Русалонько моя... (пролог; розділи 1 і 2)
| Пролог - Давай-но тепер я тобі волосся розчешу, – сказала мамі Василинка, маленька русалка. Василинка мала задумливі карі очі та м'яке темне волосся – як у тата. Про це мама їй уже казала. Та більше нічого не розповідала про тата. А знати цікавій русалоньці хотілося все-все на світі. І про зірки, і про сонечко, і про дерева. І що там – за небокраєм. Куди прийдеш, якщо йти довго-довго й нікуди не звертати… Але про тата Василинці хотілося дізнатись понад усе. Як він усміхається, який голос у нього… А найголовніше – коли ж він прийде нарешті сюди. Прийде та буде обіймати і її, і маму… Мамине волосся – золотаве, наче сонечко. І таке довге й важке, що Василинці з її малесенькими пальчиками доводиться зараз ой як нелегко. Та хто ж допоможе мамі причепуритись, якщо поряд немає тата? Ось добра русалонька й старається… А язичок, звісно ж, вимовляє саме ті слова: - Ти мені про тата щось розкажеш? Ну бодай трошечки… А я зовсім-зовсім не буду жабок дражнити. І вдень з Річечки виходити, щоб на сонечко подивитись. І… - Він скоро має прийти… – злегка тремким від щастя голосом відповіла мама. – Я відчуваю… - Правда?! Василинка на якусь мить припинила розплутувати всіма десятьма пальчиками вогке золотаве волосся. Хоча зараз воно, осяяне променями чудового круглого місяця, здавалося сріблистим… - Розкажи мені! – схаменувшись, продовжила русалонька допомагати мамі. – Якщо він скоро прийде – значить, вже можна? - Просто ти ще маленька, – глибоко зітхнула доросла русалка. – Хіба розповіси тобі таке… - Але ж ти казала, що по-людському мені вже о-ди-над-цять років. Поки вимовиш – постарієш… І виросла я вже майже як ти! Лише на голову від тебе нижча… - Це тому, що я невисока, – всміхнулася мама. – Але ти й справді вже так виросла… Що ж – вічно тягнути не будеш. Постараюся розказати так, щоб сильно тебе не лякати… Але все одно буде страшно. - Ти ж тут, – прошепотіла Василинка. – З тобою я нічого-нічого не боюся. А про тата ж так хочеться дізнатись… Ну, ніби у мене всередині порожньо. Не у животі, а в серці… Ось, послухай… Русалка приклала маленьку, ніжну долоньку до оголених грудей донечки. Відчула неспокійні поштовхи рідного сердечка… Василинка ще не знає, що таке одяг: усі одинадцять років прожила зовсім голою, як і годиться русалкам. Але вона, Мирослава, пам'ятає все про світ людей. Ніколи їй не забути, як сильно заважає жити й дихати одяг – людська вигадка. Вона пам'ятає все… Їй водночас хочеться й не хочеться це забувати. Бо в тому світі знайшла вона чоловіка, на честь якого одинадцять років тому нарекла доньку Василиною. Чоловіка, з яким пов'язані найважливіші, найцінніші її спогади. - Ти впевнена, що хочеш знати все-все? – востаннє перепитала Мирослава. Хоча вже знала, яку відповідь почує від Василинки… Розділ перший «Вони [олігархи] всі такі – педофіли, алкоголіки, наркомани… Хтось із хлопчиками живе, хтось іще щось… Тож Грачов у порівнянні з ними ще цілком нормальний». © серіал «Гра. Реванш» (Росія, 2015), 13 серія. ___________________________________________ - А ти краще візьми собі… – продовжив був звичну для них, олігархів, дискусію Немчук. Доказати йому, однак, завадив різкий сигнал смартфону: прийшло нове повідомлення. - Скоро буду, чекайте, – процідив він крізь зуби, набираючи відповідь. – Рустеме, в мене термінова справа. Почекаєш тут півгодини? - Можу й тобі компанію скласти, – приховуючи невдоволення й нетерплячку, відповів Маматов. – Нащо тобі туди-сюди їздити? Для мене наша розмова теж важлива… Та може, ми встигнемо домовитись, поки доїдемо. - Вибач, Рустеме, але ця справа тебе не стосується, – з ледве помітною тривожною ноткою вимовив Немчук. - О, тепер мені аж цікаво, – злегка схилив голову набік Маматов. – Ти ж добре знаєш: якщо мені щось цікаво, я все одно рознюхаю. І також тобі відомо, що з ким попало я теревенити про це не буду. Згадай хоча б Ройзмана, який з хлопчиками розважається. Знаємо про це лише ми з тобою – ніхто більше. - Гаразд, їдьмо, – з превеликою неохотою погодився Немчук. – Сподіваюся, там справді щось термінове. Казав же їй, старій сучці: на той світ спроваджу, як через дрібниці мене турбуватимеш… * * * Залишити