Казки про Володимира Олександровича й Мар'яну Миколаївну
| Служба та дружба Мар'яна Миколаївна любила, коли її називали на ім'я та по батькові, – навіть коли їй було всього-на-всього три рочки. Як же інакше, коли тато в тебе – найдобріший, найвродливіший та найсильніший у всьому світі? А ще в нього такий чудовий хрипкий голос… Однак ця казка – не про батька Мар'яни Миколаївни, від якого в неї, на жаль, вже кілька років як залишились тільки фотографії та записи голосу. Хоча, якщо добре подумати, без нього ця історія навряд чи була б написана. Як і без симпатичного білого кошеняти з чорним кружальцем навколо ока… Та не будемо надто поспішати. Отож, Мар'яна Миколаївна любила, коли її називали на ім'я та по батькові. А тим паче зараз, коли їй уже виповнилося цілих тридцять вісім років. Утім, коли її називали просто Мар'яною, вона теж любила. Чи, що навіть іще краще, Мар'янкою чи Мар'яночкою. От тільки називати її так було нíкому… Працювала Мар'яна… Та ким тільки вона не працювала… Але ж це неважливо. Важливе те, що вона була казкаркою. А це, хоч і не робота, проте дуже потрібна в нашому світі справа. Наскільки потрібна – мало хто замислюється. Але Мар'яна добре розуміла: без казок цей світ задихнеться від зла й усіляких мерзотностей, котрі воно породжує. Казки – це чудесні двері, в які доросла людина може ввійти та знову стати маленькою. Побути ще трохи в Дитинстві. Очистити душу від зла, образ. Від усього, що довело багатьох – дуже-дуже багатьох! – дорослих до того, що душа в них узагалі зникала. Назавжди. А гірше за це нічого у світі не буває. Але ж казкарі – народ зазвичай незаможний. Не була винятком і Мар'яна. Нехай, подумала вона одного разу, гроші за свої книжки отримують автори «бестселерів», зі сторінок яких потоками ллється кров. Або ж так і чути стогони гарячих парочок, яким страшенно кортить «зайнятися коханням». От тільки до чого тут кохання, Мар'яна так і не зрозуміла… А якщо казкарям за їхню працю не платять, бо видавництвам у двадцять першому столітті невідомі інші слова, крім як «вигідно продати книжку», то треба казкареві – чи казкарці – якось викручуватись. Ось Мар'яна все життя й викручувалась, як тільки могла. І начебто все вона мала, щоб кар'єру зробити. І красу, і розум, і посидючість. Але… Красу свою вона розмінювати на кого попало – навіть заради високих посад і безбідного життя – не хотіла. Тому й залишилась на все життя незайманою. Розум же був безсилий проти її прямолінійності. Бачить Мар'яна, що якийсь колега по роботі з тих от людей, які Дитинство своє геть забули й мерзотностями себе оточили, – так одразу й звільняється. Не терпіла вона мерзотностей. Заразитись боялася… Так Мар'яна й жила до тридцяти восьми років: казки в Інтернет викладала у відкритому доступі – нехай читають люди, й душі їх зцілюються, – а роботу весь час міняла, як ото багатенька дівка сукні міняє. «Вся трудова книжка захаращена», – бурчала іноді вона. Та про вибір свій не жалкувала. Та ось настав у житті Мар'яни один особливий вечір. Дописала вона казку. А лягати спати ще не пора – трошки часу лишилось. А нову роботу шукати, між іншим, треба – холодильник-бо незабаром спорожніє. «Ким я тільки не була… – осміхнулась Мар'яна. – Хіба що на Президента не працювала… Ану, в нього на сайті вакансії є?» Потрібна їй вакансія на сайті знайшлася: секретар Президента. Досвід роботи секретаркою вона мала – щоправда, не дуже великий. Довше за все протрималася свого часу на фірмі, якою керувала жінка, – та потім