну”? Вона далеко? Ми їдемо назавжди? А як же всі мої друзі? Кароліна проігнорувала більшу частину питань і вирішила відповісти тільки на останнє. — Твої друзі — це останнє, про що я зараз буду думати, Ліно. Ти не відповіла на моє запитання: тобі все зрозуміло? — Залиш мене і їдь сама у свою іншу країну! — виплюнула Ліна, дивлячись у вікно. Почувши це, Кароліна зчепила пальці на шкіряному кермі, залишивши глибокі борозди, і процідила крізь зуби, дивлячись у дзеркало заднього виду, упевнившись, що Ліна дивиться їй у очі: — Я з превеликим задоволенням залишила б тебе твоєму любому татунчику, який тебе, до речі, покинув (просто нагадую). Але боюся, що він зараз десь на півострові Камасутра розважається з якоюсь дівчиною, і ти йому точно там не здалася. — випалила мати на одному диханні. Вона бачила очі Ліни, які розкрилися до своєї максимальної межі і обірвали зоровий контакт, наповнившись сльозами. Не полишаючи своєї насідаючої позиції і розриваючи напружуючу тишу, вона запитала ще раз, вже знаючи, що цього разу почує відповідь: — Все зрозуміло, Ліно? — Зрозуміло. — не відводячи погляду від свого рідного міста, відповіла дівчина, намагаючись запам'ятати його і побачити хоча б одне знайоме обличчя. У новому місті було некомфортно, все було чужим, гострим, неприємним, але вибору не було, бо її ніхто не питав. Коли Аполлінарії виповнилося вісімнадцять, вона мала законне право перетнути кордон самотужки. Вона мала право і скористалася ним. Планування почалося ще задовго до самого моменту втечі. Спочатку це були імпульсивні думки під час сварок з матір'ю, потім — таємні підробітки та збирання грошей на білет і перший час життя, а тепер — це вже майже реалізований план, який знаходиться на стадії “Я вже збираю речі і ніхто мене не зупинить”. Спочатку вона збиралася не говорити матері, а просто тихенько зібрати речі і піти з дому, коли вона буде на роботі, але потім вирішила помститися за те, що вісім років тому її перевезли проти волі. Її автобус відправлявся через годину, а мати мала прийти десь через десять хвилин. Було трохи тривожно, трохи сумно, бо, як-не-як, за весь цей час вона таки потоваришувала з однокласниками і звикла до цього міста, але речі вже зібрані і, як то кажуть, вже пізно пити боржомі. Рівно о 18:50 двері відчинилися і Кароліна побачила те, чого зовсім не очікувала: — Що це? — з явним подивом і нотками страху запитала вона. — Я їду додому. — холодно, майже беземоційно відповіла Ліна. Але адреналін так вдарив в голову, що вона навіть на секунду забула, що таке дихати, і не зрозуміла, чому хтось вирішив постукати по її мозку, як по барабану. — Ні. — різко відповіла мати. — Я не питаю у тебе дозволу і мені не цікава твоя думка. Я їду додому. Після цих слів сталося те, чого не очікувала вже Ліна. Її мати заплакала. Заплакала через неї. І крізь сльози, зламаним голосом почала благати: — Ні! Не їдь, молю, залишися зі мною, прошу! Що мені робити тут без тебе, Ліно? — В цілому, те, що і робила. Ходити на роботу, не помічати мене, а коли помічати, то тільки для того, щоб накричати або принизити у чомусь. Мені набридло. Ти мені набридла. Усе це мені набридло! Ліна вскочила, підхопила свою маленьку валізку з найнеобхіднішим, пакунок з їжею і, не дивлячись на Кароліну, вийшла з дому. Розділ 2. "У кав'ярні" — ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ІЛОСЕ, ЙДИ СЮДИ НЕГАЙНО! — протрубіла на вигляд тендітна літня жіночка у смарагдовому брючному костюмі. — Не чіпайте мою любу матусю, пані Марі, я вже тут. Чого бажаєте? — промуркотів юнак з делікатною посмішкою, наче його життю зовсім нічого не загрожує. — Я бажаю, аби ти своїми файними ручками прибрав вже цей клятий фікус з того клятого кутка. Він туди наче вріс. — явно пом'якшавши, з легкою усмішкою, але нотками погрози сказала пані. — Як же я можу прибрати свого друга? Ми з ним миттєво зріднилися, от тільки-тільки я переступив поріг вашої пречудової кав'ярні, як одразу помітив і полюбив його. Я навіть ім'я йому дав — Костянтин. — продовжував муркотіти той з невгамовним ентузіазмом. — Так-то воно може й так, але ж ти погубив свого Костянтина, бо не поливав його з того самого моменту, як зайшов у мою пречудову кав'ярню, любчику. Тепер він більше схожий на якусь гіллячку з двома листочками, Іле. Ілос глянув на самотній напівмертвий фікус і відчув як його суперсила муркотіння починає від нього втікати, а на заміну їй починає тихенько підповзати почуття вини, бо він дійсно любив той фікус. Перший час навіть поливав, а потім гості, замовлення, тяжкі робочі дні, ну і таке інше. — Давайте зійдемося на компромісі. Я перенесу його в свою підсобку і спробую реанімувати. Якщо не вийде, а я в цьому дуже сумніваюся, то дозволите забрати його додомцю, як скорботну пам'ять про друга? — майже як кіт із Шрека мовив Ілос. Пані Марі пхикнула, але по доброму. Це ж Ілос. — Та роби з ним що хочеш, головне — прибери його з моїх очей. Не очікуючи іншої відповіді, Ілос підхватив свого напімертвого, але такого ж важкенького друга, і скоренько зачімчикував до своєї підсобки на протилежному боці приміщення. За два кроки до вхідних дверей, не зупиняючись, він повернув голову до пані Марі, яка вже стояла біля стенду з кавою, і почав було: — А, до речі, сьогодні мають завезти круасани і... Надто пізно він зрозумів, що на його олімпійському шляху з'явилася перешкода, яка подолала його. Та що там подолала, знесла з ніг, у прямому сенсі слова. Розуміючи незворотність ситуації, і помітивши, що його друг вирішив, мабуть, помститися, і привалити собою перешкоду, Ілос схопив Костянтина, драматично крутнувся і гоцнувся собі на спину. Він хотів був так само драматично айкнути, але перешкода залишилась на ногах і вирішила оперативно відставити Костянтина, який трошки перешкоджав диханню, і підняти Ілоса, який