Чому душа її така...?
| Жила собі дівчинка. Жила у невеличкій тісній квартирі старого радянського будинку, схожого на коробку. Бог не наділив її особлими талантами та здібностями, як і її батьків- великими статками. На думку більшості оточуючих, вона була абсолютно звичайною. Однак існувало все-таки дещо таке, що не здалося б їм звичайним, якби лишень вони змогли помітити його. Дещо... Потворне у душі дівчинки. Вона звалася Неллі й ходила до школи у центрі міста, до якої хоч і перейшла вже давно, однак так і не стала близькою ні з ким із однокласників. Коли дівчинці виповнилося п'ятнадцять, матеріальне положення родини підірвалося остаточно- неупинним потоком гроші лилися на лікування матері. Така ситуація викликає співчуття: "Бідолашна дитина. Напевне, важко їй пережити хворобу мами,"- сказав би кожен, якщо лиш йому не зовсім усе одно на долю Неллі. Якби я знала цю дівчинку значно гірше, безсумнівно, подумала б так само. Однак склалося так, що я відаю про її душу чи не найбільше з усіх людей- чи то як автор, чи то як... Хоча... неважливо. Справа у тому, що мені, як особі у курсі усієї справи, не вистачило б лицемірства співчувати цьому створінню. Не можна сказати, що Неллі не любила своєї мами. Ні. Іноді вона навіть щиро хвилювалася за неї. Однак траплялося це так рідко, що хтозна, чи хоч сама вона могла згадати, коли переживала подібні почуття. У ситуації ж з лікарнею надто багато було інших речей, вартих її хвилювання, тож дівчинка була надто зайнята перживаннями, наприклад, про гроші, щоб їй, бідолашній, ставало часу ще й на думки про тяжкий стан власної мами. Неллі була людиною, що хвилюватиметься у першу чергу про те, як їй далі жити у бідності, а вже потім про здоров'я близьких, на яке витрачаються усі кошти. Людиною, що й не помітить необхідності донести важкі сумки у руках її бабусі, доки йтиме поряд з нею. Людиною, що буде відсторонено стояти віддаль, коли усі інші з плачем заспокоюватимуть бідолашну товаришку, яку щойно кинув хлопець, якого та щиро кохала. Людиною, яка дякувала бабусі за все, що та робить протягом маминого лікування, і думала, коли вже пристаркувата жінка поїде додому і звільнить її й без того тісну кімнату. Людиною, яка ненавиділа своїх однокласників лише за те, що вони живуть, не усвідомлюючи, що мають так багато, а тому зовсім не цінують усе це. Людиною, яка вірила, що Бога не існує лише тому, що думати так було набагато зручніше, аніж витрачати час на марні молитви, які він усе одно не почує. Іноді під час сварки рідні з гіркотою у голосі запитували Неллі:"Невже у тебе зовсім немає почуттів? Як людина може бути настільки байдужою до когось?!" Вона просто усміхалася, якось холодно, безрадісно, дивлячись у порожнечу повз них, і підтверджувала:"Так, я просто бестія, яка не вміє нікому співчувати. Ви маєте рацію,"- казала вона, і ніхто вже не міг далі звинувачувати її, розуміючи, що у цьому немає сенсу. Вони просто мовчки йшли, продовжуючи плакати чи гніватися. А Неллі продовжувала свою справу, якою займалася до початку суперечки, так, неначе вже забула про все, що трапилося не більше тридцяти секунд тому. Отакою вона була- ця лише на перший погляд звичайна дівчинка. Егоїстичною? Злою? Похмурою? Холодною? Безсовісною? Беземоційною? Судити вам... | |
|
| |
| : 353 | : 3 | |
| : 3 | |||
| |||
0