усе одно пішла від цієї бізнес-леді, коли та, будучи не в гуморі, з матюками вилаяла при ній одного з робітників. Не могла уявити ця «шляхетна мадама», як називала її подумки Мар'яна, що людині від матюків може ставати погано. «Президент Зеленський… – задумливо постукала Мар'яна об стіл ручкою, якою писала в товстому зошиті казки. – Що ти за людина? Якби знати… Та спробувати варто. Хоча б для сміху… До речі, Вітьок, мій двоюрідний брат, начебто електриком у будівлі Офісу Президента працює». Володимир Олександрович Зеленський був Президентом України вже більше двох років. Звичайно ж, Мар'яна його знала – настільки, наскільки можна було знати людину, дивлячись її виступи по телевізору. До фанатів «Вечірнього кварталу» та інших телепередач із Зеленським вона не належала, проте щось бачила – головним чином гумористичні номери. Були вони різні – іноді смішні до сліз, іноді дуже вже «нижче пояса», що викликáло в Мар'яни зневажливе пирхання. Та огиди до цієї людини вона ніколи не відчувала. А своїй інтуїції довіряти звикла, бо та не обманювала її ще ніколи в житті. «Ти єдиний Президент, до якого я поткнулася б на роботу, – з легенькою посмішкою подумала Мар'яна. – До тих старих злодюг – а тим паче до зека Януковича – я й на кілометр би не підійшла». Звичайно ж, це спало їй на думку не тому лишень, що Зеленський був ще молодий та досить симпатичний. Вірна подруга Інтуїція підказувала Мар'яні: «Цей чоловік зовсім не такий, як оті, що колись робили тобі непристойні пропозиції чи просто намагалися торкнутись тебе слизькими лапами. Врешті решт, він уже багато років одружений з однією жінкою, і вони мають двох дітей. Він кохає її… Подивись уважно на його обличчя. Бачиш бодай щось бридке? Я не бачу… А від Януковича, наприклад, тебе завжди вернуло – мало не в буквальному сенсі. Навіть коли ти ще не знала, що він убивця, а у в'язниці сидів за участь у груповому зґвалтуванні… Хіба ж я неправду казала?» «Ну, подивимося, що там вимагається від кандидатів… – відкрила сторінку вакансії Мар'яна. – Так… Вік іще підходить… Володіння комп'ютерними програмами… Начебто нема такого, чим я не володію… Розмовна англійська… Ще ніхто не скаржився…» Уважно продивившись вимоги, Мар'яна задоволено кивнула й почала заповнювати анкету. «Шкода зусиль і часу, звичайно… – із шумом зітхнула вона, ще раз поглянувши на фото Президента. – Уявляю, які фіфи молоденькі та з пальців ніг до маківки нафарбовані туди рвуться… Але ж… це для сміху. А сміх – він життя подовжує… Правда ж, Володимире Олександровичу?» * * * Сміятись над своєю безуспішною спробою найнятися секретаркою Президента Мар'яні не довелося. Наприкінці співбесіди Зеленський цілком серйозним тоном повідомив, що вона прийнята. Втім, після цих слів обличчя секретарки Мар'яни Миколаївни так видовжилось, а очі стали такими круглими, що Президент не стримався й тихенько пирхнув від сміху. Дні на новій роботі минали швидко. Обов'язки – прийом дзвінків від усіляких високопосадовців, декотрі з яких були іноземцями й говорили англійською, а також робота з документами й комп'ютерними програмами – Мар'яна виконувала добре, не дозволяючи собі розслабитись та почати вигадувати нову казку, як замолоду. Ні, це не означало, що їй стало менше кортіти вигадувати казки. Просто вона відчувала, що нарешті влаштувалась на дійсно важливу Роботу. І що її зусилля цінує той, кому вона допомагає виконувати важкі, ніби міфічне небесне склепіння, обов'язки Президента. Більш за все Мар'яні подобалося приносити