тільки щелепою встиг клацнути. Як тільки вона підняла хлопця, то відразу ж залепетала: — Йой, вибачте мене, будь ласка, я зайшла і відразу задивилася на ваші картини, і не дивилася собі під ноги, — секунду подумавши і набравшись гордої борзовитості, додала: — А взагалі-то, хто буде перти такий важенний, але, як я бачу, напівмертвий фікус без помочі, щей крутити головою, та щей патякати встигати?! А якщо б на моєму місці була якась літня крихкенька бабуська з палицею?! То може вона б і не впала, але фікус з Вас би точно не стягла, а може зверху щей палицею настукала! До речі, я встигла почути — до того як Ви знесли мене цією гіллякою у вазоні, звісно — що сьогодні Вам мають завезти круасани, так? О котрій годині це буде? Натурально ошелешений Ілос застиг, забувши, що таке круасани, де він знаходиться, і чому ця діва дивиця на нього абсолютно не кліпаючи. “її очі.. вони потемніли, а потім посвітлішали? це мені здалося, чи світло так впало? але очі сині, гарні, це факт. а чому.. вона досі на мене дивиться?” Бережи Господь пані Марі, яка швидко помітила, що Ілос в якомусь тумані стоїть як дуб, і скоренько відповіла за нього: — Вибачте, будь ласка, як я можу до Вас звертатися? Дівчина тіпнулась, спочатку не розуміючи звідки йде звук. Вона швидко обдивилась затишний простір і зупинилась поглядом на барній стійці: спочатку побачила акуратно зібране сиве волосся, а потім зелені очі, що з цікавістю вдивлялись їй у душу. Колір її костюму підкреслював очі настільки, що відповідь послідувала не одразу. — Аполлінарія. — оговтавшись сказала вона і, трохи подумавши, додала, — Можна будь-яким зручним Вам скороченням, окрім Ліна. — Запам'ятаю. Можете звати мене Маріанна, але всі звуть пані Марі. Круасани будуть о 10:45, це десь через годинку. Зачекаєте трохи і зможете обрати будь-який рогалик і каву, безкоштовно, звісно. В усякий інший день вона б відмовилась від такої пропозиції, але сьогодні день великого повернення додому, та і круасани з кавою вона полюбляє. — Зачекаю. — От і добренько. — пані Марі люб'язно усміхнулась і повернулась до хлопця. — Ілосе, котику, дороби свою справу і запропонуй нашій гості меню. Будь хорошим офіціантом. Нарешті у голові Ілоса почав розвіюватися туман, а посмішка поступово почала набирати обертів. — Звісно-звісно, меню буде на Вашому столику менш ніж за 5 хвилин. Фінально підхопивши страждального Костянтина і таки притарабанивши його у підсобку він обережно поставив його у куточок. Ілос хотів було уже чкурнути по меню, але зачепився поглядом за запорошене дзеркало, яке одиноко висіло і чекало поки його хтось хочаб протре. Мрії дзеркала навіть перевиповнилися: його протерли, натерли, і піддали відбиттю молоде чепурне обличчя. Ілос використовував тільки своє домашнє дзеркало, під час зборів на роботу, і ніколи не сумнівався в тому, що йому не знадобиться перевіряти свій зовнішній вигляд впродовж дня. Самовпевненість, самолюбство, зарозумілість та інші слова, які б Ілос назвав просто “адекватною самооцінкою”. Хочеться зауважити, що його зовнішній вигляд дає йому повне право на таке самопочуття. Фактурна статура, таке ж лице, обрамлене густим, але в міру, шатеновим волоссям, яке Ілос просить стригти під шторки і старанно вкладає кожного ранку. Теплі грайливі, що не на є, медові очі, оточені чорними гусеничками (пані Марі так назвала його вії та брови при першій зустрічі). Чиста шкіра, мамина чітка форма губ, папин трошки задертий ніс і спільні скули. Ну мрія, егеж? От і Ілос так подумав, прочесав пальцями своє волосся, налаштував обличчя, поправив комір білої сорочки, яка неймовірно личила йому, і з гордо розправленими плечами вийшов із своєї маленької коморки. Кав'ярня була облаштована за вишуканим смаком Маріанни, який здавалося б, має бути більш строгим, аніж затишним. Відвідувачів зустрічали високі двері з темного дерева обвиті по краям вінзелями та декоровані склом, як правило, одна половинка завжди була відкрита, а другу відкривали тільки у день народження або самої Марі, або її близьких людей. Як тільки люди заходять до приміщення, то відразу відчувають насичений аромат кави та випічки, і дуже рідко виходять без нічого. Куди б ви не сіли, в полі зору завжди буде одна чи дві картини, які заворожують, але чим саме — не зрозуміло. Тут зіграла роль вдача чи то пані Марі, чи то того парубка, який продавав свої роботи за три копійки на прибережному ринку. От і перешкода, яку, як з'ясувалось звати Аполлінарія, сиділа за дальнім столиком в кутку і роздивлялась написаного чорного кота з медовими очима, який дивився на всіх як Мона Ліза. — Ваше меню, будь ласка. — в своїй звичній манері промуркотів Ілос. Але відповіді не послідувало. Нічого взагалі не послідувало. Вона так і продовжувала роздивлятися кота. “такого ще не було!” — Бажаєте вже зараз чогось випити або перекусити? — трохи підвищивщи тон і знизивши рівень муркотіння сказав він. І о чудо, вона обернулася. — Ви на нього схожий. — Я? На кого? — На цього кота. Ця жінка явно вирішила зробити цей день особливим, бо так часто за один день Ілоса ще ніхто не збивав з ніг. А вона, як ні в чому не бувало, відповіла: — Поки що, я буду склянку нехолодної негазованої води, будь ласка. А, і, у вас тут можна курити? Розділ 3. "Художник" На всьому прибережному ринку це була найяскравіша голова. Мабуть, взагалі одна така на все це містечко: руда та кучерява. Він сидів на облупленій табуреточці, оточений своїми роботами. Роботи явно кричали, що вони не на своєму місці, бо здавалося, що цей рудий хлопчина викрав їх з Лувру, а не написав своїми блідими руками. Він завжди сідав оптимально близько до води — не впритул, бо боязно за картини і, якщо надто близько підсісти, то звук хвиль оглушував, а він такого не любив. Колись і він був явно не на своєму місці. У цьому містечку