Ночі Президента
| Ніч перша Ні, до цієї ночі було вже більше чотирьохсот. Чотириста з лишком тривожних ночей, що не давали нормального відпочинку душі й тілу… Скільки їх іще буде? Коли все нарешті закінчиться, й він зможе… зітхнути? Нормально, по-людськи зітхнути, обійняти Оленку та дітей і піти разом з ними ночувати додому? Коли це буде, ніхто не знає. Хіба що незримі Вищі Сили, які – треба щосили сподіватися! – допоможуть йому врятувати десятки мільйонів людей, за котрих він зараз відповідає. Скільки вже для цього зроблено… Скільки докладено нелюдських зусиль… Слава їм, Вищим Силам, йому допомагають, його підтримують, ним опікуються люди, які також усім серцем бажають, щоб цей кошмар якнайскоріше скінчився. Там, за стінами кабінету, що зараз іще й править йому за житло, не стуляє повік, береже його в ці швидкоплинні години відпочинку охорона. Так само близько лікарі, готові будь-якої миті прибігти на допомогу… Але спина все одно поболює. Навіть масаж не допомагає настільки, наскільки хотілося б… А про голову, що гуде від перевтоми, й казати годі. Та якби ж тільки від перевтоми… Кожен з перенасичених зустрічами, нарадами, робочими поїздками днів наповнює його й без того змучену, зранену душу безмежним людським горем. Горем, яке він щоразу пропускає крізь себе. Крізь своє живе серце, що тріпоче співчуттям до людей… А як інакше? Інакше він був би не людиною, а одним з отих чудовиськ зі скляними очима – порожніми дзеркалами змертвілих душ, – які віддають накази знищувати й катувати дорослих та дітей. Десь у Жюля Верна є слова про те, що людина, яка здатна плакати, – це дійсно людина… Вдень доводиться стримуватись. Іноді з останніх сил – коли бачиш чергову жахливу картину біди, смерті, руйнування. Чи дізнаєшся про загибель або муки дітей… Але тоді тебе оточують люди, поряд з якими треба бути сильним, наче кремінь, наче скеля, наче гора. Подавати їм приклад… А ніч… Скільки разів бачила вона його безутішні, гіркі-гіркі сльози… Ось як зараз. Не вберегли Вищі Сили близьку для нього людину. Мар'яну. Казкарку, яка одного разу вирішила для сміху спробувати влаштуватись на роботу до самого Президента. І за кілька місяців на цій роботі встигла намертво прикипіти до нього душею – як молодша сестричка… Ні, як дитина. Добре, що хоч казки після неї залишились. Казки, до яких зараз йому не добратись, але потім – коли він усе-таки зітхне… - Мар'янко… – судомно схлипнув він. – Маленька ти моя… Тільки б вона чула ці слова… Треба сподіватися, вони все чують, усе знають. Ті, які пішли, але пам'ятають і люблять тих, хто в цьому світі пам'ятає та любить їх. Треба сподіватися… Плечі сильного, мужнього чоловіка, що здригаються від ридань… Він ще не знає, але Мар'яна у своїх казках неодноразово писала, що неможливо побачити таке й не жахнутись. Та хто ж його зараз бачить… Наступної миті, однак, ці плечі були вже нерухомі, напружені. Йому здалося, чи тут, в закутку-спальні, хтось є? Хтось ніби щось сказав… - Ну хто так будує… – вже зовсім розбірливо почулося поряд. – Хто так будує… Стіни такі, що всередині застрягнути можна. І «люди, агов!» не закричиш – не почує ж ніхто… Ну Володимире Олександровичу… Ну цирк якийсь… Мене ж уже більше не продірявиш, ніж є. Побережи набої… - Господи… – вихопилося в Зеленського. - Та не з'їхав ти з глузду, не бійся… – продовжував бурчати знайомий жіночий голос. – Заховай, кажу, пістолета. Я зараз покажуся… Ну, звісно, якщо ти захочеш. - Мар'янко… – прошепотів він, незграбним рухом сховавши зброю. – Мар'янко, вийди до мене… - Ну ось, інша справа, – почувся вдоволений смішок. – Ти придивися краще – я просто перед тобою стою… Ні – щоб ти голову не задирав, сяду я на підлогу. Тепер мені це – раз плюнути… Пам'ятаєш, як ти мені в ліфті приземлитися допоміг? - Пам'ятаю… – схлипнув-засміявся Зеленський, мимоволі прикривши очі долонею. - Придивляйся, кажу, краще, – пробурчала діва-привид. – Ось вона я… Красуня, еге ж? Як слід вдивившись у простір перед собою, він не одразу, але розгледів щось на кшталт примарно-білого туману. І що довше дивився – то чіткіших обрисів набував цей туман… За кілька секунд Зеленський вже чітко бачив Мар'яну, яка сиділа просто перед ним на підлозі. Тінь Мар'яни… Так само пильно вдивляючись у знайому жіночу фігуру та обличчя з пронизливими сіро-зеленими очима, він зрозумів, що примарно-біле сяйво випромінює її одяг – чудова довга сукня без рукавів. Самі ж руки, обличчя й шия – бліді, та не мертвотно-білі. Ніби вона