йому чай або каву. «Що ж ти за людина? – щоразу думала вона. – Давно хочеться дізнатись, та не зрозумію ніяк…» Втім, потроху Мар'яна це дізнавалася. Поводився з нею Президент завжди стримано, проте без найменших ознак зневаги: ось, мовляв, хто такий я, і хто ти… А найголовніше – жодного разу не кинув на неї погляду, в якому промайнув би навіть найменший натяк на хіть. «Може, я вже зовсім страшна стала?» – спадало іноді їй на думку. Але ж ні. В громадському транспорті й на вулиці так само, як раніше, траплялися Мар'яні час від часу підтоптані гаврики, які або намагалися робити недолугі компліменти, або, що гірше за все, розпускали руки. Значить, справа не в ній, а в ньому, Зеленському. Значить, він усе-таки Людина – не помилилась її всевидюща Інтуїція. Остаточно Володимир Олександрович завоював гарне ставлення Мар'яни, коли одного разу вона розлила чай на його стіл, де поряд лежали важливі, певно, документи. За дитячою звичкою Мар'яна міцно заплющила очі від страху: зараз він почне кричати, як оті злі вчителі у школі… - Ви так скривилися, наче я Лисиця, а ви Колобок, і я зараз вас – гам! – і з'їм, – донісся до неї знайомий хрипкий голос – зовсім не злий. Оце «гам! – і з'їм» зі знайомої з раннього дитинства казки одразу розсмішили, а потім заспокоїли Мар'яну. Вона розплющила – чи радше розліпила – міцно-міцно стулені повіки й побачила, як… Президент спокійнісінько витирає серветкою мокрий від чаю стіл. На одну мить – коротеньку, та все ж вловиму мить – у кабінеті Президента України зустрілися два дитячі погляди. «Не бійся, маленька…» – лагідно сказав хлопчачий. «А й справді, ти зовсім не страшний…» – відповіли йому безхитрісні очі трьохлітньої дитини… тобто майже сорокарічної старої діви. Наступної миті двоє дітей знову вдягли солідні дорослі маски. Стіл був витертий, і документи, як виявилося, не встигли промокнути. Тож Мар'яна, зітхнувши з величезним полегшенням, віднесла з кабінету тацю із залишками злощасного чаю та мокрими серветками. Ти ба – Колобок… Так її ніхто не називав… окрім тата. «Он воно що! – зрозуміла нарешті Мар'яна. – Голос… Він схожий на тата голосом. І… добротою». Доброту в людях – особливо у чоловіках – Мар'яна цінувала понад усе. Тому що, думалося їй, навіть якщо чоловік вродливий, розумний та хоробрий, усе це нічого не варте без доброти. Без ніжності… Перш ніж повернутись до роботи за комп'ютером, дівчинка… тобто секретарка… на кілька секунд відкрила офіційний сайт Президента, збільшила фотографію та подумки провела рукою по щоці Володимира Олександровича. «Ти ба – Колобок…» – знов усміхнулася вона, проте одразу прогнала мрійливий настрій та взялася до роботи. Не тому, що боялася, що на неї розсердяться. Ні. Просто Мар'яні не хотілося засмучувати того, хто сказав їй ласкаве слово. Того, від якого вона вже ніколи не віддалиться добровільно. Тому що з отієї Миті повністю довіряє йому. А де довіра – там і до дружби недалечко… * * * Трапилося це одного мерзотного-премерзотного, як сказала б Мар'яна, зимового вечора. На вулиці безперестанку йшов бридкий мокрий сніг, від якого, певно, вже давно стали мокрими й слизькими дороги. Мокрими були б і очі Мар'яни – от тільки на роботі не дуже-то й розслабишся. Не поплачеш як слід… Відірватися від комп'ютера її змусило гучне «клац!» внутрішнього телефону. - Мар'яно Миколаївно, принесіть-но мені дві чашки чаю, – попрохав утомлений, але не сердитий хрипкий голос. - Ой-йой… – пробурчала вона після другого «клац». – Ну й летить же час… Стоп! Дві