він живе трохи менше року. Після смерті батьків він вирішив змінити обстановку і переїхати в інше, більш затишне та невелике за розміром місто. Він міг дочекатися завершення свого навчання у школі, але не зробив цього, і закінчив навчання вже тут. Близьких родичів, як і друзів, у нього не було. Бо близькість — це, ну знаєте, охуїти як складно. Якщо вас зацікавив фінансовий момент і в голові промайнуло: “А на що ж йому жити? На копійки художника?”, то можете сміливо відганяти ці думки, бо завдяки батькам він міг би зовсім не працювати і жити в шаленій розкоші до кінця своїх днів. Картини продавав задешево, бо його цікавили щирі емоції покупців, а не гроші. Частенько він нудився, бо людей було мало, і в такі моменти займався своєю улюбленою монотонною справою — намагався розкрутити свої кучері (хтось може назвати це безглузддям, або ідиотизмом — лише тому, що цей хтось не знайомий з тривожною нудьгою). Або, коли пасма вже були достатньо насмикані, він полишав їх і поринав у свої спогади. Інколи йому заважали дівчата, які під впливом власної романтизації хотіли з ним познайомитись, але вони швидко розуміли, що звернулись не за тією адресою. Частіше за все він згадував дві події, але мало розумів чому саме їх. Перша була пов'язана з колишнім однокласником: Август змалку мав хист до малювання, і, замість буйного спілкування з однолітками, надавав перевагу цьому захопленню. Спочатку це були якісь неживі предмети, типу стільця, ручки або квітки, а потім він зрозумів, що вже може посягнути на зображення чийогось лиця. Цим лицем став його однокласник — Іса, повна протилежність йому у всьому, але чомусь рука сама хотіла виводити його контури. Август малював його з 5 класу і робив би це, мабуть, до кінця школи, а може й життя, хто його знає, якби одного дня ліпший друг Іси не помітив необережно залишений аркуш паперу на парті і не заволав: — ІІСАААААА, АНУ ХОДИ СЮДИ, ЦЕ ЩО, ПРАВДА ТИ?! — Тебе чимось пригріли, чи чого ти раптом почав верещати? На п'ять хвилин відійшов булку спиздити, а ти вже забув мене, вилупок? — Та йди вже сюди, подивися на це. Іса, змірявши поглядом надзбудженого Фреда, вирішив, що булка може почекати, і величаво пішов до нього. На півдорозі він зрозумів, що підходить до якоїсь незнайомої парти, бо вона була найближчою до викладача, а Іса таке не любив. — Ну і чого ти тут волаєш? — майже беземоційно спитав Іса, бо в цей момент намагався згадати хто в біса сидить за цією партою. — Та ось, знайшов твій міні фан-клуб, чи щось типу такого. — єхидно прогиготів Фред. — На ось, глянь. Іса взяв з пухких рук свого друга блокнот у чорному вельветі, не розуміючи, що його так потішило. Відкрив — на першій сторінці нічого не було, на інших були якісь дуже гарно і точно намальовані предмети. — Ну і що я маю тут побачити? Твою ма... - його їдкий жарт застряг десь у горлі, бо серед предметів він побачив обличчя, схоже на своє. Чим далі він гортав, тим більше серед предметів знаходив себе. Себе з різних ракурсів. В основному, це були його портрети, але був один малюнок у повний зріст і були щє чиїсь руки. Спочатку він подумав, що не його, але помітив намальовану родимку на середньому пальці та шрам. Він догортав до останнього аркушу, на якому знову був він. З посмішкою. Мабуть, в перший раз в житті він не зрозумів, що відчуває. Фред та компашка вже дізналися чий це блокнот і трубіли під вухо: “ Август?! Хто це?! Та походу якийсь пєдік! Ахахаха, ну й гидота”. Август відкрив двері класу і почув своє ім'я. А потім побачив, що навколо його парти зібралась купа, яка реготала та фукала, а потім різко обернулась на нього. Купа стояла навколо Іси. Іса тримав його скетчбук. Почуття було таке, наче 300 спартанців скинули тебе у прірву одночасним поштовхом у груди. Він забув як дихати і весь залився багрянцем. Іса дивився йому у очі. Може колись і хотілося, щоб він його помітив, але не так. Мертвецьку тишу різко розірвав регіт, який налякав як Августа, так і Ісу. — ТАААК ЦЕ ТИИИ ТОЙ, ХТО УКЛЕПАВСЯ В ІСУ НАСТІЛЬКИ, ЩО АЖ МАЛЮЄШ ЙОГО БЕЗ ПЕРЕСТАНУ? — НЕ СОРОМНО ТАКИМ У ШКОЛІ ЗАЙМАТИСЯ? — А ПРИКИНЬ, ЩО У НЬОГО ТАМ В ДОМА ЗА МАЛЮНОЧКИ? Хвилі реготу піднімалися й піднімалися, а Іса з Августом так і стояли. Нерухомо. Дивлячись один одному в очі. Коли в голові Іси промайнула думка про красу очей Августа, і він сам почав потроху червоніти, він вирішив, що пора вже закруглятися з цим всим. Він не розумів себе, бо, зазвичай, він найперший починає розкачувати хвилі реготу, а зараз навпаки — хоче це все закінчити, бо йому некомфортно. — Ану позакривайте пиздаки усі! Регіт обірвався так само різко як і почався. — Розбіглись хто куди з класу, я з ним сам розберуся. Ніхто не хотів перевіряти, що буде, якщо не послухатися Ісу, і вже через три хвилини в класі стояла повна напружена тиша. Чи хотілося йому вмазати? Ні. Чи хотілося запитатися чому і навіщо? Так. Але у Іси в голові уже почала утворюватися каша, тому він мовив: — Значить так, дивись сюди. Ти зараз збираєш свої речі і виходиш додому через вікно. А потім десь тиждень-два не з'являєшься у школі. Второпав? Август погано чув його, бо у скронях гупало, але основний меседж впіймав і хутко пішов збирати свої речі. Зібрав. Виліз у вікно і побіг додому. Іса залишився стояти посеред класу, дивлячись йому у слід. З вельветовим блокнотом у руці. Він підняв руку, щоб подивитися на нього. Його серце моментально зайшлося і запустило ланцюжкову реакцію, бо його щоки розчервонілися так, що аж запекли. Іса стиснув зуби, присів на стільчик, щоб заспокоїтись, а коли прозвенів дзвінок — вже біг додому. З блокнотом у рюкзаку. Зазвичай, коли Август згадує той день, обличчя Іси, то мимоволі починає червоніти і трохи тіпатися. Тому, він намагається не згадувати і починає шукати щось інше. Ось, наприклад, згадав, що в перший