Убий всіх своїх друзів
| – Убий, – їх голоси відлунювали в моїй голові. – Убий. Убий. В голові була дзвінка порожнеча, а перед очима його сполотніле обличчя. – Убий. Убий, – скандували вони. Його плечі тремтіли. А я просто розгублено витріщався на нього. – Убий його. Не може бути. Цього, чорт забирай, не може бути. Ми завше були на одному боці. Невже всього три слова знищили все? – Убий всіх своїх друзів. Мені страшно. Я вже пошкодував, що погодився. Невже це дійсно те, що мені потрібно? Невже я такого хотів?! Проте для вагань час минув, і тепер шляху назад немає. Мої руки тряслися, і я невпевнено озирнувся на Джерарда. Він не глянув на мене у відповідь. – Убий всіх своїх друзів, Френку. Я здригнувся. Все вірно. Я мушу зробити це, і тоді знову оживу. Вирвусь з цього одноманітного кошмару, позбудусь жаху, що ятрить мою душу. – Убий… – почав Джерард стандартну для всіх НАС мантру. – …всіх своїх друзів, – заричав я і прокрутив ручку контролю дози морфіна. Нуль цілих п’ять десятих грама. Нейле, тобі хана. – Бувай, Нейле. До НИХ важко потрапити. ЇХ важко знайти. Всі шепочуться про НИХ з нажаханими виразами облич. «Вони ненормальні!», «Хворі покидьки», «Божевільні». Простіше купити рідкісний, знищуючий мізки начисто наркотик, аніж знайти ЇХ та приєднатись до НИХ. І я це зміг. Тепер я один з НИХ. – Вітаємо, Френку. ВОНИ у масках. Усміхнені ведмеді, вовки, коти та свині. З кров’ю на руках. – Убий всіх своїх друзів. – Хто був першим? Він зацікавлено дивився на мене, спершись на лікті. Йому байдуже, що його сорочка пом’ялась, байдуже на юрбу в траурі всього поверхом нижче, байдуже, що він валяється на ліжку ще вчора живого. – Рей. Я розглядав фотографії з нашим гуртом, що висіли над робочим столом. На одній з них мене обіймає за плечі Нейл. Бісовий Нейл. Бісова аварія. Ніяких почуттів. Все вщухло. – Зима дві тисячі другого. Я спробував уявити Рея і мене почало нудити. Скільки уже на твоїх руках крові, Джерарде? Жити щасливо – хіба не цього хоче кожен? Щоб усього було в достатку, щоб ніщо не терзало душу. Щоб усе було добре. Мені було добре. Ніяких турбот. Затяжна чорна смуга невдач, втрат та смертей скінчилась, і я відчув, як воно – бути щасливим. Щастя переповнювало мене. І нарешті жахи покинули мої сни. Було неймовірно – прокидатись та засинати, знаючи, що все дійсно гаразд. Проте ейфорія від легкості на душі швидко вщухла, і на зміну їй прийшла нудьга. Все було надто добре, надто гладко. Одноманітно. Нудно. Золоте щастя поблякло до сірої байдужості. За все моє коротке життя я вперше зажив безтурботно. І безхмарне небо ввело мене в депресію. Я перестав писати пісні. Гітара пилилась в кутку, зошити неохайною купою валялись під ліжком. Мене переповняла нудьга. – Чому? Він знизав плечима, кинувши в рот консервовану вишеньку. Я мов загіпнотизований дивився на його губи, по яких ковзнув кінчик язика, лишивши вогкий слід. Тепер вони спокусливо полискували. – Не надто чесно, що я тобі розповів про себе, а ти весь з себе загадковий. Він глянув на мене, звузивши очі. – Ти хоч усвідомлюєш, що коїш? – я спантеличено похитав головою. Він зітхнув, відкинувшись на крісло. – Не намагайся зі мною дружити. Мене пересмикнуло. Друге правило: не шукай друзів серед НАС. – Та з чого