якось.
| - вогники гірлянди мерехтять й переливаються у моєму вже холодному чаї. очі застигли на кружці. думки організовують поминальні хороводи для мого бажання бажати. здається ще трохи і я складу чергову альтернативну версію «бути чи не бути». погляд ковзнув на книжкову полицю: «було б непогано щось прочитати…». хмикаю: «було б непогано зробити взагалі хоч щось». очі продовжують безтурботно блукати кімнатою. їм трохи заважає майже кровопролитна боротьба моєї ліні з моєю відповідальністю. це стомлює. особливо, коли це відбувається н-дцятий тиждень поспіль. настрій не дуже. знову дивлюся на чашку. «нестерпно», - позіхаю. приймаю рішення прийняти не менш вольове рішення й піти спати. так, напевно, і починають свій життєвий шлях великі люди. безпремінно. момент провалювання у царство морфея я пропускаю. - лоскотно. кожним міліметром своєї шкіри я відчуваю. трава навколо знайомиться дотиками. мої очі заплющені, але я впевнена, що її колір яскраво зелений. сонце навшпиньки підкрадається до мого обличчя. настирливо вимагає вставати. це час моїх (не) перших кроків. сподівання виправдовуються – все навколо зелене. різноманітність відтінків захоплює подих, я хочу в них заглибитись. ліс своєю красою не обрушується на мене, він кутає. перелік моїх знервованих питань губиться на вітру. «що я тут?». «як я тут?». але, так спокійно байдуже, коли ліс вітає. немає часу на ніяковість через мою оголеність, немає сенсу на страх – мене кличуть. віддалені розмови пташок, перегукування листя, клопоти мурах - тихий спів усюди. здається, раніше я розуміла слово «чути» обурююче неправильно. сонячне проміння наполегливо-ніжно штовхає в спину – я підвожуся. дерева привітно шумлять для мене, підтримують. їх багато, кожне зі своїми чіткими рисами. кроки повз даються легко, продовжую путь під акомпанемент вітру. спокой радості схожий на спрагу. «знайти б джерело», – подумки, не в голос. це не заважає траві замовно нашептувати напрямок у мої вуха. минувши кільканадцять грайливих сонячних зайчиків на моїх руках,я бачу – вода бурхливо стрибає по камінню вниз. не розбивається, це їхній трюк підвищеної небезпеки. з елементами випробування довіри. зайчики з моїх зап’ясть линуть доєднатися. обережно наближаюся, намагаючись не підсковзнутися. каміння приємно холодить долоні. нахиляюся, вгамовую свою спрагу. кінчиками волосся торкається поверхні води і я знаходжу свій погляд на дні. моє відображення сяє. залишаючи блиск джерела яскравою картиною спогадів десь на потилиці, під лагідний шепіт дерев, я рушаю далі. зустрічаю нових знайомих – множина дерев підспівує все дужче. окрім сонячних дотиків, шкірою відчуваю погляд. чорні блискучі очі вдивляються в мене без страху. кліпаю два-три рази, трава-провідниця не дає зупинится, надивитися. лише б встигнути перемалювати його образ на повіки. він вилитий золотом: метушусь очима від медового хутра до рогів-раухтопазів. величне створіння проводить мене байдуже-схвалюючим зглядом, залишається позаду. трава все підштовхує, та я не намагаюся озирнутися. серце тріпоче, наче сонячні промені вирішили до нього дістатися й залоскотати. дитячий захват – я вперше бачила оленя так близько. трава усміхається, закручує мене в такий-собі малесенький буревій. вітер підхоплює моє хихотіння. калейдоскоп щирості. я рухаюся дивно. я рухаюся вільно. кружляю. в спільних обіймах сонця та тіней листя дерев зі мною створюється новий напрям танцю. наша музика – тиша. наш ритм – моє серцебиття. першим законом ньютона я заспокоююся – волосся інерцією б’є мене по щокам. остаточно зупиняюсь. очі заплющені - роблю вдох. вітер торкається мого обличчя наче цілунками, я мружусь й широко посміхаюсь. тиша змінила звучання. наш імпровізований ансамбль видихнув. а мій живіт заурчав. здається, я почула глузування пташок. трава спохопилася: треба рушати. подумки досягаємо консенсусу: наша ціль – ягоди. йдемо, кругом озираючись. моя хода – мій настрій. легка - радісний. незраховані ніким кілометри продовжують навертатися. я виходжу на галявину. вона, залита апельсиновим на смак світлом, підказує мені: «прощаємося з сонцем». з тихим сумом поринаю в ніжні дотики. галявина обіймає мене, закатні промені, - «наче ковдра», - несвідомо відмічають думки, проводжають. апельсиновий колір мішається зі смаком суниці на язику. я закутана у відтінки зеленого. закутана у ліс. чую, відчуваю, (і прощаюся). заплющую очі. - це відбувається стиха. мене нічого не витягує, пробудження виходить м’яким, невимушеним. відкривши очі, бачу звичну стелю своєї кімнати. не знаю скільки точно секунд потребується, я оговтаюся. повертаюся у рутину повністю. та розумію: (я сумуватиму). | |
|
| |
| : 233 | : 3 | | |
| : 3 | ||||||||
| ||||||||
0