же його ринковий день всі його картини купила статна сива жінка з гарними зеленими очима. Дивились вони на нього трохи сумно, а на картини з непідробним захватом. Розділ 4. "Повернення" Вони прибігли майже одночасно, але в абсолютно різні домівки. Августа вдома чекали люблячі батьки, а Ісу — прийомна сім'я. Чесно кажучи, називати це сім'єю ні в кого не повертався язик, особливо у Іси. Він називав їх просто, чітко, лаконічно — йобані алкаші. Коли він видкрив вхідні двері, то “от блядство, знову” почув дзвін пустих пляшок і храп від якого все дрижало. — Тільки 16:00, а вони вже у сраку, — просичав Іса і почав тихенько просуватися до своєї кімнати. Щоб дістатися до пункту призначення, потрібно було пройти повз залу, в якій саме і спочивали ці два тіла. Іноді вони сиділи в креслах один навпроти одного, іноді на дивані, а якщо алкогольна феєрія достигала свого апогею, то вони базувались на підлозі. Сьогодні був саме такий день, але було ще дещо. В руці “батька” була розбита пляшка, а на щоці “матері” був достатньо глибокий поріз. — Останню не поділили чи що? — риторично запитався хлопець. Щоб довго не затримуватись і не розбудити їх, Іса продовжив просуватись у свою кімнату. Вона була для нього своєрідним сховищем, бо тільки його двері замикались на клямку. Але в крайніх випадках і вона його не рятувала, бо цей “батько” мав достатньо дурі, аби вирвати її. Ну, а Іса мав достатньо клепки, аби присобачити її назад. Так якось вони і жили. Він кинув свій портфель у куток маленької кімнати і плюхнувся на тверде скрипуче ліжко. — Господи, зроби, будь ласка, так, щоб колись я таки плюхався на величезний м'який матрац, який буде лежати на такому ж величезному ліжку з ясеню. Він прогундосив це у стару пір'яну подушку і перевернувся на спину. Поглядом зустрів стелю, обвішану павутиною, і тяжко зітхнув. Він намагався лежати спокійно і не думати ні про що, а якщо і думати, то про завтрашній пацанячий похід на став. Ні про що більше. Ні про який вельветовий блокнот у портфелі. Ні-ні-ні. Аж ніяк. Коли в грудях нестерпно заклекотало, а щоки почало щіпати, Іса різко злетів з свого спального місця і вихопив з рюкзака блокнот. — Просто хотів ще раз помацати цей приємний матеріал. Ото і все, — натягнуто пролепетав він, проводячи пальцями по палітурці. — Ото і все. Він сів на ліжко і намагався кудись відкинути цей клятий блокнот, але той наче прилип. Трохи поменжувався. Таки розгорнув. Намагався роздивлятись малюнки і переконати себе в тому, що йому зовсім не хочеться ще раз подивитися на свої портрети. Ось шкільний стільчик, ось олівець, сосиска в тісті, голуб, ось його серце торохнуло так, що він аж злякався. Ось він. Іса знову злетів з ліжка і підлетів до дзеркала. Почав порівнювати. — Та я навіть сам не помічав, що в мене є родимка на вусі. Та хто її, бляха, взагалі помічав-то? Порівнювання себе у дзеркалі і себе у блокноті продовжувалось хвилин тридцять. Він знову долистав до себе з посмішкою і виявив, що має якісь вампірячі ікла і старечий лоб. — Треба гарніше якось усміхатися, щоб він... — Іса запнувся, бо піймав себе на тому, що зовсім не проти цих малюночків, а навіть хоче ще. Навіть вже виграшні ракурси підібрав, второпав як гарно викручуватись. — Якого дідька я роблю? Іса затріснув блокнот і заховав його у свій сховок. Вийшов на вулицю і почав збивати кулаки об дерево, бо, за його легендою, він мав би зробити це з обличчям Августа. Коли Август відчинив двері, його зустрів гомін батьків, який доносився з кухні. Вони міркували про університет для нього. Рудий хотів був непомітно прослизнути до сходів, але почув мамине: — Август? Він спромігся видавити з себе легку посмішку і зайшов на кухню. — Чого це ти не вітаєшся? — з інтересом спитав батько. — Та я не хотів вам заважати, ви ж розмовляли, — проторохтів Август. — Все добре? Ти якийсь блідий, — насторожившись спитала мама. — Голова трохи болить, та й усе, — понуро відповів син. Батьки переглянулися, розуміючи, що щось не так, але вирішили не діставати. Обійняли сина і відправили наверх. Август тяжко впав спиною на своє м'яке ліжко, і відразу втупився у своє відображення на натяжній стелі. Зітхнув і спитав сам у себе: — Господи, ідіоте, хіба мама не казала тобі завжди бути обережним? — Він закрив обличчя обома руками і намагався не думати про те, що сталося. Але воно думалося. Він багато разів прокручував все в голові і намагався не збожеволіти від власних думок. — Ні, ну а, по суті, що я такого зробив? Ну намалював декілька разів, ну і що з того? Ну отак сталося, що він моя муза, я що, винен? Звісно, я, може малював трохи детальніше, ніж було потрібно, але навряд чи Іса це помітить. Я ж не зізнавався йому у коханні і не малював його у сердечках та квіточках. — Август задумався: Не малював же? Горе-художник сповз з ліжка і відкрив свій портфель: ручки, зошити, книжки. А скетчбук де? — Не може бути.. — йому у голову врізалася нова хвиля думок, змішаних з параноєю і панікою. Скетчбук залишився у руках Іси. Десь на 90% він був впевнений, що нічого палєвного там не малював, та і що він такого зміг би намалювати? Але ті 10% тіліпали його, як ніколи. Він сів на ліжко і намагався заспокоїтись. Через якийсь час мама погукала його на вечерю, а після неї він тривожно заснув. Суботній ранок розпочався для Августа так само тривожно, але він задивився на те, як гарно сонячне світло падає в просторі його кімнати, і на якийсь час відволікся. Він дуже любив, коли нікого не було вдома, і сьогодні був саме такий день. Август спустився на кухню в одних штанцях, уже знаючи, що на столі його чекатиме записка від мами. Сьогодні вона промовляла: “Знову прокинувся о дванадцятій ранку, Сонях? Ми повернемось ввечері, їжа і в столі, і в холодильнику, і на плиті. Смачного.” Він любив її почерк, і з усмішкою пішов шукати найпривабливішу страву. Зупинився на млинцях з нутеллою. Іса домовлявся сходити з своїми друзями на став, але не пішов. Йому треба було повернути блокнот. Він прокинувся о восьмій, але збирався з думками аж чотири години. Та все ж таки взяв рюкзак і пішов. Коли підходив до двоповерхового будинку Августа, почало трохи підтрушувати, але він фокусувався на думці: “Віддам. Скажу. І піду.”