От напасть лісова...
| Розділ перший Дзвонити у величезний церковний дзвін, звісно ж, не було сенсу. Якщо рік тому тут, у столиці, не знайшлося, не відгукнулося на передзвін жодної людини, то сьогодні… Однак іноді – от як зараз – шалена, безжалісна самотність, що повільно пожирала душу Василя Голобородька, не залишала йому вибору. І він, залізши на запаморочливу висоту, дзвонив, дзвонив, дзвонив у дзвін… Зупиняло його лише гудіння у вухах, від якого можна було й геть з глузду з'їхати. Та ще біль у долонях, натертих до крові мотузкою… Ось і сьогодні він, змучившись тілом так, що це на якийсь час повинно було заглушити муки душевні, поволі спускався з величної, байдужої до всього висоти на грішну землю. У вухах ще не припинило звучати оглушливе гудіння величезного дзвона. «Я й так за цей рік став схожий на Квазімодо, – промайнула гірка думка. – А коли дзвоню у дзвін… От тільки Есмеральди мені тут не відшукати». Наступної миті, однак, до його вух донісся звук настільки незвичний, немислимий – ніби чудесна музика після цілого року страшних мук самотності! – що він щосили затрусив головою, щоб відігнати мару. Невже він таки з'їхав з глузду? Звідки тут може взятися немовля? Проте дитячий крик – тоненький, та разом із тим сильний, настирливий – не змовкав, а лише звучав усе голосніше. З кожною пройденою сходинкою… Голобородько не зміг більше зволікати – мало не скотився вниз, на вкриту сміттям бруківку. На оцих холодних каменях і лежало, заливаючись плачем, крихітне – найпевніше, йому було не більше кількох тижнів – немовля. - Ох, бідолашний… – мимоволі завмерши на місці, прошепотів Василь Петрович. – Хто ж тебе, роздягненого зовсім, ось так покинув… Вийти з заціпеніння його змусив новий пронизливий крик немовляти, яке лежало в кількох десятках метрів від сходів, що вели нагору, до церковного дзвону. За три секунди подолавши цю відстань, Голобородько знову закляк, наче статуя. Цього разу – від жаху настільки сильного, що ніжно-блакитне вечірнє небо здалося йому на якусь мить чорним. Майже всю крихітну праву руку немовляти вкривали потворні шрами. Дещо пізніше Василь Петрович роздивився й порахував їх: усього три сліди від проколів наскрізь чимось тонким і, найпевніше, дуже гострим. Але зараз, коли очі йому ніби застилала страшна чорна пелена, він був не в змозі ні бачити, ані мислити. - Хто це зробив?! – шалено, на всю силу легенів закричав він. – Хто-о-о?! У відповідь, однак, прозвучало лише вороняче каркання та шелест крил: птахи, злякавшись такого незвичного шуму, полетіли геть від церкви. - Хто?.. – вже зовсім тихо простогнав Голобородько, ковтаючи гарячі сльози, що раптом побігли по щоках. Немовля, яке, мабуть, теж злякалося його крику, замовкло було. Та одразу ж ізнову голосно заплакало. Заплакала… - Зараз я тебе загорну… – миттю стягнув із себе футболку Василь Петрович. – Ось так… Ти не бійся мене – я більше кричати не буду… Тебе помити як слід треба – он які ніжки брудненькі. Ніби ти ними сама ходила… Боже… Тут іще один! Права щиколотка крихітної дівчинки була спотворена таким самим шрамом, як і на руці. - «Рахиль плаче за дітьми своїми, і не дається розважити себе…» – самими губами вимовив Голобородько, на мить звівши погляд туди, де палав червоним у променях призахідного сонця величний церковний дзвін. * * * Діставшись додому, Василь Петрович почав досить незграбно метушитися, намагаючись підігріти знайдене, на щастя, в холодильнику козяче молоко та одночасно підготувати все для миття немовляти. Прометушившись отак десь із півгодини та остаточно змучившись, він устиг перегріти молоко, до скрипу вимити великий таз і наповнити його приємно-теплою водою, а також відшукати у ванній кімнаті дитяче мило, що незрозуміло як там опинилося. Вирішивши, що молоко надто гаряче, та й миються зазвичай натщесерце, Голобородько заходився, тихенько побиваючись, змивати з ніжок дівчинки дорожню куряву. Наче й справді сама по землі ходила… Коли немовля нарешті було належним чином вимите, витерте й загорнуте в чистий, сухий, пухнастий білий рушник – знайшовся тільки великий, розрахований на дорослу людину, – Василь Петрович, зітхнувши з деяким полегшенням, поніс м'який теплий згорток нагору, до своєї спальні. А коли приніс – згадав, що залишив унизу пляшечку з теплим молоком. І що діти такого віку взагалі-то ще не можуть пити його без соски. Цікаво, чи знайдеться в домі соска? Здається… Оля тоді, рік тому, привозила сюди – мовляв, будинок великий, місця багато – всілякі старі речі Дмитрика, які не захотіла викидати, бо шкода. От тільки де вони лежать… * * * Повернувшись