Маматова на порозі одного зі своїх численних київських маєтків Немчукові, звісно ж, не вдалося. Давній колега зі знущань з українського наро… ой, вибачте, діловий партнер зайшов разом з ним до ліфта, що не піднявся, а спустився на кілька поверхів. «Я таки мав рацію, – промайнуло в Рустемовій голові. – Підвал… Тобто така сама гидота, що й у Ройзмана». - Ну? – без зайвих слів поцікавився Немчук у високої та худющої, немов Баба Яга, проте значно більш непривабливої жінки передпенсійного віку. - Новенькій погано, – знизала вона плечима. – Не прикидається – я помітила б, досвід є. - То дала б їй ліки! – зиркнув на неї господар шикарного будинку з добре обладнаним підвалом. – Я тобі що – мало їх залишив? - Я хоч і з медичною освітою, – знову стенула кощавими плечима наглядачка, – та які тут ліки давати, не знаю. Заспокійливі пробувала – не допомагають. А транквілізаторів ви не давали – самі ж казали, що… - Я пам'ятаю, що я казав, – відрубав Немчук. – Ходити вона може? - Зараз спробую сюди привести, – кивнула «нечиста сила», як подумки охрестив її Маматов. * * * За кілька хвилин наглядачка повернулася («Хоч до камер його вести не довелося», – скоса поглянувши на колегу, подумки порадів Немчук), тягнучи за собою таку само худу, проте невисоку юну дівчину із зібраним у недбалий вузол довгим світлим волоссям. Повністю оголену… Маматов, який багато чого в житті бачив, мимоволі міцно заплющив очі. Серце, що з віком почало вже барахлити, на якусь мить завмерло… - Це що – ти… – вичавив із себе Рустем, уп'явшись поглядом в обличчя Немчука. - Та ні… – протяг, не опускаючи погляду, володар маєтку з кількома, як зрозумів Маматов, юними секс-рабинями. – Я ж не звір якийсь… Я з нею взагалі ще нічого не робив. Нещодавній здобуток… - А хто ж тоді… - Якийсь маніяк, на всю голову хворий. В інтернаті мені розповіли: спіймали його вже та посадили. А на зоні, ти ж добре знаєш, таких не люблять. - Точніше, люблять, – осміхнувся Рустем. – Тільки не дуже-то й ніжно… - Ну, він там і повісився, – закінчив недовгу розповідь Немчук. – Мирославо, встань та підійди сюди. Дівчина, яку вже відпустила – чи радше штурхонула від себе, ніби якийсь мішок з борошном – «нечиста сила», з превеликим зусиллям виконала наказ. - Що з тобою таке? – спокійно поцікавився Немчук, підтримуючи Мирославу за тонесеньку талію, щоб вона знову не повалилася без сил на підлогу. - Не можу тут… – почувся здушений шепіт. – Нема мені життя без вільної води. Без сонця, дерев… Вбиває мене цей підвал… Змилуйтесь… Впавши перед мучителем на коліна, дівчина безсило притислася головою до його ніг. Тихенько схлипнула… - Скільки хочеш за неї? – намагаючись зберігати такий само непробивний спокій, як і Немчук, спитав Рустем. - Та задарма віддам. Тільки пообіцяй, що… - Про неї ніхто не дізнається. А цього підвалу я взагалі не бачив… Ану, стара шльондро, дай сюди свій халат… Миронцю, встань та підійди до мене. Зрозумівши, що без допомоги вона не впорається, Маматов обхопив її за талію і поставив на ноги. - Ось, надягни, – простягнув він колишній секс-рабині білий халат наглядачки. - Не треба… – благально прошепотіла дівчина. - Чому? – спитав ошелешений Рустем. - Вона терпіти не може носити одяг, – пояснив Немчук. – А я ж не звір… - Ну просто русалка якась, – пробурчав Маматов. – Миронцю, як надягнеш халат – я тебе виведу на вулицю. Сонце побачиш, дерева… Попри страшенне безсилля дівчина абияк вдягнула ненависний халат. І Рустем турботливо застібнув його на всі ґудзики. Розділ другий Я не знаю, чи судилося цим записам потрапити до чиїхось турботливих рук. Навмисне нікому про них не скажу – навіть Дмитрикові. Нехай все вирішить Доля. Судилося цьому зошиту бути знайденим та прочитаним – значить, так і буде. А ні – то й ні. Так і пролежить він, схований тут, – на горищі, де я відпочиваю від усіх і всього. Ноутбук, телефон – все, що може протягти бодай одну ниточку від людей до мене – лишилося за межами цього покинутого маєтку. Я потребую відпочинку від людей. Від злих та добрих, дурних та розумних, старих і малих… Написано у Великій Книзі, що Бог не дає людині випробувань тяжчих, ніж вона може витримати. Але ті, що випали на мою