жива. Проте… - Глянь, яку красу мені зробили, – вимовила Мар'яна так весело, ніби мова йшла про намисто чи ще якусь коштовність. – І не якось тобі там, а навиліт… Ось ця – подарунок від Творця. Точнісінько у серце. Я й зрозуміти не встигла, що вмираю… Говорячи все це, вона спокійнісінько спустила сяйливі, наче сріблисто-білі промені повного місяця, бретелі, й верхня частина сукні сповзла, оголивши її до пояса. - Мар'янко… – скрикнувши, ніби від фізичного болю, вичавив із себе Зеленський. І мимоволі хитнувся вперед… Ці живі, сповнені променистої ніжності до нього сіро-зелені очі, й темне з добре помітною сивиною волосся, й чиста бліда шкіра – все мало надто вже справжній вигляд. До болю, до крику справжній… Руку він простягнув, не думаючи. Просто через те, що з десяток потворних ран – особливо від тієї кулі, що пробила колись живе, неспокійне серце його казкарки й войовниці… на це неможливо, нестерпно було дивитися. Однак рука його не відчула ні тепла тіла живого, ні холоду плоті мертвої. Долоня, котрою він, підкорившись велінню свого живого серця, простягнув, щоб затулити, зігріти серце, що назавжди зупинилося… нічого не відчула. Пройшла крізь тінь спотвореної автоматною чергою Мар'яни – і все. Зеленський відсмикнув руку – неначе обпалив шкіру. - Незвично, еге ж? – зі співчуттям зітхнула діва-привид. – Та це нічого: ти, головне, знай, що для мене твої дотики – щастя. Знай, що я все одно відчуваю тепло твоєї руки. Неначе я жива, й ти мене гладиш… Хоча живою я б тобі так не відкривалася. Та тепер уже можна… Ось, поглянь – тут теж краса… По цих словах Мар'яна, перекинувши довге розпущене волосся наперед, розвернулася до нього боком та притислася головою до своїх колін. - Бачиш – не брешу, все навиліт, – пробурчала вона кудись у поділ сукні, що світилася примарним сяйвом. – Краще за будь-які медалі… Хоча ота нагорода, якою ти мене посмертно… Коротше кажучи, я задоволена, мов той верблюд, якому ти наказав носа полагодити. - Мар'янко… – ніжно вимовив Зеленський, який уже трохи заспокоївся. Нахилившись, він обережно-обережно провів долонею по оголеній жіночій спині, що здавалася справжньою, з плоті й крові. - Так тепло… – прошепотіла, все ще ховаючи обличчя в поділ сукні, Мар'яна. – Так добре… - Закрий їх, – так само тихенько вимовив Зеленський. – Я не звикну… - Вже й похвалитися не можна… – удавано сердито відгукнулась вона, випростуючись та влізаючи у верхню частину сукні. – До речі, місячне прядиво. Ну, знаєш – беруться най-найтонші місячні промінчики, і з них, наче з шовкових ниточок, плететься тканина… Гаразд, гаразд, не дивись такими очима на цю рану – зараз я її прикрию. Спритно відірвавши від подолу довгий широкий шматок, Мар'яна пов'язала ним, ніби шарфом, шию. Чудова місячна тканина закрила рану, котру було видно навіть у вдягненій як слід сукні. - То що – краще так? - Краще… – з деяким полегшенням кивнув Зеленський. – А ти… - Про це мені ще не казали. Та буду сподіватися… що залишуся, поки ти хочеш, щоб я з тобою була, – злегка тремтячим голосом відповіла Мар'яна. – А тепер – спати. В тебе обличчя таке, що з привидом легко можна переплутати… Швиденько до ванної, а тоді в ліжечко. Ляжеш на пузо. Я тобі спину миттю зроблю, наче в молодого… - А я старий? – жалібно поглянув на неї Володимир Олександрович, ледве стримуючи усмішку. - Для мене – так, – випнула вона підборіддя. – Все-таки я була на цілих п'ять років молодша за тебе… Ворушися, пане Президенте. Регламент… * * * Коли він ліг у ліжко – на живіт, як і просила Мар'яна, – вона веліла спину не відкривати – мовляв, і крізь одяг подіє. Відчуття було дивовижне. Лагідні жіночі руки не могли торкнутися його. Не могли гладити та м'яти хвору спину обережними тоненькими пальцями. Але тепла, животворної сили від них ішло стільки, що ніякий біль не міг утриматися в його тілі. А з голови миттю вилетіли, кваплячи одна одну, всі тяжкі, нехороші думки. Коли Зеленський спокійно, солодко заснув, Мар'яна стала біля його голови та поманила пальчиком ковдру. І вона слухняно поповзла до діви-привида, закриваючи Президентові спину, а тоді й плечі. - Масажне ліжко… – пробурчала тінь казкарки, залізши на цей диво-винахід, що, хоч і допомагав Зеленському, але не міг зрівнятися з її руками. – Гаразд, і це піде… Будильника він наче поставив – подрімати можна… Все-таки Оскар Вайльд безсовісно брехав. Привид, що не спав триста років, – це вже занадто… | |
|
| |
| : 52 | : 2 | | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
0
