От напасть лісова... (розділ 2, заключний)
| Розділ другий Коли Василь Петрович прокинувся, за вікном яскраво сяяло сонце й весело цвірінькали всілякі дрібні пташки. Теплий, ясний літній день був уже в розпалі. Згадавши, чому він, власне, лежить на килимі, а не у м'якому, зручному ліжку, Голобородько схопився на ноги – на щастя, без особливого шуму. Дівчинка все ще спала. І він, подумавши трохи, вирішив сходити до ванної та на кухню – приготувати сніданок. Їсти хотілося до жаху – вчора-бо йому було не до вечері. Впоравшись з усіма цими справами, Василь Петрович зазирнув до спальні. І, побачивши, що дівчинка й досі міцно спить, знову спустився до кухні. Після ситного сніданку його сили остаточно відновилися, й він, швидко та бадьоро подолавши сходи, знову зайшов до спальні. Розбудити цю засоню, чи що… Дівчинка прокинулася, тільки-но Голобородько обережно присів на край ліжка. Сонно закліпала величезними, все ще змученими зеленими очима… - Снідати будеш? – обережно прибрав він сплутані темні пасма з високого, білосніжного дитячого чола. Дівчинка рвучко сіла в ліжку – теж не одразу, найпевніше, зрозуміла, як опинилася тут, поряд із ним. Ковдра, що покривала худеньке біле тільце, поїхала вниз… - Зараз, почекай… – схопився на ноги Василь Петрович. – Ось, візьми мою футболку. Вона чиста – сам нещодавно виправ… Ну, чого ти? Маленька незнайомка покрутила футболку в руках, ніби не знаючи, що взагалі з нею робити. Чи… й справді не знаючи? - Підніми руки, – тихенько попрохав Голобородько. – Не бійся, я тебе руками чіпати не буду. Не зроблю боляче. Обіцяю… - Не обіцяй того, чого не можеш, – тихим, тремким, не по-дитячому серйозним голосом відповіла вона. – Ти ж не знаєш іще нічого… - Підніми руки, – так само серйозно повторив він прохання, дивлячись просто у величезні зелені очі. – Я звик виконувати обіцянки. Подумавши трохи, дівчинка з помітним зусиллям здійняла тремтячі руки. Погляд Василя Петровича на якусь мить зупинився на трьох страшних – нехай і знайомих уже – шрамах. Від цього видовища його аж занудило – на щастя, не надто сильно. Примудрившись досить спритним рухом одягти на неї футболку, він обережно поправив темне, сильно сплутане дитяче волосся й рішуче взяв із тумбочки гребінець. - Я постараюся, щоб не боляче. Але ти кричи, раптом що… Кричати вона не кричала – хіба що злегка смикалася кілька разів. Коли ж чудове темне волосся лягло на її плечі рівними, м'якими хвилями, Голобородько, дещо пишаючись плодами своєї праці, знову запропонував: - Ходімо на кухню – нагодую тебе. - Ми, душі дерев, нічого не їмо, – похитала головою дівчинка. – Тільки п'ємо воду… Лише зараз Василь Петрович помітив, які пересохлі в неї вуста. Ось хто вона така… Лісова німфа. Душа дерева… Цікаво, якого саме? - Ходімо, – поквапився він підвестися з ліжка. – Я тобі дам водички з криниці. Вона чиста-чиста. А смачна ж яка… Зачувши ці слова, дівчинка схопилась на ноги та зробила була два швидкі кроки, але… - Тримаю! – в останню мить не дав їй впасти на підлогу Голобородько. Важко було сказати, що саме завадило їй встояти на ногах: чи то сильно ушкоджена права щиколотка, чи то виснаження. Найпевніше, і те, й друге. - Бідолашна ти моя… – прошепотів він, притискаючи до грудей дівчинку-дріаду, яка, здавалося, зовсім нічого не важила. – Я тебе на руках донесу… Зараз водички поп'єш. Зараз… * * * Донесхочу напившись холодної, прозорої води з криниці, дівчинка тихенько опустилася на м'яку, соковиту травичку під старою розлогою березою. - Віднести тебе до спальні? – простягнув до неї руки Василь Петрович. - Ні! – відсахнувшись, щосили притислася вона до могутнього стовбура красуні берези. – Не треба… Не муч мене… - Ну й дурень же я… – скрушно похитав він головою. – Ти ж душа дерева. Тобі на волі треба бути, а не в людському житлі, так? - Так… – із помітним полегшенням зітхнула дівчинка. – Це житло… і оті місця страшні, де замість трави лише