Ночі Президента, розділ другий (заключний)
| Ніч друга Ні вранці, ні вдень, ані ввечері Зеленський не мав жодної вільної хвилинки, щоб просто подумати про щось своє. А коли прийшла ніч, не знайшлося сил навіть на те, щоб, як напередодні, посидіти трошки на ліжку в затишній, заспокійливій напівтемряві. На ліжко він так і повалився – вдягнений і взутий, з пістолетом за поясом. І одразу ж поринув у важкий, неспокійний сон. Як і багато разів за цей моторошний рік з лишком… Жахіття щоразу снилися начебто й несхожі на попередні, проте… сам страх був один і той самий. Втратити людей, яких він любить. Без яких його життя втратило б усілякий сенс, тож йому не хотілося б жити… «Оленко!.. – закричав би він, якби йому не заважала незрима безжальна лапа, що наступає на горло всякій людині, якій сниться щось страшне. – Сашо!.. Кириле!..» Але, як і зазвичай у таких випадках, замість крику прозвучав тільки моторошний, здушений стогін. Добре, що він хоч прокинувся – чи радше вирвався з нічного жахіття, різко сівши в ліжку – не в цілковитій темряві. Слабеньку настільну лампу не було сил вимкнути… - Тане вечір, ніч близенько… Щось шепоче тихо ненька… Чи то спів неголосний, чи то спів неголосний, Чи то сни… Цього мелодійного, сповненого ніжності жіночого голосу він не міг не впізнати. Мар'яна… Жива… Тобто… не зовсім. Але ж голос… все одно живий. Сама її душа… Холод, яким скувало його нічне жахіття, поволі відступав. Від чудової колискової, яку він багато разів чув у дитинстві, потроху ставало тепло, затишно, спокійно. Він тут не сам… Усі ті люди, які зовсім поряд – за стінами цього кабінету-спальні – охороняють його сон та готові прибігти на перший поклик, не можуть, однак, заспокоювати, радувати, зцілювати йому душу. Це до снаги лише найріднішим для нього людям. Тим, страх за котрих він щосили намагається заштовхати всередину себе вдень. А от уночі – зовсім безсилий проти нього. Але ж є ще одна людина – тобто безтілесна тінь людини. Та, якій до снаги заспокоїти всякий його біль – душевний і тілесний. Варто йому лишень захотіти, щоб вона прийшла й допомогла… Значить, вчора… то був не сон. Привид Мар'яни таки існує. Дяка Богові… Голос тим часом замовк, доспівавши колискову. В кімнаті знову стало порожньо. Чи… здається, що порожньо? - Мар'янко… – тихенько сказав Зеленський, швидко втерши сльози, що лилися з очей, коли він трусився в нічному жахітті. – Вийди до мене… - Не можу… – почувся зовсім поряд здушений шепіт. - Чому? – розгублено промимрив він. - Бо ноги не підуть… Я ж на них сиджу. Просто тут, перед твоїм носом… До нього нарешті дійшло, що давиться Мар'яна сміхом. І вона справді сидить на підлозі поряд з його ліжком – варто лишень придивитися краще. - Підкинув ти мені, мушу сказати, задачку, любий мій Володимире Олександровичу… – пробурчала тінь казкарки. – От скажи: що може зробити примара, якщо її підопічний влігся спати взутий?.. Так я й думала – не знаєш… Ось і мені голову напружити як слід довелося. Добре, що її кулями не зачепило… - Мар'янко… – мимоволі здригнувся Зеленський. - Гаразд, не буду, – квапливо пообіцяла вона. – Поглянь-но краще, як я з тією задачкою впоралася… На підлозі коло ліжка стояли його черевики – старанно розшнуровані… от тільки як? - Навіть не питай, – відгукнулась на його думки Мар'яна. – Мороки було стільки… Це ж тобі не ковдру на спину твою натягнути… Але в мене таки вийшло. - Чого ти на килимі сидиш? – прошепотів він, тихенько спустивши ноги на підлогу та взувши м'які капці. - А що, не можна? – пробурчала діва-привид. - Мені просто… незручно якось, – обережно відповів Зеленський. – Ти ж не якась там рабиня… - Е, не кажи… – задумливо протягла Мар'яна. – Мені наказали бути біля тебе