чашки? Значить, до нього прийде гість? Але який тут гість, коли всі порядні люди вже давно по домівках розійшлись? А хто вже й спати ліг… Ось тобі й маєш… Невже вона помилилася? Невже зараз, коли всі, крім них двох, давно вже пішли… повториться одна з тих огидних історій, з яких їй вдавалося виходити чистою, проте без копійки в кишені? - Та не може ж бути… – пробурчала Мар'яна, вже несучи до президентського кабінету тацю з двома чашками гарячого, ароматного зеленого чаю. Вона просто не могла уявити, щоб ось цей чоловік з колись веселим, а зараз серйозним та все частіше сумним обличчям, – обличчям, у якому ніколи не помічала вона нічого огидного, – вчинив так, як оті… Цензурного слова для того, щоб якось назвати отих людиноподібних істот, в неї не знайшлось. А нецензурних у лексиконі не було… До речі, Зеленський, якщо й збирався сказати якесь грубе слово – наприклад, у телефонній розмові з помічником, – то завжди зупинявся на півслові, якщо цієї миті до кабінету заходила Мар'яна. Зараз, однак, у цьому кабінеті панували тиша й напівморок: була ввімкнута лише настільна лампа. - Мар'яно Миколаївно, – стиха мовив Зеленський, коли вона поставила перед ним тацю, – ви так з лиця спали… Я помітив, коли ви мені вдень документи приносили… Може, сядете? Чаю зі мною вип'єте… Вдома ж, напевно, від туги вам подітись нíкуди. Посидіти-побалакати нема з ким… - Нема з ким… – луною відгукнулася Мар'яна, присуваючи собі стілець, щоб сісти з протилежного боку столу. Звісно ж, йому все про неї відомо. СБУшники ще до співбесіди доповіли Президентові, хто вона така, де та як живе, і все інше. Такі правила… Але, може, так навіть краще? - Гарячий іще… – відсмикнув Володимир Олександрович палець від своєї чашки. – Може, розповісте, що у вас таке сталося? Не можна ж весь час усе в собі тримати – а то ще луснеш… як та Лисиця. Колобок же такий нічогенький був… - Атож, просто як я… – хотіла була засміятись Мар'яна. Але вийшло лишень заплакати. Сльози – от зрадники! – вже струмками текли по щоках… - Ми з подругою… посварилися, – між схлипуваннями вичавила вона із себе. Подругу Мар'яна мала одну-єдину. Та й то не таку, з якою бачишся, обіймаєшся, п'єш чай… Жили вони в різних країнах, і тому знали одна одну лише з листування на сайті, куди обидві викладали свої казки. Проте були й такі казки, які вони вигадували тільки одна для одної. Щоб радувати, зігрівати душу – і подруги, й свою… - Розкажи… – тихесенько попросив Володимир Олександрович. Теплі, обережні пальці торкнулись пальців Мар'яни. «Якби ти лишень знав… – гарячими кульками пульсували в голові повні болю думки. – Якби ти знав, як без цього тяжко… Як боляче… Ти маєш кохану дружину, дітей, батьків… Дяка Богові, ти цього не знаєш. Не знаєш, як це – коли торкнутись нема кого… Коли… стільки років… Дякую… тобі…» - Не можу я… роз-повісти… – крізь судомні схлипування простогнала Мар'яна. – Навіть… татові не змогла б… а я його любила… і люблю… більш за всіх на світі. Це… стосується лише нас… із нею. Не сердьтеся… на мене… Бувають у житті людини такі миті, коли після довгих років, протягом яких заштовхуєш у себе горе, біль, тугу… все це несподівано виривається назовні страшним ураганом, що може на друзки рознести будь-який розум. Якщо тільки поряд немає когось, хто тримає за руку, не даючи втопитися в цьому холодному, бездонному, байдужому океані, – океані самотності й божевілля. Тому, сподіваюся, ніхто не засудить Мар'яну за те, що вона стисла в тремтячих пальцях цю добру, теплу