ти взяв? Ми ж просто теревенимо. Він похитав головою. – Ми надто багато часу проводимо разом. Це може зайти за межу. Джерард дістав свою трикляту маску і сховався від мене. Навіть не глянувши на мене, він пішов геть. І це збурило в мені непідвладні почуття. Нудьга переросла в страх. А що як я все втрачу? А що як щось трапиться? Ніхто не застрахований ні від чого. В одну прекрасну мить може настати всьому кінець. Мене лякало, що всі ті жахи, що переслідували мене звідколи пам’ятаю себе, повернуться. Я знав, що не переживу, якщо знову все стане як раніше. Краще самому з усім покінчити, аніж мучитись в очікуванні неминучого. Струмінь піни влучив у стіну поруч зі мною слідом за корком. Чийсь мобільний розривався попсою. Келихи порожніли й наповнялися знову. Усе довкола здавалося сном. МИ влаштували вечірку, коли скінчилися похорони. МИ пили, співали, танцювали так, неначе святкували радісну подію. – Ми збираємося, коли хоронимо друзів. У Джерарда маска кролика. Вона затуляла лише верхню частину обличчя, ховаючи від мене усе, окрім його губ і підборіддя. Він раз за разом притискав келих до уст, випиваючи шампанське і мене до дна. Я знав, що Джерард дивився на мене. Так не можна, проте моя рука тягнулась до його долоні. Так не можна, проте він обхопив мене за плече. Так не можна, не можна, не можна! Але ми танцювали, чіпляючись один за одного. І я безнадійно тонув у чорноті його кролячих зіниць. Мертве обличчя Нейла – все, на що я міг дивитись. Ще кілька тижнів тому ми разом давали концерт на головній сцені Джерсі. А тепер він мертвий. Жах. Жах. ЖАХ. Він з головою охопив мене, паралізував тіло. Лічені хвилини тому він дихав. Він мав шанс вилікуватись. Шанс жити. А я відібрав. Я вчепився у своє волосся, зарився нігтями у шкіру голови. Нейл більше не дихає, а щойно дихав. Я вбивця. – Ти впорався, Френку. Я посміхаюсь, і посміхається він. Безрадісні посмішки. Ми нещасні. Ми щасливі у своєму нещасті. Нейл, Шон, Джонні, Райан, Брендон – з кожним вмирала часточка мене. Неймовірна печаль ятрила мою душу, проте не жаль. Було боляче, проте я не падав у відчай. Я писав пісні, і ми з Джерардом співали їх. – Спочивай з миром, Брайане. Самотня біла троянда на попіл мого останнього друга. У його матері червоні очі, а у Мета захриплий від крику голос. Довбаних вісім років я втрачав. Я випивав у барі з друзями, ми ходили в кіно, давали концерти. А потім хтось з них врешті помирав. Від моєї руки. Моє серце, замкнене у клітці смутку, загнило. І я дихаю лише тому, що дихає Джерард. МИ влаштуємо вечірку, коли закінчаться похорони. МИ збираємось разом, коли хоронимо наших друзів. – Минуло вісім гірких років з тих пір, як я востаннє бачив твоє обличчя, – я видихнув цигарковий дим йому в обличчя. – Мені сьогодні снились твої очі. Я зняв з нього маску, і моя полетіла слідом. Він злизнув гіркий присмак диму зі свої губ і поцілував мене. Ми майже досягли дна безодні. – Прив’язаність до когось – наші кайдани. Позбудьмося їх. Я кивав і слухняно спалював усі мости. – Щастя – річ хитка та недовговічна. Краще самому обірвати все, аніж це станеться раптово. Позбудьмося його. На моїх руках кров тих, хто робив мене щасливим. – Любов нас спопеляє. Робить безвольними, слабкими. Вона – наш