. Ось він уже стоїть біля дверей і досі фокусується “Віддам. Скажу. І піду.”. Постоявши п'ять хвилин, він таки подзвонив. Август не очікував дзвінка, і через легкий переляк тіпнувся, ляпнувши нутеллою собі на живіт. Він схопив вологу серветку і, забувши про те, що він в одних штанях через гарячу нутеллу, пішов відкривати двері витираючи прес. Іса не очікував побачити таку картину за дверями. Охуїти як не очікував. Напівголий розпатланий сталкер-художник витирає щось коричневе з пуза. Просто шик. Август навіть уявити не міг, що побачить Ісу. — Я не буду запитувати, що ти витираєш, бо прийшов віддати твій блокнот. — Іса намагався максимально строго сказати це дивлячись в очі, але вийшло - дивлячись на несподівано витончений рельєф його тіла і з різким писком на слові “блокнот”. Бачить Бог, він того не хотів, але взяв і почервонів. — Це нутелла. Дякую, що приніс, я не знаю, як я міг його так забути. Вибач. Не зовсім уважно слухаючи його, Іса поліз по блокнот і протягнув його Августу. — На. Август взяв свій скетчбук, злегка торкнувшись його руки, від чого їх обох трохи коротнуло. Але зовсім трохи, ніхто не помітив. — Кхе, ну, я пішов, у школі не з'являйся десь тиждень-два, пам'ятаєш же, так? — сказав Іса проводячи побитою рукою по шиї. — Так, пам'ят.. А що у тебе з руками? — ошелешено спитав Август. Іса не хотів цього питання, але діватись було нікуди: — У мене з руками те, через що тебе не буде у школі. Я тебе побив. Ну мав би тебе, але дісталося домашньому дубу. Окей? Носа я тобі зламав, скажімо. — Але ж.. це через мої малюнки ти таке зробив? А чому ти не побив мене насправді? Їхні погляди зустрілися, але вони обидва різко подивилися деінде. — Так, через твої малюнки. А, до речі, в блокноті не вистачає декількох сторінок. Я їх спалив. Вибач. Розділ 5. "Кассан" Вона сиділа на двоспальному готельному ліжку і думала про майбутню зустріч зі своєю давньою подругою. Подруга була єдиним живим спогадом про домівку у чужій країні. Вони тісно дружили у школі і не втратили свого зв'язку в соціальних мережах, що завжди гріло душу Аполлінарії. Вона дивилась у вікно і розмовляла сама з собою: — Ну, якщо я добре знаю Алісу, то вона запізниться десь на півгодини, тож, у мене є вільні три години, і ще півгодини, які я проведу в кав'ярні. Аполлінарія підхопилася, потягнулася, майже заробивши судому, і пішла мити своє білокуре волосся, що своєю довжиною та якістю вганяло багатьох у естетичну депресію. Їй не потрібно прикладати багато зусиль, аби бути жесть якою гарною. Зусиль приклала матінка-природа, і Аполлінарія повністю це розуміла. Ну, почала розуміти років з п'ятнадцяти, бо до цього часу вона не дуже сильно звертала увагу на свою зовнішність. А потім її психіка навчилася відсіювати булінг, заздрість і оте все інше лайно, тож у шістнадцять років вона вже повністю розуміла свої плюси зовнішності, які компенсувалися мінусом характера. Її глибокі сині очі бачили у дзеркалі ванної кімнати досить густі та темні, як для такого кольору волосся, брови, довгі вії, чисту шкіру, яка була трохи заплямована веснянками, пухкі губи і маленький, але гостренький ніс. І все це було на кругловато-овальному обличчі. Раптом вона помітила, що світло в кімнаті впало дуже кумедно, підсвітивши її макушку, і сказала: — Ну, тепер зрозуміло, чому бабця з переходу мене ангелом охрестила. Правда, ангел трохи рогатий, але то нічого. Ще трохи подивившись на себе, вона таки зайнялася своєю основною справою. Після — використала мільйон баночок з доглядом для волосся, бо вона його безмежно любила, підсушила феном, обов'язково головою вниз, і накрутила його на шарф, аби через дві години мати стійкі локони. Ці дві години пішли на легкий макіяж та підбір одягу, якого було трохи малувато. Вона зупинилась на чорній сукні з об'ємними рукавами, а коли взялася за вибір аксесуарів, то її перебив звук повідомлення. Писала Аліса: — Запросити запросила, а куди йти не сказала. В своєму стилі, Апа. Аполлінарія злегка стукнула себе рукою по лобі, бо дійсно не сказала, але не падати ж обличчям в каку. — А я чекала поки ти сама запитаєш. У “Кассан”. — Скільки тут живу — перший раз чую. — Все буває вперше, чекаю. Хотіла б сказати: “не запізнюйся”, але ці слова Великій Ліссі Кірштейн до кришталевої дупи. — Я тебе теж люблю, вже виходжу. Апа, як її з давніх-давен називала Лісса (аналогічна історія), посміхнулася і вирішила, що найкращим варіантом буде відсутність аксесуарів, і вийшла з номеру. Загалом дорога від номеру до кав'ярні зайняла у неї п'ятнадцять хвилин. Вона зайшла у кав'ярню і сіла за той же столик, за яким сиділа першого разу. До неї одразу підійшов кіт-офіціант з меню в руках: — Вітаю! Ваше меню. Вам принести попільничку? — промуркотів Ілос. Сьогодні вона придивилась до нього уважніше, і помітила не тільки схожість з намальованим котом, а й непогану зовнішність. “йому б моделлю скоріше працювати, а не офіціантом” — Так, можна, будь-ласка, попільничку і Ваш номер телефону? — промовила дівчина підперши голову рукою і театрально замахавши віями. Не те щоб вона дійсно хотіла його номер, але була б не проти. І от, знову вона збила його з ніг, Ілос звик, що він є головним ініціатором, а тут таке. Номер попрохала. Хто взагалі просить номер в наш час? — Будете дзвонити мені вночі і заважати спати? — з посмішкою і такими ж грайливими очима запитав він. — Ну, якщо Вас не влаштовує такий варіант подій, то можна