Казки про Володимира Олександровича й Мар'яну Миколаївну, розділ другий (заключний)
| Операція «Тиха година» Три тижні потому Останнім часом Мар'яна поводилась на роботі не зовсім так – точніше, зовсім не так, як раніше. Кидаючи швидкі, але пильні погляди на обличчя секретарки, коли вона в якійсь справі заходила до його кабінету, Володимир Олександрович помічав, як в її очах усе зменшується смуток та все зростає радість. Радість ця була різною: коли тихою і мрійливою, неначе море, осяяне лагідними променями призахідного сонця, а коли й пустотливою, мов коники, що скачуть туди-сюди серед травички та чудових лугових квітів. Голос Мар'яни Миколаївни зміцнів – немовби вона із сором'язливої першокласниці, яка боїться сердитих учителів, перетворилась на… скажімо, заступницю директора. Напевно, думав у швидкоплинні хвилини відпочинку Президент, вона просто стала… собою. Такою, якою була б завжди, якби не горе й страх… Його душу неначе омивала чудесною, животворною водою думка, що такі помітні зміни в поведінці Мар'яни сталися завдяки йому, й нікому іншому. Засмучувало тільки одне: ніяк не виходило викроїти час, щоб знову залишитися з нею наодинці та обійняти, ніби молодшу сестричку. Сказати ласкаве слово… Серце підказувало йому: Мар'яні такі хвилини дуже й дуже потрібні. І тому він намагався бодай поглядом говорити їй: «Ти моя маленька… Я тут, із тобою. Ти не сама…» І вона завжди ловила ці погляди. Розуміла їх. І відповідала йому: «Ти мій друг… Ти радуєш мене, зцілюєш мене. Я тебе люблю…» А навколо могло метушитися скільки завгодно людей. Та вони не помічали цих швидкоплинних, наче змахи крилець метелика, поглядів-розмов. Надто вже були зайняті… А ще за останній час в Офісі Президента склалася, схоже, нова традиція: Зеленський приходить на роботу й сідає у ліфт – із ним обов'язково їде Мар'яна. А якщо Мар'яна прийшла раніше – то лише на кілька секунд. І тому, якщо вона сіла у ліфт – із нею їде й Президент. Добиралися вони до роботи, на превеликий жаль для любителів пліток, явно нарізно: він – на машині, вона – у громадському транспорті. Але в ліфті чомусь опинялися разом. І обидва щоразу подумки дивувались: як же це так виходить? Чому подумки? Тому що до просторого сучасного – сучасніше не буває! – ліфта разом із ними набивалася ціла юрба. Інакше можна було б сказати вголос те, що Мар'яна Миколаївна й Володимир Олександрович говорили одне одному, зустрічаючись поглядами. А так… Але одного лютневого ранку, що аж сяяв від снігу та сонця, все склалося зовсім інакше… * * * - Стоя-ати! – гарикнула Мар'яна, підбігаючи до дверей ліфта, що вже зачинялися. За дверима ж, окрім Президента України, нікого не було. Зачувши таку гучну команду, Зеленський від несподіванки витягнувся, наче стрýнка, – ну точнісінько як рядовий перед полковником. Двері «розумного ліфта» люб'язно відчинилися, пропускаючи секретарку, яка сопіла, наче несправний паровоз. - Вільно… – видихнула вона крізь сміх, скидаючи праву рукавичку та обережно ховаючи її до кишені добротного, хоч і явно не нового пальта. – Це ж я ліфтові «стояти» кричала… - Еге ж… – широко всміхнувся Зеленський. – Тільки до мене якось не одразу дійшло. Недбало запхнувши до лівої кишені другу рукавичку, Мар'яна подумала, що усмішка Володимира Олександровича змінилася. Колись веселе, безтурботне, наче у хлопчака, обличчя тепер залишалося сумним, навіть коли він усміхався. Щоправда, погляд був той самий – відкритий, добрий. Але в ньому з'явилося щось… особливе. - Ти подорослішав… – задумливо видихнула Мар'яна, ніжно дивлячись йому в очі. Відповісти Зеленський не встиг: ліфт раптом безпорадно клацнув і… застряг. Світло на секунду погасло, а потім увімкнулася слабенька аварійна лампочка. - Кондиціонер теж повинен працювати, – проказала – чи радше задоволено промуркотіла Мар'яна. Втім, Володимир Олександрович не розчув цієї фрази, бо саме зосереджено бурмотів «батарейці аллес капут», прокручуючи список контактів у телефоні. - Я сама, – рішуче закрила вона до жаху сучасний, але вже зовсім розряджений телефон Президента. – В мене ж тут двоюрідний брат електрик… Видобувши з правої кишені пальта мобільний телефон поважного віку, Мар'яна швидко-швидко заклацала кнопками й гарикнула, ніби генерал на плацу: - Вітьок, розтуди тебе через не туди! Ти знаєш, шо я з Президентом у ліфті застрягла?! - Так… теє… аварія тут, йо… шкін ліфт, – почувся винуватий – ба навіть надто винуватий – чоловічий голос. – Я тут, майбуть, години три прої… прокопаюся, поки