каміння… а замість дерев коробки кам'яні до неба… Я думала, згину там від туги. Добре, що тебе шукати довго не довелося… - Ти шукала… мене? – сів поряд із нею Голобородько. - Тебе, – серйозно кивнула маленька дріада. – Я розповісти тобі все повинна… А ти вже потім вирішуй, що зі мною робити. Тільки… не муч мене довго. Гріх це тяжкий… - І що ж ти таке могла скоїти, – тихо-тихо сказав Василь Петрович, зазираючи у пронизливі, зовсім не дитячі зелені очі, – щоб я… Ні, ти справді гадаєш, що я можу дитину вбити чи замучити? Хоча й дорослою я тебе бачив… Хто ти? На чаклунку ти більше схожа, ніж на душу дерева. Вони так перетворюватись не вміють… - І я не вміла, – тяжко зітхнула дівчинка, – та довелося в нашої лісової відьми навчитися… - Розказуй все як слід, – спохмурнівши, похитав він головою. - Дружили ми з дитинства з одним лісовиком. Гарно так, міцно дружили… А коли виросли – стала я красунею такою, що очам боляче було на відображення у воді дивитись. А він, як і всі лісовики, неоковирний був і в дитинстві, а як виріс – то й казати годі… Та одного разу наважився він спитати мене, чи піду я заміж за нього. А я відказала: хто ж таке бачив, щоб красуня пішла заміж за страховидного такого? Маленький, хутром та мохом весь поріс, вуха на лопухи здоровенні схожі, на носі бородавка завбільшки як цибулина… Засміють мене, кажу, всі в нашому лісі. Я все життя за красеня писаного мріяла заміж піти… «Я, мабуть, не набагато кращий вигляд зараз маю, ніж отой лісовик, – мимоволі зітхнувши, подумав Василь Петрович. – Заріс, здичавів за цей рік…» - А він як розізлиться на мене… – продовжувала дріада. – Не пробачу, каже, тобі такого. І зачарував мене так, що не впізнала я відображення свого у воді. Таке страховидло звідти глянуло… Тільки очі мої залишилися. - А лісовик де чаклувати так навчився? – обережно поцікавився Голобородько. - Відьма лісова йому тіткою доводиться. По матері. А він до науки всякої охочий був у дитинстві – от і навчився в неї чарувати… Як уздріла я відображення своє – так і зомліла… Час минув – пошкодував друг мій милий, що скоїв зі мною таке. А зняти чари не може – закляття таке наклав, що де там… Але з тіткою таки вирішив порадитися. Раптом чимось поможе… - І що, допомогла? – не стримався Василь Петрович. - Вуха-лопухи накрутила йому спочатку. А на мене, красуню колишню, страховидло нинішнє, глянула – тільки рукою махнула. Куди тебе, каже, ще карати… - Хто ж тебе тоді покалічив так? – погладив він праву руку дівчинки. - Ніхто… – знову тужливо зітхнула вона. – Але ти не заважай мені розповідати… Насварила нас відьма – стара вже, мудра, вчена… Я, звісно ж, слів отих злих йому наговорила, бо дурна була. Любила ж його завжди. Тільки зрозуміла це вже потім – коли всі від мене, страховидла такого, відцурались, а він один жалів та втішав… Так ось, дурною я була, коли образила його. Але він мене вже зачарував так зачарував… - Ну, не тягни… – пробурмотів охоплений цікавістю Голобородько. – Що за чари такі? - Зняти це лихе закляття з мене, дівиці лісової, може тільки чоловік. Чоловік, якому я покажуся в подобі своїй страховидній, але не злякаю його. Як наважиться він поцілувати мене – стану я знов юною красунею з листячком осиковим у косах… - А цілувати у вуста треба? – вирішив він уточнити про всяк випадок. - Не обов'язково, – серйозно відповіла дівчинка. – Головне, щоб поцілував… - Тоді перетворюйся, – хоробро вимовив Василь Петрович. – Справа ж недовга… - Стривай, – повільно похитала вона головою. – Нечесно буде, якщо поцілуєш ти мене, не знаючи, скільки намучився через мене. Проклянеш-бо мене, й не знатиму я все одно щастя з моїм коханим. - Та що ти все торочиш… – не витримав він. – Чим ти можеш бути переді мною отак винна? - Слухай далі, – ще тяжче зітхнула дріада. – Ми, духи лісові, людям показуватись не можемо. І до житла людського не підходимо – вбиває воно нас. Якби не виніс ти мене сюди, на волю, та не