тільки попільничку. — невимушено сказала вона, тягнучись до своєї сумки, аби дістати сигарети. — Сьогодні в нашій кав'ярні проходить акція: номер телефону прекрасній незнайомці плюс акаунт в одній соціальній мережі на вибір. Тільки за однієї умови — Ви погодитесь сходити на танець зі мною. — переможно промовив він. Ілосу терміново потрібно було щось зімпровізувати, аби вирівняти чаши терезів, а вона ніби й оком не кліпнула. Може й виглядала вона незворушно, та в голові у неї пронеслося: “ЯКІ В БІСА ТАНЦІ, МЕНІ І СЛОН НА ВУХО, І ВЕДМЕДЬ НА НОГУ, І ЗДАВСЯ МЕНІ ВЗАГАЛІ ТОЙ ЙОГО ТЕЛЕФОН І ІНСТАГРАМ ЧИ ЩО ВІН ТАМ ЗА СОЦІАЛЬНУ МЕРЕЖУ МАВ НА УВАЗІ”, але треба ж тримати обличчя, тому відповіла: — Обожнюю танцювати. Тільки скажіть хоча б своє ім'я, чи за нього теж щось попросите? — Як я міг не представитись, Ілос-Карл К'юрі, але можна просто Ілос. — відрекомендувавшись, поклонився, ніби зняв шляпу. — Аполлінарія Вімарон, — вона простягнула руку. — Можна просто Аполлінарія, або якось коротше, але не.. — Але не Ліна, пам'ятаю. — Ілос тендітно підхопив її долоню і, трохи по застаріло-джентельментськи, цмокнув її руку. Зазвичай, таких викрутасів вона не любила, але зараз вважала це доречним. Дістала телефон з сумки, розблокувала і протягла йому: — Будь ласка. Чекаю свою попільничку та смс-запрошення з місцем, часом та дресс-кодом на танці. Ілос посміхнувся своєю коронною посмішкою, швиденько натицяв свої контакти, повернув телефон і притарабанив попільничку. — Дуже дякую. — сказала дівчина і провела поглядом офіціанта аж до барної стійки. Рівно через сорок хвилин в приміщення зайшла руда висока дівчина у білій сукні. То була Лісса. Всі завжди звертали на неї увагу, і вона завжди в ній купалася. Аполлінарії було цікаво прослідкувати за реакцією Ілоса на неї. “Подивиться трохи довше ніж потрібно — піде з нею танцювати.” - отака у неї філософія. Але Ілос побив усі рекорди, глянув на неї, кинувши “Вітаю”, витратив десь секунди три, і опустив голову. Аполлінарія оцінила та вирішила, що подумає над цим пізніше, бо зараз є щось важливіше. Лісса посміхалась. Апа теж. Вони обійнялись міцно та емоційно, утворивши такий собі інь янь. Обидві злегка заплакали. Апа вирішила, що треба розрядити обстановку, бо буде потоп, і сказала: — Рекордно запізнилась, що, дід стійкий попався? — пирхнула вона. — Ой, та іди ти в сраку, — хихотнувши сказала Лісса, — збиралася морально, бо не люблю каву, а ти мене в кав'ярню затягла. Вони сіли за столик, погортали меню. Апа замовила лате і круасан зі смородиною, а Лісса чай (“Хвала Господу, тут є чай, ще й зелений”) і круасан з індичкою. Ілос прийняв у них замовлення і сказав, почекати хвилин двадцять. Обидві боялися, що дитячих шкільних років було недостатньо, і через багаторічне спілкування тільки онлайн, в реальному житті вони будуть почуватися як дві чужі людини, але зовсім ні. Вони відразу забули про той свій страх, бо говорили багато - про все, сміялися і моментами хотіли плакати. — ТААААК, А ТИ ПРИКИНЬ, ЯК БОЛЯЧЕ БУЛО ДІСТАВАТИ ТОЙ ОГІРОК? — майже зі сльозами на очах від сміху реготала Лісса. — Я НЕ ХОЧУ ЦЕ УЯВЛЯТИ, АЛЕ ЧОГОСЬ УЯВЛЯЮ, — на очах Апи вже було видно мокрі місцинки. А ще ці очі постійно скакали подрузі за спину. В моменті Лісса не витримала і обернулася туди, куди скакали ті очі, і виявила там якогось хлопця, якого навіть не помічала. З виразом обличчя, повним здивування та інтересу, вона сказала: — Тааак оооось хто краде мою увагу. Офіціантик? І що це буде, Апа? — з легкою ноткою іронії запитала вона. Аполлінарія знала, що рано чи пізно Лісса помітить, але що відповісти не придумала, тому видала, здвинувши плечима і легко посміхнувшись: -— Танці. Розділ 6. "Танці" Першого дня вона перевіряла свій телефон кожні три години і навіть хотіла сама подзвонити або написати. Від цього її гордість волала: “ЩО ТИ ТАКЕ РОБИШ?!”, другого дня вона просто зрідка подивлялась на екран, а третього — думати забула. Та ось на четвертий день Ілос вирішив таки об'явитись і написав: “Вітаю, Рі. Як і домовлялись, лови смс-запрошення: Сеньйорита Аполлінар'я, запрошую Вас провести весь 23 день травня зі мною. Місце: люб'язно (або самонадіянно) попрошу Вас повідомити місце Вашого теперішнього проживання, аби звідти повести Вас містом, потім зайти до якогось ресторану, потім знову до Вас, щоб Ви могли підготуватися, ну а потім вже на танці. Час: попрошу бути готовою вже о 10:00. Дресс-код: Від Вас потрібна тільки сукня для танго, яку Ви надягнете безпосередньо перед танцем, а саме о 18:00. В разі згоди чекаю адресу” Очі Аполлінарії почали розширюватися з самого початку запрошення, а під кінець вже вилітали з орбіт. Вона поклала телефон біля себе, вдихнула повні груди повітря і істерично захихотіла: — Сказати йому... де.... Я...... ЖИВУ?! АХАХАХАХАХ, ТА НУ ЦЕ ЩЕ НІЧОГО, Я Ж В ГОТЕЛІ ЖИВУ, І СКОРО З'ЇДУ, АЛЕ БУТИ ГОТОВОЮ В ТАКЕ РАННЯ ТА ЩЕ Й ДО ТАНГО?! АААХХАХААХАХААХ ТААААНГО, ТА ЦЕ СКОРІШЕ БУДЕ КОРРИДА, І Я В РОЛІ БИКА, ГОСПОДИ БОЖЕ! — видихнувши ці слова, вона повільно вдихнула, видихнула, трохи заспокоїлась і вирішила, що діватись вже нема куди. Взяла телефон і скоренько натицяла адресу. — Наробила сама ж собі веселощів. — тяжко промовила і взяла ноутбук. — Сукня для танго кажеш. Ну буде тобі. Гугл показував їй або нудні сукні, або занадто бальні. — Мабуть, доведеться пошарити сайти з сукнями. Хочу з розпіркою на нозі. Вона просиділа за ноутбуком години дві. Їй нічого не подобалося. Щось виглядало дешево, щось коштувало дорого, в якомусь розпірка була аж занадто. Дівчина погортала сайти ще з півгодини і встигла вже втратити надію, коли пані Фортуна вирішила змилуватись: — НАРЕШТІ! — вигукнула Аполлінарія. Вона швидко замовила сукню, щоб та встигла прийти “дякую, Ілосе, що назначив не на завтра, а дав три дні” і пішла підбирати