полагоджу. - А де ліфтер, плоскогубці йому в розтуди?! - Дядько Степан? - А хто ж іще, кусачки тобі отуди… нижче спини?! - Так він… теє… на роботу не вийшов. Дзвонив – сказав, шо захворів. Так ото діло йо… шкіним котам під хвіст, сеструня. Звиняйте там… Шо можу, те роблю. Все, піду подрі… по дриль піду. Та по струмент усякий… - Чудотворці… – розвела руками Мар'яна, запхнувши телефон до кишені. – Ти чого? - Та нічого… – протяг Зеленський, з веселою цікавістю дивлячись їй в обличчя. – Я просто… теє… не знав, шо ти так умієш. - Так Вітьок же інакше не розуміє, – розсміялась вона. – Для нього нормальна українська чи російська – вже іноземна мова. От мені й доводиться підлаштовуватись. - Виходить, три години тут… – не втримавшись, позіхнув Володимир Олександрович, який сьогодні мав іще більш утомлений вигляд, ніж зазвичай. – Цирк… За один поверх до свого кабінету в ліфті застрягнути… - Сумувати нема чого, – широким порухом руки обвела Мар'яна простору кабіну ліфта. – Лампочка горить, кондиціонер працює. А ми відпочинемо тут як слід – чого час гаяти? По цих словах вона швиденько розстебнула своє пальто. - Ти… що робиш? – дещо розгублено протяг Зеленський. - Три-и-идцять п'ять років – геть! – дзвінко, наче капітан, який віддає команди, прокричала Мар'яна, не звертаючи уваги на замішання Володимира Олександровича. Стареньке пальто полетіло на підлогу – з таким, однак, розрахунком, щоб не постраждав такий само старий телефон. - Ну?! – поглянула вона, ніби вередливе дитя, на Президента своєї держави. – Мені три рочки! Свої скидай – буде тобі вісім! Сорокатрьохрічний Зеленський, несподівано пустотливо посміхнувшись – наче визирнув на одну коротеньку мить отой хлопчисько, який завжди жив у ньому! – швиденько звільнився від пальто. І спритним, точним порухом розстелив його поряд із верхнім одягом Мар'яни. - Сідаєш? – спитав він, уже всівшись на своє пальто та обережно поправляючи те, що лежало поруч. - Допоможи… – тихенько попросила вона. – Я сама не сяду… - Зараз, – миттю схопився на ноги легкий, рухливий Володимир Олександрович. – Ти, мабуть, за шию тримайся. А я опускаю… Ось так… Фух! Важкенький же ти колобок… Мар'яна, м'яко приземлившись на своє пальто, нічого не відповіла – тільки низесенько опустила голову. Справді, ваги зайвої з кожним роком усе більше стає… Так і у двері ліфта скоро не влізеш… - Давай дружити? – урвав її невеселі думки тихий, сповнений ніжності голос. Піднявши обережними, теплими пальцями підборіддя Мар'яни, Зеленський лагідно поглянув їй в очі. В очі, де завжди жило Дитинство… - Давай… – прошепотіла вона. По щоках побігли непрохані сльози… Володимир Олександрович мовчки пригорнув її до серця – ніби старший братик сестричку, якій наснилося щось погане. - В нашому районі верблюд є… – шморгнувши носом, пробурчала вона кудись у піджак Президента. – Бетонний. Великий такий, гарний… А носа немає. Хто міг бетонного носа у верблюда відламати – це для мене загадка. Але він уже Бог знає скільки років без носа стоїть… Я тобі кажу, поки час є. А то ж хтозна – може, взагалі більше не поговоримо по-людськи… Допоможеш? - Допоможу, – серйозно відповів Зеленський. – Без носа – це хіба життя… Тільки я не обіцяю, що скоро. На тому тижні, напевно… - Дякую… – зітхнула-схлипнула Мар'яна, міцніше притиснувшись до Володимира Олександровича. – Ти справжній друг… Потім вона не могла згадати, скільки часу просиділа ось так – учепившись, ніби дитина, яка не вміє плавати, в рятувальний круг, у людину, яку встигла за кілька місяців полюбити, напевно, так само сильно, як любила батька. І людина ця була жива, справжня… - Братику мій… – шепотіла вона, вкриваючи нескінченними поцілунками його обличчя. – Янголе мій… А Володимир Олександрович, поки Мар'яна то притискалася головою до його грудей, слухаючи, ніби музику, неспокійне «стук-стук» серця, то з невимовною ніжністю погладжувала його волосся, так і не зміг їй сказати у відповідь, що до янгола йому ой як далеко… Та, може, вона й так це знає – як і те, що сама достеменно не янгол? Просто людина, яку любиш, завжди найкраща у світі. Тому в ній і не помічаєш недоліків. Президент України – ні, восьмирічний хлопчик – видобув з кишені піджака чисту носову хустинку та почав ретельно, але обережно витирати «непристойно заплакане», як сказала б сама Мар'яна, обличчя своєї молодшої сестрички. А потім поцілував її в ніс. І в чоло. І в обидві щоки… які знову намокли від рясних сліз. «Нехай собі ллються, – з тихою, лагідною усмішкою