Розмита, наче в тумані, картинка перед очима. Гучний сміх незнайомого, чужого голосу, який заглушує слова пісні:
«Моє серце біжить по часу,
Одне крізь сніг.
Хочу бути на іншій стороні Землі,
І взяти тебе за руку…»
І знову вона просинається. Злегка кучеряве волосся, солом’яного відтінку, було розкидане по подушці й переливалось під промінчиками сонця, яке тільки-тільки виходило з-за обрію. Сіро-зелені очі були спрямовані вгору.
Ці загадкові сни бачить вона вже близько року. Але як у випадку всіх інших видінь, вона не може запам’ятати хоча б один цілісний фрагмент. Тільки відчуття, тільки кольори й хаотично відірвані частини діалогів та пісень.
Дівчина вже звикла до цього, але все ж намагається поєднати, розгадати незрозумілі сни.
Полежавши хвильку, поглинута роздумами, сонцеволоска все ж встала з свого ліжка-матрацу, схожого на японський футон.
Потягнувшись, наче бажаючи торкнутись неба, вона швидко скинула білосніжну нічну сорочку й одягнула денну. Дівчина квапливо накинула спідницю, простого сіро-білого кольору, й злегка підперезалась білим поясом. Такими ж швидкими рухами вона одягнула поверх чогорі, верхню частину ханбоку. Дівчина недбало зав’язала блакитний бант на накидці.
Босі ноги легко ступали по теплій підлозі. Відшукавши у великому червоному комоді шкарпетки, одягнула їх.
Згорнувши матрац, вона вийшла з власної невеличкої кімнати. На кухні рання пташка взяла два дерев’яних відерця та коромисло. Біля порогу дівчина взула легке солом’яне взуття й тихо вийшла з дому.
Це була друга половина весни. Усе цвіло й віддавало приємні аромати.
Холодна роса змочила шкарпетки дівчини. Вона впевнено йшла до маленького кам’яного колодязя, зверху вкритого невеличким дахом з червоної черепиці, яка з часом втратила свій яскравий колір.
Сіро-зелені дівочі очі оглянулись навколо. Нікого. Тільки маленькі птахи, які сиділи на дереві хурми, співали про щось своє.
Відлуння хлюпоту води, скрипіння залізного ланцюга - і ось, відра повні.
З ношею, неквапливими кроками дівчина дійшла до свого дому. Одне відерце залишила неподалік кухонного каганця, а частину води іншого перелила в миску для вмивання.
Прохолодна вода змила залишки сну з обличчя сонцеволоски. Білий рушник, вишитий по краях червоними нитками, торкнувся ніжної шкіри щік.
На лиці засяяла усмішка.
- Кхм – весь спокій порушив чийсь голос.
З протилежного боку стояла низька дівчина, що терла спросоння очі, й нахмурена жінка.
- Доброго ранку – тільки й змогла вимовити рання птаха.
- Мун Лієн ! – офіційно назвала її жінка, що не віщувало нічого доброго – покажи ж бо свій пояс !
- Мамо…
- Дівчині не пристало ходити так !
- Наче хтось бачить, що під чогорі, мені важко дихати з міцно зав’язаним поясом.
- І не сперечайся !- строго мовила жінка.
- Мамо ти не зрозуміла. Лієн просто вихваляється – насмішкувато сказала молода дівчина, яка була старшою сестрою сонцеволоски, хоч і була нижча на зріст.
Від цих слів Мун Лієн почервоніла:
- Та ну тебе Йунг !
- Гаразд, годі ! – строго мовила мати, - приготуй вогонь, промий рис і звари до сніданку, а також збігай за корчашом з будь-чим Лієн. А ми з Йунг займемось усім іншим.
- Добре мамо.
Ось і почався повний клопотів день. Повільно сонце піднімалось до зеніту. Після сніданку батько сімейства вирушив у свою майстерню, він був гончарем. Мати зайнялась невеликою присадибною ділянкою, а доньки порались по дому.
- Най тебе..яка суха.. – бідкалась біля городу ненька,- де ж тії дощі ?! Гей! Лієн!
На її оклик прибігла молодша донька.
- Я зовсім забула, біжи до тітки Лі Хончі, вона мала дати глеко меду, що з зими збереглось, бо скоро в неї на пасіці новий буде.
- Гаразд.
- Але взамін насип їй сушених фруктів.
- Так і зроблю – кинула вслід теплу усмішку дівчина.
Вона була рада хоч на хвильку відлучитись з дому, тому швидко набрала в глеко гостинці й вибігла з будинку.