аксесуари та зачіску. Через два дні її замовлення приїхало. Аполлінарія вирішила приміряти і оцінити лук, який вона зіставила. Вона дістала з пакету чорну матову коробку, в якій лежала її досконала сукенка. — Подивимось, як ти на мене всядешся, крихітко. — мовила вона і почала перевдягатися. Чорний колір очевидно личив їй, а фасон підкреслював її фігуру. Міді довжина вдало виглядала і мала б бути зручною для танго, пікантності додавав культурний розріз на правій нозі. Та родзинкою була спина — відкрита, зі шнуровкою. Підібрані довгі сяючі сережки неймовірно вписувалися і добре грали з зачіскою — зібрані передні прядки на хвилястому волоссі. — На випускний навіть так не виряджалася. Вона прибрала всі складові свого аутфіту, але перед тим сфотографувалася і відправила фотографію Ліссі. — Вау, нічогенькі в тебе танці будуть, Апа 0_0. — Ахаха, та не те слово. Сподіваюсь, вийдемо з них живими. Вона відклала телефон і вирішила, що сьогодні піде спати набагато раніше, бо о 7:00 вона прокидалася рази три в житті. Прокидатись було важкувато, але мікс адреналіну та тривожності підкинув її аж за півгодини до будильнику. Трохи пововтузившись, вона таки встала, проробила всі свої звичні маніпуляції з волоссям і макіяжем і почала збирати потрібні речі: косметичка, сукня та приблуди для зачіски. Для прогулянки містом вибрала легкий сарафан. Годинник показував 9:30. “оце так, раніше навіть вийшло, ну посиджу, почекаю.” Ілос стояв біля готелю ще з 9:00. Трошки нервувався, і через це тупцювався на місці, без упину куйовдив свій чубчик і гриз губи. Ну, класика. “надіюсь, що вона не чекає квітів прямо зараз” Рівно о 10:00 вона вийшла з дверей. Вони одночасно оцінили красу один одного. Він стояв у білій сорочці і чорних брюках. На диво, це виглядало стильно, а не як вбрання на перше вересня. Вона так задивилася, що на автоматі простягнула йому руку, аби він її цьомнув. Ілос ніби того і чекав, швиденько підхопив її долоню і цмокнув. — Вітаю! — піднявши очі, промовив він. — Привіт, гарно виглядаєш. — з усмішкою мовила вона. Ілос вже трохи звик до її цих активних штучок, але все ж таки трішки спантеличився. — Д-дякую. А у тебе гарний сарафан. Дуже личить. Вони пообмінювались люб'язностями, поусміхались і рушили в дорогу. — Ну, так як ти не звідси, то я.. — почав було свою промову Ілос, але Рі його перебила. — Я звідси. Ну, народилася тут, жила тут до десяти років, а потім переїхала. Не за своїм бажанням. Вибач, що перебила, продовжуй. — .. проведу тебе своїми улюбленими місцями, я хотів сказати, але ти мене ошелешила трошки. Вона усміхнулась: — Я навряд-чи пам'ятаю щось з дитинства, тому твій план достатньо виграшний. — Ну, тоді добре. Перше місце ти вже знаєш — моя робота. Друге теж пов'язане з їжею. Я сподіваюсь, ти не проти сніданку? — Зовсім ні. Вони йшли вуличками, повними квітучих дерев, квітів та людей, що усміхались. У своєму дитинстві Рі ходила більш занедбаними вуличками і зустрічала більш сірих людей. Теперішні місця її захоплювали, і вона роздивлялась кожен момент. А Ілос захоплювався нею. “мені вже, мабуть, за стільки років приїлося це все, а вона у захваті” Вона різко обернулася на нього і побачила, що він вже дивиться на неї. Сполошилися обидва, але то нічого. Вона запитала: — А ти давно вже тут живеш? — Я теж тут народився, живу дотепер. Один. Батьків немає. Тільки пані Марі, — під кінець він посумнів, але намагався це приховати. — Мені краще запитати про батьків пізніше, чи взагалі не питати? Такого він не очікував. Посмішка сповзла і на секунду з'явився істинний захований Ілос. Він опустив очі і сказав: — Та нічого питати, мама померла від раку, коли мені було шістнадцять, а тато через рік — щось там з серцем. У сімнадцять років я прийшов у кафе Марі за вакансією офіціанта, і намагався обманути, що мені є вісімнадцять, аби заробити собі на життя, але вона все одразу зрозуміла. Мабуть, видавали очі. Вона втратила свого сина, і, я підозрюю, що я став своєрідною заміною, бо моя зарплатня офіціанта набагато перевищує середню зарплатню у місті. Якщо коротко, то отак. Він продовжував дивитися собі під ноги, а Аполлінарія дивилася на нього. Їй було шкода. Вона не переживала такого, але відчувала, що йому важко. Вона легко торкнулася його плеча. — Можна тебе обійняти, чи не варто? Він підняв очі і трошки прояснів: — Я б дуже хотів обіймів, але дуже не хочу розревітися на першому ж побаченні, — вже майже в своїй манері промуркотів він. — Оооуу, так це побачення? А чого мене не попередили? — злегка посміюючись, сказала Рі, і прослідкувала за його реакцією. Теж хихотнув. — Ну, а у мене типові хуйові батьки. Батько зрадив матері, а вона в свою чергу відігравалась на мені. Нічого цікавого. — І ти втікла від неї? — Агам-с. — Поважаю. — він протягнув їй руку. Потиснули. Посміялись. За час розмови вони вже підійшли до ресторану. На вигляд було дорого. По факту — теж було дорого. “це він так викаблучуватись переді мною вздумав?” Ілос справді хотів справити враження, але не передбачив трохи чортячого характеру своєї супутниці. Зрозумів він це, коли вони замовляли їжу. Він замовляв першим — це було помилкою. — Мені будь ласка лосось гриль з томатами, оливками та базиліком, маленький чизкейк і будь ласка пляшку Chateau Mukhrani Kindzmarauli. Дякую. — він віддав меню. “от шато муто кіндо то явно була остання крапля” Офіціант звернувся до дівчини, а вона відповіла: — Так, а підскажіть, пожалуйста, я чогось не бачу тут у вас пюрешки. У вас є пюрешка? З томатною підливою така? Шо ви на мене так дивитеся? Нема? І отбивнушки до пюрешки не буде? Ця жінка любить всіх шокувати. Офіціант трохи підзадуб, але сказав з голівудською посмішкою: — Для наших клієнтів — все що завгодно. Ще чогось бажаєте? — Два по п'ятдесят. — з такою ж посмішкою вона протягнула