руку і, нахилившись, притислася до неї губами – як мати Есмеральди з «Собору Паризької Богоматері» притислася, не рухаючись, не подаючи ознак життя, до руки своєї донечки, коли нарешті, після довгих років розлуки, відшукала її. Може, в цьому довгому, безумному поцілунку злилися в одне ціле безмежна вдячність Зеленському – адже він перший після батька, який пішов із життя кілька років тому, поцікавився, що з нею відбувається! – і така ж безмежна любов до єдиної у світі подруги. - Я її люблю… – несподівано спокійно вимовила Мар'яна, підвівши голову та міцно заплющивши очі від нової, але вже не такої сильної хвилі розпачу. – Люблю, мов свою дитину. Вона мені в доньки годиться… Та я, напевно, потвора, бо вона… - …сказала, що не буде… більше з тобою розмовляти? – відгукнувся, затремтівши посеред фрази, знайомий – але ніби незнайомий через особливі, сповнені гіркої ніжності нотки – голос. Мар'яна за дитячою звичкою втерла очі рукавом. І побачила на щоках Володимира Олександровича… сльози. Сльози, яких він навіть не намагався від неї приховувати… «Плаче, як чоловік…» – згадався їй раптом Юстес із її улюбленої казки «Хроніки Нарнії». - Так… – прошепотіла Мар'яна. І низько-низенько опустила голову. Плечі, обтиснуті чорною тканиною старенького «парадно-вихідного піджака», безсило здригнулися. - Послухай мене… – сказав Володимир Олександрович, простягнувши до неї руку та обережно піднявши тремтяче мокре підборіддя. – Потвори – це ті, хто зараз калічить наші землі. Крим та Донбас. Ті, хто руйнує житлові будинки, вбиває й катує мирних людей, а потім холоднокровно повідомляє по своїх телеканалах, що все це – вчинки міфічних «бандерівців», які «гноблять російськомовне населення». Мар'яна мимоволі пирхнула. Все життя розмовляла російською – хоча й державну мову знала на достатньому рівні, щоб кілька років пропрацювати перекладачем художньої літератури на українську, – а жодного «бандерівця» не зустрічала. Ніхто її, російськомовну – хоча вона й любила неповторну мелодику мови, що взагалі-то мала бути для неї рідною, – не гнобив. А єдиним фашистом при владі в Україні був Янукович – убивця й збирач золотих унітазів. Фашистом, та аж ніяк не «бандерівцем»… - Ти когось убила? – продовжував м'який, спокійний, хоч і злегка тремтячий хрипкий голос. – Ти когось катувала? Чи віддавала накази це робити? Ні… А значить, потвора з тебе, вибач, ніяка, Мар'янко. Зеленський, вставши з-за столу, підійшов до заплаканої маленької дівчинки в подобі дорослої – «пристаркуватої», як вона іронічно себе називала – діви. І, вставши за спинкою її стільця, злегка нахилився й міцно обхопив однією рукою все ще тремтячі плечі. А другою ніжно погладив колись темно-каштанове, а тепер уже майже сиве волосся. Мар'яна не здригнулася від страху. Чого боятися обіймів цієї людини, з якої, вона вже чудово розуміла, потвора теж «ніяка»? Міцна, проте обережна рука, що тримає її за плечі, ніколи не опуститься нижче, на груди. Ніколи не зрадить він свою Олену. І ніколи не скористається беззахисністю дівчинки-жінки, яка повністю довірилася йому. Довірилась, наче другові. Наче братові… Мар'яна це знала. Саме такою була підказка всевидющої Інтуїції, до якої вона прислухáлася все життя. Йому можна довіритися. Повністю… - Дякую тобі… – прошепотіла Мар'яна, міцно-міцно притиснувшись потилицею до його грудей. «Якби я лишень могла щось зробити для тебе у відповідь… – промайнуло в голові. – Щось особливе…» | |
|
| |
| : 45 | : 4 | | |
| : 4 | |||||||||
| |||||||||