дав мені напитися водички свіжої – згинула б уже я… Так ось, нізащо не пробитися б мені до тебе, якби я не попрохала відьму вигадати закляття сили превеликої… - Стоп! – схопився з місця Голобородько. – Так це… От напасть лісова… Це ти з мене нового Робінзона Крузо зробила? Рік тут із воронами теревені правлю… А думав, що це все через безвіз. А воно чаклунство… Тобто відьма звідси всіх людей вигнала, крім мене. Щоб ти, розпрекрасна така, до мене прийшла злих чар позбутися?! - Не вигнала вона нікого, – майже пошепки відповіла дівчинка, в очах якої все наростав страх та розпач. – Це ти тут у вигнанні. А люди залишились там, де й були… - Це як? – спитав дещо збитий з пантелику Василь Петрович. – Поясни як слід… Тільки не дивись на мене так – я б тебе не скривдив навіть дорослу. Нічого я тобі не зроблю. Не вб'ю, не буду мучити. Не бійся… - Я… – ще тихіше пробелькотіла вона, зазираючи йому просто в очі, де гнів уже поступався місцем ніжності. – Я… не певна, що правильно відьму зрозуміла… Вона… ну… роздвоїла місто, де ти живеш. Те, що було, так і лишилося з людьми, а це… в ньому тільки ти. І все інше. Тільки без людей… - Стривай… Це що виходить: вони там лишились, а мене… немає? Цілий рік?.. Там же мама збожеволіла, мабуть, від горя… - Ні! – розпачливо затрусила головою дріада. – Ні… Відьма там час зупинила. Чи… розтягла його тут. Я не дуже зрозуміла… Та якщо ти мене від чарів звільниш – заснеш, а прокинешся вже вдома. Там лише одна ніч мине – ніхто й не дізнається нічого. - А тут – цілий рік… – розгублено пробурмотів Голобородько. – То давай, перетворюйся скоріш. Мені б тільки додому скоріше повернутись. А все інше – хай йому грець… - Ні, – знову похитала вона головою. – Якщо ти мене поцілуєш, не пробачивши… біда буде. І сам ти нещасним решту життя проживеш, і я щастя не знатиму. Прощення, каже відьма наша, це сила превелика. А непрощення – біда страшна. Душі живі, долі калічить… - Хто зробив тобі ці шрами? – знову спитав він те, що хотів знати із самого початку. – І навіщо ти немовлям прикинулася? Ти хоч уявляєш, який жах був для мене… отаке побачити? Це зараз я вже знаю, хто ти. А тоді… мені аж в очах потемніло!.. Ні, не лякайся так… Не вдарю, не скривджу… Василь Петрович, не стримавшись, нахилився та обережно-обережно погладив по голові дівчинку, яка, перелякавшись його крику, міцно заплющила очі. - Відьма наша сказала… – тихо, повільно заговорила вона, розплющивши очі й зазирнувши знизу вгору йому в обличчя, – минуть роки, й ти жах великий побачиш. Такий, що весь світ чорним тобі здаватися буде. Гинути й мучитися будуть діти малі. Душі безвинні… Як захочеш, каже, прогнати силу страшну, що не соромиться творити жах великий з дітьми беззахисними, – проженеш її. Тяжко буде тобі, але впораєшся. А як не ти – ніхто не зможе… Тобі вибирати, як роки минуть. - Хто зробив тобі шрами? – тихо, але твердо вимовив він після кількох секунд важкої, гнітючої тиші. Навіть береза, яка лагідно шелестіла пишним зеленим листям, притихла… - Я розповім. Тільки не заважай мені… Наклала відьма закляття, коли вже прийшла до лісу осінь. Та й каже: треба тобі навчитися перетворюватись на пташку. Мовляв, ногами не дійдеш – крила потрібні. А потім ти повинна будеш у подобі людській перед рятівником своїм постати. Перевірити його треба буде: спочатку немовлям обернутись. Як пожаліє він тебе – додому віднесе та вимиє чисто, – в подобі жінки в розквіті літ показатися йому. Якщо не скоїть гріха, знову тебе пожаліє – тоді можеш йому довіритися. Розповісти про біду свою… - Звідки ж ти, – притулившись до берези, глянув згори вниз на дівчинку Голобородько, – що добиралася сюди цілий рік? - Із земель східних держави твоєї. - Не так це далеко, щоб рік іти. А якщо крила є – то й казати годі. - Перетворюватись я вчилася довго – відьма зі мною до самісінької зими промарудилася. Та все ж навчила… Ну, а взимку ми всі, як велить нам природа-матінка, засинаємо