що-ми-ті. Піклуватись, оберігати, колискові співати, черевики розшнуровувати, спину лікувати – всіх обов'язків не перерахуєш… А на підлозі я сиджу, бо нарадуватись не можу. Ти не уявляєш, як мені за ті сорок років набридло, що коліна болять, варто якихось п'ять чи десять секунд на них постояти… Ні підлогу помити, ні килим почистити… Під ліжко не залізеш, якщо туди щось закотилося… Фффух… А зараз – краса яка… Випроставшись, але залишаючись на колінах, Мар'яна подивилася йому в обличчя, що зараз було приблизно на одному рівні з її обличчям. Подивилася саме тим – неповторним, сповненим променистої ніжності – поглядом. Однак він устиг розгледіти там – попри напівтемряву та поганенький уже зір – іще дещо. - Що таке, Мар'янко? – занепокоєно спитав Зеленський. – Що з тобою? - Нічого… – тремтячим голосом відповіла вона, низько опустивши голову. – Просто… - Що?.. Не мовчи… Якби тільки міг – так би й згріб в оберемок, щоб ти ось так переді мною не стояла. Мар'яна повільно підвела бліде, без жодної ще зморшки обличчя. Обличчя, що блищало від примарних сліз, котрі жива людина не може відчути на дотик… - З тих сорока років, – тяжко зітхнула вона, – багато було таких… ти знаєш. Коли я не могла нікого торкнутися. Коли нíкого було обіймати. Коли я нікому не була потрібна. - А тепер ти знову не можеш… – гірко зітхнув і Зеленський. - Мар'яночко ти моя… Так, він не міг, як тільки-но сказав, згребти в оберемок цю карапузиху в подобі діви-привида й посадити поряд із собою. Проте міг, як і минулої ночі, зігріти її теплом своїх долонь. Провести ними зовсім близько від такого живого на вигляд темного із сивиною волосся й блідих, безсило опущених оголених рук. - Хороший ти мій… – схлипнула-прошепотіла вона, точнісінько як тоді, в ліфті. – Янголе мій… - Ти їх бачила? – вихопилося в нього. - Я не можу сказати… – посміхнулась вона крізь гіркі, та разом із тим щасливі сльози. – Це… ну, все одно що для тебе – розголошення державної таємниці. - Розумію… – повільно кивнув він. І не стримався – широко позіхнув, ледве встигнувши прикрити рота долонею. - Спати! – миттю схопилась на ноги Мар'яна. – Зараз же спати… Ну й дурбецало ж я – баки тобі забиваю, замість того щоб спину полікувати й заколисати… Швиденько до ванної – десять хвилин на все про все. Час пішов… - Мар'янко, дай хоч п'ятнадцять… – благально вимовив Зеленський. - Гаразд, – пробурчала вона тоном суворої тітоньки. – Але ні секунди більше… А я тут поки що постіль твою розстелю. Якщо я вже черевики розшнуровувати навчилася – це буде раз плюнути… Стій! - Що? – здивовано поглянув він в очі Мар'яні, навдивовижу схожій на справжню, живу діву в сяйливій сріблисто-білій сукні. - Володимире Олександровичу, зброю залиш тут, – вперла вона руки в боки. – Можу тебе запевнити – у ванній вона не знадобиться. Я, між іншим, тобі не тільки лікарка, рабиня… і п'яте, десяте… але й охорона. І тут за тобою наглядаю, і всюди – хай там де тебе носить… - То ти… сьогодні була весь час поряд зі мною? – стиха мовив Зеленський, позбувшись пістолета до ранку – тобто на кілька швидкоплинних годин. - Аякже! – випнула підборіддя Мар'яна. – Я ж тобі сказала: що-ми-ті… Ну, окрім ванної. Якщо тільки там для тебе загрози немає… Між іншим, п'ятнадцять хвилин давно почалися. А пересувати не буду. Отака от я нестерпна… - Така ж, як мій помічник, що вдень моїм часом розпоряджається, – махнув рукою Президент. – Але… - Що? – підозріло схилила вона голову набік. - Але ти вродливіша, – хитро посміхнувся він, перш ніж поквапитись до ванної. Залишившись на самоті, Мар'яна прискіпливо оглянула своє відображення у дзеркалі. А тоді, схвально кивнувши, почала священнодіяти над зім'ятою президентською