найсильніший ворог. Я зціплював зуби і повторяв про себе мов мантру: я його не кохаю, я його не кохаю, я його не кохаю. – Позбудьмося її. Я його кохаю. – Я вбив Майкі, – Джерард гепнувся на коліна переді мною. Я закам’янів. Це тривало не один рік. Кожна смерть – ретельно спланована подія. Кожна смерть – плач, похорони, вечірка і таємні ночі поцілунків. Кожна смерть – крок до звільнення. До самознищення. – Я вбив Майкі, – він додав вишеньку на свій гнилий торт. Моєю вишенькою був Брайан. – Убий всіх своїх друзів, Джи, – я промовляв отруйні слова, заспокійливо гладячи його плечі. – Убий, аби відчути себе вільним. Живим. МИ просто купка брехунів, що бояться. МИ – просто люди, які очманіли від страху перед надуманою небезпекою. МИ – просто жалюгідні вбивці. – Убий тих, чия смерть зруйнує тебе, – я ніжно куйовдив його волосся, скинувши маску. І насправді МИ – не вільні, бо намагаючись звільнитись, МИ скували себе власними правилами, ув’язнили в своїх химерних ілюзіях. А в кінці на нас не чекає нічого, окрім знищення. – Не дай комусь забрати у тебе найцінніше. Зроби це сам, – я сів поруч і поцілував його. – І ти зробив. Джерард вчепився в мене, і в його очах був переляк. Я погладив пальцями його щоку і заспокійливо посміхався. А потім усвідомив. Ми Порушили правила. Я відчув себе живим. Я знову міг відчувати. У печалі є своя краса. Туга за другом, рідною людиною. Біль утрати. У цьому є свій шарм. Сльози показують, що у людини є душа. Що вона може відчувати. Важче імітувати сльози, аніж посмішку. Біль в очах ніколи не обманить. У смутку щирість. Він робить тебе живим. – Ти ожив, – прошепотів Джерард мені на вухо. Я відчував тепло, що ховалось за чорними зіницями. Тепло, якого бути не повинно. – Ти прекрасний у смутку. Він краще від мене знав, що ми ходимо по лезу ножа. По краю безодні. Між нами відстань витягнутої руки. Від фатального падіння нас відділяв лише поцілунок. І я зіштовхнув нас у прірву, торкнувшись до його губ своїми, піймавши його зляканий зойк, обхопивши його тремтячі плечі. – Френкі, не можна, – проскиглив, Джерард вирвавшись з мого полону. – Не можна, не можна… Я знав це і продовжував його заціловувати, доки Джерард не обм’як і не обійняв мене так, неначе намагався задушити. – Я тебе кохаю, Джи. Щойно з моїх уст зірвались ті заповітні солодкі три слова, я зрозумів: я не зможу вбити Джерарда. Ніколи. Ні зі що. Він той, хто зі мною в одному човні. Той, хто провів мене крізь усі стадії втрати людяності. Той, хто прийняв мої страхи, сум і печаль. Втративши Джерарда, я просто зникну. Я провалив місію. Я не зміг стати одним з НИХ. Я і досі той самий дурник підліток, який боїться втратити найцінніше. От тільки наразі все інакше. Наразі я не один. Вперше за все своє життя дійсно не самотній. Той, за кого хапаюсь я, так само відчайдушно хапається за мене, і я усвідомлюю, що це те, чого не вистачало тому мені восьмирічної давності. – Якщо ти зараз підеш, я помру. Усе здається хитким, недовговічним. Достатньо легкого подуву вітру, аби зруйнувати повітряні замки. І немає нічого гіршого, аніж тремтіти в очікуванні урагану. В одну мить сили скінчаються, і ти сам стаєш тим вітром, якого так боявся. Я топтав свої замки роками, вибудовуючи з їх руїн неприступну