до весни. Не можемо інакше… А навесні я прокинулася, водички живлющої напилася, та й на пташку перетворилася. Летіла-летіла, поки не втомилася й не спинилася відпочити. Обернулася жінкою та пішла лісом – воду шукати. А сама на дерева чудові, на листячко молоденьке дивлюся, радію… А під ноги не дивлюся… - То ти… перечепилася та впала на щось гостре?! – дійшло до Василя Петровича. - Так… – низенько схилила голову дріада. – Лише потім, коли пізно вже було, побачила я, що дошками якимись галявина завалена. А з них стирчать такі страшні… гострі… не знаю, як звуться. - Цвяхи… – тужливо видихнув він. – Найпевніше, паркан старий хтось у ліс завіз. А там цвяхів цих здоровенних… Ще й іржаві, мабуть, були… - І я перечепилася. І впала рукою на них… І в ногу один устромився… - Як же ти вижила? Та ще й дісталася сюди? - Я думала, згину… Але якось витягла їх усі. - Вони ж наскрізь пройшли… – прошепотів Голобородько. – Ох, Боже ж мій… - Доповзла я, вся у крові, до струмочка лісового. Промила рани. А там, біля води, якраз папороть чудесна розцвіла. Я цвіту її цілющого нарвала, приклала до ран. День минув, два минуло – затягнулися вони. Встала я й зашкутильгала далі. На пташку ж перетворитися не могла – з одним крилом не політаєш… Багато днів я отак шкутильгала. Думала вже, не дійду. Та ось, дісталась я місця того страшного з камінням замість трави. Відьма казала, на передзвін гучний іти треба мені… - А як же ти додому доберешся? – опустився поряд із нею на коліна Василь Петрович. – Ну, зніму я з тебе чари. А рани нікуди не дінуться. - Вони зникнуть разом з лихим закляттям. Як простиш ти мене – зцілиш поцілунком усе тіло моє. - Вже простив… – зазирнув він просто в наповнені слізьми зелені очі. – Ти своє вистраждала. Дійшла попри все… - Я тому й дійшла, – прошепотіла дівчинка, – що інакше ти залишився б тут назавжди. Я про тебе думала. Відьма казала, нема в усій державі твоїй людини добрішої, чеснішої та благороднішої за тебе… Не хотіла я, щоб ти все життя ось так, сам-самісінький, промучився. И змушувала себе шкутильгати далі… - Ти своє вистраждала… – повторив Голобородько, ніжно-ніжно погладивши її скалічену праву руку. – А переді мною не винувата. Я тебе простив… Перетворюйся скоріше. Зараз будеш здорова. - Заплющ очі… – тремким голосом попрохала вона. Василь Петрович послухався. А коли знову розплющив очі – мимоволі здригнувся. Під березою сиділа маленька, вся у зморшках… словом, до жаху потворна істота. З-під подолу футболки стирчали худющі, вкриті синіми венами ноги, а з горловини – тонесенька шия, на якій сиділа надміру велика голова із жорсткими сивими пасмами, беззубим ротом та здоровенним носом з бридкою бородавкою. Трохи оговтавшись, Голобородько рішуче притулився вустами до цього носа, що дуже нагадував потворну картоплину. «А очі ті ж самі…» – тільки й встиг він подумати перед тим, як його оповила м'яка, лагідна, проте нездоланна дрімота. Крізь цю чарівну дрімоту він, однак, зміг відчути дотик ніжних дівочих рук, що пахли лісовою свіжістю. Обережні тонкі пальчики гладили його по голові, перебирали волосся… А просто на ніс крапнуло щось прохолодне. Мабуть, сльозинка – та не гірка, а щаслива… Снилася ж йому легка, швидкокрила пташка. Вона летіла, щось радісно викрикуючи, додому. До свого коханого та доброї, мудрої лісової відьми. Як же вони зрадіють, коли побачать її живою та здоровою… * * * Прокинувшись уранці в своєму м'якому ліжку, Василь Голобородько миттю вибрався з-під ковдри й підбіг до дзеркала. Провів долонею по скуйовдженому, проте акуратно підстриженому волоссю. По щоках і бороді, на яких не було нічого, крім ледь помітної щетини… Може, той рік в безлюдній столиці був усього-на-всього незвичайним сном… От тільки на тумбочці красувалася малесенька пляшечка з козячим молоком, на горлечко якої була дбайливо надягнена соска. | |
|
| |
| : 15 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