постіллю. - Ні, розшнурувати черевики – це одне… – пробурчала вона собі під ніс. – А от як подушку збити… І чому це нема жодної школи для недосвідчених привидів-хранителів? Ніч п'ята Щоденне звернення Президента до народу, що стало традицією багато місяців тому, було сьогодні записане під розмірений стукіт коліс. Цей заспокійливий звук повинен був правити Зеленському за колискову: спи собі, поки поїзд потихеньку везе тебе додому… Виклавши відео в Інтернет, він, однак, не поквапився залізти під ковдру. Бодай кілька хвилин – крихітний шматочок часу, та все ж краще, ніж нічого – треба було приділити тій, яка, він знав, вирушила сьогодні разом з ним у цю важливу поїздку за кордон. Охороняла його, не відволікаючись ні на мить. А зараз сидить, найпевніше, поряд з ним на підлозі й чекає заповітних слів… - Мар'янко, вийди до мене… – щільно зачинивши двері купе, лагідно мовив Зеленський. - А не хочу, – почувся звідкілясь згори тихий пустотливий смішок. – Хіба що копита спустити можу. До чого тут копита, він зрозумів тільки тоді, коли розгледів збоку – зовсім близько від свого обличчя – дві білі, чисті дівочі ноги. - Ні, яка ж усе-таки краса… – безтурботно дриґаючи цими примарними ногами, з безмежною вдоволеністю вимовила Мар'яна. – Пам'ятаєш – я за життя весь час ходила у брюках? А чому? Бо ноги були страшніші, ніж у Баби Яги. Ці вени жахливі… А набряки які були… А от тепер – ну нарадуватись не можу. Підібгавши ноги, вона звісила із другої полиці руку та з ніжністю провела п'ятірнею над самісінькою головою Зеленського. - Ось так, біль тобі зніму… А потім – швиденько лягай спати… Ні, яка все-таки краса: раз – і на другій полиці! Я й на дерево, хай там яке високе, могла б залізти. Не злетіти, а саме залізти… Як легко… Яка я рада, що те життя скінчилося… - А я був би радий тебе живою бачити… – тяжко зітхнув він. – Буває так, що люди не живуть, а весь час тільки мучаться… І це справжній жах… Але ж тобі не було так важко. Ти б іще жити й жити могла… - Е, не кажи… – так само тихо й серйозно відповіла Мар'яна. – Знаєш, що мені сказали одразу, як я вмерла? Якби та автоматна черга мене обминула – ох і помучитись мені б довелося… Пам'ятаєш, я тобі якось казала, що перед сном завжди п'ю заспокійливе? Так от, мені дуже скоро стало б набагато гірше. Щоночі я тяжко боролася б за сон. І померла б урешті решт у таких муках, що… навіть найбільшій мерзоті такого не побажаю. А так… Чи я знічев'я безперестанку торочу, що нарадуватись не можу? Мене пожаліли, помилували… Ну як – не болить уже голова? - Не болить… – насилу стримався Зеленський, щоб широко-широко не позіхнути. – Треба швидше переодягтись, поки не заснув… - Куди це ти піжаму поніс, га? – дзвінко розсміялася Мар'яна. - Я швидко… – безуспішно намагаючись відчинити двері, відповів він. – Ну що таке… Заклинило! - Це я їх заклинила, – крізь сміх проказала вона. – Щоб ти не ходив нікуди без потреби. Що ти, наприклад, скажеш, якщо на когось наштовхнешся? Що в твоєму купе дама?.. Я зараз відвернуся зубами до стіни, а ти переодягайся собі спокійно… До речі, ще одна перевага того, що я привид: мені віза не потрібна. І на кордоні не перевіряють… - Дама ти моя маленька… – із сумішшю гіркоти й ніжності прошепотів Зеленський, повільно проводячи долонею в повітрі над Мар'яною, яка вже відвернулася до стіни. – Я скажу, коли можна буде повертатися. - Умгу… – сонно мукнула вона. Тепло їй стало, затишно від його дотику… Поки він переодягався, діва-привид устигла міцно заснути на своїй другій полиці. Мабуть, теж наморилася за цей нелегкий, сповнений важливих подій день… «Що ж воно далі буде, Мар'янко?» – тільки й встиг подумати Зеленський, влаштувавшись на нижній полиці. Зморив-бо його в одну