після виснажливих – цікаво, чи не повалиться він просто зараз на підлогу та чи не втратить свідомість? – але, на щастя, не дуже довгих пошуків до своєї спальні, Василь Петрович лише дивом не впустив дорогоцінну пляшечку. Машинально поставивши її на тумбочку, він витріщив очі та вкотре за цей повний неймовірних подій день застиг на місці. Перед ним стояла недбало загорнута у білий пухнастий рушник жінка років тридцяти п'яти. Двома пальчиками лівої руки вона притримувала рушник, що ледве прикривав її груди; права ж була схована під перекинутим наперед волоссям – довгим, темним, сплутаним після миття. Якби Голобородько був бодай наполовину не таким виснаженим душею й тілом, як зараз, він не зміг би після дванадцяти місяців цілковитої самотності спокійно дивитись на цю жінку, яка випромінювала чистоту й свіжість (всяка більш-менш освічена людина, побачивши таке видовище, мимоволі згадала б картини чи скульптури, що зображують героїнь грецької міфології). Але зараз… Зараз він втомлено, незграбно сів на м'яку, так і не прибрану зранку постіль. І кинув на прикрите рушником жіноче тіло байдужий погляд, що поволі спускався все нижче – аж поки не наштовхнувся на знайомий шрам на правій щиколотці. Навіть на нозі дорослої жінки шрам цей мав такий жахливий вигляд, що Василь Петрович мимоволі здригнувся й міцно заплющив очі. Перш ніж він устиг їх розплющити, його обличчя, що заросло недоглянутою бородою, торкнулась лагідна, тепла, обережна долонька… Що відчуває людина, яка цілий рік не знала дотиків інших людей? Сповнена туги за ними, ніби дикий звір після зимової сплячки – за сонячним світлом і теплом… Не розплющуючи очей, Голобородько схопився обома руками за цю чудову, живу, ніжну долоньку. - Боляче… – тихенько зойкнула жінка, яка стояла впритул до нього. І мимоволі взялася за його пальці другою рукою. Лівою… Щось тихенько шелеснуло біля ніг. Рушник… Рік без людських дотиків… По щоках Василя Петровича вдруге за цей день побігли великі гарячі сльози. Він трохи розслабив пальці, щоб не завдавати болю беззахисній жінці. Не зміг-бо зовсім відпустити ці лагідні, тоненькі рученята. Притиснувся до них вустами… Ще раз… І ще… - Відпусти… – благально прошепотіла вона, марно намагаючись вивільнитися. – Не бери гріха тяжкого на душу… На слові «гріха» вуста його, що цілували вже не долоню, а передпліччя жінки, якраз наштовхнулись на щось шкарубке. Широко розкривши очі, Голобородько побачив ті самі три шрами. І, здригнувшись, не випустив, однак, жіночої руки, що тремтіла чи то від страху, чи то від безсилля. - Хто?.. – піднявши голову, поглянув він просто у змучені зелені очі незнайомки. – Хто міг таке… І хто ти сама? Чаклунка? - Я розкажу… – тихо відповіла вона, опустившись – найпевніше, від цілковитого безсилля – на коліна. – Я все розкажу. Тільки відпусти… Пожалій мене… Гріха Василь Петрович ніяк не зміг би зараз скоїти. Та й узагалі нічому не було б до снаги змусити його зробити таке з жінкою. Жінкою, яка не тільки боялася надто наполегливих чоловічих дотиків, але й достеменно не мала сил, щоб захистити себе. Проте відпустити теплу, живу, справжнісіньку людську руку – це було просто немислимо. Йому до нестями хотілося погладити ніжне біле плече, що не було, на щастя, спотворене шрамами. Просто погладити, щоб іще більше відчути людське тепло. Незнайомці тим часом вдалося підібрати рушник лівою рукою, яку вона непомітно вивільнила, й незграбно прикритися. Наступної миті на його руку, що вже лежала на білому, чистому, ніжному жіночому плечі, закрапали прозорі, наче сік молодого деревця, сльозинки. Найпевніше, вона вже не мала сил навіть просити його, щоб відпустив… Руки, що обережно тримали жінку за оголені плечі, здригнулися… й відпустили її. Незнайомка зараз же повалилася, мов зламане буревієм деревце, на підлогу. «Як же їй допомогти? – міцно заплющив очі від безсилля Голобородько. – Як підняти з підлоги, якщо не можна торкатися? Вона ж від цього мучиться… Але ж не можна її залишити ось так…» Коли він розплющив очі, біля його ніг лежала вже не доросла жінка, а дівчинка років десяти. Зітхнувши з полегшенням – дивуватися вже не було сил, – Василь Петрович нахилився і, щільно загорнувши у просторий рушник виснажену дівчинку, підняв її на руки, поклав на ліжко й накрив своєю ковдрою. Величезні зелені очі тієї ж миті заплющилися. Дихання стало рівним, глибоким… - Спи… – обережно поправив він ковдру. – А мені й тут, на килимі, добре буде… За хвилину обидва вони вже міцно-міцно, спокійно спали. | |
|
| |
| : 17 | : 2 | |
| : 2 | |
|
| |
Сподіваюся, довго чекати Вам не доведеться