Я буду твоїм щитом і мечем. Частина 1
***
Темні хвилі Чорного моря з приємним шумом поволі накочувалися на брудний пісок, дбайливо збираючи недопалки, папірці, сухі водорості та іншу бридоту, якою туристи встигли засмітити берег за день. Невеличкі білі чайки шугали над набережною, норовлячи вихопити недоїдений біляш або шаурму із рук роззявкуватих перехожих. Десь на пірсі грала гучна попса, продавці сувенірів дбайливо складали до коробок барахло, яке не встигли продати за день, а поважні, величаві кораблі статечно погойдувалися на чорній воді, готові завтра знову вирушати в рейси, навантажені пасажирами.
Саме повз усе це свято життя і плентався собі молодий юнак, чванливо задерши носа і закинувши на плече пошарпаного наплічника... ні, він не йшов, а летів над просоленою вітром з моря бруківкою! Адже нині, у цей абсолютно звичайний, типовий для Одеси серпневий вечір він втілить у життя одну свою давню мрію, яку старанно виплекує вже не перший рік.
А люди, тим часом, помітивши цього юнака, починали тихо сміятися і перешіптуватися, варто було йому лишень відійти достатньо далеко. Бо хлопець дійсно виглядав, кхм... екзотично. Попри спеку, він був закутий в чорні джинси, шкіряну куртку і конверси того ж-таки кольору. Волосся в молодої людини теж було незвичним - у моднячих патлах кольору воронового крила виднілися яскраво-червоні пасма.
Але найдивнішими у юнака були очі: праве - кольору Адріатичного моря і волошок в житі, воно сміливо і зухвало дивилося на світ, і ліве - біле, як сніги Евересту, і таке ж саме холодне і байдуже. Звісно, навіть і немовля б здогадалося, що то лінза, така собі деталь, доповнення до образу... але ж як то поясниш розмальованим, як останні хвойди, перекупкам-пліткаркам, чи зморшкуватим старим, які, немов кам'яні статуї, сиділи у кожному дворі, і смачно виливали літр ущипливих зауважень на кожного, хто проходив повз?
І якби ж так вважали тільки ті позбавлені смаку старці чи лярви! Навіть вчителі, однокласники, батьки та інша рідня боялися і не розуміли його. Однокласники обзивали його найгіршими словами, раз навіть побили його за школою. Вчителі невтомно списували червоною пастою різних відтінків його щоденник, виводячи там нові й нові зауваження щодо його зовнішнього вигляду. Батьки начебто й підтримували його, однак він же ж на власні очі бачив, як вони раділи, коли він збирав речі перед переїздом...
Вервечку тривожних спогадів первало різке гудіння смартфона в кишені.
- Да-а? - знуджено протягнув юнак, прийнявши виклик.
- Костя, в тебе там стріха поїхала? Де ти товчешся, я вже задовбався дзвонити в двері! Стривай... БЛЯХА, ТИ ШО, НЕ ВДОМА??? - зі слухавки почувся збентежений і розлючений голос, який і досі ламався.
- Лука, розслабся, я виходив покурити. Всьо, всьо, я прийду через кілька хвилин, тільки не психуй! Ти як дівка, чесне слово!
- Щоб через три хвилини був на місці, інакше цього хваленого дідька сам викликатимеш!! - на іншому кінці почулися гудки.
Костя брутально вилаявся, сплюнув на тротуар, і все-таки надав ходу. Лука мав рацію, скоро вже північ, і варто було закруглятися, бо інший шанс міг трапитися ще нескоро...

***
За три хвилини дістатися до своєї квартири у Кості, звісно ж, не вийшло, адже вона знаходилася доволі далеко від тих місць, де юнак зазвичай коротав свої вечори. Ще й ліфт зламався, і хлопець, продовжуючи смаковито матюкатися, попхався на десятий поверх сходами.
Під дверима своєї викоханої квартироньки він опинився хвилин на дванадцять пізніше, аніж треба було. І, звісно ж, уже на килимку для витирання ніг його зустрів Лука, задовбаний, лютий і голодний.
-Схоже, у нас з тобою різні уявлення про те, що таке "три хвилини", Бочаров, - ядуче привітав він свого колегу, якого, схоже, запізнення взагалі не колихало.
- Певно, що так, Вовк. Певно, що так. - Червоноволосий навіть не глянув на Луку, його увагу повністю завоював невелички пакет із логотипом відомої книгарні, який той стискав у руці. - Що, все приніс?
- Та приніс, приніс. Курку перед відходом зарізав, і кров зібрав, як ти й просив...