фортецю. – Я не залишу тебе одного. Особливо тепер. – Ти знаєш, що це небезпечно. Ми вляпались в таке гівно, що не вилізти ніколи. – Ми виліземо. – Колись ВОНИ дізнаються. – Я тебе захищу від НИХ. І від будь-кого, хто посміє тебе зачепити. – Я не безпорадний. – А я хочу, щоб ти міг на мене покластись. Я тебе не покину. – Френкі… Але не можна забувати про обачність. – Ти – моє все. Гарматний постріл – бомба трощить стіни, вибухаючи шквалом пластмасових посмішок і пустих зіниць. Ти моє все. – Убий, – їх голоси відлунювали в моїй голові. – Убий. Убий. Мене трясло мов від пропасниці. – Ти зробив помилку. Виправ її. Він дивився на мене нажаханими очима, і все моє єство тягнуло до нього. Пригорнути до себе, схопити, втекти, сховати. – Убий. Убий. Убий. ВОНИ ненавидять зрадників. ВОНИ не прощають. І ВОНИ поклали ніж у мою долоню. – Убий всіх своїх друзів. Немає нічого ціннішого за твоє власне життя. Нікому ти так не потрібен, як собі. Ніхто не має права керувати твоїм життям. Я посміхнувся, тому що ВОНИ намагались керувати, прикриваючись своїм же правилом. Я посміхався, тому що насправді ВОНИ – це – ВИ – купка сцикливих недоуків, – виплюнув я. ВОНИ не вб’ють його, тому що це повинен зробити я. І байдуже, що наші почуття взаємні. Проколовся я, поплатитись має він. Убивши всіх своїх друзів, ВОНИ тихо ідуть. Покидають ЇХ, покидають цей світ. І це абсолютне – Безглуздя! – крикнув я. – Вся ця хрінь – безглуздя! ВОНИ не вб’ють його, проте можуть вбити мене. Тому що втрачаючи все, я не повинен був шукати нове. ВОНИ – це неспішне плетіння петлі, яку врешті-решт затягнеш довкола своєї шиї. Відмовишся затягувати – це зроблять за тебе. – Ти не здатен бути вільним. Я міг би вбити себе, аби не дати їм такої радості. Та не коли він дивиться на мене повними відчаю та сліз очима. І мене схопили. Дуже давно, коли тато ще був з нами і коли мама ще не плакала ночами, я мріяв стати рок-музикантом. Ми з Брайаном уявляли, як створимо гурт і гайнемо покоряти Лос-Анджелес. Це були наївна дитяча мрія, проте ми з ним впевнено йшли до неї. «Pencey Prep» був нашим рятівним кругом і нашим дороговказом. А потім ми зірвались. Кожен по-різному. Ми тонули в океанах своїх страхів. Але дна досяг лише я. Моє тіло нило від болю. Я бачив нажахане обличчя Джерарда. Відчував його біль, і моє серце розривалось разом із тілом. Я повинен був захищати Джерарда тепер, коли він втратив усе. А натомість позбавив його навіть від себе. Я обіцяв не кидати його. – Ти обіцяв не кидати мене. Я не міг поворухнутись. ВОНИ, певно, розчинять моє тіло у кислоті, аби ніхто не знайшов випадково мій труп. – Мені страшно, – зашепотів він, торкнувшись до мого обличчя. – Ти рятував мене від всепоглинаючого виру страху. Більше не зможу. Його голос повен сліз, проте очі сухі. Я не відчував його пальців – певно, що холодних – на своїй щоці. Він гладив мене, а я поступово згасав. Якби міг, я б посміхнувся, аби Джерард запам’ятав мене таким. – Після твоєї смерті буде вечірка. Можливо, він складе про мене пісню. Можливо, вона буде весела чи повна іронії. І в ній будемо ми. Можливо, він врятується і зможе жити далі. Але цього не буде, я знаю. – Якщо ти зараз підеш, я потону у страху. | |
|
| |
| : 437 | : 4 | |
| : 4 | ||
| ||
0