- Не забудь по дорозі помолитись Богу Сонця ! – крикнула їй у слід мати й продовжила свою роботу.
Але Лієн би й так не забула. Їхнє селище з давніх літ шанувало бога світла й молилось йому. Після Бога Сонця селяни поважали Бога Вітрів й Небесного руху, що, за легендами, уклав договір з Богом Сонця. Цей переказ і був причиною гарних стосунків із поселенням, покровителем якого вважався Бог Вітрів. Сам Бог Небесного руху був одружений з Богинею Річок і Чистих вод, тому рухав по небесах дощові хмари.
Уже більше двох місяців немає дощів, земля стала суха і люди важкими зусиллями намагаються полити сільсько-господарсткі угіддя, використовуючи воду з річок й колодязів, хоча й вони обміліли. Хранитель Храму Сонця впевнений, що люди чимось прогнівали Бога Сонця й він висушує всі дощові хмари, що надсилає Бог Вітрів.
Тому Лієн обов’язково мусила помолитись. Шлях вів через невеличку вулицю селища до дороги на краю поселення, по один бік якої були порослі травою пагорби, а по інший, лівий, масив кущів і зелених хащ. Сонце нагріло навіть повітря. Вона вийшла з села. Зовнішня дорога була широкою й, здавалось, безлюдною. Лієн пройшла близько 200 метрів і побачила чоловічу фігуру. Незнайомець пильно споглядав зелений пагорб, на якому серед зарослів були заховані дві старі могили.
Лієн сповільнила крок і придивилась до чужинця. Ззовні це був статний молодик з світлим каштановим коротким волоссям, ростом 175-180 сантиметрів. На ньому була світло-блакитна накидка турумагі, довжиною трохи нижче колін, перев’язана білим шовковим поясом. З-під неї виглядали сіро-білі паджі й вишивана червоними нитками нижня сорочка, що, певно, була такої ж довжини, що й накидка. На плечі висіла тканина торбина, що свідчило про те, що він мандрівник.
І ось між ними відстань у декілька кроків. Дівчина зиркнула на чужинця, бажаючи побачити його риси обличчя, але саме в той момент він відволікся від споглядання безхмарного неба й зелених пагорбів. Їх погляди зустрілись. Карі очі обпекли щоки Лієн, вона одразу почервоніла й різко обернулась, наче раптом її зацікавив метелик, що пролітав неподалік.
Збоку почувся тихий смішок. Дівчина ще більше знітилась.
З палаючим обличчям вона дійшла до Храму Сонця. Мун поклонилась перед воротами храму й зайшла всередину. Тут було просторе подвір’я. В центрі палав вогонь, розміщений на кам’яному стовпі, який був знизу прикрашений золотим орнаментом. Навколо вогню, під стовпом, були розкидані пелюстки цвіту сливи та вишні. Уся композиція була огороджена колом з невеликих гладеньких камінців, які протягом довгого часу обтесували води ріки. Це було символом плину часу й сили Бога Сонця.
Лієн поклонилась Священному Вогню, подумки просячи милості для їхньої землі.
З двох боків від входу в храм були будівлі, одна слугувала Хранителю Храму Сонця з іншими прислужниками домом, а інша використовувалась, як місце для різних церемоній, бібліотека.
Позаду Священого Вогню було джерельце, присвячене Богу Вітрів і його дружині, Богині Води. Його прикрашала невелика статуя білого зайця, що був символом Бога Небесного руху. За легендою він обрав цю тварину, бо заєць швидкий і непомітний серед зарослів лісу, наче вітер, подув якого майже ніколи не помічають люди.
Позаду джерела був парк-сад, за яким доглядали прислужники храму. Стежка до нього була вимощена камінням.
Лієн підійшла до джерела. Вона поклала глечик на землю, присіла і змочила руки у воді. Вологі лодоні дівчина приклала до червоних щік і шиї. Вода джерельця так освіжала в цю спекотну днину. Далі дівчина змочила зап’ясток. Під кінець вона стряхнула капельки води з рук і поклонилась, дякуючи богам за прохолоду.
Лієн обернулась і знову побачила незнайомця. Він задумано, з легкою усмішкою на губах розглядав червону черепицю храмових будинків, квітучі дерева, що росли неподалік. Здається, мандрівник бажав іти в сад.
Вона кваплячись підхопила глечик і швиденько почимчикувала до воріт храму.
« Треба поспішати до тітки Хончі » - подумки сказала собі Лієн.