долю, занадто часто здавалися мені нестерпимими… Зрозуміє мене лише той, кому доводилося кілька років поспіль керувати країною, в якій ішла повномасштабна війна. Країною, яку треба було захищати від дикої, безжальної ворожої орди… А хто не зрозуміє – може вважати себе щасливим. Але тут не буде жодного слова про війну. Про всі сповнені жаху події, наслідки яких я бачив на власні очі… Ні. Записати я вирішив зовсім іншу історію. Ту, що трапилася зі мною більше десяти років тому – ще до того, як я вперше взяв участь у президентських виборах. За тих часів, як я вже розумію зараз, життя моє було щасливим та безтурботним. Дні я проводив у милій моєму серцю праці – тобто викладав історію в звичайнісінькій середній школі. Було мені тоді всього-на-всього тридцять чотири роки. Багато чого не розумів я. Хоча й читав та перечитував вечорами філософські праці великих античних мудреців – наприклад, Плутарха. І часто засинав отак – не випускаючи книгу з рук… Але я відволікся. Почалася ця історія, якщо я правильно пам'ятаю, в кінці березня – після весняних канікул. До класу зайшла Раїса Андріївна, наша директорка, і сказала: «У вас нова учениця – Мирослава Мироненко. Її мама придбала житло в нашому районі». Справа звичайна. І дівчинка начебто звичайна. Та тільки на перший погляд… Мирослава була худою, з заплетеним у тугу товсту косу золотавим волоссям. Цей ніжний, але разом з тим яскравий відтінок нагадував сяйво перших сонячних променів, що зазирали в моє вікно за ясної погоди. Очі ж, як я потім розгледів, могли змінювати колір – від тьмяно-сірого до небесно-синього. Наче море чи річка під мінливим весняним небом… Але, згадуючи це дивовижне Боже створіння, я думаю перш за все про нашу з нею Річечку… Та не буду забігати наперед. Незвичайне в Мирославі я помічав поступово. І це дедалі більше бентежило мене. Змушувало серце стискатися від болю – наче сам я мучився так тяжко, як це тихе тендітне дівчатко. Стосунки з однокласниками в неї ніяк не складалися – хоча й не було в моєму одинадцятому класі малолітніх потвор, які отримують задоволення, знущаючись з якоїсь «білої ворони». Просто Мирослава поводилася так, ніби їй в буквальному сенсі тяжко дихати серед них. На її обличчі – не по-дитячому серйозному та байдужому до всього – іноді можна було помітити такий біль, що я неодноразово запитував, чи не погано їй. Але вона лише мовчки хитала головою. І стискала зуби – як я був упевнений, терплячи, заштовхуючи біль всередину себе. З усними відповідями в неї завжди було погано – як я дізнався від її однокласників, не тільки на моїх уроках. На моїх, казали вони, було навіть краще. А на математиці, наприклад, спитають її щось – вона встане й мовчить. А математичка, не вельми добра й красива жінка, біситься. Не розуміє, що дівчинка її просто боїться… Так, я не одразу, але зрозумів це. Мирославу переповнював страх. Якийсь шалений, безмежний страх перед людьми… Ось тому я й не намагався, як кажуть, лещатами витягувати з неї відповіді. А також ніколи не ставив поганих оцінок. Самостійні пише добре – от і гаразд. Може, й на «відмінно» у чверті її витягну. Бачу ж – старається. І на інших уроках, казали однокласники, теж. Коли прийшло справжнє весняне – ба навіть уже літнє – тепло, вже всі помітили у Мирославі дещо незвичайне. Точніше, таке, що й на голову не налазить. Всі мої учні та учениці давно вже підставляли жаркому травневому сонцю оголені – хоча б до ліктів – руки. А деякі дівчата (хоча… чи дівчата?) взагалі кокетливо поводили голими плечима, за що на них гримала, як завжди, Раїса Андріївна. Але Мирослава як ходила на уроки у теплих, наглухо закритих сукнях нижче колін, так і продовжувала ходити. І це при тому, що я тоді вже розумів: одяг завдає їй болю. Вона так часто кривиться й стискає зуби просто від того, що змушена носити ці сукні… Але чому зараз, у травні, не вдягне щось тонше та трохи більш відкрите? Я не знаходив відповіді на це питання. Аж до того дня, коли… | |
|
| |
| : 23 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
0
Сподіваюся, що й далі Вам теж буде цікаво. Дуже й дуже хотіла б дізнатись Вашу думку, якщо дійдете до кінця повісті. А якщо не дійдете, то що саме Вас зупинило.