Тим часом Костя відкрив двері і кивком запросив друга до хати. Коли Лука зайшов, Бочаров похапцем зачинив двері, і знову владно зиркнув на пакет.
- Покажи.
- Та будь ласка, дивися скільки влізе, - пакет опинився в руках Костянтина, а Вовк тим часом почав скидати з себе кросівки і куртку.
Юнак негайно витягнув з пакета малесеньку старомодну скляну пляшечку, міцно заткнуту корком, і, піднісши її до світла, став прискіпливо розглядати рідину всередині.
- Бля. -Сказав він опісля хвилини витріщання на курячу кров. - Луко, а тобі не здається, що тут явно малувато?
- Хіба ти не казав, що отакої пляшки має вистачити?
- Гаразд, йолопе, гаразд... Схоже, я реально прорахувався, - нервово процідив червонопатлий крізь зуби. - Нехай. Візьмемо мою.
- Ти йобнувся? - Вражено витріщився на приятеля Лука.
- Я народився йобнутим! - вишкірився Бочаров. - Чого став, проходь, раз роздягнувся!
Вовк довго не м'явся, а одразу ж рішуче ступив в морок вітальні. Костя тим часом пройшов за ним і ввімкнув світло.
- О...го... - тільки й вирвалося в Луки.
- Подобається? - Самовдоволено пирхнув білоокий. - До речі, ти перша людина, окрім мене, яка це все бачила. Скажу чесно, така честь не кожному випадає.
- Ага... - так само отетеріло відповів Лука і продовжив оглядати приміщення.
А приміщення, пані та панове, було нівроку: коло величезного вікна на півстіни стояло чимале двоспальне ліжко, з парою подушок на ньому. Між на іншому кінці кімнати бовваніла величезна шафа, коло якої, в самому куточку примостилася невеличка отоманка*. Між ліжком і шафою на стіні висіло невеличке овальне дзеркало у товстій рамці. І все це - починаючи з фіранок на вікні і закінчуючи рамкою дзеркала, включно з підлогою і шпалерами - було чорним, ну, якщо придивитися, то можна було вихопити оком темно-сірі кольори.
Але навіть не це найбільше вразило Луку. Річ в тім, що усе вільне місце в кімнаті було заставлене всілякими містичними атрибутами - на підвіконні вгніздилися пару штучних черепів з лампочками всередині, на тумбочці коло ліжка (вона там теж була) статечно стовбичила попільничка у вигляді вишкіреної котячої довбешки, а на полицях шафи знайшли своє місце колекція свічок темних кольорів, пара слоїків з якоюсь бридотою всередині (Лука міг заприсягтися, що бачив в одному з них законсервовану білочку), статуетки агресивно налаштованих персонажів з "Відьмака" і якихось аніме (він впізнав Трунара з "Темного дворецького"), і ще недоречна скарбничка у вигляді оголених жіночих тілесів. А вільне місце на стінах зайняли постер з Леді Гагою і зо три химерно викривлені африканські маски.
- Ну що, брате, роздивився? Харе втикати, північ не за горами!
- Так, так, звісно! - Вмить оговтався Лука. - Давай крейду, будемо малювати пентаграму...

***
Костя миттю дістав з полички коробочку з крейдою і жбурнув Луці. Той спритно схопив її, вивудив брусочок і опустився на лінолеум.
- Тобі точно не шкода підлоги? - Перепитав він, озирнувшись на друга.
- Заради такої справи не шкода. Все одно потім килимом закрию.
- Ок. - Знизав плечима Лука і рішуче обвів навколо себе коло. Тим часом Бочаров диригував згори.
- І зірку, і коло обведи по шість разів, аби все видно було! Да, молодець, осьо тобі свічки, по одній на кожен кут зірки... Якого фіга вони із запахом чайних троянд?!
- Інші розібрали, чесно!
- Ти ще тут романтичну музику ввімкни! Їй-богу, якесь побачення, а не виклик диявола, - роздратовано забурмотів Бочаров.
Якби ж він тоді знав, як близько до правди він був...
Тим часом Лука запалив пласкі свічечки і трохи відійшов назад, аби помилуватися своєю роботою.
-Що ж... тепер треба принести щось в жертву. Оскільки план з куркою провалився, - Лука винувато шаркнув ногою по підлозі. - Цим займуся я. Котра там година?
- За десять північ. - Відрапортував Вовк.
- Прекрасно, - кивнув Костя. - Принеси мені з кухні ножа, якщо твоя ласка.
- Емм... Бочаров, ти певний?
- Принеси. Мені. Ножа. Швидко! - Гаркнув хлопець, і Лука підтюпцем погнав на кухню.
