Калейдоскоп у кишені. Драббл 23
| Місяць мовчки спостерігав за тим, що коїлось на землі. Духмяні літні трави затихли, схиливши голови перед тими, хто стояв посеред залитого срібним світлом поля. Земля жадібно ковтала пролиту на неї кров, наче ніяк не могла насититися. Десь далеко кричав пугач, назавжди покидаючи місце бою. Вже завтра тут буде чорно-чорно: прилетять ворони, будуть клювати скляні очі, які в останнє побачили й місяць, і поле, і іншу людину зі зброєю. Їх залишилось лише двоє. У погляді одного лютувала ненависть, інший відповідав йому спокоєм. Друзі обох полягли, і тепер земля пила саме їх кров. Друзі обох полягли тому, що ці двоє просто не встигли. Обоє знали, що якби хоча б хтось встигнув раніше, то чаші терезів переважили в одну сторону: не було б такої кровавої нічиєї. Обидва пам’ятали про ті часи, коли називали одне одного братами, пам’ятали настільки добре, що воліли забути. Життя розкидало їх по різні сторони барикад, вистроїло між ними товсту та високу стіну, хоча в ній були маленькі потайні двері, які, втім, не знадобились. Ніхто не збирався відчиняти їх та повертатись до минулого. Двері були відчинені, без замка, тільки ручка заржавіла, покрилась пилом та павутиною. Вони стали дуже різними, хоча надто сильно відрізнялись від інших людей. Знаючи трохи більше за звичайних людей, вони ставали або дуже одинокими, або надто шанованими: ні те, ні інше не було чимось хорошим. Нащадки язичницьких волхвів, люди, які знаються із самим дияволом. Козаки їх не любили, але були й такі, які користувались послугами чарівників, бачили в них людей добрих та чесних. Перший самотужки втік од козаків, другий — сам прийшов до них, пропонуючи допомогу. Знак диявола на спині першого огидно розширився, а спину другого чорт навіть поглядом не зачепив. Перший обрав шлях, охоплений темрявою і блукав наосліп, а других йшов, тримаючи у руках яскравий ліхтар. — О, невже кулю зупинити збираєшся? Змусиш дощ піти? Заговориш комара, щоб смертельно мене покусав? — скаливши зуби, процідив Степан — той самий, в очах якого плескалась ненависть, а темрява була єдиним супутником на шляху. — Я б відпустив тебе, та не можу. Пропоную чесний бій. Відмовся від чар своїх, як і я. Тільки ти, я та дві шаблі, — відповів Дмитро, і в ясних очах його наче замерехтів ліхтар, освітивши обличчя, вкрите шрамами, але таке красиве, наче з образів. — Он як. Ти мені настільки довіряєш? — Я звертаюсь до тебе як до колишнього побратима, — він помовчав, а потім додав: — я вірю, що ти людина свого слова. — Так нас виховували, правда ж? — криво посміхнувся Степан, глибоко вдихнув та дістав шаблю. Лязкіт заліза і срібна лінія, наче промінь місяця. Шалений стукіт серця та дикий погляд. Або ти переможець, або ти ніхто. Дмитро нічого не відповів, дістав зброю та відповів на удари Степана. Наче блискавки танцювали по землі, стримали в траву та знову виринали на поверхню. Двоє характерників — світлий та темний, зійшлися у двобої як звичайні люди. Обидва вмивались потом та брудом, тяжко дихали, майже хрипіли, земля тікала з-під ніг, очікуючи нової порції свіжої крові. Місяць сховався за кудлату хмарину, і над полем нависла темна ніч. Степан заговорив шаблю, аби вона стала отруйною, аби вбила при найменшому дотику. Коли маленька подряпина прокреслила щоку Дмитра, той здивувався чому противник відступив. Степан відійшов та заховав шаблю у піхви. На мить Дмитру здалось, що він здався, а потім отрута почала діяти. Повільно та болісно вбивала вона характерника-козака, гаснув ліхтарик у його руці та у погляді. — Запам’ятай, друже, що темним довіряти не можна, — тріумфально проговорив Степан, відчуваючи на устах п’янкий смак перемоги, а у повітрі запах смерті надприродної істоти, смерті світлого характерника. — А ти запам’ятай, що добро також буває зі зброєю, — холодно посміхнувся Дмитро та кинув шаблю вперед. Прорізаючи повітря зі свистом, вона сягнула цілі та застрягла у грудях Степана, кінцем торкнувшись самого чорного серця. Степан упав обличчям до вологої, теплої землі: вона нетерпляче сама припала до нього, жадаючи крові. Дмитро поглянув на небо, на місяць, який тільки-но вийшов з-за хмари та закрив очі. Щось сіре та майже безшумне рухалось так, наче плило через поле. Завтра ворони добре пообідають. Дмитра вони не знайдуть. | |
|
| |
| : 147 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
0
