Не твоє собаче діло. Частина 2/2
| - Не бзди, сцикло, - посміхнувся Мажор, вальяжно закинувши сокиру на плече - ми не по твою душу. За його спиною дурнувато загиготіли Ростик, Антон і Сірий. Вічні прихвосні. Я тут же відчув яким наляканим був секунду тому. М’язи наче відмерли, і я нарешті вдихнув. Віка збоку теж засміялася, але її перебив гавкіт. Толік тут же переключив увагу на собаку. Підійшовши до сітки він схилився до його рівня і похитав головою. - Він справді небезпечний для людей, - сказав він Віці. – Таким треба показувати їхнє місце, - і вдарив по сітці молотком. Собака злякано відскочив назад, але знову зайшовся гавкотом. Віка штурхнула мене. - Я тобі дещо принесла, - сказала вона, і витягла зі своєї сумки пластиковий пістолетик салатового кольору. - Що це? - Транквілізатор для тварин – сказала Віка і ще ширше посміхнулася. - Оооо, - оживилися хлопці, Мажор зацікавлено зиркнув, - Дай мені. - Нєа, - Віка похитала головою і кивнула на мене. – Це для нього. – Вона подивилася на мене. – Давай. Я взяв пістолет в руку. Він був зовсім легенький і здавався іграшковим. Покрутивши його в руках я побачив, що на дулі трохи полущилась краска, а курок і зовсім стерся. - Ну? – притиснув Мажор. – Довго ще будем тут стояти, як дебіли? Хіба таким можна завдати комусь шкоду? Собака далі гавкав, як шибанутий. Йому явно не подобалась шайка, що зібралася під його брамою. Його можна зрозуміти. Витягнувши руку з пістолетом в його сторону, я кілька секунд прицілювався і натиснув на курок. Собака різко заскавулів і відскочив. На його шерсті розцвів яскраво-салатовий бомбон транквілізаторної голки. Кілька секунд він по-дурному переставляв лапи, а тоді впав на бік. - Погнали! – дав добро Мажор. Сітка заскрипіла, коли хлопці почали перелазити паркан. Це було неправильно. Я почував себе невпевнено. Той собака мене правда вже задовбав, але не настільки щоб стріляти в нього транквілізатором. І не настільки, щоб вдиратися на подвір’я його хазяїна. Я хотів був запитати, що ми збираємося робити, але чомусь це здавалося дурним. Я переліз паркан не так швидко і спритно як інші, і справа не тільки в пляшці текіли, яка зараз здавалася зовсім недоречною. Як тільки я спригнув на землю, в будинку засвітилося світло. Старий певно почув скуління і скрип сітки, або ж насторожився через відсутність страшенного гавкоту. Певно, він вже не може без нього заснути. - А я то думав, що старі пердуни в таку годину вже сплять – заржав Антон, і стрімголов кинувся до будинку. Він встиг захлопнути двері, як тільки вони прочинилися, і навалився на них усією вагою. – Ховайся батя, то з ЖЕКу прийшли, хочуть субсидію відібрати!- весело прокричав він в щілину. Звідти натомість почулася відбірна лайка. - Рухом! – скомандував Мажор. – Беріть його. Піддавшись якомусь дурному пориву, я зі страхом кинувся їм помагати. Втрьох, я Мажор і Сірий, ми підняли собаку, і понесли його до заднього паркану, який був начисто розвалений. За ним простягалися поля, а далі було озеро, в якому влітку купалася свійська птиця. Місцеві його називали просто та інформативно «ванючкою», і старалися обходити його десятою дорогою. Ми відбігли достатньо далеко, щоб в темряві старий нас не побачив, коли до нас регочучи підбіг Антон. - Хочете гон? – задихано спитав той. - Той дєд в міліцію дзвонить. - Харе ржати. Бери, - гаркнув Мажор. Антон взяв собацюру за поперек, і зробив вигляд, ніби хоч трохи тай поміг. Він поглянув на озеро, до якого було ще йти і йти, і голосно зітхнув. - Ей, а я в тій калюжі котів топив. Ностальгія. - Ага, а то порозводилось. - А мені це нагадує, як я в три роки хом’яка замочив. - продовжив дурнувату вікторину Сірий. - В три роки? Сів на нього, чи шо? - Та нє. Я його підкидав. Він так лахально лапами в повітрі дригав. А ловити я тоді, ясно шо, не вмів. І десь за третім разом він вже не дригався. Ще один спалах реготу. - Слухайте, а собак хтось колись топив? - запитав Антон. - Ага. Таксу. - сказав Ростик. - Таксу?! Ахах - А шо? Ви знаєте яке то курвисько кусюче було? – ображено буркнув Ростик. – Таке мале, а так ви*обувалося. Тут варто зупинитися, і насолодитися моментом. Вам знайоме почуття радості, що охоплює тебе в хорошій компанії, коли усі на одній хвилі, сміються вголос ? Коли ти вже розумієш, що ці люди, ця подія увійде до списку історій, які ти розповідатимеш в старості? Що цей момент єднає тебе з усіма? Так-от, у