-Привіт. Як тебе, звати?- запитала Каріна Миколаївна, шкільний психолог.
-Доброго дня, я- Люсі,- відповіла дівчинка, яка прийшла на співбесіду. На розмову з психологом обов'язково мав сходити кожен перед тим, як перейти до дев'ятнадцятої школи.
- Так, отже тобі п'ятнадцять років, переходиш у дев'ятий клас,- продовжила жінка.- Розкажи мені про себе побільше. Будь-що- не тільки сухі факти, а також щось цікаве, не соромся,- не зважаючи на нотки строгості, голос Каріни Миколаївни був теплим і привітним. Усім, хто з нею знайомився, вчителька одразу починала подобатися. Люсі не була винятком. Дівчинка відчувала, що може довірити цій жінці будь-який секрет, та оскільки вдалася невпевненою у собі і сором'язливою, почала з чогось банального, що жінка, можливо, про неї вже знала.
- Я сюди прийшла з шістдесят сьомого ліцею, бо атмосфера у класі була неприємною, з однокласниками ладила погано, та й навчання було не на рівні,- тихо розповіла.- Я б не сказала, що до мене погано ставилися, але інші діти ніколи не розуміли того, що я кажу і в мене ні з ким не було спільних інтересів. Тому я подумала, що якщо перейду, можу знайти друзів.
- А чому саме у школі? Можна записатися у якийсь гурток. У тих, хто тебе оточуватиме тоді точно будуть якісь спільні зацікавлення,- спокійно запитала психолог.
- Справа в тому, що я не дуже люблю гуртки, мабуть, через точний розклад. Мені подобається самій розпоряджатися своїм вільним часом так, як захочу. До того ж, навіть якщо зацікавлення будуть у чомусь схожі, я не впевнена, що мене розумітимуть. Тож я вирішила перейти- навіть, якщо не знайду друзів, від цього буде користь- у тому, що навчають тут краще, я впевнена.
- Ясно. Що ж, бажаю удачі у знайомстві з новим колективом. Мені також було б дуже цікаво дізнатися, що ж такого незвичного у твоїх переконаннях,- запитала психолог, заохочуючи розповісти більше.
- Та немає у мене ніяких особливих переконань. Просто я не цікавлюся поп-музикою або ж різними соціальними мережами, те, що там виставляють, часто здається мені дурницею, тому просто не знаю, про що з оточуючими можна поговорити.
- Хм... Я вже зустрічала таку дівчинку, як ти. Щоправда, це було дуже давно, я ще тільки починала працювати у цій школі. Таких людей, як ви і справді небагато. Ти часто відчуваєш себе зайвою?- серйозно і трохи замислено запитала Каріна Миколаївна.
- Так...- невпевнено відповіла Люсі.
- А ти б хотіла стати колись такою, як усі?- задала наступне питання жінка. Люсі завагалася. Що ж відповісти? З одного боку, вона хотіла уваги, розуміння, спілкування, взаємодопомоги, прагнула, щоб її поважали і цінували, завжди дослухалися до її слів, але з іншого боку...
- Ні,- твердо вимовила вона.
Каріна Миколаївна усміхнулася. Вона не була анітрохи здивованою відповіддю дівчинки:
- Знаєш, десять років тому Діана відповіла мені так само. Я пам'ятаю це коротке слово і навіть її тон в той момент так добре, неначе почула його щойно. Таких людей і справді дуже-дуже мало... Людей, які не відрікаються від колективу, не заперечують думки оточуючих голосно і показово, але водночас, мислять зовсім по-іншому. Одне я знаю точно: ви не такі, як усі і чітко осмислюєте, у чому ця відмінність полягає. Хоча іноді така різниця здається неприємною і заважає спілкуванню, з часом ви приймаєте її і починаєте розуміти, що унікальність- це не тягар. Унікальність- це талант, хоча часто дається він і не з народження...