меню. Очманіли всі. Офіціант. Відвідувачі. Ілос. — Д-д-добре. Очікуйте. — сказав офіціант і трохи швидше, ніж треба, пішов. Аполлінарія дивилася на Ілоса. Ілос дивився на Аполлінарію. Іскра. Буря. Регіт. — ДВА ПО П'ЯТДЕСЯТ?! СЕРЙОЗНО, РІ?! ТИ ЇХ ВИП'ЄШ?! — НУ ЯКЩО ТИ І ДАЛІ БУДЕШ ТАК НАХАБНО-ЕЛІТНО СЕБЕ ВЕСТИ, ТО НЕ ЛИШИШ МЕНІ ВИБОРУ. — МАТІР БОЖА, ТА ДОБРЕ, ДОБРЕ, Я ПРОСТО ХОТІВ НАС ПОБАЛУВАТИ. Посміялися. Поїли. Поки їли та сміялися — говорили. Про все. — У тебе фарбоване волосся? — запитався Ілос. — Ні, своє, рідне. — мовила Рі, дивлячись йому в очі прямо і по-хитрому, — Подобається? — Дуже. — так само прямо в очі відповів він. У Ілоса були ще плани куди зводити Рі, але вони настільки засиділися, що ледь не прогавили час. Вони повернулись до готелю, вона забрала свої речі, а він викликав таксі до танців. — А ти що, вмієш танцювати? — запиталася вона вже в таксі. — Та трошки, ходив декілька років. “оце халепа” Вони під'їхали до місця, коли вже вечоріло. Майданчик для танцю був великим, під відкритим небом, з білим паркетом. Поруч була будівля, в якій можна переодягнутися та підготуватися. Вони розділилися: Ілос до хлопців, Рі до дівчат. Ілос перевдягнувся швидко, Аполлінарія робила це трохи довше, все було так як вона і приміряла вдома, але вона добавила один штрих з косметички — червону помаду. Ілос чекав її біля дверей з якоюсь коробкою в руках. — Неймовірно виглядаєш. Рі всміхнулася і крутнулася, аби показати спину. — Дякую, а що це? — вона вказала поглядом на коробку. — Це те, без чого не можна танцювати. Спеціальне взуття. Присядеш? Він підвів її до лави і хотів було допомогти перевзутися, але вона тактично відмовилася. — Взуватися мене мама навчила, дякую. Окрім них було ще 3-4 пари, це було щось типу уроку танго. На вулиці вже був захід сонця, було чутно бандонеон, який породжував упізнавану всіма мелодію танго, а ніс ловив безліч ароматів: квіти, паркет, парфуми Ілоса, якими він не користується на роботі, бо кава вбирає усі аромати. А зараз вона відчувала їх — шлейфові кисло-солодкі, але не такі, що душать. Їй подобалось. Вони трохи постояли, почекали вчителя. За цей час Ілос дав звикнути до своїх долонь і намагався трохи заспокоїти її: — Головне — не дивися собі під ноги. І доведеться довіритися мені, бо в цьому танці я ведучий. Вчитель зайшов разом зі своєю партнеркою, розпочався урок. Він мовив: — Ну що, друзі мої, вітаю вас на базовому уроці танго. Прекрасний танець, мій улюблений. Мене звати Гервасіо, а мою партнерку Алана. Але то вам сьогодні мало знадобиться. — Гервасіо обвів поглядом усіх присутніх і раптом зупинився на Ілосі, та аж в долоні сплеснув. — Ілосе! Мої золоті ноги, ти що, повертаєшься у танці? З такою партнеркою тільки туди! — сказав він, підморгнувши Рі. Ілос сором'язливо посміхнувся: — Та ні, це я так — молодість згадати Вчитель по доброму пхикнув і почав урок. — Отже, ви всі вже прийшли сформованими парами, тож наступна дія необов'язкова, але я раджу таки її провернути. Ставайте один навпроти одного і обійміться. Впритул-впритул прямо. Таак, тепер дівчата кладуть своїм партнерам ліву ручку в районі лопаток, а хлопчики — праву у той же район. Іншими руками хапаємося за долоні партнера та піднімаємо їх десь на рівень підборіддя. Таааак, а тепер робимо десь крок назад один від одного, щоб було трохи простору. Хто б міг подумати, що від такого безневинного жесту, як обійми та дотики, по шкірі обох пробіжиться стадо мурах. Тепер і Ілос відчував її парфум. Якийсь цікавий, мабуть Дольче Габанна, або щось з Діору. — Поки що не складно, — нервово посміхаючись, сказала Рі. — Це тільки поки що, — трохи єхидно відповів Ілос. Вчитель продовжував: — Розпочнемо з самого простого. Квадрат. Дивіться.. Ілос звернув увагу Рі на себе і сказав: — Він нудно це пояснює, краще я. Аполлінарії вдався цей елемент, їй в цілому вдавалися елементи, в яких не треба було піддаватися, і вона вже було подумала, що не така вона вже й колода, але щастя тривало недовго. Вчитель сказав: — А зараз головне — відчувати свого партнера. Довіряти. Дозволити вести вас. Без цього не вийде. Тут її і закоротило, ніякі елементи не йшли, навіть коли вони домовлялися з якої ноги починати. Віддавати над собою контроль комусь. Довіряти. Не можу. Десь у голові почала відгукуватися її мати, але Ілос відчув те, як вона заїжачилася і зупинив її. — Рі. Рі, подивися мені у очі. Вона підвела погляд і зустріла якісь болюче м'які, розуміючі та благальні очі. — Довірся мені. Довірся мені зараз, у танці, — він завів за вухо прядку волосся, яка вибилася з зачіски. — Я не скривджу тебе. Але якщо ти не віриш і не хочеш продовжувати, то добре, підемо до річки, або додому тебе проведу, або .. — Добре. Давай, веди, - вона перебила його, бо їй хотілося повірити. Довіритися. “може й не тільки в танці” І, знаєте, понеслося. Настільки, наскільки могло понестись для першого уроку. Він тримав її м'яко, але вів твердо, не занадто, недостатньо для того, щоб злякатися, вмазати йому і втікти. Аполлінарія подумала, що це якийсь ногастий танець, бо постійно потрібно було кудись їх переставляти, щось з ними робити, складно, коротше. Вона в моменті навіть втягнулася і затанцювалася, пропустивши те, що крім них вже ніхто не танцює. — Ой, — оговталась вона. — От бачиш, а ти боялася, — він посміхнувся і обійняв її. Він злякався, що порушив її особистий простір, але вона була не проти, навіть ще сильніше його придавила. Вона відсторонилась від нього, поклавши руки на груди, і запитала: — Проведеш додому? — Звісно проведу, що за питання? — Не знаю, може ноги тобі віддавила, — хихотнула вона. — Ну так-то воно так, але не покину ж я тебе, — з іронією промовив він. Вона глянула на нього, посміхнулась, штовхнула в плече, і пішла перевдягатись. | |
|
| |
| : 198 | : 2 | | |
| : 2 | ||
| ||
0