подумав він. – Нехай відносять далеко-далеко її самотність… Боже, не дай нікому такої самотності…» - Хочеш, розкажу тобі казку? – вже помітно заспокоївшись, погладила його по голові Мар'яна. - Хочу, – щиро відповів він. – А яку? - А я ще не знаю, – хитро посміхнулась Мар'яна. – Я ж казкарка. Зараз очі заплющу – хтось та й з'явиться. І про нього буде казочка… Ось і з'явився… Слухай… Був собі один котик на ім'я Сашко. Мешкав він у невеличкому затишному будиночку. Хутро в нього було біленьке, а навколо одного ока чорне кружальце… Поки казкарка вигадувала вголос історію про котика Сашка з вулиці Довговухої, її старший брат міцно-міцно заснув, схиливши голову на обтиснуте м'якою чорною тканиною «парадно-вихідного піджака» плече. Ну, а Мар'яна, щасливо всміхаючись, подумала, що Володимир Олександрович нарешті поспить удень годинки дві, тож йому стане легше. А то змучений такий – дивитися боляче… А ще вона думала про те, що доведеться їй дарувати другу пляшку вина – перша була задатком – двоюрідному братові. А дядькові Степану, дяка Богові, нічого дарувати не треба, тому що він нічого й не робив – просто прогуляв один робочий день. Хоча Вітьок, звісно ж, разом з ним буде вино розпивати. З гордістю згадувала Мар'яна, як оперативно натиснула кнопку на мобільному телефоні, щоб відправити електрикові заздалегідь підготовлене повідомлення з одним лише словом: «Давай!» Як добре, що Вітьок теж ґав не ловив – устиг вимкнути світло, поки ліфт іще їхав… «Ну просто «Місія нездійсненна», – тихесенько засміялася Мар'яна. – Ні, операція «Тиха година»…» А потім вона згадала, як розстебнула пальто, а Зеленський занепокоївся. Хоча марно, бо як існує для нього на світі лише одна Жінка, так і для Мар'яни – лише один Чоловік. От тільки він не знає, що казкарка Мар'яна є. Надто вже далеко вони одне від одного. Не дотягтися їй до нього ніяк… Але без нього не було б її казок. Найголовніших, найдорожчих для неї казок. І не замінить їй цього чоловіка ніхто й ніколи… Та про її почуття до нього ніхто не знає. Тільки тато знав. Тому що Мар'яна була впевнена: він ніколи не засміється з неї… Може… прийде час, і вона відкриє цю дорогоцінну таємницю своєї душі ще одній людині. Людині, яка зараз так солодко спить, притулившись до неї… Довірившись їй повністю… Володимир Олександрович раптом неспокійно зітхнув уві сні. Тож Мар'яна, ніжно-ніжно притиснувшись губами до його маківки, тихенько дмухнула на неї. І заспівала чудову колискову з українського мультфільму, який пам'ятала стільки ж, скільки пам'ятала себе. І завжди любила. - Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику… Доспівавши лагідну, мелодійну колискову, Мар'яна старанно прислухалася. Начебто рівно, спокійно дихає… - Володимире Олександровичу… – тихесенько покликала-проспівала вона. – Ти спиш?.. Відповіддю їй було лишень таке само спокійне, глибоке дихання. Спить… От і добре… От і чудово… Несподівано втомлено зітхнувши, Мар'яна притислася потилицею до стіни ліфта. Відчувала вона вже – попри безмежну радість від того, що не зяяла більше в її душі та бездонна порожнеча, що поселилася там кілька років тому, – що незабаром станеться щось погане. Дуже погане… Інтуїції вона звикла завжди довіряти. Але знати, що саме й коли станеться, не могла. Тому лишень повторила собі подумки – як до цього повторювала, певно, вже мільйон разів: «Треба вірити. Треба вірити, що все одно все буде добре. Треба вірити – то й воздасться тобі…» Знати, через що доведеться проходити зовсім скоро Президентові України, який важелезний тягар ляже на його плечі, Мар'яна не могла. Як і того, що незабаром вона вирішить полишити стилос і взятися за стилет. Але тоді, сидячі на м'якому пальті в кабіні ліфта й слухаючи спокійне дихання рідної людини, вона продовжила вигадувати подумки казку. Казку про котика Сашка, його хазяйку Даринку та її подругу Мар'яну. І про добрих, веселих мешканців вулиці Довговухої. Знала вона: поки живі в цьому світі Казки – не зможе він потонути в морі крові та бруду. А ще не сумнівалася казкарка в тому, що чоловік, який мирно спить на її плечі, теж це розуміє. А значить, витримає все, хай там як буде важко. Тому що в його душі теж живе Казка. І віра в Добро та Дива. Головне – зберегти назавжди цю віру… | |
|
| |
| : 48 | : 2 | | |
| : 2 | |||||||
| |||||||
Наступна казка зветься "Ночі Президента". Думала-думала, як її краще розділити... Вирішила, що на три розділи. В першому буде одна ніч, у другому - теж одна, а в третьому - дві, бо короткі