За хвильку він повернувся з довгим ножакою, певне, для розрізання риби. Червонопатлий миттю вихопив його, простяг руку над пентаграмою і різанув по долоні з усієї сили. Вовк ззаду лишень й зміг йойкнути.
А в коло тим часом крапала кров, яскраво-червона, як стигла черешня. Накрапало її стільки, що в центрі утворилася невеличка калюжка.
- Достатньо, напевне... - Бочаров акуратно відклав ножа на поличку, а витяг з кишені носовичок і охайно обмотав ним долоню. - Луко, давай лапу, починаємо.
Костя терпляче дочекався, поки отетерілий друг нарешті дасть йому руку , а коли це сталося, широко розплющив очі і зашепотів в темряву:
- Петеріс вінгардіо, тера віа! Нандакке десу, окане мерра, фаталле мерра, шейва мерімене...
"Точно йобнувся" - скрушно подумав Лука, дивлячись на свого захопленого приятеля. - "І я разом з ним..." А тоді відчайдушно зашепотів разом із Костею це дурнувате заклинання до пентаграми.
- Щось нічого не виходить... - розгублено прохрипів Бочаров після декількох хвилин такого мимріння. - Може, ми щось неправильно робимо?
- Ми, по ходу, з самого початку все неправильно робимо, - пирхнув Вовк скептично.
- Стули пельку! Чекай, а може, варто... - і перш ніж Лука встиг щось сказати, Костя скинув руки догори і гучним, замогильним голосом заговорив:
- О, Великий Духу Пекла! Мучителю душ, спокуснику сердець людських і Хазяїне потойбіччя!! Просимо вшанувати нас, Костянтина Бочарова, також відомого, як Нік Меловін, і Луку Вовка, своєю присутністю! А також, смію благати тебе, о дияволе, про милосердя... зжалься над нами, і не забирай душ наших грішних до пекла, а змилуйся над нами, прошу!
- Блін, Костя, та ти точно притруше... - роздратовано гаркнув Лука, якого цей цирк уже встиг серйозно збісити. Та не встиг він договорити, як у кімнаті в прямому сенсі цього слова почала творитися якась чортівня - наглухо закрите вікно різко розчинилося, збивши на підлогу засвічені черепки; вогонь у свічках яскраво спалахнув, наче навколо пентаграми стояло п'ять маленьких багать, а тоді згас, залишивши кімнату в суцільній темряві; на кухні щось гепнуло донизу і розбилося; вода у вбиральні на хвильку ввімкнулася і вимкнулася сама; а у дзеркалі навпроти наших героїв щось різко і яскраво зблиснуло.
- Б..б...бляха-муха... Він тут... - нажахано зашепотів Лука до незворушного Ніка. Той лишень потягнувся до вмикача, аби ввімкнути світло, але на нього чекав сюрприз - його не стало.
- І телефон розряджений... - пробурмотів хлопець, намагаючись увімкнути гаджет.
- Так, коротше! Я звалюю звідси! І відмовляюся від подальшої участі у всій цій фігні! Дякую за чудовий вечір, Бочаров! - І Лука, чортихаючись і натикаючись на стіни, поплентався до вхідних дверей.
Костя й далі спокійно стояв посеред кімнати, коли за зрадником захряснулися двері. Йому наче язик відняло. Лишень через деякий час той все-таки спромігся неголосно спитати вглиб квартири:
- Ти тут, чортику?
Однак ніхто не озвався. Ані після наступної спроби, ані після ще двох.
Бочаров тяжко зітхнув. Ось і все. Напевно, все це повна маячня і вигадка, ніяких демонів не існує. Може, він дійсно погано закрив вікно, протяг збив чашку на підлогу, а все інше додумала фантазія. Світло тут теж частенько вимикають, тому...
Нема на що й сподіватися. Виклик не вдався. Він так і знав, що це повна туфта. Тілький того, що зганьбився в очах Луки. І лінолеум подряпав.
- Завтра приберу цей безлад, - пробурмотів під ніс виснажений Костя і завалився на своє ложе, вирубившись на півдорозі до подушки. Завтра він усе це обміркує. Завтра...
////
- Агов, господарю! Ви ще довго спати будете? Полудень на вулиці!!
Костя знехотя спробував продерти очі. І одразу ж про це пожалкував, ледь не вхопивши інфаркт.
- А ти що за один???
Категорія: Pop | Додав: darusempai28 (13.07.2020)
Переглядів: 43 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1   [Матеріал]
Цікава історія
Чекаю продовження~

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]