мить сон – добрий, спокійний, без жахіть. Прогнали їх далеко-далеко примарні, але для нього – все одно живі, лагідні, рідні жіночі руки. Але скільки ще так триватиме?.. Ніч сьома - Володимире Олександровичу… Цей несміливий, тремтячий шепіт прозвучав за мить до того, як він, повернувшись серед ночі з ванної кімнати, знову заліз би під ковдру. - Що сталося, Мар'янко? – не стримавши позіхання, промимрив Зеленський. - Мені… поки ти спав… нарешті сказали… - Що? – мимоволі здригнувся він, зрозумівши, про що піде мова. - Мені треба вибрати… – з тихим схлипуванням проказала діва-тінь. – Без тебе тут не обійтися. Ти повинен знати… - Ти маєш вибрати, залишатися зі мною чи ні? – прошепотів Зеленський. Перед очима у нього поволі, як і завжди, з'явилася Мар'яна. Вона сиділа на підлозі у своїй звичній сріблисто-білій сукні. Тільки цього разу не сміялася, не жартувала. Довге розпущене волосся затуляло її обличчя, що було майже притиснуте до закритих чудовою місячною тканиною колін. Білосніжні плечі злегка тремтіли… - Мені сказали, що мій тато, Микола Петрович, народився й живе у світі, дуже далекому від нас. І варто мені лише захотіти – я з'явлюся на світ там… - А чого ти хочеш? – обережно-обережно спитав Володимир Олександрович, ніби погладжуючи її обома руками по волоссю та плечах. - Ти сам знаєш… – судомно схлипнула вона. – Якби я мала живе серце – воно б розірвалось на дві половинки… Я вас люблю однаково… Але… - Що? – ледве чутно вимовив він. І мимоволі затамував дух… - Цей світ… він особливий. У ньому особливо багато всілякої погані… Врятувати його – зробити так, щоб він не захлинувся в цій мерзоті – можна тільки казками. Що більше тут буде казкарів та казкарок – тим менше… - …буде воєн, – самими губами завершив фразу Зеленський. - І тому я відчуваю, що не повинна йти звідси. Що мені треба народитися знову… - Коли? І… де? Руки, що й далі гладили, зігрівали, заспокоювали безтілесну тінь Мар'яни, завмерли… - Це залежить від тебе, – підвела вона заплакане обличчя, щоб зазирнути йому в очі. - Поясни… – повільно похитав головою Зеленський. - Мені не сказали точно… – намагаючись не схлипувати, відповіла діва-привид. – Але колись та й будуть у тебе онуки. І якщо ти захочеш… - А як я тебе впізнаю? – помітно зрадів він. - Поглянеш у вічі – та й впізнаєш, – самими кутиками вуст усміхнулась Мар'яна. – Очі завжди лишаються тими самими… І назви мене тим самим іменем… якщо все-таки наважишся. - Ти так кажеш, – пробурчав Володимир Олександрович, – ніби мені треба наважитись на бозна-яку жертву… - Ти ж не уявляєш, якою я буду жахливою онучкою, – тяжко зітхнула вона. – Буду вередувати… І поводитись, ніби я пуп Землі якийсь. І всіма командувати… І зі всіма по-хамськи розмовляти… І… - …казки вигадувати, – широко позіхнув утомлений денними клопотами Президент. – І колискові для дідуся співати. І спину йому лікувати… Погладь-но мене по голові, онучечко. А то знов гуде, наче осине гніздо. По цих словах Зеленський спокійнісінько заліз під ковдру. А Мар'яна, винувато шморгнувши носом, легко встала з підлоги. І, примостившись на краю ліжка, почала лікувати й заколисувати того, кого полюбила настільки, що сама захотіла прожити ще одне життя у світі, що ніколи не приймав її. Навряд чи це життя буде довшим, ніж те, що скінчилося сім ночей тому… Як пояснили їй ті, про яких не можна розповідати людям, до тата вона все одно ще встигне. А значить, не затримається тут дуже надовго. Але – так хочеться сподіватися! – встигне написати багато різних казок. Казок, завдяки яким світ цей зможе дихати бодай трохи легше… | |
|
| |
| : 44 | : 2 | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
Бачите ж, ніхто Мар'яну нікуди прибирати й не думав