мене його не було. Я оглянувся, щоб побачити і назавжди запам’ятати куди мене заносить, якщо я просто мовчу як бовдур, і випалив: - Я не буду його топити. Усі зупинилися і глянули на мене. - Я ж казав — він сцикло. - буркнув Ростик. Віка невірячи дивилась на мене. - Ти серйозно? - Альо, народ, без зупинок, бо зара той дєд сюда доповзе. - благав Антон. - Давай, бери його і пішли. Я витяг пляшку і протягнув Мажору. - На. Дякую за допомогу, але не варто було. Віка хмикнула: - Ти розумієш, що ми всі підставилися заради тебе? - Я цього не просив. - Нароооод… Віка дивилася на мене довгим очікувальним поглядом. - Я чекаю. Чого вона чекала? Що хлюпик із задньої парти враз стане мужиком – замочить шавку, яка йому докучала; очолить шайку хуліганів, які раніше над ним насміхалися? Що ти задумала Віко? Що ми зараз всі дружно втопимо собаку і підемо розпивати текілу? Я на радощах збігаю додому, щоб прихопити ще, а потім захмелілий полізу цілуватися до тебе? - Та пішла ти, - раптом сказав я. Вираз обличчя Віки виказував здивування і образу. - А я ще для тебе старалася, - сказала вона, і мене почало нудити. Хлопці, зрозумівши що діла не буде, опустили собаку додолу. - Ляяя... тільки дарма штани замастив. - озвучив Антон, і тут же радісно запропонував - Йдем бухати. Але в Мажора були інші плани: - Ти як з дівчиною розмовляєш? Я стояв прямо, не рухаючись, і дивився йому в очі. Мажор сприйняв це як виклик. Дарма я послав Віку, я знаю. Бо посилав я не її, а швидше ту частину мене, яка як завжди хотіла по-дурному змовчати. Не скажу, що мене прямо-таки побили. Ні. У фільмах чи новинах підлітків після бійки показують в набагато гіршому станів. Їхні обличчя зазвичай перемащені кров'ю, грязюкою та слізьми. І б'ють їх як правило гуртом, а не один розвеселий однокласник, а інші просто жбурляють сніжки, улюлюкаючи. Так, кров з носа пішла. Але то було швидше від нервів. Як і, бляха, сльози. Давайте чесно: рано чи пізно мені б і так наваляли. Типаж у мене такий, мимо спокійно не пройти. Дурак я, знаю. Та навіть якщо я буду корчити з себе незнати кого, то своїм не стану. Буду лише ще більшим клоуном, ніж є зараз. Коли я якийсь час повалявся на землі скрутившись калачиком бити мене стало нецікаво. Сніг на тому перегнившому полі теж виявився не безкінечний, тож мене таки облишили в спокої. Я лежав боячись поворохнутися коли хлопці ще трохи поспльовуючи пішли геть. Віка постояла дивлячись на мене. Напевно думала, що я щось скажу. Або принаймі сяду нормально, випрямлюсь, щоб показати, що не так вже мені і болить. А потім і вона пішла. Коли звук чавкання багна під їхніми ногами стих, я таки встав. Перевірив чи не зламано ніс (заодно витерши сльози). Позгинав і порозгинав пальці рук і лікті. Встав, погойдуючись, струсив сніг. Шавка так і лежав де його кинули темною тушою. Не знаю у кого сьогодні гірший вечір — у мене чи в нього. Я присів і поклав руку на його черево. Тепле. Серцебиття розносилось ритмом по всьому тілу. Тоді просунув одну руку попід голову, іншу під черево і підняв його, випроставшись. Тяжкий, зараза. Певно вагою вже доганяє свого господаря. Зробивши кілька кроків, я вступив в болото по саму щиколотку. Від раптової вогкості розгубився, і завалився на бік, упавши. Від удару собака заскавулів. Хах, живий. Я знову піднявся, і знову взяв його. Але цього разу, трохи опритомлений собацюра загарчав і з останніх сил зціпив зуби на моїй руці. - Та щоб тебе “№;;%%:**((;”!!! Я ледь знову його не впустив. Та що там, я би жбурнув його зі силою. Але щось не дало мені цього зробити і я просто злісно продовжив свій шлях. Попереду виднівся дім мого сусіда. Сам дід якраз переходив через паркан ледве пересуваючи ногами. Побачивши мене він вже здаля почав щось кричати. - Та знаю, знаю, - бурмотів я йдучи йому назустріч, знаючи, що зараз і він мені вгатить. “З сусідом тепер буде важче. Як і зі школою” подумав я. Та ці думки якось пройшли мимо не залишивши по собі тягаря страху чи злості. Собака все сильніше і сильніше вгризався в мою руку. Схоже сили до нього вже верталися. - Можна полегше? - звернувся я до нього. - Я ще і так получу @#×% від твого хазяїна. І чи то собака послабив хватку, чи то від холоду біль притупився, та я зміг випрямитися на повний зріст, краще перехопити пса, та піти далі таким же звичайним кроком як завжди, тільки трохи стійкішим. | |
|
| |
| : 277 | : 4 | |
| : 4 | |||
| |||
0
